Коли я тільки-но входила в підлітковий вік, дідусь тихцем показав мені маленьку книжечку, збірник із 75 воєнних пісень. Як звичайна львівська школярка, я не дуже старалася вникнути у зміст пошарпаного нотника. Мене більше вабила обкладинка, на якій — двоє гордих вояків на конях, один з яких — із сурмою. Обабіч образка, що у формі шестигранника, — похилені кетяги калини. Hазву того співаника я запам’ятала вже студенткою філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка — «Сурма», а про справжню ціну цієї раритетної книги та її символічне значення для себе довідалася ще за кілька років, в аспірантурі.
«Сурма» — один з унікальних екземплярів стрілецького пісенника, який видали 1922 року у Львові-Києві. І друга у загальному списку цього співаника — пісня-присвята «Ой у лузі…», що має сьогодні виняткове значення як пісня українського спротиву.
Тоді я почала досліджувати стрілецькі пісні, їхню історію і, зрештою, історію своєї родини. Довідалася, як поетика козацького епосу упродовж кількох століть витворювала яскравий портрет відважного козака і вплинула на стрілецькі образи, на розуміння міцного зв’язку між малою батьківщиною або «рідним краєм» з отою далекою і незбагненною до кінця землею — «Великою Україною». Пригадую переказ, який почула від мами: десь іще перед 1920 роком її батько, а мій дід Іван Стецький (1884-1939), побував на Херсонщині. Повернувшись звідти, все згадував, що «там живуть багаті люди, бо мають дуже багато хліба». Сьогодні Херсонщина зазнає великих руйнувань і важкої наруги ворога над полями. Тож метафора зі стрілецької пісні про те, що «ми нашу славну Україну розвеселимо», відгукнулася невипадково.
Cтрілецький чин вплинув на творення нової свідомості тих, хто був розділений поміж двома імперіями.
Нове національно зорієнтоване військо хоробро змагало «за Україну, за рівні права, державу!». А ці рядки походять зі стрілецької пісні «Там на горі, на Маківці». Саме її у жовтні 2014 року, невдовзі після трагедії Іловайського котла, переспівав Володимир Вермінський.
У міжвоєнний період стрілецька пісня cтала популярною серед стрільців УПА. 1998 року Василь Кук, Головний командир УПА у 1950–1954 рр., розповів мені, що стрільці УПА ще до створення власних пісень «жили стрілецькими піснями». Вони знали їх, любили наспівувати, особливо маршові пісні, як-от «Гей там на горі Січ іде», «Ой у лузі червона калина», чи елегійні, тужливі — «Коли ви вмирали», «Упав стрілець у край зруба». Стрілецька пісня (на відміну від козацьких пісень) була ближча за часом і поширеніша. Вона підтримувала державницьку ідею після поразки визвольних змагань у Галичині в міжвоєнний час. На західноукраїнських землях таємно перетривала весь радянський період аж до Незалежності.
В отому існуванні пісень «у підпіллі» я переконалася сама, коли вийшов збірник «Стрілецькі пісні», який я готувала кілька років. Задля цього з 1992 року об’їздила майже сотню сіл, записуючи фольклоризовані стрілецькі пісні на Львівщині, Франківщині, Тернопільщині, Буковині. Гортаючи сторінки моєї першої книжки, мама несподівано почала наспівувати стрілецьку пісню «Хлопці, алярм! Гей, вставайте! Вже найвищий час!» На моє щире здивування і запитання, звідки знає мелодію і чому ніколи про пісню мені не згадувала, відповіла: «Брат Михайло співав, як був ще хлопцьом. А згадувати не було як. Не ті часи…». Мама була сьомою дитиною в селянській сім’ї у селі Красові, що недалеко Львова, знаному ще з початку XV cтоліття.
Недалеко Красова є розлоге наддністрянське село Розвадів. Тут у 1916 році стояв вишкіл Українських січових стрільців, про що залишились усні спогади й перекази старожитців. Уперше я там побувала у 1992 році, вдруге — аж 2007-го, щоб записати не пісні, а перекази про стрільців.
Тоді ж почула цікаву легенду про спляче стрілецьке військо, яке на Великдень, коли «заграють сурми…, встáне на борбу за Україну».
Епічний мотив «сплячого війська» побутує також у польському фольклорі. Але саме в українській версії він сповнений психологічної напруги, сили віри й надії. Ми знову потребуємо опори на тих, кого вважаємо оборонцями держави, соборної України.
З проголошенням Незалежності стрілецькі пісні, гаївки знову стали дуже популярні по селах західної і центральної частин України. Проте за десять років зацікавлення піснями помітно згасло. І тільки з початком 2014 року, з новою російсько-українською війною, стрілецькі марші, балади, пісні-реквієми несподівано ожили. І не тільки в селах, а й у містах. На них звернули увагу професійні співаки, народні гурти, хорові колективи.
Мене вразило, як восени 2014 року велика група киян заспівала в метро стрілецьку пісню «Ой у лузі червона калина». Відтоді відеозапис цього простого, але дуже щирого народного співу прослухали понад пів мільйона слухачів.
Або ж інша журлива пісня — «Чуєш, брате мій», яка для стрільців була похоронною. Її співали майже в кожному опільському, покутському, західноподільському селі, куди простягалися мої експедиційні дороги. Тож не дивно, що у 2016 році пісня братів Лепких під акомпанемент бандури Василя Жданкіна полонила серця кількох сотень тисяч слухачів.
Хочу нагадати й баладу про покинуті окопи («А в неділю рано ще сонце не сходить»), яку влітку 2019 року капелан добровольчих батальйонів Микола Мединський елегійно-тужливим тоном заспівав на позиції «Зеніт» в Авдіївці. Цей відеозапис прослухали понад півтори тисячі людей.
Так само є кілька римейків маршу «Йде січове військо», який у незвично теплу зиму 1916 року склали гуртом члени стрілецького гурту «Пресова кватира» в одному з подільських сіл при річці Стрипі. 2011-го епічний тембр голосу Тараса Компаніченка у супроводі гурту «ВВ» надав цьому твору особливого звучання-попередження про «кріваву боротьбу» та лихо, яке ще чекає на українців від східного сусіда-ворога:
Йде Січове військо та співає стиха,
Як поборем воріженьків, не буде в нас лиха.
Якби мені довелося сьогодні запитати в пересічного європейця: «Яка пісня асоціюється у вас з Україною?» чи «Яка пісня найкраще відображає українську ідентичність?», то, переконана, у відповідь почула би згадку про стрілецький гімн «Ой у лузі червона калина».
У чому ж феномен популярності саме цієї пісні, що вийшла з театрального середовища товариства «Руська бесіда» за кілька років до Великої війни?
Найперше, очевидно, у змісті доповнених строф, які з’явилися вже у стрілецькому війську. В них головним є мотив війни з московськими загарбниками, що передано в яскравому епічному образі битви-танцю. Ця пісня несе емоційну відвертість і патріотичну та бойову напругу. Її популярність — також у феномені так званого відкритого твору, де кожен виконавець стає співавтором, про що свого часу писав Умберто Еко. Водночас саме авторська манера співу Андрія Хливнюка, соліста гурту «Бумбокс», надала другого життя цій пісні, яка, здавалося б, за останні тридцять років почала «бронзовіти» під впливом державного офіціозу.
Переспів Хливнюка під звуки ракет над загроженим небом столиці України 25 березня 2022 року, без сумніву, спонукав до потужного суспільного зламу у мисленні й самоозначенні національної ідентичності. У перші місяці війни «Калину» публічно заспівали професійні виконавці, як-от гурт «Гайдамаки» й Тоня Матвієнко, співачка й поетка Марина Тимофійчук (NAVKA). Але найбільший феномен цієї пісні проявився у співі сотень, а може, й тисяч українських дітей, які, імітуючи манеру Хливнюка, співали в бомбосховищах, у домівках, де знайшли захист і притулок, а пізніше в садочках на ранкових зустрічах чи в інших місцях.
Серед іноземців одним із перших ремікс стрілецької пісні зробив південноафриканський музикант Девід Скотт із гурту The Kiffness. Невдовзі під композицію «Калина» на чемпіонаті світу з фігурного катання вже виступили українські спортсмени. Та найбільшого світового розголосу мелодія «Ой у лузі червона калина…» набула завдяки легендарному британському рок-ансамблю Pink Floyd, який надихнувся композицією Андрія Хливнюка. Завдяки цифровим технологіям давня пісня з невеликого стрілецького кола, із середовища патріотичної сільської молоді Галичини міжвоєнного періоду неймовірно швидко увійшла в масову культуру, в сучасне міське повсякдення. Багатьом відомі кадри з укриттів, де цивільні чи військовики під бандуру пристрасно співають «Ой у лузі червона калина». Цю пісню українські біженці понесли в інші країни, де в хоровому співі їх підтримали сотні друзів, як-от у столичних містах Литви й Польщі. Масове виконання стрілецької пісні, яке влітку 2022 року внесли до Книги рекордів Гіннеса, акумулює потугу глобального смислу священної боротьби, що обґрунтовує кожну визвольну війну та є символічним узагальненням Пісні Спротиву.
Через цей звучний гімн та інші воєнні новотвори — вірші, приказки, колядки, замовляння, жарти, наративи з мотивами віщих снів — українці особисто заглиблюються не тільки у стихію української мови, а й у фольклорну культуру. Здатність фольклору до самовідтворення не може не вражати. У цей процес співтворення і співвідчування залучені всі. Він важливий для тих, кого війна позбавила рідного дому, хто вимушено переселений, хто на фронті в окопі або живе з болючою втратою чи страхом. Фольклор виділяє значуще з потоку повсякденного, творить образи, яким саме життя надає сенсу й людського виміру.
Оксана Кузьменко, фольклористка, дослідниця поетики стрілецьких пісень, докторка філологічних наук.
Головне зображення — колаж Вадима Блонського. Фото надала Оксана Кузьменко.
