ДНР

Який твій найкращий спогад із дитинства до війни?

Найулюбленішою справою тоді був футбол. Я й досі є фанатом футбольного клубу «Шахтар». З 2010 року почав вболівати й відвідувати матчі на стадіоні «Донбас Арена». Навіть пам’ятаю, що був рівно на десятьох матчах, а одного разу навіть виходив на стадіон як супровід футболіста. 

Дуже яскравий спогад – це Євро-2012. Я жив недалеко від стадіону, тому пам’ятаю перекриті вулиці, купу туристів, іноземців, різні прапори — одне величезне свято протягом цілого місяця. Запам’ятався момент, коли я зустрівся з вболівальниками збірної Англії, які зі мною фотографувалися. Я тоді був одягнений у футболку з написом Шевченко, й це був дуже милий момент. Узагалі всі спогади, пов’язані з футболом, — це для мене символ довоєнного Донецька й часів, коли він процвітав.

Яким було ставлення однокласників до твоєї проукраїнської позиції, і чи вільно ти про неї говорив?

Якщо говорити про ставлення у школі, то можу виділити кілька етапів.

Перший — з лютого по травень 2014 року. Тоді ще не почалися бойові дії, не було так званої «днр», були просто сепаратистські рухи. Під час цього періоду я вже почав відчувати неприязнь серед своїх однокласників. У них з’явились георгіївські стрічки й наклейки «днр». Такі атрибути були у мого майбутнього друга, адже його батько був сепаратистом й змушував їх носити. Одного разу класна керівничка насварила мене за зірвану у дівчинки георгіївську стрічку з рюкзака.

Другий етап — з травня по жовтень 2014 року. Школу закрили через дуже сильні обстріли, постійно вибухали склади з боєприпасами, не було світла й води. Коли я повернувся в школу, то вже існували «днр» і їхні сформовані заклади освіти. Так вийшло, що 4 клас я закінчив під українським прапором, а вже в жовтні пішов в ту саму школу під прапором «днр». Тоді 70% моїх однокласників поїхали. Із двадцяти восьми нас залишилося тринадцятеро. На мою думку, більшість людей, які мали проукраїнські погляди, виїхала, а залишились ті, хто толерували захоплення міста. Стало складніше, бо всі навколо були проросійськими, а я — ні.

І останній період — від жовтня 2014 року по травень 2021. Процес примирення з ситуацією. Спочатку я протестував: малював герби України на сторінках підручників, тож моїх родичів постійно викликали до школи, а вчителі погрожували проблемами. Пам’ятаєш, в кожному українському підручнику на перших сторінках були прапор, герб і гімн? Їх виривали або ж заклеювали, а я відклеював. Таким був мій своєрідний прояв дитячого протесту. 

Одного разу однокласники побили мене за мою проукраїнську позицію. А ще нас часто змушували брати участь у маршах з прапорами та георгіївськими стрічками: я робив це, проте ховався від камер й принципово не носив стрічку, бо не люблю й не визнаю «днр». 

Як тобі вдалося під постійним впливом пропаганди не зрадити себе?

Я просто пам’ятав: під час Євро-2012 люди ходили з українськими прапорами, а я — у формі збірної України. Ще закарбувалося, як у класної керівнички до початку всіх подій була традиція вмикати гімн України на деяких уроках, ми співали його разом. Проте потім вона перейшла на сторону «днр» і почала підтримувати сепаратистів.

Працював асоціативний зв’язок, що заклав певний фундамент, а вже відштовхуючись від нього, я бачив, як погіршується ситуація в місті й падає рівень життя. Я був дитиною, але ж розумів, що люди з автоматами — це погано, немає води і світла – це теж погано. А чому погано? Бо прийшли люди з автоматами. Опісля я почав все більше і більше розкладати в голові події, тож з віком лише підкріплював власну протестну позицію. 

Я, звісно, потрапив під певну русифікацію, адже майже не знав української, слухав російські пісні, розмовляв російською, мав друзів з Росії. Не можу сказати, що мене оминув цей вплив.

Розкажи про найяскравіший спогад прояву несправедливості окупаційної влади?

Зараз усе набагато гірше, аніж було тоді. Моя взаємодія з окупантами відбувалася саме через школу. Учнів змушували ходити як масовку на різні зібрання й дивитися пропагандистські фільми. На початку війни бойовики забирали речі й машини просто на вулиці — так розповідав дідусь. Могли забрати авто просто через те, що воно здавалося занадто розкішним для простого народу. 

Грабували квартири, заселялися в пусті. Після вбивства Захарченка прийшов Пушилін і почалася націоналізація всіх підприємств за принципом «вали звідси, або ми все й так заберемо». Нав’язування, пропаганда, тиск, змушування — от мої головні спогади про окупантів.

Чому твоя родина вирішила залишитися в окупованому Донецьку?

Моя сім’я розділилася. Старша сестра на той момент підтримувала сепаратистів і толерувала їхні дії. У неї з’явився хлопець з міста, яке постійно було під обстрілами. Він частково на неї вплинув. Вона працювала в досить великому магазині, який теж постійно був під обстрілами, й дійсно вважала, що це все чинить Україна. Це — проросійська частина моєї сім’ї. 

Я й мій дідусь — проукраїнська. Бабуся мала більш нейтральну позицію. Було багато конфліктів через це, але згодом бабуся дуже захворіла, тож гроші йшли на її лікування. Потім сестра зі своїм хлопцем виїхала, а бабуся — померла. Я залишився з іншою сестрою і дідусем. Згодом, вже у 2021 році, моя сестра з проросійськими поглядами розчарувалась у сепаратистах. І саме наприкінці закінчення школи назріло питання виїзду. Я принципово хотів вчитися лише в Україні.

Як тобі вдалося виїхати? 

На той момент було легше. Уже тоді ходили плітки про мобілізацію, відсутність можливості виїхати, але це було на рівні чуток. Ми зібрали стільки речей, скільки могли, найняли спеціальну людину. На окупованих територіях існує така каста «підприємців», які займаються перевезеннями. Возять із Донецька по всьому світу, дорого, проте куди завгодно: Москва, Тула, Петербург, Мінськ, Київ, Варшава, Таллін, Львів, Одеса, Рим, Париж — і це все одна людина. 

Із 2019 по 2020 у нас через блокпости Новоазовськ, Оленівка можна було легко виїхати з території «днр» на неокуповану територію України. Я так їздив до своєї мами, яка залишалася в селі на українській території ще з 2014 року. Ходили рейсові автобуси, які довозили з Донецька до блокпоста, далі переходив пішки, а там забирав інший автобус. У цілому можна було вранці поїхати в Україну, а ввечері з України повернутися. Єдине — черга на блокпості. 

Потім сепаратисти почали обмежувати людей та унеможливлювати виїзд. Окупанти перекрили шляхи в Україну й виїхати можна було лише через Росію. Ми найняли таку людину за 30 тисяч рублів, тоді це — десь 13-15 тисяч гривень. За те, що перевезуть сім’ю з Донецька в Україну. Перед російським кордоном придумали легенду, що їдемо навідати тітку в Ростові, адже таке запитують.

У водія на території «днр» і Росії були номери «днр», а перед українським кордоном на пункті Чорткове-Милове водій поставив українські. Дев’ять годин ми стояли на кордоні України, адже нас вважали тими, хто незаконно перетнув кордон. Треба було отримати три талони для розмови з СБУ. Можливо, це правильна система, але дуже-дуже довготривала. Я мав документи ЗНО, адже екстерном закінчив дистанційно українську школу. Завдяки цьому зміг виїхати без штрафу. Сестра поїхала через Харків в Одесу, а я поїхав в Донецьку область. 

Крім українського свідоцтва, я маю ще одне про закінчення школи в «днр». Його зберігаю як пам’ятку про те життя, а не як документ. Ще є додаток із оцінками. Найбільше там дивує «Урок громадянства й духовності Донбаса». Половина уроку — про «дідів», а інша про те, яка «днр» класна і яка Україна жахлива. 

Чи підтримуєш контакти з друзями/рідними з Донецька?

Спілкуюся з дідусем, поки є зв’язок. Через інтернет, бо українського мобільного зв’язку там немає. Домовилися, що спочатку виїдемо ми, а потім через деякий час, можливо, кілька років, виїде й він. Однак почалося повномасштабне вторгнення, і зараз виїхати звідти ще проблематичніше, ніж було раніше. 

А ще там залишився мій найкращий друг і один знайомий. Один притримується близьких мені поглядів, тож спілкуємося вільно з урахуванням його безпеки, а інший — нейтральних, тому найчастіше говоримо про побутові речі. Донедавна був ще один друг, проте після початку повномасштабного вторгнення ми припинили спілкування через різні погляди. 

Яким ти бачиш свій Донецьк через п’ять років?

Я не політичний експерт, але в цілому, відштовхуючись від власних мрій, я хотів би бачити Донецьк звільненим та проукраїнським. Це — найголовніше. З усіма комунальними проблемами, соціальними конфліктами й благами будемо розбиратися з часом. Хочу, щоб проукраїнські донеччани, такі як я, повернулися й показали, як і в 2014 році, свою позицію. Тоді 10 тисяч містян вийшли в центр міста на проукраїнську акцію «Донецьк — це Україна», а ми весь цей час просто працювали з умовного підпілля й чекали моменту. 

Що найбільше мріяв зробити, коли опинився на неокупованій території?

Мені дуже хотілося мати прапор, бо я не міг повірити, що я врешті в Україні. Спочатку з мамою я поїхав оформлювати документи до Вугледара, компактного містечка серед полів. Тішився кожному стягу на стовпі, українській символіці, гривням. У пошуках свого прапора сходив до кількох магазинів, але знайшов лише в магазинчику з канцелярією. Купив один маленький і один великий усього за 30 грн. 

Це звичайний великий синьо-жовтий прапор. Він насправді дуже неякісний (це я вже як колекціонер прапорів говорю), але це важлива мені річ та щемлива історія. Тоді я міг його тримати й знав, що мене за це не вб’ють. А після долі Вугледара сьогодні він став ще більше символом сили Донбасу. Бережу його й навіть за мільйон не продам, хоч і придбав за 30 гривень. 

Вірю, що саме цей неякісний прапор привезу у Вугледар, пройдусь там, а згодом привезу в Донецьк і повішаю на своєму будинку. Це буде найкраще завершення його історії, а поки він чекає свого часу. Вірю. 

З героєм поспілкувалися Вікторія Васильченко та Іванна Галащук

Фото: з архіву Романа

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Комендантська година. У Донецьку вона триває з 23:00 вечора до 5:00 ранку.

Населення. Бойовики терористичного угруповання «ДНР» офіційно нарахували в Донецьку 940 тисяч жителів. Цим даним вірити не можна. В української влади точної цифри немає.

Пам’ятники. 25 серпня на Алеї героїв відкрили пам’ятник бойовику «Гіві». Раніше там з’явилися бюсти колишньому ватажкові угруповання «ДНР» Захарченку, ще одному відомому бойовику з позивним «Мамай», а також російському співакові Йосипу Кобзону. На місці біля кафе «Сепар», де був убитий Олександр Захарченко, стоїть пам’ятний камінь з написом: «Тут трагічно загинув глава «ДНР» і охоронець». Поряд лежати вінки зі стрічкою: «Росія, Ямало-Ненецький автономний округ, місто Новий Уренгой».

Подорожі. З автовокзалу «Південний» зараз можна їздити територією окупованої частини Донеччини, або дістатися у різні міста Росії. Автосполучення з Україною наразі відсутнє — блок-пости закриті через пандемію коронавірусу. Багато автобусів їздять в окупований Крим і Росію. Доїхати до Москви, наприклад, коштує 1800 рублів (668 гривень). Їздять через непідконтрольну Україні ділянку кордону.

У Донецьку курсує громадський транспорт. На трамвайних квитках бойовики вітають містян з Днем Росії. Вартість квитка — 6 рублів (2,20 грн).

Мобільний зв’язок. Місцевий зв’язок у Донецьку називається «Фенікс». Раніше пакет коштував 50-100 рублів на місяць (19-37 грн). Нещодавно тарифи подорожчали. Раніше чимало містян користувалися оператором «МТС». Зараз у Донецьку ще залишаються його потужність, але інтернет уже не працює.

Банки і гроші. Угруповання «ДНР» ще восени 2014 року створила «Центральний республіканський банк». Відділення розмістили у захоплених приміщеннях українських банків. Карти свої «банк» бойовиків випустив, але їхній функціонал — обмежений. Вони стають у нагоді під час сплати комунальних послуг. Також розплатитися ними можна у великих супермаркетах і аптеках. Але не у всіх кафе і ресторанах.

Оскільки сучасна фінансова система відсутня, то немає і банківських переказів, як з підконтрольної Україні території, так і з Росії. Але в Донецьку знайшли спосіб обійти це обмеження. На ринках діють напівпідпільні центри переведення у готівку. З готівкою в Донецьку простіше, можна обміняти і гривні, і долари. Стенди на обмінниках збереглися з довоєнних часів. І часто «рубль» позначають «гривнею».

Магазини. До війни, як і у всіх великих містах, на центральних вулицях Донецька розташовувалися великі брендові крамниці світових брендів. Зараз на їхньому місці — порожньо. Що стосується побутової техніки, то українські магазини закрилися, а деякі отримали «ледачий» ребрендинг. Наприклад, «Фокстрот» став «Фоксом». Але донині можна купити техніку тих же виробників, що й в Україні. Багато чого залишилося ще з довоєнних часів, решту завозять з Росії.

Доставка їжі. Вона у Донецьку працює, але замовлення доведеться чекати мінімум годину. Нічної доставки немає. Також не можна розплатитися карткою: кур’єр приймає тільки готівку. Ціни доволі невисокі: піца, наприклад, коштує 200 рублів, трохи більше 70 гривень. Але майже стільки ж доведеться заплатити за саму доставку. Роли по 125 рублів, близько 45 гривень.

«Донбас Арена». Це — головний символ довоєнного Донецька є стадіон «Донбас Арена». Якщо до війни донеччани приходили сюди заради матчів або великих концертів, то тепер на «Донбас Арену» можна потрапити хіба на екскурсію. До Дня міста тамтешня влада відновила пам’ятник футбольному м’ячу — куля почала крутитися за допомогою сили води.

Довідка. У 1869 році валлієць Джон Юз почав будувати металургійний завод у селищі Юзівка, яке так назвали на честь засновника. Ця дата і вважається часом заснування Донецька. У травні 1917 селище Юзівка, з населенням уже 70 тисяч мешканців, отримало статус міста. Головну частину населення селища становили переселенці з Центральної Росії та Південної України, греки Приазов’я.

У 1924 місто перейменовано на Сталіно — на честь сталеливарної промисловості. У 1970 ЮНЕСКО визнала Донецьк найбільш озелененим високоіндустріальним містом світу, тоді Донецьк називали «містом мільйона троянд». Цей статус місто повернуло в 2009—2010.

У 2008 Донецьк отримав диплом «Найкраще місто СНД» на міжнародному форумі «Мегаполіс — 21 століття» у Москві. У березні 2014 стає одним із центрів сепаратистського руху, а протягом квітня-жовтня 2014, попри активний спротив більшості населення, опиняється під контролем російських військових та їхніх найманців з так званої «Донецької народної республіки». 

Копайте глибше:

• Фотопроєкт Донецьк (Reporters)

Підписуйтеся на нашу щоденну безкоштовну розсилку найважливіших новин дня

Фото: radiosvoboda.org