Олександр Фільц: «Війна триває, а отже, можемо говорити не про ПТСР, а про постійно діючу хронічну травму»

Професор Олександр Фільц — український психотерапевт із понад 30-річним професійним досвідом та один із творців освітнього психотерапевтичного процесу в Україні на початку 1990-х. У минулому він головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні й завідувач кафедри психології та психотерапії факультету післядипломної освіти ЛНМУ імені Данила Галицького. Віднедавна очолив новостворений університет післядипломної освіти Unbroken University у Львові.

Пан Олександр народився у сімʼї професора, хірурга Ореста Фільца та лікарки-окулістки Марти Павенцької. Тато й мама належали до наукових і освітянських галицьких родів. Сильний родинний «тиск», але й одночасно «каркас» вплинули на становлення Олександра Фільца як особистості та професіонала. Він не захотів стати хірургом, на що сподівався батько, але дослухався до поради дідуся — здобув освіту і на Заході, і на Сході, щоб «бачити світ з обох сторін». 

Окрім родинної історії, в інтервʼю Олександр Фільц ділиться своїм поглядом на психотерапію і метод психоаналізу, розповідає, що є умовою успішної терапії, чому про ПТСР унаслідок російсько-української війни ще рано говорити, а також — у чому сила української стійкості.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Як це — зростати в родині відомого професора й хірурга Ореста Фільца? 

Татова сімʼя — родина освітян. Його дідусь, мій прадід професор Роман Гамчакевич, був учителем іноземних мов, перекладачем, упорядником словників і директором державної гімназії з українською мовою навчання в Перемишлі. У домі звучали українська, німецька, французька та латина, а класичні засади визначали атмосферу виховання. 

Значною мірою саме прадід вплинув на становлення трьох онуків — братів Ореста і Романа Фільців, а також їхнього двоюрідного брата, відомого гінеколога Олександра Созанського, які продовжили родинні традиції і згодом стали професорами. 

Прадід Роман приділяв велику увагу вихованню і своєї доньки — моєї бабці Іванни. Вона була винятково інтелігентною людиною, хоча в роки війни, ставши переселенкою з Перемишля до Дрогобича, мусила найперше дбати про виживання родини, тож усе життя працювала інженером. Хоч бабуся ніколи спеціально не займалася наукою, вона мала ґрунтовні, фундаментальні знання та гострий критичний розум. 

У дитинстві я часто приїжджав до бабусі в Дрогобич і особливо любив наші прогулянки в саду. Там вона читала мені популярний у той час польський суспільно-політичний і культурний журнал Przekrój, що вирізнявся критично-іронічним стилем матеріалів і в радянські часи був своєрідним віконцем у гарну інтелігентну Європу. На його сторінках публікували також детективні історії Вернера, які, власне, і читала мені бабуся, натякаючи, що треба вчитися розгадувати складні завдання, а для цього правильно та логічно думати.

Водночас бабуся була для мене зразком етично відповідальної освіти. До слова, мій тато і його брат Роман теж мали високо розвинене почуття академічної та професійної етики й завдяки цьому їх добре знали у Львові.

А яким, власне, був ваш батько як фахівець і як людина? Що ви перейняли від нього? 

Мій батько був талановитим хірургом. Його основною спеціалізацією було лікування захворювань печінки та підшлункової залози. Він виконував дуже складні реконструктивні операції на підшлунковій залозі, які на той час у Радянському Союзі робили одиниці. Відтак до нього приїжджали пацієнти з різних тогочасних союзних республік. Водночас тато був не лише висококваліфікованим клінічним лікарем, а й глибоко етичним фахівцем. Але і вельми непростою особистістю, іноді надто вимогливою.

Одним з його основних професійних кредо був перший фундаментальний постулат медицини, сформульований ще Гіппократом. Мовляв, не нашкодь природі робити свою справу — зцілювати людину. У сучасній медицині цей принцип часто спрощено зводять до формули «не нашкодь пацієнтові». Але Гіппократ мав на увазі передусім не шкодити природі, аби вона допомагала людині зцілюватися за підтримки чуйного лікаря, який природі сприяє і на цьому будує свій лікарський підхід. Мій батько дотримувався цього принципу і вчив, що успіх лікування на 30% залежить від оперативного втручання, а на 70% — від уміння виходити пацієнта, правильно його доглянути, поставити на ноги й допомогти організмові відновитися. 

Батько був принциповим у способах правильного медичного думання. Іноді різкуватий, але, попри це, його любили (а може, поважали, але побоювалися) і студенти, і лікарі. Він очолював кафедру хірургії Львівського медуніверситету. Тато мав гострий академічний розум і зарекомендував себе як блискучий діагност, здатний точно встановлювати діагнози навіть інших захворювань, якими безпосередньо не займався.

Йому допоміг стати добрим фахівцем безцінний досвід навчання у знаменитого хірурга Георгія Караванова. До так званої каравановської школи разом із батьком належали також доктор Мазур, професор Орел, доценти Ретвінський, Юрчишин і Павловський. Усіх їх об’єднувала добра клінічна логіка та глибока культура мислення, якої навчав професор. 

Батько був етично безкомпромісним. На зборах і вчених радах він завжди висловлював свою позицію — часто непопулярну та незручну.

Відтак його недолюблював тогочасний пострадянський академічний істеблішмент, зорієнтований на, так би мовити, зовнішню «пристойність» і згладжування гострих кутів. Я ж за цю безкомпромісність страшенно поважав тата і поважаю донині. Він намагався передати мені все найкраще зі свого досвіду і сформувати надійний каркас пра