У різний час у домі Чубаїв, що поблизу львівського парку «Погулянка», збиралися відомі поети, музиканти, співаки, художники. Та чому збиралися — досі збираються, бо тут завше відчинені навстіж двері для своїх. Щоправда, тепер запрошує на гостину і приймає усіх Соломія Чубай. Вона чітко дає вказівки телефоном, як знайти потрібну браму, виглядає на сходах другого поверху, радісно гукаючи і рукою запрошуючи нас із фотографкою з вулиці в дім.
Соломія Чубай працювала арт-менеджеркою в легендарному мистецькому об’єднанні «Дзиґа». Донедавна була головою правління «Вірменська-35». Культурна менеджерка, співачка, натхненниця численних музичних і літературних проєктів, серед яких — «Колискові для Олекси» та «POETY». Читайте в інтерв’ю про те, як це — жити з відомим прізвищем, що несуть у собі «POETY. Діалог поколінь», а також про інклюзію, дитячі травми та безумовну любов.
8 жовтня у Львові відбудеться космічний концерт і прем’єра нового альбому «POETY. Діалог поколінь». Що стало поштовхом до цього проєкту?
Мене надихнула історія тата. Коли йому було 15, він створив у своєму селі Березини (село на Рівненщині — TU) підпільний літературний гурток. Збиралися уночі, читали при свічках заборонену українську поезію. За це наприкінці 60-х тата вперше арештували. Його видала його ж дівчина, а допитував кагебіст на прізвище Франко. Тоді тато запитав у нього: «Як вам не соромно з таким прізвищем працювати на таку сумнівну організацію?»
Коли знімали фільм «Чубай. Говорити знову» з режисером Михайлом Крупієвським і художником-постановником Олексієм Хорошком, то я чимало довідалася про татів дольвівській період. Мені було важливо краще пізнати того Грицька Чубая, якого ніхто не знав.
Тато мав мрію, щоб поети зазвучали спільно з джазменами та симфонічним оркестром і про них почув увесь світ. І я поступово почала втілювати цю мрію. 2019-го презентувала альбом-книжку «POETY» з 10 піснями-симфоніями на слова 10 культових українських поетів: від Лесі Українки до Жадана. Зробила масштабний арт-концерт до 70-річчя від татового дня народження — «Чубай. Україна. Любов». Цього року новий проєкт з ювілярами — «POETY. Діалог поколінь»: від Лесі Українки, Івана Франка і аж до Олександра Ірванця. Грицько Чубай — як постать, що об’єднує.
Чому діалоги поколінь важливі?
Ніхто навіть не усвідомлює, як ми впливаємо одне на одного. Особливо поети. Приміром, Дніпрова Чайка (письменниця Людмила Василевська-Березіна — TU) наслідувала Лесю Українку. Але як про неї відгукувався, скажімо, той же Іван Франко? Вони всі одне одного знали, спілкувалися, перечитували твори.
Пізніше Павло Тичина щось десь брав від Франка, а Микола Вінграновський — від Тичини. Ось такі взаємні впливи.
Ми розповідаємо про класиків не як про нудних хрестоматійних персонажів, а як про живих людей, які так само вагалися, творили, любили, бунтували.
Все це подаємо у форматі відеодискусій, а також — через музику.
На формат відеодискусій мене надихнув мій син, Олекса. Якось він прийшов зі школи і сказав: «Мамо, можеш пояснити, як вірші Лесі Українки згодяться в житті?» Він говорив, що ненавидить українську літературу, бо його там змушують учити дурнуваті вірші. Я не знала, що відповісти, і досі не знаю, тому захотіла, щоб нашим дітям відповіли самі поети. Люди, які творять сучасну українську літературу, сказали таким, як мій Олекса, чому ті поети-класики круті. Наприклад, Анатолій Дністровий, прозаїк і художник, розповів неймовірну історію про те, як Дніпрова Чайка, котру вважають першою письменницею-мариністкою, пішла проти волі батька й не захотіла бути утриманкою. Це 19 століття — і це феноменально! І таких речей у відеодискусіях багато. Cлухаєш — і розумієш: вау.
У проєкті беруть участь Юрій Андрухович, Микола Рябчук, Олена Галета, Юрко Іздрик… Хоч Іздрик сказав мені: «Соломіє, я знаю лише один вірш Вінграновського, але мені цікаво». Я ж фанатка Миколи Вінграновського і обожнюю раннього Тичину. І мій тато, власне, теж їх любив.
Якою буде музична складова проєкту?
У самому симфомузичному альбомі-книжці «POETY. Діалог поколінь» буде багато джазу, фанку, лірики. Ми з симфонічним оркестром «INSO-Lviv» та музикантами намагалися поєднати різні стилі, щоб ця музика була максимально цікавою. Також участь братиме барабанщик Ігор Гнидин, бас-гітарист Андрій Кохан, гітарист Сашко Главацький, піаніст Том Луголообі та бек-вокалістка Софія Сливка. Що важливо: усе це за підтримки Українського культурного фонду.
Якими є діалоги між поколінням твого тата і твоїм?
Аналізувала їх. Величезний розрив. Кожне покоління чимось особливе. Коли готувала «П’ятикнижжя», мене дуже вразили татові листи до Олега Лишеги. У них двадцятирічні хлопці не вживали жодного грубого слова: ні «дупа», ні «срака». Їхнє листування — як витвір мистецтва. Це така вишукана мова, така глибина. Те покоління шістдесятників багато аналізувало нові книжки. Валерій Шаленко, татів друг, коли щось розповідав, то просто підходив до величезної книжкової шафи і починав зачитувати. Мені цього дуже бракує сьогодні.
Ми спілкуємось у твоєму родинному домі, який пам’ятає товариство Грицька Чубая. Чим є для тебе цей дім?
Зараз хочу відновити тусівки, які колись були у нашому домі. Коли художник приносив свою картину, поет — вірш, прозаїк — уривок нового роману, а музикант — щойно створену пісню. І всі могли говорити про ці роботи, знайомитися, ділитися враженнями. Можна було прийти будь-коли. От Василь Жданкін, відомий кобзар, просто телефонував і казав: «Привіт. Я у Львові, з донькою. Чи можна у вас заночуємо?». І ми сиділи і цілу ніч співали під його кобзу, говорили на глибокі філософські теми.
Олег Лишега часто забігав до нас, і ми сідали з ним на кухні й балакали. Коли ж відбувалася у Львові якась значна подія, то у нас — повен дім: і Андрухович, і Малкович, і колись Кузьма. Так само Положинський тут жив. Якось писав мені: «Привіт. Я сьогодні сплю у твоїй кімнаті. Шоста ранку, а твій дядько нині не грає на скрипці. Слава Богу! Дав мені поспати». І я це намагаюся відновити, до мене приходить і молодше покоління митців, і старше. Під час проєкту «POETY» у нас теж усі збиралися на вечерю. У мене був певний період закритості, коли я не визнавала цього всього. Додав своє Олексин аутизм. Не жила в цьому домі чотири роки. Мені потрібно було виїхати звідси, щоб розібратися у собі. Дім, родина накладали важкий тягар. У нас усі дуже харизматичні й сильні особистості, тому, коли не знаєш, хто ти, то кожен намагається вказати, хто і що ти маєш робити.
Якщо говорити про покоління твого сина Олекси в контексті історії твоєї, татової — які діалоги виникають тут?
О, діти живуть в еру інтернету, і вони більше знають, ніж ми у свої 11. Вони дискутують про глобальніші речі: про вплив вакцин від коронавірусу на мозок і космічний туризм. Я з ними можу говорити геть про все. Хоча мій Олекса все шукає в інтернеті, але він має однолітків, які дуже багато читають. Це покоління електронних книжок, тік-токів і дуже короткого вкраплення інформації на кшталт сторісів. Бо далі їм нудно. Якось Олекса був дуже стурбований тим, що вибухнув хімічний завод, цілу добу переймався, що не можна буде виходити на вулицю. Перечитав усі публікації. Звичайно, через аутизм це все перейшло у тривожність, але я його заспокоїла. І ми ще раз проговорили тему Чорнобиля. Тому не знаю, чи гаджети — це однозначно погано.
Олексине покоління вже не таке травмоване, як моє. Ми як батьки більше працюємо з психологами, більше думаємо про те, щоб не нашкодити дитині.
Покоління наших дітей вміє ставити кордони, вміє чітко говорити, що хоче.
Натомість покоління моїх батьків — це про нагинання, про виживання, про дуже складний час. Неймовірно важкий час, де ти не міг бути собою, мав дотримуватися певних правил, не міг нікуди поїхати, за тобою постійно стежили. І як остання ложка дьогтю в цьому всьому — тебе могли здати твої ж друзі. І це було, з одного боку, покоління нещасне, а з іншого — покоління, яке, можливо, мало більше, ніж ми. Бо коли вони збиралися, то створювали навколо себе цілий Всесвіт.
Моє ж покоління дико травмоване недолюбленими батьками. Ми вразливі, ранимі, роздерті на кавалки, але працюємо над собою і намагаємося не повторити помилок минулого. І це кльово. Моє покоління вже має своїх кумирів, може кимось захоплюватись, а водночас і самим бути кумирами для когось. Ми не так багато драматизуємо. Тому дуже хочеться, щоб поети давали нам надію і надихали. Без усього цього пафосу і табличок, викарбуваних золотими літерами. Без оплакувань, яка у нас трагічна доля. Україні, звісно, дісталося, але нам вдалося зрештою все. Тому наше покоління намагається перезаписувати цю історію в позитиві.
Соломіє, годі перелічити усі мистецькі проєкти, якими ти займалася і займаєшся, але часто на тебе взоруються саме як на культурну менеджерку. Як ти відкрила для себе культурний простір?
Для мене цей простір відкрила «Дзиґа». Спершу була там арт-менеджеркою. Тоді вперше зрозуміла, що можна робити щось цікаве, як-от музику на слова відомих поетів. Ще ми пробували з Влодком Кауфманом робити інсталяції, якісь інші речі. «Дзиґа» гуртувала андеграунд, начебто божевільних одинаків, які хотіли щось створити, крутих геніїв. Щоправда, у «Дзизі» не затримувався ніхто, якщо не імпонував Мареку Іващишину (один із провідників Революції на граніті, засновник Студентського братства Львівської політехніки, фундатор Мистецького об’єднання «Дзиґа», фестивалів «Вивих», колись — продюсер музичних гуртів «Океан Ельзи», «Мертвий Півень» та «Руслана» — TU). Це теж треба розуміти. Не будь-хто потрапляв у коло довіри «Дзиґи», але саме «Дзиґа» творила особливий культурний простір. Це було унікально — і завжди без великих фінансів.
Свого роду арт-менеджерством займався і мій тато. Мама розповідала про те, як вони з друзями створили журнал «Уніта-З». Мама спускала в кльозеті воду, таким чином створюючи ефект шуму моря. Віктор Морозов грав на гребінці, а хтось інший на баняках. Перформенс завжди був у нашій домашній культурі. Пригадую, як Андрухович у цирку з «Мертвими Півнями» читав під музику «Індію». Напевно, все моє життя я бачила і відчувала цей простір. Для мене він завжди був, думала, що таке життя у всіх, що всі у цьому живуть, а потім збагнула, що це не так. Мені дуже багато людей говорило: вони заздрять, що маю таке прізвище, що я з такої сім’ї. У цьому домі, в якому ми зараз сидимо, ночували і Андрухович, і Ірванець, і Москалець. Дуже багато видатних людей, які творили український культурний простір, тут ночували або просто заходили в гості. І тому цей простір, що був для мене як дім, потім переносився на інші речі.
Ти сказала, що «Дзиґа» була свого роду колом довіри — як ти до нього потрапила?
У мене все було простіше простого. Моя мама була вчителькою Марека, і він її дуже любив. Навіть казав, що cтаршокласником закохався у неї. Завжди кликав її Галькою. Коли будувалася «Дзиґа», то ми з мамою і братом допомагали. Це було само собою зрозуміло.
Пригадую один із концертів. Мали виступати кілька гуртів: «Брати Гадюкіни», «Плач Єремії», «Сестричка Віка». Тільки білилися стіни. Я приходжу, а Марек каже: «На, візьми щось поноси». Були і художники, і поети, всі брали участь у тому ремонті. Тоді я цього всього ще не усвідомлювала, але з часом думала: «Ого! Круто, що я там заклала якусь цеглинку!».
Але мені було дуже складно наважитися піти працювати у «Дзиґу». Думала, що не надто розумна, що не стягну, але шукала роботу і врешті попросилась до Марека. Він якраз був у пошуках прес-секретаря. Довго не відповідав, боявся брати, бо сім’я Чубаїв — це завжди непросто. Є певний шлейф і репутація вимогливості, педантичності, критичності, але потім Марек згодився. Сказав: «Ну, давай, спробуєш». І взяв арт-менеджеркою на один із проєктів. Якось я влилася. До липня цього року була головою правління громадського об’єднання «Вірменська-35», яке створили 1998-го року і яке зробило дуже-дуже багато проєктів.
Чому вирішила завершити цю довгу історію?
На жаль, без Марека все не має сенсу. Тому я вже думаю про своє і творю своє. Чому я почала робити свої проєкти і знаходити на них гроші? За Богданом-Ігорем Антоничем, за Костиком Москальцем чи за Грицьком Чубаєм. Всі кажуть, що ці проєкти виглядають «по-багатому», хоча це не так, але завжди хочеться, щоб була супер’якісна картинка. Щоб люди приходили, наповнювались і відчували повну сатисфакцію. І йшли на такій ноті: надія є, не все втрачено.
Це все про гепі-енд із думкою: цінуйте що маєте, любіть що маєте, кайфуйте від людей, які поруч, і від самих себе.
Насправді я працювала у різних проєктах. І в таких, для заробляння грошей, без душі, але в якийсь момент захотіла поєднати різні підходи. І так виглядає, що зуміла.
Соломіє, як це — носити прізвище «Чубай»? Бути донькою — Грицька, сестрою — Тараса.
Це дуже складно. Колись я навіть хотіла змінити прізвище, щоб люди не знали, хто я. Прийшла до нього лише тоді, коли видала татове «П’ятикнижжя». Думати про це видання почала у свої 33, тато у 33 помер, а в мене таке враження, що я у 33 лише почала жити. До того я завжди була ніким. Ну, Соломія щось там собі робить, але ж є поет-дисидент Грицько Чубай і лідер гурту «Плач Єремії» Тарас Чубай. Оце важливо. Тоді мені хотілося стати якоюсь невидимкою, заховатися, щоб мене не було видно взагалі. Я не знала своїх талантів. Не знала ні хто, ні що я. Знала лише, що сестра Чубая і донька, яка не дотягує до батька.
Мала клінічну депресію, постійні хвороби й думки про самогубство. Море всього. Врятував Олекса. Це насправді був довгий етап, із якого витяг мене мій син. Він народився у мої 29. Коли Олексі поставили діагноз синдром Аспергера (високофункціональний аутизм, — TU), то я пішла до психолога, і вона почала витягувати з мене мою ідентичність та самоідентифікацію, ставити її стержнем. Я розуміла: якщо мене не стане, то сином ніхто не займатиметься. Він нікому не буде потрібний. На терапії я уклала договір зі своїм психотерапевтом, що нічого собі не зроблю. І психотерапевтка дуже втішилася, коли згодом побачила, що я живу через себе, а не через Олексу.
Що тобі допомогло у той критичний момент?
Тоді, у 35, я почала малювати, займатися арт-терапією, співати, створила гурт «Джалапіта» і почала концертувати. Але все одно постійно ховалася за чимось, за тією ж назвою «Джалапіта». Навіть на концертах просила, щоб не називали моє прізвище. Не хотіла, щоб мене порівнювали. Люди бувають жорстокі: вона не так співає, як Тарас, не так пише, як Грицько. І коли почала малювати — нарешті зітхнула з полегкістю: мене ніхто ні з ким не порівняє.
Всі знають лише одну сторону: як це круто мати відоме прізвище, але ніхто не говорить про другу, що це може стати ще й величезною травмою. Життя у відомій публічній родині не таке, яким ви бачите його на концертах. У нас є ще інше звикле життя, і воно інакше. Колись давно розмовляли про це із Софійкою Андрухович, жалілися одна одній, вона якраз прийшла тоді працювати до Іздрика у журнал «Четвер». І ми говорили про те, що нам важче, бо маємо певну планку, до якої треба йти, не маємо права на помилку. Завжди порівнюють.
Здається, що Софійка простіше і легше до того всього ставиться. А я лише тепер, у свої 41, можу подякувати за те життя, яке було. Але, щоб усі розуміли, ми жили з братом в одній кімнаті, де постійно товклися купи людей. Я не мала свого простору й часу. Тато помер, коли мені було два роки. Брат не дуже хотів займатися мною. Тож я намагалася жити окремо. Було заперечення себе і неприйняття, зокрема і прізвища.
Як відтоді змінилося ставлення до свого прізвища?
Тепер ним пишаюся. Ця безумовна любов до тата. Зараз я вже знаю, хто я, чого варта, які маю таланти і що можу робити. Тільки-тільки починаю від цього кайфувати і розуміти бонуси, які отримала впродовж усього життя: від батькових друзів, Тарасових друзів, маминих… Людей, які в нас бували, яким я можу спокійно написати: «Привіт. Це я. Візьмеш участь у моєму проєкті?»
«П’ятикнижжя» — переломний момент у твоєму житті. Ти про це не раз згадувала в інтерв’ю. Що дав і змінив цей діалог із татом?
Це був неймовірний час. Я тоді виїхала зі свого дому на Погулянці й жила за містом. Олекса якраз пішов у садок, я закрилася з татовим оригіналом «П’ятикнижжя» і тексти набирала сама вручну. Над кожним із них плакала. Мільйон емоцій. Домовилася про дизайн з «Аґрафкою» — Андрієм Лесівим і Романою Романишин. У Романи попросила, щоб її тато Роман Романишин дав іще свою графіку. Настільки мені його роботи перегукувалися з татовими віршами.
«П’ятикнижжя» показала мамі з Тарасом уже на самій прес-конференції. Це була певна здорова і правильна сепарація. Це був мій діалог із татом через книжку, я цього діалогу ніколи доти не мала. Мені було тоді 34, відновився мій внутрішній стержень. З’явилася якась невідома сила. Пригадую, як мені сказали, що «П’ятикнижжя» отримало Гран-прі Форуму видавців, і я неймовірно раділа. Ми ж збирали гроші на проєкт на платформі «Спільнокошт». Я сама робила усі розсилки. Це був великий проєкт із великою кількістю людей. Саме тоді я для себе міцно стала на землю. Відчула зв’язок із татом і отримала одне крило. Потім треба було отримати ще крило від мами. Воно виросло з другими «Колисковими для Олекси», коли мама вперше підійшла до мене і не критикувала, а сказала: «Соломійко, ну ти дуже сильна, якщо тримаєш довкола стільки дітей». А поруч мене на сцені були діти із синдромом Дауна, з онкологією, аутизмом. Тоді я отримала друге крило. Це було таке особливе відчуття. У 33 здобути одне, в 40 — інше.
В одному з дописів на фейсбуці ти розповідала про свій так званий мюнхенський період і про те, що саме тоді у тебе вперше почав з’являтися стержень самоповаги. Розкажеш про контекст?
Так, коли мені було 11, мама відправила мене в мюнхенський інтернат. Там почала з’являтися самоповага, бо тут її не було. Коли я повернулася, то ця самоповага кудись знову зникла. Я її відновила лишень у 39 чи в 40. Ніколи раніше не вірила в те, що я красива, розумна. Мені про це ніколи ніхто не говорив. Мені говорили, що я дурна, тупа, ходжу як слон і корова. І до того ж не маю жодних талантів. Коли дитина перебуває у цьому весь час, вона перестає вірити в себе. Це просто феноменально, коли я аналізую і говорю про це як про досвід без образ. Бо це насамперед стосується моєї найближчої родини. Відповідно я вибрала такого чоловіка, який ніколи не говорив, що я красива, не любив мою музику і казав: «Жінко, замість того, що ти малюєш, іди краще помалюй паркан». Із часом мій внутрішній критик став більшим за мене.
У мене є картина: на великому дереві, що проростає з сирої ями, сидять три ангели: я — дитинка, я — підліток і я — зріла доросла, яка їх обіймає. Картина зцілення. В інтернаті у Мюнхені карали за поведінку, але там було так багато любові. Відтоді минуло 30 років, а я ще досі спілкуюся з тими людьми. Я до них приїжджала, а вони — до мене. У нас там виховували патріотизм, розповідали і про «СУМ», і про «Пласт». Це ж 1991-92 роки. Пік. Україна стала незалежною.
Якось мої друзі звідти мені сказали: «Ти була ангелом, але ти дуже билася і весь час плакала. Постійно хотіла в Україну й до мами». Коли я приїхала, то цілувала тут землю… І цей стержень, який виник в інтернаті, десь не дав мені зламатися. Знецінення, приниження — найбільша проблема українських родин. Особливо жінок. Я, як кришталева ваза, дуже вразлива до болю.
Як перевернули твоє життя «Джалапіта» і музика?
Одна композиторка зробила музику до дитячої збірки мого тата «Скоромовка не для вовка». Я подумала і сказала їй: «Ти знаєш: усе класно, але давай я буду співати теж». Потім познайомилася з Володею Бедзвіним, віолончелістом, який приїхав до нас із Луганська. І він не знаю яким дивом сказав: «Давай буду до тебе приходити. Будемо пробувати щось робити». Закликав Гордія Старуха, ще долучився барабанщик Лука-Теодор Гануляк. І склалася наша четвірка, кожен з якої дуже оригінальний музикант і крута особистість. Для мене це було натхненно. Але згодом Гордій пішов із гурту. І Лука привів басиста Андрія Коника і гітариста Сашка Главацького. Це додало ще більше впевненості, я пішла вчитися вокалу. Мій брат казав, що я не вмію співати, — мене це дуже зачіпало. Ті хлопці стали для мене і співрозмовниками, і друзями. Ми робили музику, яка нам подобалась і подобається. Відтоді я відчула себе більше Соломією Чубай.
Для мене стало величезною трагедією те, що Володя Бедзвін поїхав у Канаду, я не уявляла, що зможу далі без нього робити. Дуже прикипіла. Але долучився клавішник Том Луголообі, і я зрозуміла, що можна звучати і так, інакше. З Томом ми робимо спільно вже третій альбом. Ми з ним і з Сашком Главацьким зробили два альбоми для «POETY», а ще — «Колискові для Олекси».
«Колискові для Олекси» — унікальний проєкт в Україні і не лише. Як виник задум?
Коли Олексі було два чи три рочки, він сильно кричав уночі. Я не могла ніяк його заспокоїти, нічого не допомагало. І тоді заспівала «Ой ходить сон коло вікон». Олекса стишився і сказав: «Мама, пай (співай) ше». Тоді виникла думка, що колискові допомагають і зцілюють. Відколи Олекса навчився говорити, то багато розповідав про свою планету, про космічний корабель, що розбився тисячу років тому. Казав: «А ти мене, мамо, народила. На моїй планеті запалюють свічки, чекають мене. Я полечу на свою планету. Хочеш я візьму тебе з собою?» Щоразу Олекса видавав якісь такі дивовижні речі.
З 2015-го я почала знайомитися із сім’ями, в яких діти теж живуть з аутизмом. Трішки зміцніла. Якось виступала в УКУ і до мене почали підходити батьки, розповідати свої болісні історії. Мене це так зачепило. Остаточно переконалася, що мовчати не треба. Написала 2 квітня, у Всесвітній день інформації про аутизм, статтю, що у мене ось так — і просила батьків намагатися чути своїх дітей, не бити. Моя родина не підтримала відразу мій крок. Був дуже великий спротив такій моїй публічності. Як би не було прикро комусь із рідних, але ця рана жива. Тільки любов, тільки розуміння, тільки прийняття, переосмислення й визнання своїх помилок можуть її зцілити.
Коли батьки в Олексиній школі довідалися про його аутизм, то почали збирати підписи про його виключення. І я думала: що можу вдіяти? Лише пояснювати, далі поширювати інформацію про наш досвід. Розповіла хлопцям із «Джалапіти» і «Rockoko» про ідею колискових і щиро зізналася, що грошей на це нема, але це дуже-дуже важливо зробити. Я дуже хотіла допомогти не лише собі, а й іншим. Народився дитячий музичний альбом «Колискові для Олекси». Колискові для кожного. Вийшов уже другий альбом.
Зараз стільки батьків пишуть, телефонують, хочуть спілкування чи консультації. Є навіть думки про створення благодійної мистецької організації. Хотілося б поєднувати різні формати. Можливо, навіть продавати у крамничці мерч із «Колисковими для Олекси» і частину коштів віддавати на благодійність. Мені кажуть, що це буде невигідно й забере багато часу, але я відчуваю, що це варто робити.
[У цей момент до нас на терасу виходить Олекса. У футболці з колисковими. Хлопець почув чужий голос і захотів поглянути, хто навідався в дім. Він усміхається, весело вітається японською і розповідає мамі про найближчі плани. Зараз зніматиме нове відео для свого блогу на Youtube.]
Моя мета не просто заробляти гроші, а справді допомагати. Я майже ніколи не відмовляюся від благодійних проєктів, бо це люблю. Інколи ж просто не вистачає ресурсу. Буває занадто багато запитів.
Ти часто повторюєш у різних контекстах, наскільки важливо бути любленими й почутими. Що для тебе самої любов?
Не всі батьки люблять своїх дітей. Не всі батьки приймають своїх дітей. Це треба визнавати і розуміти. Так трапляється, зокрема, через власні неприйняття й недолюбленість. Звісно, є батьки, які безумовно закохані у своїх дітей і не бачать якихось нюансів, ба більше — заплющують на все очі.
Але справжня любов до дитини — це тоді, коли ти її не ламаєш, а приймаєш. Вона ховається у чесності із собою.
Коли ти не втілюєш у дитині свою мрію і народжуєш не для того, щоби втримати чоловіка.
Якось мене запитали: «А ви не думали народити Олексикові сестричку чи братчика, які б його підтримували, дбали про нього?». Я відповіла: «Ви що? Як це? Як я можу народити дитину і покласти на неї такий тягар?» Якщо я колись і народжу другу дитину, то дам їй максимально усе, що зможу. Це окрема особистість.
Ми всі не ідеальні. Але треба народжувати, насамперед, тому, що ти хочеш народити, і з тим, кого любиш. Народжувати не тому, що вже 30 років, а народжувати, бо дійсно цього хочеш. А якщо вже так сталося, що ти народила, бо тебе змусили чи так треба, тоді намагатися розірвати нездорове коло. Коло критики, образ, принижень, нерозуміння. Коли розриваєш це у сім’ї, де ти сам був нещасливий чи була нещаслива, і наповнюєшся любов’ю, то потім дитина ростиме у щасті. Всі дивуються перевтіленню Олекси. Бився, кусався, плакав, кричав. Неможливо було його взяти кудись із собою, а тепер — веселий і вітається. Щойно ви його бачили. Йому було цікаво, що відбувається.
Олекса вийшов до нас. Олексі — 13. Він вчиться у школі східних мов та мистецтв, займається айкідо, має друга, який його підтримує. Коли про нього знімали фільм у спортивній залі, то я сиділа на матах і плакала. Все це для мене велика перемога. Олекса не боїться сказати, що втомився або чогось не буде робити. Інколи мені дорікають, мовляв, розпустила його, він надто вільно думає і говорить. Але він щирий, не лукавить. Він такий, який є. І це прекрасно. З ним просто потрібно сідати, говорити, весь час пояснювати. Але тепер він часом каже: «Я не хочу тебе образити». Бо розуміє, що може зробити комусь неприємно. Раніше в нього цього не було. Це наш спільний успіх.
Що порадила б іншим батькам особливих дітей?
Найголовніше — просити про допомогу. Я завжди казала: «Можете писати мені. Не соромтеся». Принаймні я маю контакти тих людей, які можуть допомогти. Не сидіть у своєму жалю, не жалійте себе. Чи дайте собі один день: сьогодні я себе жалію, а завтра — дію. Ідіть до фахівців. Якщо ж не маєте такої можливості, шукайте соціальні програми. Розумію, що це непросто, але в еру інтернету можна знайти, якщо вірити і якщо ви справді щиро хочете допомогти дитині. Бо уявіть: вас не стало. Що буде з вашою дитиною? І це стосується не лише батьків, чиї діти мають аутизм, — це стосується всіх батьків. Якщо є проблема, не говоріть, що ваша дитина погана, не питайте, чому це відбувається з вами. Дитина — ваше дзеркало. Якщо вона кричить, вередує, щось не так робить, то це означає, що ви десь у собі істерите, вередуєте, кричите.
Ми з Оленкою Лажневською, в якої теж особлива дитинка, робили проєкт «Сила життя». Цілий ковідний рік безкоштовно консультували, давали прямі ефіри про різні речі, чому треба любити дитину, як приймати, як розпізнати аб’юз, злість, заздрість.
В одній з розмов ти сказала: найбільше щастя — знайти людину, з якою можна відверто поговорити пізно-пізно вночі і вона вислухає. Хто є такою людиною для тебе?
Я мала таку людину, але потім зрозуміла, що це не найбільше щастя. Але, звісно, велике щастя, коли така людина — поруч. У червні я розлучилася з батьком Олекси. В якийсь момент зрозуміла, що подруги, які були довкола мене, які іноді ночували, жили в нас, — робила це від самотності у власному домі. Це про те, як мати чоловіка, але не мати з ким поговорити. Така самотність у шлюбі.
Минулого року під час ковіду у мене відбулося величезне перезавантаження друзів, подруг. А ще мало місце усвідомлення того, що я живу в самотності, з людиною, з якою не маю нічого спільного, крім сина. Тому зараз перефразую себе: «Щастя — коли ти в себе вдома, коли поруч люди чи людина, яку ти можеш тримати за руку і ділитися сокровенним». Під час терапії мені казали: «Ти мрієш про такий зв’язок, бо у тебе не було батька». Це переростало в якусь нездорову залежність, і потрібно було її лікувати, щоб зцілитися. Татова смерть стала великою травмою, яку я переношу на стосунки з чоловіками. Насправді стосунки з батьками — ключове. Це те, що ми потім несемо у свою сім’ю і, на жаль, ніхто більше не вчить нас, як жити в сім’ї. Переважно це трактують так: ти в певний момент життя зробив вибір і все, мусиш з ним жити. А тут виникає ще й питання почуттів і любові двох людей, чи ви ростете разом, чи крокуєте разом, як вирішуєте кризові моменти, або ж не вирішуєте і розходитеся.
Де твоє місце сили? Як ти відновлюєшся?
Малюю. Я, полотно, фарби. Це тільки моє. Відновлююся у спілкуванні з класними людьми. Мені важливо бути почутою. А ще кайфую від репетицій з хлопцями. Неймовірно щаслива на сцені, коли бачу, як слухають, плескають, підходять після концерту і дякують. Насправді надихає багато речей. От ми з вами зараз сидимо на балконі, говоримо і споглядаємо небо. Учора ми з моїми племінницями і Олексою дивились мультфільм «Душа». Лежали, діти притулилися до мене, і я почувалася такою щасливою-щасливою.
Що у найближчих планах?
Боюся щось прогнозувати. Спершу реалізую цей проєкт із симфонічним, а що далі — побачимо.
І наостанок — можеш зацитувати улюблені татові рядки?
«На цьому світі вже немає людей, з якими можна було так легко говорити». До речі, вони увійдуть у мою нову пісню. «Тримайся, рости, я завжди з тобою. Бувай, не сумуй, все йде на краще».
