«Шерлок! Шерлок!» — жінка гучно кличе таксу, якого недавно пустила з повідка. Однак той біжить і навіть не озирається. Тоді Леся Крип’якевич, його 80-річна опікунка, починає насвистувати, але марно. Зрештою махає рукою і підсумовує, що хвилюватися не варто. Шерлок скоро повернеться сам. І справді, за кілька хвилин щасливий пес знову намотує кола, злегка тягнучи задні хворі лапи, пані Леся ж лагідно усміхається йому у відповідь. Вони добре вивчили одне одного, бо давно живуть тільки удвох. У помешканні, де з настінних світлин пильно дивляться військові капелани, підпільні священники, музиканти, історики — люди з різних поколінь і століть, яких об’єднує віра, спротив і кілька століть боротьби.
§§§
[Ми створили цей портрет завдяки амбасадорам і амбасадоркам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких історій було ще більше!]
§§§
Вроджене
36 років тому, коли вже радянській владі залишилося недовго, Леся (Олександра) Крип’якевич, авторка гобеленів, театральних завіс, декорацій та сценічних костюмів для постановок, їхала потягом зі Львова до Києва. Квитки дістати украй важко, а везти роботи на виставку — треба.
— Тоді існували вагони для кагебістів та інших спецпрацівників, які часто їхали напівпустими, тоді як іншим бракувало квитків. Сестра працювала в аптеці і мала багато корисних контактів, бо залізниця теж потребувала ліків. У Союзі панував принцип «ти мені — я тобі». Тому сестра випросила для мене спецбілет, аби я таки відвезла роботу на виставку у столицю.
Леся лежала на верхній полиці в порожньому купе, аж тут зайшли троє чоловіків. Вони з галасом розкладали речі. На столик поставили пляшку. Діалог, який Леся Крип’якевич почула тоді, пам’ятає дослівно.
— Розмова чисто професійна, кого зажати, з кого витягнути інформацію, — так говорять між собою, як кагебісти. А потім у дзеркалі один з них побачив мене і тільки всім показав пальцем. Стало страшнувато. «Кто такая?» Кажу: «Такая, про яких ви говорите. Виселена на Сибір за інакомисліє». Вони заніміли. «Да, вот эта была наша ошибка, что мы тогда всех не уничтожили. Те, которые остались, против нас будут свидетельствовать».
Лесин прадід — отець Михайло Цегельський — царський в’язень. Її дід — отець Ігнатій Цегельський — совєтський. Його син та її батько — отець Артемій — також.
Отця Ігнатія арештували 1945 року. У своїх спогадах Марта Цегельська, Лесина мати, згадує:
— Почали викликати і Артуся в КГБ і пропонувати підписати православ’я, очевидно московського патріархату. Не раз до першої години ночі я виглядала його, а він приходив знервований і пояснював мені, що все це діється через розкол у церкві. Одні священники, на чолі з о. Костельником, підписали зі страху православ’я, і тепер всіх непідписаних поарештують. Останній виклик до КГБ був наприкінці грудня 1945 року, коли попередили, що як не підпише, то арештують.
Через рік, на Святвечір 1946-го, арештували Артуся, Артемія, греко-католицького священника, який після приходу радянської влади до православ’я перейти відмовився.
— До хати прийшло 5 кагебистів, зробили ревізію, позабирали повно церковних книг і заявили про арешт.
Страшна це була сцена. Андрійко, найстарший — 4 рочки, тупав ніжками і гірко плакав, просячи їх: «Не забирайте мені татуся!»
Леся (2 рочки) не розуміла ще тої трагедії, а на ліжку в перинці лежала 4-місячна Дануся і спокійно спала, — у своїх спогадах розповідала Марта Цегельська.
Після псевдособору почалися масові арешти духовенства та їхніх родин. Приналежність до сім’ї репресованого священника вважалася підставою для колективного покарання всіх рідних. 17 березня 1950 року арештували і Марту Цегельську, а у травні прийшли по її матір та дітей.
— Сталін планував вивезти всіх. Кожна хата чекала. Бабця знала, що нас можуть забрати кожної хвилі, бо тато сидить і мама сидить, а бабця [лишилася] з трьома малесенькими діточками, — Леся Крип’якевич переповідає події 75-річної давнини. — І перший спогад, що мимоволі виринає, — гучний стукіт солдатських чобіт на рипучих дерев’яних сходах, шинелі і чужа мова — «Старуха, скорей, полчаса на зборы».
Бабця Анна, точніше, Анна Бачинська (Скобельська), дружина Атанасія Скобельського, надрадника суду в Золочеві, як свідчить пані Леся, геть не виглядала «старухою». Була красуня, мала пряму поставу і навіть на Сибіру в бушлаті виглядала як королева. Пані Леся пригадує: «Натягла білі колготочки на мою сестричку Богдану, якій було три роки. Потім вбрала мене, а братчик Андрій уже сам вбрався, бо ходив у школу».
Тієї травневої ночі 1950 року, коли у брудну машину разом з мішками вантажили дітей 3, 5 і 7 років та їхню бабусю, — ясно світив місяць. Було тепло. У вікні сусідів рухалася фіранка. Підлогою вантажівки текло молоко. Банку з молоком, яку завбачливо взяла для дітей бабуся, зумисне штовхнув солдат. Сім’ю повезли на пересильний пункт при пересильній тюрмі № 25 у Львові. За стінами в’язниці (на Лонцького) тоді вже сиділа мати цих дітей — Марта Цегельська, арештована перед цим у березні.
— Дуже тероризували, думали, що вона є зв’язковою Катрусі Зарицької. Їй казали: «Монета, Монета» (псевдо Зарицької, зв’язкової Головного командира УПА Романа Шухевича (генерала Чупринки). — Ред). А мама нічого не знала. Вона домашня: любила своїх дітей, свого чоловіка, музику. Вони з татом, то [музику] мали близьке. Тато (отець Артемій) був учителем музики і сподобав мою маму Марту. Клав їй конвалії на фортепіано. Мама очарувалася. Вони одружилися у 41 році, а у 42-му він вже був висвячений як священник і народився мій брат (Андрій).
У стінах «пересилки», де недовго утримували в’язнів, щоб транспортувати далі, тоді одночасно могло перебувати від 3 до 6 тисяч людей. Усього у 1944-1953 роках із заходу України депортували понад 200 тисяч. Родину Цегельських разом з іншими цілий місяць везли товарним поїздом до Томська. Сім’ю рятували завбачливо підготовлені бабусею речі: великий мішок із постіллю, сухарики, кісточки цукру, а ще — грудка шоколаду.
— Якось дали знати, що нас вивозять. І мій хресний, вуйко Іван Кравець, прибіг на вокзал і приніс лом чоколядовий. Таку грудку.
Цю грудку бабця нам стругала у вагоні. Іще вона примус мала і так нам кашку робила в поїзді. Тому ми зуміли вижити.
50-річна Анна була мудрою та кмітливою жінкою. Мислила на кілька кроків уперед. Вона віддала Іванові Кравцю (чоловік Аріадни Цегельської, сестри отця Артемія. — Ред.) свої цінні прикраси: три золоті годинники, сережки, браслети, різні ланцюжки та інші речі. Іван продавав їх у Львові, а вторговані гроші висилав родині частинами.
— Вуйко Іван Кравець був дуже практична людина.
Та чи не найбільше 5-річній Лесі запам’ятався професор Березовський, який усю дорогу міцно стискав, наче в обіймах, своє найдорожче — віолончель.
— Він вернувся потім із тією віолончеллю назад із Сибіру. Зумів вижити. Інтелігентна людина, орієнтувався, за що взятися. Хоч і не знав, що таке електрика, але у вагон заходять і питають: «Хто тут електрик?», а він каже: «Я». Одразу все освоїв скоренько і в такий спосіб виживав.
Родина опинилася серед густих лісів у робітничому поселенні Красний Яр Томської області, де виселенці вздовж ріки Об сплавляли ліс. Через рік отець Артемій зміг відшукати рідних. Цю першу зустріч описує у спогадах син Андрій:
— Коли батько повертався з тюрми в ГУЛАГу, багато кілометрів ішов пішки, на саморобних саночках віз куферок з фанери, а в ньому — скрипку. Мене післала мама з банькою по нафту, я розминувся з якимось чоловіком у куфайці, «ватних брюках» і шапці-вушанці, який віз саночки.
Батько з сином не впізнали один одного. Леся також подумала, що це якийсь «дядько». Батько, що так довго не бачив своїх дітей, намагався всіляко надолужити час. Грав з дітьми у сніжки і садив на коліна дітей, які помітно виросли за 5 років розлуки.
— Тато садив мене на коліна і грав у забави для трирічної дитини — казав: «Їде пан на конику сам, а за паном — хлоп, а на конику — гоп».
Батько мав виконувати норму на лісоповалі, але делікатні руки музиканта, не звиклі до фізичної праці, часто не слухалися. Чоловіки з бригади жаліли священника й виконували ту злощасну норму замість нього. Тим часом отець Артемій служив Літургію просто в лісі на пеньку.
— Бачили, що тато не дає ради рубати той ліс. Казали: «Батюшка, ти нічєво нє дєлай, только літургію на пєнькє, а ми за тєбя норму сдєлаєм». Уявляєте?
Леся згадує, що після літургії отець Артемій казав: «Ви побачите, як імперія розвалиться, побачите, як наша церква стане во славі і ворог буде поганьблений». Але в той час і в тих умовах украй важко було повірити батьковим словам. Таж і діти ходили до місцевої школи.
— Все було в червоних галстуках. Строєвиє пєсні і інші речі. І то для нас було щось неймовірне, що тато таке говорить.
Однак траплялися винятки.
— Памʼятаю, в дитинстві, на Сибіру, коло мене за партою сиділо хлоп’ятко на прізвище Цибульський, поляк. І він мені малював ангеликів. Звідки він міг знати? Видно, його бабця або хтось знав, що є ангелики. І той хлопчик дуже мені запамʼятався.
І серед чужих людей, і серед чужих ментальностей були речі, які нагадували про рідний далекий і водночас близький дім.
— Люди такі, як цвяшки, в моїй памʼяті були виховним моментом. Їхні хатки були чистенькі, охайні, з квітами.
Українська хата спереду мала квітник, а російські хати вирізнялися — чорні дошки, багато кропиви і лавка перед хатою, де вони сємєчкі безконечно гризли. Найбільше мені запамʼяталася чорнота їхніх хат.
Спершу родина Цегельських тіснилася в робітничих бараках. Невдовзі придбала окрему дерев’яну хатинку з городом за ті гроші з прикрас. Дім став місцем підпільних літургій для вузького кола людей.
— Приходила бабушка Шварц, ми її так називали. Така маленька. Навіть в сибірському альбомі є її фотографія. Вона все була у білому фартушку з короночками і в кошичку приносила нам якісь дрібні солодощі. Ми так тішилися тим. І отець Смаль (отець Євстахій Смаль — легендарний отець-редемпторист. — Ред.) приходив. Усміхнений, з голубими очима, як зірочками. Ходив такий згорблений, бо його часто били по хребту і через це він мав таку ваду. А тепер процес його беатифікації почався, отже, це означає, що цю людину багато хто визнавав святою, що він творив так багато чудесних діл.
Попри труднощі, між батьками, згадує Леся, завжди відчувала любов завдовжки в життя.
— Тато маму називав Тасик, а мама тата — Жабчик. Чому? Не знаю. Це було прикладом для дітей також. Коли діти бачать, що батьки любляться, не потрібно нічого говорити, не треба виховувати, є особистий приклад.
На Сибіру в родині Цегельських сталося поповнення. Народився найменший син, Петро, який за кількадесят років зумів стати першою скрипкою Варшавської філармонії й останнім учнем відомого музиканта Давида Ойстраха.
— Він вибраний і улюблений. Народився в змучених працею батьків. Такий маленький, худорлявий. Бабця казала, як тато привіз маму на санках з медпункту, Петрусик мав кіло і 800 грам і був такий, як ложка. Одним словом, ми думали, що не виживе. То було якраз перед Різдвом. А він все-таки вижив і став найзнаковішою постаттю в нашій родині.
Коли пані Леся говорить про брата, то весь час усміхається. Каже, їм вдалося зберегти близькість, вони часто листуються.
— Пишемо такі листи, як закохані. «Коханий Петрусику! Обіймаю тебе! Як ти маєшся?» Отак, знаєш. Він мені пише, а я — йому. У ньому теж сидить історія роду. Він має ту всю генеалогію і то все продовжує, цікавиться іншими гілками. Мабуть, це вроджене.
1956 року, після реабілітації, Цегельські повернулися до Львова. У їхньому помешканні жили чужі люди.
Три життя
— В мене було три життя, але три абсолютно різні, — міркує на третій годині розмови Леся Крип’якевич. — Перше — моє дитинство. Я в тій війні, у Стрию, народилася під вибухи. Літаки скидали бомби. Якось у Стрию поранили батька. Мама дивиться у вікно, сирена виє, підвал відкритий, а через вікно бачить, як на носилках несуть батька, а з його ноги стікає кров. Він як священник ходив по лікарнях і сповідав людей, ніс їм потіху, а тут його поранили.
Родина Цегельських належить до старовинного шляхетського роду. Лише по вертикалі відомо про дев’ять поколінь священників. Засновники «Просвіти», парохи, священники катакомбної церкви, військові капелани, різьбярі іконостасів, організатори вистав, лікарі і навіть міністр ЗУНР.
— Це свідчить про сильну традицію вкоріненого роду, у якому синів виховували як священників, або ж давали їм освіту.
Вважалося, що найбільше, що має родина дати дітям, — освіту і добрі звичаї, які передавалися з родини в родину, зокрема гідність.
Хоча були різні окупаційні режими, але потрібно було, попри все, вміти зберегти найцінніше. І тому освіта, пісня, добрі подорожі і книжка — те, що вкладалося в дітей, — розмірковує Леся Крип’якевич. Вона вважає, що родинне гніздо і традиції — чи не найважливіші у формуванні дитини, і велика трагедія, коли дитину позбавляють їх.
— Вкладаючи у виховання своєї дитини, даючи її в добру українську школу, даючи в «Пласт» чи інші українські спільноти, ти даєш тій дитині хребет і мʼязи.
Пригадує, як їм дітьми давали робити переписи грамот родоводів «буква в букву» і всіляко заохочували до самостійності й відповідальності. Напам’ять вчили у віршованій формі побажання для рідних із дитячої книжки «Китиця Желань».
— Багато внуків було у дідуся. Ми так стояли такою колєйкою і говорили ті желання. А наші схвильовані батьки підказували. То була традиція пошанування старшого в родині. Дідусь і бабуся були дуже пошановані. Збирали цілу родину.
Саме дідусь Ігнатій, який відбув 10 років ув’язнення у таборах Мордовії та Сибіру, був особливою людиною — дороговказом у житті Лесі. Повернувшись до Львова, він далі служив підпільним священником, а офіційно, щоб мати пенсію, працював прибиральником і сторожем у музеї. Він завжди підтримував онуку.
— Дідусь взяв мене за руку, як ми вернулися з Сибіру, і сказав: «Знаєш, у мене є товариш у художній школі, ходи, ти мені гарно образочки малювала». І так я вже в 13 років дістала дорогу в життя. Повів у художню школу, і я побачила, як двоє інтелігентів розмовляють між собою. Роман Турин (співзасновник і багатолітній директор Львівської художньої школи, його називали «найбільшим львівським інтелігентом міжвоєнного Львова». — Ред.) був такою цікавою постаттю, він вчився на Заході, в Парижі, всюди. І мій дідусь, отець Ігнатій, який в Інсбруку також два докторати скінчив. Вони говорили багато конспіративного.
13-літня Леся небагато розуміла тоді, але вловлювала іронію про те, в якій параноїдальній системі вони живуть.
Батько, отець Артемій, повернувшись, працював у симфонічному оркестрі оперного театру й учителем гри на скрипці в середній школі. Але таємно хрестив і вінчав.
— Часом мені дзвонять і кажуть: «Я знайшла образочок, який ваш тато лишив нам, коли підпільний шлюб давали в нашій хаті».
Пані Леся розповідає, що коли її батька забрали на Сибір, то всі його речі люди розібрали між собою по хатах і переховували з надією йому віддати, коли він повернеться. Хтось переховував церковний годинник, хтось — книги, а з фелоном пов’язана ціла зворушлива історія, продовження якої — вже після смерті отця, в часи Руху, на порозі Незалежності України…
Після повернення Цегельським довелося тіснитися сімом в одній кімнаті і не раз змінювати житло.
— Були пан Жегота і пані Жеготова, вони не мали дітей, а мали вільну кімнату, і вони ту кімнату дали для нас сімох. Бабця, мама, тато і четверо дітей — ми всі в тій кімнаті оселилися. Тато з мамою бачили, що то є дуже тісно. Андрійка дали до родини Білинських (родичі по лінії отця Ігнатія, дідуся. — Ред.), мене також до когось дали, поки ми не знайшли квартиру.
Дітям Цегельських теж було непросто адаптуватися. Леся досі пригадує свій перший диктант після Сибіру, який написала на трійку.
— Гірко плакала, бо була зубрьоха і любила всі відмінні оцінки. То була глупота. Мій брат ігнорував такі речі, мав знання, але оцінки його не хвилювали. А я навпаки — дуже дбала про оцінки. Потім я помилки дивилася. Бо мама вчила мене української мови на Сибіру і писала не «її», а «єї», то такі старі українські звороти.
Із сумом, навіть крізь роки, пані Леся каже, що, на жаль, в жодній школі більше двох років не вчилася.
— І то була теж моя трагедія. Воно формує також характер, розумієте, це як дитина не має свого родинного гнізда, де вона живе. Хата, де є бабці, тітки, де то все разом, цілою родиною збираються більші й менші, але то є твоє гніздо, то твоя школа рідна, то твої друзі.
Але все ж завдяки дідусеві та художній школі почалося Лесине друге життя — її творчість.
Бомбочки протесту
— Найкращі роботи лишилися в моїй мрії, в моєму мозку. Ненароджені діти, — каже пані Леся.
1961 року вона стала студенткою Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Втім, справжньою оазою для неї була «підпільна академія» Карла Звіринського, якого називають одним із найбільших бунтарів серед львівських митців.
— Мене скерував Карло, мій учитель. Він фактично був мені як батько, виховував мене як свою доньку. Карло старався виховати в нас людей культури. Культура в собі мала і духовний вимір, і пізнавальний. Це була і література, і музика, і кіно… Ми їздили в його рідне село Лаврів і ходили спільно, цілою групою, в кіно.
Своїх студентів викладач вчив не просто змальовувати, а мислити.
— Карло був патріотом України, йому боліло питання України. Він був національно твердим, з хребтом, тому в учнів також старався це виховувати.
Школа була підпільна, мусіла мати уроки конспірації, як ти маєш поводитися, як заходити до хати, по одному, по черзі, непомітно, оглядаючись навколо, як позичати книжки, про що говорити, з ким, як пізнавати стукача, ворога.
Коли збиралася «підпільна академія», дружина Карла Звіринського з трьома дітьми йшли на прогулянку і звільняли кімнатку площею 16 квадратних метрів.
— В якомусь сенсі це був аналог християнства, як першохристияни таємно збиралися. Так само Карло збирав у своїй квартирі — більше ніде. Роман та Марґіта Сельські (знамените подружжя львівських художників. — Ред.) збирали в Карпатах, а він знайшов єдиний прихисток вдома, — міркує мистецтвознавиця і кураторка виставок Діана Клочко.
[Читайте також: Діана Клочко: «Нам стільки усього потрібно повернути в Україну, бодай віртуально». Про одну з найвідоміших експерток з історії українського мистецтва, лауреатку премії імені Юрія Шевельова]
Карло Звіринський був художником європейського рівня, але за життя так і не отримав професорського звання. У чому велич Звіринського? Діана Клочко зауважує, що наприкінці 50-х, іще до того, як авангард назвали авангардом, він був тим, хто його розумів. Ще до того, як Алла Горська почала перемальовувати роботи початку 1920-х Анатоля Петрицького. І не лише.
— Він був першим, хто від образотворчого перейшов до візуального. В основі соцреалізму — творення образу, а він показав, що можна вийти і за творення образу. Можна вийти у чисту візуальність.
Крім цього, Звіринський як педагог займався зі своїми учнями правдивою історією мистецтва.
— Це були молоді люди, які розуміли всю величину історії мистецтва, що ставалося з мистецтвом, із візуальним мистецтвом у всі віки. Таким чином у радянські часи він їм давав зовсім інший контекст. Тоді контекст звужували до соцреалізму, який мав тільки певні референси, а Карло їм їх розширював. Давав зовсім інше поле референсів. Так вони ставали українськими митцями із зовсім іншим рівнем розуміння проблем.
Тоді вважалося, що абстрактно мислити можуть тільки чоловіки, але, пояснює Діана Клочко, по-іншому вважав і вчив Звіринський. Жіноче мистецтво й жіноча творчість — така сама творчість, як і чоловіча, жінки цілком можуть займатися абстрактним мистецтвом, вважав митець.
— У цьому сенсі роботи пані Лесі в декоративному мистецтві — феномен, бо вона працювала фактурами, від Звіринського вона зрозуміла, що таке фактура в мистецтві. Українські килими не були фактурними, а її індивідуальні килими — фактурні. Це дуже важливий момент. Площина чи об’єм? Зробити об’єм у тканині означало також надати сенсу. Її роботи показали, що в декоративному мистецтві — в колажах чи килимах — можна також обстоювати абстракцію, що це також рівень абстрактного мислення. Це була дуже велика підривна робота.
Роботи Лесі Крип’якевич із 1962 року брали і на всеукраїнські, і на міжнародні виставки. Часто організатори й не підозрювали, що в роботах мисткині закладені, як означує сама пані Леся, бомбочки протесту. Зокрема, гобелен у жовто-блакитних кольорах «350 років Києво-Могилянської академії» свідчив, що Україна мала одну з перших академій у Європі.
— Якраз 350 років, як в Україні вища освіта. А що тоді в Московії робилося? — риторично запитує пані Леся. — Абсолютно глухо, нічого. Таку дату замикають, ніхто не хоче про неї згадувати, затирають, ніби Україна того не мала. А то і для Європи дуже великий показник — вища освіта. Я собі подумала: треба то зафіксувати. На фоні архітектури такої стилізованої Києво-Могилянської академії, яку фінансував Петро Могила, використала його герб. Cтоїть група спудеїв навколо Києво-Могилянки і внизу така стрічка — 350 років Києво-Могилянській академії.
Спудеї тримають книжку, а на тій книжці — Мазепин герб. Як той герб виглядав, ні один москаль не знав, і точно він був не відомий багатьом.
Хіба що геральдистам. Гобелен пройшов на виставку до Києва.
Мисткиня жила кожною своєю роботою. За рік їй зазвичай вдавалося зробити два гобелени. Для однієї роботи потрібно було набити дві тисячі цвяхів на дошці , потім натягувати шнури, самотужки фарбувати вовну, сушити нитки, змотувати їх у клубки, а потім вже ткати, перебираючи кожну ниточку. Пані Леся каже, що саме Карло вчив її пакувати пачку, шнурувати, робити вузли.
— Як ти малюєш гобелен чи якийсь ескіз, він живе як зародок, я думаю над ним, малюю маленький, потім — більший розмір, потім ще, потім думаю, які фактури будуть, як промовити тою роботою, що я хочу сказати. Отже, то вже є такий діалог з Богом.
Водночас стукачів у 60-70-х роках не бракувало. Навіть у їхній невеличкій групі з текстилю, що налічувала всього четверо осіб, був стукач. Але кожен знав, хто є хто. Через це художницю й авторку театральних завіс, декорацій, сценічних костюмів і сюжетно-тематичних килимів Лесю Крип’якевич не раз викликали в КГБ, на «червоний килим».
— Мене називали Артьомовна. Не пані Леся чи якось інакше. А просто Артьомовна. Запитували, хто приходить до нас, з ким посварилася, що читаю. Якісь дурниці. Такі, здавалося б, невинні питання, але вони зачіпали одне за іншим. Форма тиску.
Засідка
Леся Крип’якевич тричі подавала документи в Спілку художників, але їй відмовляли. Незважаючи на це, двічі за рекомендацією Міністерства культури СРСР, вона єдина представляла Україну на міжнародних симпозіумах із гобелену.
— Курапов — перший секретар Ленінського райкому — викликав мене до себе в кабінет і говорив: «Из какой ты семьи вышла — в такую вошла. Союз художников тебе не светит».
1967 року Леся Крип’якевич одружилася з ученим-фізиком Романом Крип’якевичем, сином відомого історика Івана Крип’якевича, згодом — першого віцеконсула України в Австрії.
— Роман був джентельмен, він подобався дівчатам своєю європейською галантністю. І багатьох знав, і з багатьма приятелював, і з Гречком (Іван Гречко — львівський колекціонер. — Ред.) десь по горах лазив, і мав вже цілу компанію старших кавалєрів.
Між Лесею та Романом — 20 років різниці. Галантний інтелектуал, який любив фантаста Станіслава Лема, дуже сподобався Лесиній сім’ї.
— Приходить Роман до нас додому і дарує моїй мамі фляшку Ba-du-san, то такий шампунь, а він любив всяку косметику. І моя мама як то побачила, розплилася: «Ромцю, прошу сідати, чайочок, тістечко». Одним словом, зачепив.
Якось Роман запросив Лесю на свій день народження. Дівчина думала, що у планах велика забава, і прийшла без зайвої думки. Однак виявилося, що це радше оглядини.
— Я так вбралася, як на забави, а там на мене вже була «засідка». Прийшла Надя Мудра (племінниця Івана Крип’якевича. — Ред.), і їхня Катерина (хатня робітниця Крип’якевичів. — Ред.), і сидить Богдан (брат), і батько, і мати Крип’якевичів. І все. Більше нікого нема. Думаю, де забава? То було моє розчарування, а він, видно, так запланував. Я щось мала, квітку чи книжку. Не знаю.
Катерина зразу: «Стань при дверях, поміряємо, хто вищий, Леся чи Кася, хто буде в хаті рядити». Розумієш?
Незабаром стався поворотний момент. На руках 21-річної Лесі помирає Романова мати, вчителька Марія Сидорович.
— Роман мені подзвонив, що мамі погано, чи можеш прийти мені помогти. Треба було комусь бігати й кисневі подушки заповнювати. Колись подушки наповнювали в аптеці киснем з такого балона, і тоді я бігала з початку Личаківської аж на Острозького. Мама дихала тим киснем… Пам’ятаю: остання подушка, я тримаю її головку, вона хлипнула і перестала дихати. Отже, в моїх руках помирає його мама. Брат Богдан (домашні називали його Даньо, професор кристалохімії, через важку й невиліковну хворобу був прикутий до ліжка. — Ред.) сидить за своїм столом, голову поклав на руки, Роман стоїть напружений, розгублений, а батько Іван тільки ходить туди-сюди і руки заломлює. Вона просила, вона хотіла. Отак. І я побачила тих трьох чоловіків у такій крайній розгубленості, і в той момент Господь сказав: «Ти тут маєш бути».
За місяць Леся з Романом взяли тихий шлюб, вінчав їх отець Борис Пахомій, духівник «підпільної академії», у помешканні Крип’якевичів.
— Мій тато прийшов до історика з рульоном родоводу, бо тато такий великий рульон має, де родовід розкладається на цілий стіл, а історик розклав свій родовід. На столі забракло місця, тоді на підлогу розклали. І так вони совали ті родоводи, і як зсунули, то виявилося, що я тітка свого чоловіка. І кажу: «Все, тепер будеш мене в руку цілувати кожен день і казати: “Добридень, цьоцю”».
Cвященничі родини, особливо галицькі, справді часто були посвоячені. Тож Леся з Романом познайомились у спільного дядька Платона Лушпинського та його дружини Марії.
— У вуйка Платона були іменини, і в них з’явився Роман. І різні гості. І я вже збираюся від’їжджати, бо приїхала якимось автобусом, а Роман приїхав на авто. А вуйко Платон щось відразу спостеріг і каже: «А в нашій родині ходить така ласиця гарна, а також є хлопець, який заглядає і довго не одружується». І каже: «Романе, відвези нашу Лесю додому».
Але невдовзі після шлюбу Лесі й Романа від інсульту помирає й Романів батько. Відомий історик, академік, який із 1952 до 1962 року у Львові очолював Інститут суспільних наук АН УРСР. Особисті речі, зокрема стіл, друкарська машинка, улюблений родинний годинник, привезений з Холмщини, який щодня вранці о тій самій годині Іван Крип’якевич накручував, попільничку, яку тримав для гостей, хоча сам ніколи не курив, та інші речі родина передала в бібліотеку, де створили меморіальні кімнати пам’яті історика.
— Крип’якевич помирав важко, то був третій інсульт, ми всі стояли біля нього. В кімнаті лише стукав годинник. Коли він перестав дихати, то стало тихо-тихо. Чому так тихо? Тому що годинник перестав ходити теж. Він його все життя накручував, там був такий великий ключ, то дуже старовинний годинник, мав десь 200 з гаком років.
Мирослава Дядюк, завідувачка відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника, каже, що книжки Крип’якевича (зокрема «Історія українського війська» й «Історичні проходи Львовом») часто мандрували з однієї хати до іншої і своїми виданнями історик піднімав моральний та національний дух.
— Для нас Крип’якевич — людина-епоха, і не одна епоха. Це людина, яка залишалася українським істориком за всіх часів: за Австрії, за Польщі, під час німецької окупації, під час радянського життя.
Після смерті батька-історика життя всієї родини стрімко змінюється.
Рідні академіка не дають його поховати як радянського історика, відмовляються від почесних варт на червоних килимах університету.
Ховають із дому, де він мешкав, на Острозького, 7. Крип’якевича тоді несуть на плечах аж на Личаківський цвинтар з вишитим рушником на дубовій труні.
«Ми ще, брате, повоюємо»
22 травня 1972 року о 8 годині ранку — дзвінок і стукіт у двері. Обшук. Велике помешкання Крип’якевичів із шафами, повними тек і книжок, оглянути було непросто.
— Під час обшуку ми всі сидимо, не можна рухатися, 12 людей перевертає хату, а ми час від часу вигукуємо: «О, фіранки знайшлися, а ми їх шукали», а вони десь скручені лежали між книжками. «О, то знайшлося, а я так шукав ту книжку».
Обшукували 13 годин. Слідчі злісно вигортали все і дерлися у кожну шпаринку. Насамперед шукали самвидав або ж докази зв’язків з дисидентами. У 1970-80-х роках у домі Крип’якевичів справді конспіративно зустрічалися дисиденти й колишні політв’язні. Говорили про українську історію та культуру, обмінювалися нелегальною літературою.
— Тут дзвонить телефон. Вони не дозволяли підходити, але я стояла найближче, то й взяла слухавку. А він відразу до мене кинувся: «Ви знаєте, як говорити». І по телефону говорять: «Дирекція художніх виставок Києва, ми хочемо купити ваш гобелен. Чи ви згідні на таку суму?». Я сказала: «Так» і відразу поклала слухавку. «З ким ви говорили? Хто був?» — «Я не знаю. То, напевне, помилка». Ті замовники купили мою роботу, а потім, очевидно, знищили. Її нема. Дві роботи знищили. Одну, яку я робила зі Стефою Шабатурою (дисидентка, мисткиня-килимарка. — Ред.), то була ще наша студентська робота «Захар Беркут».
Та чи не найбільше родина хвилювалася про шафи з архівом історика, розміщені в Богдановій кімнаті. Богдан тоді сидів за столом, час від часу відповідав на питання. Його пальці ледь помітно тремтіли.
— Богдан — чудесна світла людина, серце і мозок сім’ї. Через його неповносправність сім’я теж мала парасольку охорони. Ніякі київські не могли забрати архіву. Тому що Богдан казав: «Я то повільно сортую, що є родинне, що приватне»… А він то захворіє, то ще щось, то «я ще не скінчив». Ми так тягнули час, поки не довідалися, що архіви академіків залиті водою в Києві.
Зберегти архів Крип’якевичів — то була родинна місія.
Той архів не чіпали. Тоді під час обшуку забрали з помешкання Крип’якевичів частину книжок, зокрема тих, які родині дав на збереження правозахисник і політв’язень Михайло Горинь. Альбом «Січові стрільці», «Історія українського війська», які, за спогадами пані Лесі, забрали, але чомусь не включили до протоколу.
— Приїжджали політв’язні і, наприклад, залишали свої книжки для збереження. Чи лишали якісь старі фотографії, документи — збережіть, бо за нами слідкують. Приїхав Світличний і у нас мешкав з Льолею. Тут була перша зустріч Михайла Гориня з Іваном. Як вони обіймалися: Михайло блідий, піт йому краплями стікає, обійняв Івана і так і стоять, не можуть тих обіймів розтулити. «Ми ще, брате, живі, ми ще, брате, повоюємо». То було після довгих років тюремних тортур. Наша Іванка в тому росла, діти в тому росли, серед наших розмов — все це мало значення. І тому в нас збиралися перші рухівські осередки, коли ми щось планували.
Держава в державі
Хто ми? Нащо ми тут є? Заради чого? Іванка Крип’якевич-Димид, донька подружжя, відома художниця й іконописиця, каже, що в родині плекали насамперед цінності, такі як міцний національний хребет, віра в Бога і гарні, дружні стосунки одне з одним.
— До батьків у нас, дітей, була довіра. Тобто культ безпечного дорослого, як тепер популярно говорити, — це про нашу сім’ю. Коли я вже малювала, коли була вже в художньому училищі, мама завжди казала: пам’ятай, що завжди потрібно вводити в графіку чи рисунок якісь національні моменти. Навіть якщо це Богородиця з дитям — щоб вона була на якомусь українському килимі.
Особливо Іванці пригадується святкування Різдва. Тяглість, яку намагалися передати батьки їм, а тепер вона власним дітям.
— У нас Різдво починалося зі слухання коляд Івана Козловського, унікальні плити (платівки. — Ред), які вдалося десь роздобути, врятувати, — і цей потужний голос, потужний хор. І сам факт, що в Москві ця коляда звучала, для нас було аж до мурашок моторошно. Ну бо в школі вчили, що нема Бога, а тут у хаті ніби була якась зовсім інша країна, зовсім інша держава. Держава в державі, можна сказати.
1972 року — за статтею «Аморальний вчинок супроти колективу» — з Фізико-механічного інституту звільняють Романа Крип’якевича.
Після обшуку вдома, за два місяці до захисту докторської дисертації на тему «Водень в металах», у робочому кабінеті Романа знаходять вірш «Любіть Україну» Володимира Сосюри.
Леся коментує:
— Ще якісь вірші шістдесятників — і це причина, щоб викинути з роботи. Роблять судилище.
Роман починає працювати в центральній котельні кочегаром і навіть тоді зберігає властивий йому гумор, багато жартує, називаючи центральну котельню ЦК.
— Вернувся якраз з тюрми Михайло Осадчий (письменник. — Ред.). І йому гарну кочегарку таку дали, а потім він кращу дістав роботу і каже: «Романе, я маю гарну кочегарку на вулиці Радянській, даю її тобі. Іди на ту роботу». Роман скінчив курси кочегарів. І каже: «Що я, дурний, ціле життя робив? Божа робота, тепло, кіт коло мене й друкарська машинка зі мною. Піч обслужив і навіть маю такий диванчик, що піднімаю і лягаю собі, як хочу. Чим я займався все життя?». Але, працюючи кочегаром, він почав робити технічні переклади і отримував копійки. Дуже перепрацьовувався і діставав мізерні гроші.
До Романової котельні приходили, щоб позичити збірку Стуса, яку він самотужки друкував і зшивав, або ж почитати чорноволівський «Вісник». Тим часом Леся почала працювати в Львівському художньо-виробничому комбінаті.
— Мені Бог дає гарні замовлення. Хлопці архітектори кажуть: «Бери, ми хочемо, щоб ти робила наші замовлення». І я роблю спільно з Наталкою Паук, з Лесею Приведою, з іншими художниками великі об’ємні роботи, і вони дають можливість утримувати сім’ю. І є Катерина, яка варить, і є няня, яку я беру для дітей.
Як це — бути художницею і матір’ю двох доньок — Іванки й Богданки — водночас? Пані Леся зізнається, що це майже неможливо.
— Наприклад, Олена Кульчицька (художниця) не мала сімʼї і дітей. Ярослава Музика (художниця) також. Це тяжко поєднувати. Дуже. І тому я вважаю, що це неймовірний феномен, що моя донька, Іванка, маючи п’ятьох дітей, залишається харизматичною художницею і громадською діячкою.
Донька ж пані Лесі, Іванка, певна, що насамперед важливо проговорювати і домовлятися на початках про все з чоловіком. Якось Іванці одна француженка сказала, мовляв, дуже шкода жінок, які поховали талант під горою картоплі.
— Ми це з чоловіком проговорили. І я йому дуже вдячна, — розповідає Іванка. — Він мені допоміг, в нас була няня. Я б не була ніяка там суперхаризматична лідерка, якби не мала допомоги. Я дуже погано почуваюся, коли не малюю. Це завжди гойдалка: ти мусиш повноцінно бути і з дітьми, і повноцінно в мистецтві. Мистецтво теж є страшенно ревниве, і якщо ти регулярно не займаєшся чимось, тоді це атрофується. Але тепер я дивлюся на свою творчість у процесі часу — і я дещо встигла. Колись, маючи 20 років, думала, що я всі церкви України розмалюю, була в мене така потужна мрія. Але поки що я зробила одну церкву, каплицю Стрітення в УКУ.
Зберегти добре ім’я
— Моє друге життя — це була моя творчість і мої гобелени. Найкращі залишилися в Москві (часто найкращі роботи митців купували московські музеї, зокрема так сталось із Лесиними гобеленами «Вершники», «Тайна вічності» і «Місто князя Лева». — Ред.). Після того Бог дав мені сигнал і помахав пальцем. Починай інше життя, — каже пані Леся.
1987 року Лесю нарешті приймають у Спілку художників, однак невдовзі вона вирішує почати своє третє життя.
— Господь весь час нам помагав. Треба Україну утвердити — ти маєш бути там, в тому місці, і то сказати. Так було багато разів. Скільки було тих конгресів. Блаженніший Любомир знав, наскільки це важливе — наша присутність у світі, щоб ми весь час про себе заявляли, говорили, і говорили якнайкраще.
Леся Крип’якевич поринає з головою в різні ініціативи. Її чоловік Роман також. Товариство Української мови, відродження української «Просвіти», НТШ, створення Народного Руху України.
— То були справжні люди, а між ними крутилися різні. Не раз дуже трудно було вирізняти.
Леся долучається до рухівського осередку і стає делегаткою установчого з’їзду.
— І в 90-х роках я почала з Руху. Відповідала за міжнародні відносини. Мала вже контакти після тих симпозіумів і з литовцями, і з поляками, і тому мене посилали привітати Куроня (Яцек Куронь — польський політик і державний діяч, прихильник польсько-українського історичного порозуміння. — Ред.), як він увійшов у парламент. Коли я зайшла в кімнату — а Куронь, всі знають, любив віскі і курив великі грубі сигари, — то він в одній руці тримав сигари, а в іншій — віскі. І щоб не кинути того, а привітатися зі мною, він, не випускаючи того з рук, мене обняв. Досі памʼятаю: отут — сигара, а отут — віскі. І сказав: «Лесю, памʼятай, неможлива незалежна Польща без незалежної України. Неможлива, тому ми будемо вам всім допомагати чим потрібно». Дійсно, була гарна співпраця.
Леся організовує численні проєкти.
7-8 вересня 1990 року на стадіоні «Україна», попри рясний дощ і калабані під ногами, збирається 40 тисяч людей з парасолями, з хоругвами, у вишитих сорочках.
Це з’їзд організації «Українська молодь — Христові». Тодішній глава УГКЦ, Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, від діаспори співголовою оргкомітету з’їзду призначає Бориса Ґудзяка, а від України вибирають Лесю Крип’якевич, активну як у процесах відновлення української державності, так і легалізації й відродження Української греко-католицької церкви.
— Ми готували той великий вихід з підпілля. 40 тисяч молоді на стадіоні. І десь опівночі прибігає до мене одна з тих подруг, які готували в оргкомітеті з’їзд, і каже:
«Ти не уявляєш, прийшла жінка, — назвала мені її прізвище, — і принесла фелон — це ж фелон твого батька! Ти бачиш, що зробив той фелон».
Отець Артемій помер у 1985 році. Він так і не дочекався, коли церква вийде з підпілля, однак дуже цього чекав і тим постійно жив. Родина не знала, де зберігається його фелон. Зрештою з’ясувалося, що після смерті отця Цегельського, той фелон опинився на плечах молодого православного священника, який мав добру репутацію і був одним із перших, хто підтримав вихід із підпілля.
Пані Леся Крип’якевич каже, що у третьому житті вона чітко відчувала, що разом з нею працює вся її родина.
— А хто ти така, звідки? І так, як батько перед смертю сказав: тільки скажи, хто ти, що ти моя донька, — і відкривалися всі двері. І можна було полагодити багато питань.
Майже десять років пані Леся спільно з громадою боролася також за повернення львівського храму Святого Климентія Папи громаді, до автентичного призначення.
— Виявилося, що то стратегічний об’єкт і там навіть сторож при дверях підписав співпрацю з КГБ, що він донесе, як буде якась небезпека. Отже, там всі, хто працюють, є заангажовані. Тяжкий об’єкт для того, щоб його взяти.
1939 року радянська влада розміщувала тут відділ НКВС, а німецька під час окупації — гестапо. Затим у будівлях монастиря — конвойний полк НКВС-МВС, потім колишній монастирський комплекс передали міській автоматичній телефонній станції. Після розпаду СРСР цю будівлю отримав «Укртелеком» й використовував її як операційну залу для розрахунків та обслуговування клієнтів.
— Я навіть побігла в палату до вмираючого Стернюка (голова УГКЦ протягом 1972-1991 років, один із провідників греко-католицької церкви у підпіллі в часи комуністичного режиму. — Ред). В митрополичих палатах він лежить зовсім сам, нікого нема, можна зайти, ніякий черговий тебе не чекає. Я забігла на другий поверх — то спальня митрополита Андрея — Стернюк на тому ліжку лежить, що Андрей, і я кажу: «Владико, треба за храм написати листа, що це є ваш заповіт». А він мені каже: «Пиши». Я скоро сіла за друкарську машинку і швидко надрукувала лист, що «Моїм Заповітом є повернути людям храм».
1997 року Роман Крип’якевич стає першим Почесним віцеконсулом Австрії в Україні. Крип’якевичі спільно з однодумцями створюють Фонд Святого Володимира. Фонд провадив різні проєкти. Один з центральних і найбільших — «Центр Родини», який допомагав багатодітним сім’ям.
— Роман мене навчив, як інформацію вкладати в перфокарти. То є тверді картонні карточки різного розміру, великі, більші, з дірочками, і в ті дірочки вкладаються рейтери і тим кольором позначаєш. Наприклад, рожевий колір означає дитина, а зелений — багатодітна сім’я. І ті картки вкладаєш в коробку… Була така мінідержава, до якої йшли. УКУ водило до нас студентів і казало, що ось зразок нон-профіт-менеджменту: вони дістали старт, вложили в будівлю, склали гарні програми і навчилися самі жити. У нас не було надприбутків і не було боргових ям. Ми балансували.
Дбали також про освіту для бідних і здібних дітей.
— У нас були такі випадки. От два бідні хлопці приходять і кажуть, що батько був репресований, другий — сирота, а вони вступають в медінститут і забракло одного бала. Ми пішли до ректора, попросили, мовляв, це такі бідні діти, це вже ми від організації просимо… Боже, поможи, бо ми нічого не можемо. Відразу приходить отець Терлецький з Америки: я тут трохи маю грошей, може, маєте бідних студентів. Боже, Ти почув? Звідки? І вони скінчили, і їх відразу хапнули, бо здібні хлопці.
Романа Крип’якевича не стало 11 квітня 1999 року. Його поховали у родинній гробниці на Личаківському цвинтарі. Леся Крип’якевич досі займається фондом, який під час війни допомагає і цивільним, і військовим. Пані Леся каже, що інколи почувається так, ніби пливе проти хвилі, зате живе повноцінно.
— Треба гарну чисту постіль — усі солдати матимуть. Треба гарне то — ми дістали то. У нас вже дуже багато є приятелів і репутація. Це найважніше, коли ти зберіг добре ім’я.
Та чи не найбільша її радість — онуки. Пишається кожним і кожною.
— Вони мають у собі родинну традицію, знання про тих постатей, які були в родині, на яких ми взоруємся, про яких ми розповідаємо, які в кожній українській родині є.
Онук пані Лесі, Артемій Димид, пластун на псевдо Курка, брав участь у Революції Гідності, згодом воював за Україну, загинув. Із хлопцем прощалися в Гарнізонному храмі Петра і Павла. Мати, Іванка, зворушливо співала йому колискову на прощанні. У пам’ять про внука пані Леся видала книжку про їхню родину, а в саду доньки Іванки посадили палаючий червоний барбарис.
— Наші внуки йшли добровольцями на фронт, гинули і віддавали своє життя. Тому в тій книжці, яку я випустила в памʼять про Артемка, власне, є і дідусь, і його брат рідний, який був також міністром ЗУНР. У всі воєнні часи уміли підтримати ідею свого народу й нації.
Чесний свідок
Що означає представляти родину Цегельських-Крип’якевичів?
— Велика відповідальність. Я тільки молилася: «Боже, не дай мені гордості, не дай, щоб, розповідаючи про моїх батьків і моїх предків, вуйків, які гинули в криївках, чи тих, які були в дивізії “Галичина” лікарями, чи тих, що терпіли по тюрмах, — щоб я якусь заслугу приписувала собі. Я тільки свідок того, що бачила. Не дай мені, Боже, зайві слова, якими б я мала перебільшити, прикрасити щось, прибрехати те, чого не було». Я весь час того дуже боюся. Хочу бути таким чесним свідком.
Тільки з перспективи часу, а не зблизька, вважає пані Леся, можна побачити й оцінити полотно, яке ти все життя малював.
— Коли ти хочеш побачити картину — відступаєш на далеку відстань і тоді бачиш її цілість. Як нас вчили в академії: як малюєш око — думай про п’яту, а малюєш п’яту — думай про око.
Пані Леся все життя намагалася й намагається зробити «всього страшно багато». Міркує: можливо, варто так не квапитися і жити спокійніше та поміркованіше.
— Бог мені дарував весь час то гарних людей, то можливості для праці. Коли дитина була зовсім маленька, двомісячна, а мене кличуть на міжнародний конгрес як єдиного представника України, і коли я знаю, що Гузар казав лізти в кожну шпарку, — я кажу: «Я хочу, мушу». І тоді моя сестра і мама підбадьорюють мене і кажуть: «Ми допильнуємо твою дитинку. Ти їдь». І так моя Богданка чекала місяць, доки я вернуся.
Із Лесею Крип’якевич я розмовляла шість годин. І найважливіше та найголовніше Леся сказала майже наприкінці: в кожному житті вона була щаслива.
