Життя на рейках — це серія репортажів із залізничних вузлів України. Щодня до тамтешніх платформ прибувають десятки потягів, пасажири яких не виходять далі вокзальної зали очікування. Кореспондент The Ukrainians Юля Сосновська вирушила у подорож, аби побачити на власні очі, чим здатні привабити такі містечка, окрім вдалого транспортного сполучення. Вона уже побувала у Ковелі та Жмеринці. Тепер на черзі — Фастів.
Фестиваль вуличної їжі, фотографії американської няні Вів’єн Майєр і бетонний арт-простір. Це не плани на вихідні у столиці, а спроби мешканців Фастова, що на Київщині, зробити містечко кращим.
Телевізійний поступ
Пасажирів у ранковій міжміській електричці не менше, ніж у київському метро. Щодня близько десяти тисяч фастівчан — а це п’ята частина населення міста — вирушають на роботу і навчання до столиці. В дорозі — годину двадцять. Місцеві мешканці постійно борються за збереження електропоїздів, а чотири роки тому навіть зібрали багатотисячний мітинг, коли «Укрзалізниця» намагалася скасувати у Фастові зупинки всіх потягів далекого сполучення.
— Тут на підприємствах працює не більш як тисяча осіб, основна ж маса кваліфікованих робітників їздить до Києва, — розповідає Валерій Довгопол, один із захисників фастівської залізниці і директор місцевого інтернет-провайдера Fastiv.net.
Два роки тому на позачергових виборах міського голови мешканці 50-тисячного містечка його не обрали. Втім, бізнесмен продовжує спонсорувати розвиток Фастова. Власне, зустрічаємося ми випадково в офісі телеканалу Fastiv.TV, одного з проектів, які підтримує Довгопол. За кілька днів телевізійники проводитимуть вокальний конкурс, і з Валерієм мають узгодити фінансові питання. Коли чоловік іде, в редакції залагоджують нагальну проблему: зранку робочі комп’ютери підхопили вірус і розсилають усім контактам у Facebook непристойне відео.
— У міськраді будуть здивовані, — сміємося із ведучою Тетяною Чіпко.
Вона тут за директора, редактора, журналіста й ідейного натхненника. Навчання у КНУКіМ дівчина роками поєднувала з роботою художником-постановником у реаліті-шоу центральних телеканалів. Утім, кар’єра не рухалася, робота була непостійною, а тоді ще й зустріла свого майбутнього чоловіка у Фастові. Так Таня залишила у Києві примарне майбутнє і повернулася до рідного міста.
— На Fastiv.TV я прийшла у грудні 2014 року. Тут кожен був сам собі режисер, — згадує молода директорка. — Я знала, як організувати роботу правильно. А коли зрозуміла, що крім мене нікому це зробити, запропонувала колективу очолити редакцію. Мене підтримали.
Зараз із Танею працює ще двоє журналістів, двоє операторів і водій. Свої сюжети викладають в інтернеті. Крім того, домовилися зі збанкрутілим місцевим телеканалом про ефірний час — і мовлять у кабельних мережах. Маленька команда готує щотижневі випуски новин, знімає документальні фільми про загиблих у бойових діях на Донбасі фастівчан, а в рамках рубрики «Рідний депутат» запитує у службовців про все — від їхніх книжкових уподобань до думок про майбутнє Фастова.
До цього майбутнього докладають руку і самі телевізійники.
— У мене завдання — залучити до перегляду телеканалу якомога більше людей. А як вони про нас дізнаються? Якщо ми будемо виходити і щось організовувати, — пояснює Таня, чому активно влаштовує розважальні та благодійні заходи.
Минулої осені завдяки телеканалу відбувся фестиваль вуличної їжі у Парку Гагаріна. Бограч на вогнищі, солодощі з сухофруктів і кольорові бургери привабили фастівчан навіть попри дощ. Тож цьогоріч Таня планує провести його вдруге.
Тим часом дівчина нарізає запрошення на вокальний конкурс — особисто для кожного депутата міськради. Не заради підлабузництва. За тиждень до нашої розмови Fastiv.TV приєднався до благодійної акції «Кілометри добра» — забігу зі збором коштів на розвиток мобільних клінік фонду «АнтиСНІД». Заручившись підтримкою міського голови з обіцянкою відвідати подію, команда вийшла на старт. Утім, ані мера з депутатами, ані поліції, що супроводжувала б учасників, на місці не зустріли. Влада вирішила вийти на суботник — образилася, що про її підтримку не вказали на афішах.
— Після мого дзвінка мер таки приїхав, поліцію привіз, але так неприємно було, — нарікає Таня. — Нашого міста не було у списку, куди привезуть ці клініки, я домовилася, що вони тут будуть, робитимуть діагностику для вагітних, для дітей, для їхніх сімей. Це ж стосується кожного.
Коли знімали чергову серію «Рідного депутата», то запитали, чого можновладці пропустили акцію. Ті переважно відповідали, що про неї просто не знали.
— При цьому реклама була всюди — розклеєна по місту, в журналі місцевому, у ліфтах, — каже Таня. — Тепер на всі наші заходи вирішили запрошувати індивідуально.
На столі вже зібралася пачка папірців, прикріплених до святкових листівок-запрошень.
[do action=”linked-post” attachment=”1″/]
Байдужість — це те, через що журналістка іноді опускає руки. Коли бачить, що нікому не потрібні її старання.
— Особливо за ці «Кілометри добра» душа досі болить, — не заспокоюється дівчина. — От коли у день міста будуть безкоштовно пиво наливати і млинці смажити, а на тлі всього цього живий Пономарьов співатиме, тоді люди прийдуть…
Все ж таки до акції близько двадцяти фастівчан долучилися — зібрали 1770 гривень. На відео серед учасників — 37-річний Михайло Романів, вдягнутий у чорний світшот із написом «800 років ордену проповідників». Це отець-домініканець, настоятель фастівської римо-католицької парафії. Те, що він створив, обов’язково вразить, обіцяє Таня.
Коли всі вдома
Наступного ранку знайомлюся із Сашком. Йому трохи за тридцять, на руках — смарт-годинник і фітнес-трекер, і він один із маятникових мігрантів Фастова — тих тисяч працівників, що залишають місто зранку і повертаються ввечері. Чоловік займається охоронним бізнесом і перед роботою знайомить мене з головною пам’яткою містечка — костелом.
— Взагалі-то я православний християнин. Шість років тому знайомий привів мене сюди на службу — і тепер щонеділі я стараюся ходити в костел, спілкуюся в цих колах, — розповідає він про свій зв’язок із місцем і вітається з продавчинею релігійної крамнички пані Галиною. Крім дотичних до релігії речей, тут продають книжки львівського «Видавництва Старого Лева».
Жінка відчиняє нам браму костелу і водить світлою залою. Всередині споруда має форму симетричного хреста, а фасад у неї асиметричний — декор, вікна, форма і висота веж різняться. Ініціатором будівництва був Станіслав Шептицький — брат митрополита Андрея.
— Коли у 1903 році замість дерев’яного почали зводити цей костел, парафія була великою — дві тисячі вірян. Кошти на внутрішнє оздоблення тоді зібрали завдяки благодійному концерту, — розповідає пані Галина. — Мені важко уявити, як тут вміщалося стільки людей. Тепер на службу приходить до трьохсот парафіян.
На початку минулого століття у Фастові з дванадцяти тисяч містян було дев’ять тисяч євреїв. Але погроми тридцятих років винищили і єврейське населення, і католицьке. Лише 1990 року, після звернень громади до влади і навіть до космонавта й народного депутата Валентини Терешкової, будівлю повернули католикам.
Та сам собою костел — не єдиний клопіт отця Михайла. Сашко заводить за будівлю і показує «Дім святого Мартіна». Точніше те, з чого він починався, — маленький будиночок із гойдалками надворі. Тут допомагають дітям і підліткам, що опинилися у кризових ситуаціях: у когось батьки зловживають алкоголем, хтось на власні очі побачив убивство в родині, хтось виріс на вулиці.
У передпокої зустрічають цуценята. Святого Мартіна зазвичай зображають в оточенні дітей і тварин, тож тут живуть двійко дорослих лабрадорів і ціла зграя їхньої малечі.
— Тут по одній стіні можна екскурсію водити, — у глухому світлі ламп Сашко показує картину Середзем’я з будиночком гобіта. Деталі настільки промальовані, що здається, можна торкнутися долонею справжньої трави.
— А сюди можна залізти, — демонструє мешканка дому халабуду з подушками та іграшками під сходами.
Нагорі — кімнати працівників і волонтерів центру. Раніше тут мешкали хлопці та дівчата, які опинялися у «Домі». Тепер дитячий гамір перемістився до нового приміщення через дорогу від костелу.
На першому поверсі новоствореного центру — популярне серед фастівчан кафе Sant Angelo. Подібний заклад при костелі отець Михайло побачив, коли навчався у Варшаві. Працюють у ньому прихожани римо-католицької парафії. У меню ті ж страви, які пропонують у великих містах: кілька видів бургерів, пироги з гарбузом та шпинатом, кавові напої, імбирний чай і чизкейк на десерт. Стіни кафе заповнені дитячими портретами від Вів’єн Майєр, які кілька років тому увійшли в історію вуличної фотографії.
Історія центру налічує вже десять років. Вихователька «Дому святого Мартіна» Катерина наголошує, що це саме дім, а не інтернат чи притулок, це інша атмосфера і правила. Діти не перебувають тут постійно: зазвичай приходять зранку, а ввечері їх забирають бабусі-дідусі чи ті, хто про них піклується.
У «Домі» займались і ромськими дітьми: забирали їх на будні дні, поки батьки працюють на сміттєзвалищі за містом. Катя каже, що завдяки цьому якісь добродії спонсорували оновлення старого і відкриття нового будинку для центру. Благодійниками виявляються доброчинний фонд банку і будівельна компанія з Австрії. Загалом коло помічників набагато більше, а основний партнер центру — релігійна місія «Карітас-Спес Україна».
— Зараз ми — як буферна зона для дітей, котрі опиняються у критичних ситуаціях, — підсумовує вихователька.
[do action=”linked-post” attachment=”2″/]
Крім того, організовують події і для всіх містян. Щовихідних тут гості — презентації фільмів, дискусії, вистави, концерти. Причому, на відміну від кіно, на театральні заходи зал завжди заповнений. Щороку у червні на стадіоні біля центру проводять дитячий фестиваль. Торік на ньому зібралося п’ять тисяч дітей. Малечі роздавали фішки, які можна було обміняти на солодку вату, морозиво, напої, квиток на батут. Цього року на свято хотіли б покликати Мірзояна чи Дзідзя. У планах на літо — відкриття тераси з диванчиками і гамаками.
Катя забирає свою склянку флет-вайту і веде на другий поверх, у дитячий світ. Дорогою заходимо у приміщення, де ще триває будівництво. Додатковим напрямком роботи центру стануть заняття для дітей з інвалідністю. Для них вже облаштували соляну кімнату, а тепер готують сенсорну.
— Часто кажуть, що у нас тут школа і дитячий садок, — веде коридором Катя. — Офіційно освітнього закладу тут немає. Діти належать до однієї фастівської школи і отримують початкову домашню освіту, а ми їм у цьому допомагаємо. Ті, кому від двох до шести років, у нас готуються до школи.
На поверсі пусто — всі, у кого немає уроків, зібралася в ігровій кімнаті — і галас зосередився в її чотирьох стінах. Підлога всипана конструкторами, а з телевізора лунає: «Очі, вухо, рот, ніс, долоня…».
— Цікаво, як вони переростають, переходять у підлітковий вік. Старші починають дбати про молодших, — говорить Катя, спостерігаючи за дітьми.
Її підопічні особливі — їхній досвід не знайомий іншим одноліткам
Її підопічні особливі — їхній досвід не знайомий іншим одноліткам. З різних причин не всі повністю проходять курс навчання. Однак, отримавши початкову освіту у «Домі святого Мартіна», діти складають іспити і йдуть до звичайних шкіл. За весь час через центр пройшло понад чотириста учнів.
— Вони вже мають певний світогляд, стоять твердіше на ногах. Хоча кожен має право зробити всі свої помилки, і ми це приймаємо, — знизує плечима Катя.
Двічі закинуті
Іще одне місце зустрічі — за п’ятнадцять хвилин ходьби від костелу — з’явилося два роки тому. Втім, зараз там ніхто вже не збирається. На колишній Червоноармійській, а тепер вулиці Ярослава Мудрого, на місці недобудованої багатоповерхівки молодь вирішила втілити мистецький проект — «Кам’яний ліс». Гуртом розфарбували бетонні палі, що вороже стирчать із землі, провели wi-fi. Як писали самі автори ідеї, «з дефекту міського пейзажу хотіли зробити кольорове і цікаве місце для відпочинку». Однак митці як спалахнули ідеєю, так і згасли.
Навпроти «лісу» сіріє ще один закинутий об’єкт — універсам. Його теж пробували задіяти у культурних заходах. Минулого року там провели фестиваль «Urban Соул» — суміш візуального мистецтва, екології, музики, спорту, літератури й театру. Тепер його організатори займаються переважно екологічними акціями у місті. Мистецька доля універсаму не вдалася.
— Зараз триває декомунізація, і я хотіла б зібрати там всяких Леніних, таблички з будівель, — каже Таня Чіпко з Fastiv.TV. — Або туди можна було б запрошувати молодих скульпторів, художників, робити виставки.
Валерій Довгопол у розмові був не таким оптимістичним: казав, що універсам нині у приватній власності і його готують до продажу.
Сам район, де міг з’явитися арт-простір, має не найвдаліше розташування — біля підніжжя крутої гірки, на околиці містечка, в оточенні гаражного кооперативу. Далі хіба що Заріччя – мікрорайон із приватних будинків за річкою Унавою, де навіть каналізація не всюди є.
Більше шансів розвинутися має Парк Гагаріна у центрі міста.
— Два роки тому його взяли в оренду приватні власники, — розповідає Сашко, коли ми знову випадково перетинаємося. — Нічого з ним не робили, а тепер вирішили все ж таки облаштувати.
Йому самому хотілося б мати у місті гарну набережну. Зараз на Унаві — річці, що ділить місто навпіл, — є лише кілька піщаних пляжів, а от облаштованого місця для прогулянок немає. Потребує уваги і дендропарк неподалік вокзалу.
— У людей тут є гроші, але витратити їх ніде, — вважає Сашко. — Місцевий бізнес розрахований на те, що на вихідні сюди приїде людина з села і купить на базарі джинси чи стару модель телевізора…
До Києва звідси півгодини машиною чи годину електричкою. Столиця дає робочі місця і забирає людей у містечка. Та вони повертаються сюди — щовечора з роботи, щовихідних із навчання і час від часу проїздом — потягами далекого сполучення.
