Він заплакав, коли йому не видали зброю після добровільної мобілізації. А вказали на бандуру і відповіли — ось твоя зброя. Музикант і виконавець пісень Тарас Компаніченко долучився до українського війська у перші дні повномасштабного вторгнення.
Тоді він служив у 241-й бригаді Територіальної оборони Києва, а нині — у Третьому армійському корпусі. Він хорунжий і водночас капелан. Виступає з мотиваційними концертами для побратимів та посестер, читає просвітницькі лекції, працює у рекрутинговому центрі, у шпиталях.
При цьому не залишає свого творчого колективу, гурту «Хорея Козацька», який і заснував. «Зловити» його у Києві, де музикант буває хіба що проїздом, — це справжня фортуна. Ми говоримо про музику, яка виводить на глибші теми — про те, хто ми є і з якого шляху ми не збочимо, як би цього не добивалися наші вороги.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Пане Тарасе, котру зі своїх п’ятдесяти бандур ви взяли з собою на фронт?
Узяв так звану бандуру Остапа Вересая — це так зветься тип інструмента. Ще зі мною колісна ліра. Маю і вандерфогель, або романтичну лютню. Але це вже як екзотику показую. До того, як я почав служити у Третьому армійському, возив із собою вісім або дев’ять інструментів. Але це коли була можливість завантажити інструменти в автівку. Зараз умови екстремальніші або такі, які вимагають швидких рішень.
Приміром, я щойно був в Ізюмі, а до того — у Франківську, де грав у виставі Ростислава Держипільського «Кайдашеве сім’я», з наголосом на «і», — за мотивами Нечуя-Левицького. Грав разом з Ірмою Вітовською, Олексієм Гнатковським та «Хореєю Козацькою».
А кого ви граєте в цій виставі?
Музиканта. Янгола-музиканта. Хоча там янголи більше чумаків херсонських нагадують, але то таке… Так от, коли ти стрибаєш із потяга на потяг, то береш із собою один інструмент. Один, але, так би мовити, універсальний. Бо з тобою ж іще наплічник непідйомний. Важкий, як карма. А в наплічнику — якісь планшети, ноутбуки, купа течок із нотами… Або там Платон, Цицерон, Зеров… Після нашого інтерв’ю, приміром, я їду в рекрутинговий центр Третього армійського, вчора теж там виступав.
До рекрутингового центру ще приходять добровольці?
Так, приходять. І тут багато що залежить від алгоритмів роботи самого рекрутингового центру, від його пропозицій. Від того, які він пропонує посади, на які спеціальності набирає людей. У нас все так організовано, що спочатку триває серйозне навчання. Це базова загальновійськова підготовка і навіть більше. Готують також і цивільних. Їх навчають, приміром, радіоелектронної розвідки чи радіоелектронної боротьби. Цивільні після підготовки можуть мобілізуватися або ні — на це вже їхня добра воля. У штурмовиків, наскільки я знаю, також добрі навчальні центри. І умови там наближені до бойових — все організоване на високому рівні — від спеціальних тренажерів до імітації звуків бою… Окрім того, для них читають лекції з української історії, психології, такмеду. А ще на історичних прикладах формується культ військового побратимства. І люди приходять самі, так. Тому ми й співаємо для них «марширують наші добровольці…
…у кривавий тан — визволяти братів-українців з московських кайдан…»
Так, це один з варіантів «Червоної калини». Але ми співаємо і стрілецькі пісні Романа Купчинського, і повстанські — «Лента за лентою набої подавай»… Хоча нині час інсургентів, тобто повстанців, минув, і слава Богу. Краще бити ворога регулярною армією. А про добровольців співаємо, і це дуже відгукується людям, дуже.
Це у рекрутинговому центрі. А на фронті місце музики — де воно? З радянських пропагандистських фільмів про війну постає картинка: бійці після бою сидять на «прівалє» та слухають «гармошку». Нині все не так, бо перерв на «перекур» на нулі нема. То коли звучить ваша бандура?
Характер війни, звісно, кардинально змінився. І то змінився навіть не від Другої світової, а від 2014-го. Десять років тому це була здебільшого позиційна війна. Звісно, були Луганський і Донецький аеропорти, Савур-Могила, були Іловайськ, Дебальцеве… Але потім уже позиції — більш або менш гарячі, але усталені, так би мовити. І тоді можна було приїжджати на передову і давати концерти. У Пісках, наприклад, ми давали концерт за 300 метрів від ворожої позиції.
А вороги теж слухали?
Ну а як же. Було й таке, коли гімни України та Росії одне одному вмикали — такі ось були демонстрації… Тоді міномет по нас активно працював, але ми співали, бо людям була потрібна наша музика. Вони й самі її писали як могли — у когось це були три акорди, в стилі «афганських» пісень. І вірші складали. Дуже різні. І графоманство було, і висока поезія. Просто людям потрібно було свої емоції кудись скерувати… А вже у 2022 році більшість митців опинилася в Збройних силах, вони йшли туди за покликом сумління, виконували свій громадянський обов’язок…
Ви теж пішли добровольцем 24 лютого 2022 року…
Так, я мобілізувався до 112-ї бригади, потім вона була розділена і я опинився у 241-й. Ми їздили по частинах, дислокованих на Київщині — у Пущі-Водиці, Новобіличах, на Броварському напрямку. Там теж по нас працювала артилерія, «Гради», але тоді ще можна було заїжджати на другу лінію оборони і виступати на місці постійної дислокації ТрО. Що ми й робили… Хоча сердилися на нас сильно.
Хто сердився?
Командування. От уявіть, я — рядовий — дзвоню командиру бригади і кажу, що для підтримання бойового духу хочемо виїхати туди-то й туди-то і дати концерт. А він мені: «Пішов нах*й».
Не вірю. Не вірю, щоб Тарасові Компаніченку та «Хореї Козацькій» так хтось відповідав…
Дивіться, вони ж думали, що концерт — це коли приїжджають зі світлом, зі звуком, з пір’ям, з димом, з колонками, ну бо концерт — це апріорі шоу… Я кажу: «Та ні, ми заскочимо хвилин на 15-20, заспіваємо хлопцям, виведемо їх зі стресового стану, вмотивуємо, та й поїдемо собі»… Але — повертаючись до вашого питання — так, все це було ще на початку 2022-го, за зовсім інших умов…
До того, як почалася війна дронів, яка змінила все…
Так, до того, як почалася війна дронів. Але використовувати безпілотні системи першими навчилися ми, причому зробили це ще до повномасштабної війни. На жаль, москалі все це масштабували і зараз через дрони люди на фронті живуть на скидах (коли дрон скидає з повітря продукти й медикаменти, — Ред.) та сидять у шанцях, як у норах.
Часом буває, що у ці «нори» бійці щось собі беруть — якісь маленькі музичні інструменти, але це більше про талісмани чи обереги. Я, наприклад, губну гармошку в одного бійця — Мишка Іванова — бачив, але це все ж позиції артилерії, а вони стоять далі. Здебільшого хлопці й дівчата грають на інструментах, коли вертаються з боїв на відпочинок до квартир чи хат, які винаймають. Музикують у хабах, вдома, а не в «норах». І тоді там може бути все: і акустичні та електричні гітари, і старосвітські чи сучасні бандури, і синтезатор, і екзотична калімба…
А дримба?
І дримбу теж бачив. Є у мене такий побратим — Андрій Козак — так він їх сам робить… Але насправді на фронті з музичними інструментами небезпечно. Це якраз той випадок, коли гармати б’ють, а музи мовчать. Мозок, щоправда, не мовчить, він намагається перетравити новий досвід, вилити його у нові форми. І, як правило, все трансформується у поезію, прозу, у ведення якихось діаріушів, себто щоденників. З цього всього потім постане гарна мемуаристика.
Вже постала. Вже є і Дронь, і Чех, і Чапай… Але таке питання: бійці ж можуть просто слухати музику або дивитися відео, чи не так? Це у часи Другої світової не знали, що таке ютуб, нетфлікс, спотіфай, а зараз, як то кажуть, —до вибору, до кольору…
Дивитися все це або слухати — означає виснажувати екофлоу. Ну і потрібен старлінк — там, де він є… Ні, я нічого не маю проти такої музики: якщо вона комусь заходить, то добре… Але ми й далі проводимо живі зустрічі, а я їх проводжу ще й як виконувач обов’язків начальника капеланської служби Третього армійського корпусу. І тут відбувається таке живе поєднання, бо я ще й вчу бійців співати колядки. Тобто вчив ось недавно — перед Різдвом.
Ми співаємо колядки, і я на всіх зустрічах підкреслюю, що Москва веде проти нас геноцидну війну і хоче знищити нашу ідентичність. А ідентичність складається з багатьох сегментів, і колядування — один з них. Але де б ми не були, ми все одно будемо співати й варити борщ і ліпити вареники, бо все це наша культура, наша матеріальна і нематеріальна спадщина. А все це хоче знищити московський імперіалізм, і не просто знищити, а ще й присвоїти собі наші плоди.
Як він намагався присвоїти собі нашого «Щедрика»…
Так, бо сто років тому, у 1921-му, в хаті свого батька був убитий Микола Леонтович, творець «Щедрика». Тобто він не тільки творець «Щедрика», але знають його передусім за цим твором… І це зробили москалі, які тепер намагаються стерти з лиця землі Покровськ, де була написана найвідоміша версія «Щедрика». Щоб потім жінка Пєскова ставила шоу з нашими піснями, видаючи їх за російські. Тут що цікаво: українців для москалів нема, але те, що ми створили, — це є. Тому — кажу я бійцям — ви повинні не тільки захищати нашу спадщину від злодіїв, ви повинні стати її носіями.
До речі, все, що у нас крадуть, на новому ґрунті не прищеплюється. Я колись питав у своєї мами, яка росла в Архангельській області, де її батьки були на засланні: чи ви чули від Москви якісь колядки? Ні, казала мама, не було в них ніяких колядок, були «снарядіхі» — така свого роду переберія, як наша Маланка. Ну добре, кажу, а співали щось на Різдво? Співали, каже мама. Тільки якщо ми співали «Нова радість стала» та «Добрий вечір тобі», то вони співали щось на кшталт: «Снарядіхамі хаділі на Анежска озера — не скажу, какая дєвка жопу атмарозіла».
Який «яскравий» образ…
Так, я собі думав, що мама хоча б про якийсь «овсень-таусень» (новорічний обряд Поволжя та центральної Росії. — Ред.) розповість, але ні — на Архангельщині були тільки дівка, озеро і жопа… Тому ми й співаємо колядки, ми співаємо Івасюка, який творив модерну культуру, а москалі хотіли вбити саму можливість творити актуальну культуру… Тут іще дуже важливо не просто співати, а розуміти, для чого ти це робиш.
А робиться це для єднання, для «злютування» (тепер би ми сказали: «щоб спаяти») — є таке старовинне українське слово, яке означає згуртування… Згуртування довкола однієї культурної платформи, і тих, хто глибше знає українську культуру, і тих, чиє пізнання сформоване здебільшого під впливом маскульту.
А ви схвалюєте маскульт? «Батько наш Бандера», «Фортеця Бахмут», «Місто Марії» — як вам ця нова патріотична пісенна хвиля?
Я схвалюю. Бо маскульт — слава тобі, Господи! — з 2022 року почав нарешті чи не вперше працювати на Україну. Можна, звісно, казати, що маскульт — це не культура. Але в умовах, коли фольклор відмирає, маскульт — як творець неофольклору — окреслює нові культурні межі середовища, де живуть адепти саме цієї культури. Маскульт наразі скріплює модерну національну ідентичність чи навіть співтворить нову, так би мовити, ойкумену.
Про капеланську службу. Ви — не священнослужитель. Ви не здійснюєте таїнств — не причащаєте, не соборуєте, не сповідаєте. Що ви тоді робите?
Так, я не причащаю, не соборую, не сповідаю. Але казання я кажу. Тобто читаю проповіді. Про мене у 2022 році сказали: Компаніченко — це капелан, психолог і плюс ще щось більше … Бо, до всього іншого, я співом говорю про Бога, про абсолют, про цінності, які не проминають. Про все те, що може бути для нас точкою опертя і допомагати в нашому буремному житейському морі.
Насправді я маю багато роботи, бо є ще й координатором — через мене проходить комунікація з командуванням капеланської служби Сил оборони. Я приймаю звіти, передаю звіти, організовую медійну роботу. Зрештою, підбадьорюю самих капеланів, які цього потребують.
У чині поховання ви використовуєте трембіту. Мене це вразило, бо, по-перше, інструмент — не струнний, а духовий, тобто, виявляється, ви володієте ще й такими. А по-друге, інструмент, так би мовити, локальний. З легкої руки Коцюбинського та Параджанова асоціюється в нас з гуцулами… То чому саме трембіта?
Те, що трембіта — винятково гуцульський інструмент, є стереотипом. Є і бойківська трембіта, а точніше — тремпета або тримпета. Зрештою, звідки походить прізвище «Тримбач»? Ось, власне, звідси. Бо тримбач або трубач — той, хто грає на трубі, а трембіта — це труба і є. Втім, на Поліссі, на Чернігівщині її ще називали «пердівкою», і тут — чисте звуконаслідування… На самій Гуцульщині є різні варіанти трембіти — і довгі, і короткі.
Але наш музичний колектив якраз і прагнув того, аби трембіта не асоціювалася винятково з Гуцульщиною, бо вона — наш загальнонаціональний феномен. Так, він збережений у локальному етнографічному регіоні, але його слід виводити з тіні. Щоб не виникало хибне враження, що трембітають — ось тут, а писанки пишуть — ось там. Ні, у нас і колядують усюди, і борщі варять всюди, і трембітають — також всюди. І це важливо для нашої єдності. Подивіться на шотландську гвардію, яка грає на дудах…
На волинках?
Не люблю це слово, бо воно московське. І до Волині жодного стосунку не має (сміється). А в українській мові це — дуда. Тому й «надувайте козі жилу, щоби наша коза жила». Це якраз і про інструмент, і про різдвяно-новорічну обрядовість, коли стається нове народження. Зокрема й кози, і, до речі, «козою» цю дуду також називали, бо її міх робили з козячої шкіри.
А на трембіті ви добре граєте? Вам легко далось навчання?
Добре грає той, хто займається цим фахово. Я — не духовик, але колись — ще у радянські часи — грав на горні. Був піонером. Тобто з мундштуковими інструментами вмію працювати. І це дає мені можливість не один звук тримати, а досягати якоїсь чистоти гри… Але я хочу сказати, що на похованнях, як і на нагородженнях, ми використовуємо не тільки цю дуду, а й, скажімо, колісну ліру, бандуру, кобзу, сопілку… І це також важливо, бо розширюється світогляд слухача.
Люди усвідомлюють, що традиція — не стереотипна, бо у XVII столітті дуди, які ми звикли вважати шотландськими, знаходили під Берестечком. У війську грали на дудах — і нашому, і польському, і шотландському. І це природно, бо дуда — гучний інструмент. У Шотландії він введений у культ, а в нас лише триває процес осмислення своїх коренів, процес творення нової військової традиції, яка базуватиметься на традиціях старих.
Ми говорили про те, які убогі різдвяні традиції у ворога. А чи такі самі у росіян примітивні музичні інструменти? Прийнято казати, що у бандури — 67 струн, у балалайки — одна. І це, мовляв, усе, що треба знати про тих, хто на нас напав.
Це не зовсім коректне порівняння. Звичайно, для масового слухача чи неофіта, який тільки пізнає українську культуру, воно працює. У росіян є гуслі, які існували і в європейській, і в українській традиції. Цей інструмент у європейській номенклатурі називається псалтиріон, а вертикальний його різновид, зображений, до речі, й на відомій фресці в Софії Київській, — це арфа.
Давня та й сучасна арфа, або цитра, власне, найближчі за типом і способом звуковидобування до нашої старосвітської та модерних бандур.
Часто на зображеннях Страшного суду Давид грає на гуслях. А у повній версії колядки «Нова радість стала» співається: «Давид виграває, в гуслі ударяє, мелодійно і предивно Бога вихваляє».
Але буває й так, що Давид зображений з кобзою, а найдавніша кобза також мала лише три струни. Тобто це не показник.
А балабайка — так в українській мові звучить це слово — дійсно стала символом Московщини. Але тут річ не в кількості струн. Був у росіян такий Васілій Андрєєв, який підніс балабайку до рівня міту. Так що це такий собі квазіінструмент не давнини, а кінця ХІХ століття. Він, можна сказати, вигаданий для туристів з Європи. Разом з цим мітом виникали й інші: про великий російський живопис, про велику російську музику. Про всіх цих пєрєдвіжніков та інших Сурікових, про Мусоргських та Чайковських…
Отак відбувалося цементування стереотипних уявлень про загадкову російську душу з її Толстим і Достоєвським. І ось у цей період москалям знадобився якийсь упізнаваний символ, тож вони обрали балабайку. А ми обрали бандуру, хоча, за деякими історичними реконструкціями, у неї може бути і чотири струни.
Бачте, пересічній людині здається: що більше струн, тобто що складніший інструмент, то краще.
Знаєте, я влітку був на фестивалі в Італії. У цей час там якраз проводили форум із відбудови України, був на ньому Президент та інші урядовці. І от уявіть музей музичних інструментів, де представлені скрипки Аматі, прекрасні лютні, мандоліни, спінети… А серед них — і монохорд, однострунний інструмент. Уявляєте? Власне, монохорди — це окреме сімейство, і той, котрий був представлений в музеї, датований XVI століттям… Ви зрозумійте, що мірятися тут струнами недоречно, бо йдеться геть про інше.
Свого часу Гнат Хоткевич, один із гуру відродження української бандури, якраз спостерігав за тим, як у Російській імперії тягнули на сцену балабайку — як інструмент, на якому можна зіграти будь-що. Приміром, балалаєчник грав Вагнера… Ну що тут сказати? Балалаєчник був гордий. А Вагнер би плакав…
Але Хоткевич уважно вивчав оці спроби зробити свою культуру презентабельною. Сам він стояв на роздоріжжі, вирішуючи, чи варто в українській музиці розвивати такий собі універсальний інструмент, чи все-таки залишити інструмент спеціальний. Зрештою бандура стала і тим, і тим.
Я свого часу був у Баварії на концерті балалайки з клавіром. Це було ще до повномасштабного вторгнення, яке вже насувалося. Німці тоді хотіли нас із росіянами «помирити», зблизити абощо. Словом, з поваги до сторони, яка мене на цей концерт запросила, я його висидів до кінця. Але — з мукою. Балалаєчник грав Скарлатті, Вівальді, а в мене було одне питання — «навіщо?».
При цьому щодо просування російської культури в Німеччині існувала ціла державна програма, а ми, українці, все робили самі, ціною надзусиль. Але зрештою і нас почули. І коли Марі-Аґнес Штрак-Циммерманн (представляє у Бундестазі комітет з питань оборони. — Ред.) заявила у 2022-му про надання Україні зброї, то це сталося саме завдяки знайомству з українцями. Бо вона є свояченицею нашого близького друга Ганса Штрак-Циммерманна. І знала: міт про те, що українці та росіяни — «адін народ», одна культура, — це фейк.
Але повернімося до того, коли інструменти використовують для нетипових для них творів. Зараз «Металіку» або Стінга грають на нашій хроматичній бандурі. І це вважається певним досягненням. І це, мабуть, і є досягненням. Бо «і ми, Химко, люди»… Так, дійсно, на бандурі можна заграти все, що завгодно, але краще показувати через цей інструмент нашу видатну українську музику. Ревуцького, Лисенка, Лятошинського… Тобто ті твори, які познайомлять і з самим інструментом, і з високою українською культурою.
Ми не повинні нічого нікому доводити і гратися у якийсь вищий пілотаж. Я одночасно — в одній програмі — граю і музику з джерел, і сучасні пісні, які сам пишу. А коли я граю музику середньовічну або, умовно кажучи, бароко чи ренесанc, то слухач розуміє, що ми існували вже тоді.
Ми, українці, існували в добу бароко чи ренесансу. Нас не вигадали у 1917 році…
Ось вам і витоки цікавості. Давня музика — це наша еманація духу, перетікання сенсів від тих часів до сьогодення. І це вже з’являється у свідомості слухача… Те саме й щодо мови. Почитайте «Повчання Володимира Мономаха» або грамоту Лева Даниловича 1301 року… Які там слова! Там не «дядя князя Владіміра», а «вуйко Володимира»… Там «свідомі кметі» — свідомі навчені воїни, які є кмітливими… Там ми землю не «пашем», а оремо, там наша одвічна чорна рілля… І ми, панове-добродії, свідомі й кмітливі громадяни України, повинні це знати!
«Чорна рілля ізорана, і кулями засіяна, білим тілом зволочена»…
Так. А ви знаєте значення слова «котора»? Ні? А воно ще до XIX століття вживалося у значенні «незгода», «сварка». І в літописі, який описує битву на ріці Калці і де йдеться про князів, які не дійшли згоди, бо «велика котора була межи ними»… А ми нині засмічуємо свою мову англіцизмами — вайб, лук, крінж…
Пане Тарасе, щодо важкої карми, яку ви згадували на початку. У дитинстві на музику ви ходити не хотіли — це було рішення ваших батьків. Тепер ви розумієте, що вони вчинили правильно, коли скерували вас на цю «каторгу» і тим подарували Україні видатного музиканта?
Мабуть, але тоді так не здавалося. Зараз ти сприймаєш це як мудрість батьків і вдячний їм за це. Хоча я за багато речей вдячний своїм батькам, не лише за музику.
Ви в юнацтві бунтували проти батьків?
Як сказати… Поведінкою, мабуть, бунтував. Прогулював уроки або забував про них. Грався у війну десь за гаражами і забував про все на світі. Бігав до річки Нивки, яка ще звалася Вонючкою, бо була дуже засмічена, а потім узята в колектор… Отам я пропадав і не приходив на сольфеджіо — звісно, що даремно. Мама мене десь відловлювала й вела до школи, а батько — батько просто репресії застосовував. Я любив ходити на заняття до ансамблю, а теоретичні дисципліни ігнорував… Зараз мені здається, що все це трошки зарано було, бо тоді, у дитинстві, треба було вибігатися і «видуріти». Бо потреба в ознайомленні з музичними творами приходить усе ж пізніше.
А читати любили?
Література теж має приходити у свій час. Батько вчасно дав мені Лесю Українку. Я хворів тоді, до школи не ходив. Він каже — на, почитай. Я прочитав «Оргію», «Адвоката Мартіана», «Руфіна і Прісціллу», «На полі крові»… І мене це зачепило, дуже зачепило. А мама цитувала мені «Бояриню», вони ще у 1960-ті переписували її від руки.
Окрім «Боярині», батьки мали інші самвидавні тексти? Зокрема ті, за які можна було отримати тюремний строк?
Зшиток Дзюби — «Інтернаціоналізм чи русифікація?», — кимось переписаний від руки, у мене і зараз є. Батько приносив ще відфотографованого Миколу Аркаса, була й «Історія України-Руси» Грушевського.
І це при тому, що ваші бабуся і дідусь були репресовані. Тобто батьки усвідомлювали, з яким вогнем вони грають?
Розумієте, було ширше та вужче коло шістдесятництва. Вужче коло — це поводирі, це ті мученики, які пройшли пекло, які сіли… А ширше коло складалося з людей причетних, людей україномовних, які вчили своїх дітей говорити «тато», а не «папа», цитували Ліну Костенко, Вінграновського, Симоненка, Драча.
Стуса тоді ще не знали?
Ні, Стуса тоді ще ніхто не знав. Хіба ті, хто також пройшов ув’язнення. Стуса я вперше почув у 1986 році на радіо «Свобода», і це було потрясіння. Між іншим, Стус сам себе не дуже любив цитувати. Мені розповідали, що коли у Боярці організовували зустрічі з молоддю і туди приїхав Сверстюк зі Стусом, хтось попросив Стуса почитати свої вірші. Він засоромився і сказав: «Краще я вам почитаю мого друга Василя Симоненка», а Симоненко вже був покійним на той час.
Але ми почали говорити про ширші кола шістдесятників. До них, як я розумію, належали і ваші батьки.
Так. І вони були ознайомлені з літературою, яка виходила самвидавом. Мама казала, що їй на ніч давали почитати книжку, а на ранок її вже треба було повернути. І вона скоренько щось виписувала… Пам’ятаю один такий конволют (саморобний зшиток. — Ред.), де була переписана «Марія» Самчука, і «Коли помер кривавий Торквемада» Павличка, і «Нехай мовчать Америки й Росії» Симоненка, і щось іще було туди дошите… Вірш Симоненка я, до речі, знав з дитинства, бо батько часто його цитував.
Все це передавалося з вуст в уста, все це формувало нас. Ми були однодумні та однодушні. Та впізнавали одне одного за цими текстами, які хтось починав цитувати, а хтось — підхоплював. Так було й у Гельсінській спілці (Українська Гельсінська спілка була заснована у Львові в 1988 році. — Ред.), і до неї. І з багатьма друзями я «перезнайомився» наново, зустрічаючись на зібраннях УГС. Це стосується, наприклад, Олеся Федорука (український літературознавець. — Ред.) та його брата Ярослава, Оксани Суховій (мовознавиця. — Ред.), Сашка Хоменка (історик, мобілізувався до лав ЗСУ у 2022 році. — Ред.).
Тобто я ось на чому хочу наголосити. Оте старше покоління, яке не сіло, але так чи інакше було зв’язане з шістдесятниками, воно — через веснянки на київських горах, через колядування, через середовища молоді та аспірантські гуртожитки, де, власне, й ходив самвидав, — намагалося виховати своїх дітей у дусі українства. Недарма і дітей називали Богданами, Тарасами, Лесями — це була протестність, проявлена в іменах. Це вони вчили на питання «а гдє твой папа?» відповідати «Папа — в Римі, а в мене — тато». Це був своєрідний антидот, формула, запущена в нашому середовищі.
У родині моїх батьків — поряд із напівзабороненими речами (збіркою Шелеста «Україна наша радянська» або книжками Брайчевського) були й гроші Української Народної Республіки.
Оті самі, з тризубцями, з козаками та мушкетами, з малюнками Нарбута, які я потім пізнавав за альбомами… Я багато що отримав саме таким чином — через свою родину. «Козацьку помсту» забороненого тоді Андрія Чайковського, приміром. Це також був конволют із вкладеною у нього статтею Бориса Грінченка. Прочитав я і Кащенка — роботу про Костя Гордієнка-Головка — «Останній лицар Запорожжя». Дізнався, що Старицький — це не тільки п’єса «За двома зайцями», а й трилогія «Богдан Хмельницький» і драма.
На тій самій моїй улюбленій «уенерівській» полиці була й драма Старицького «Богдан Хмельницький» і його ж «Циганка Аза», і поезії Володимира Масляка та Дніпрової Чайки, поема Івана Франка «Коваль Бассім» тощо — книги, видані в 1918, 1919, 1920 роках, в часі борні за Вільну Самостійну Україну. Батько й мама свого часу зібрали прекрасну бібліотеку. Вона і по цей день у мене й активно використовується.
З того, як ви захоплено про це розповідаєте, я розумію, що й ви могли стати блискучим літературознавцем або істориком літератури. Але музика переважила…
Процеси захоплення музикою та літературою відбувалися у взаємодоповненні. Тобто мені, наприклад, потрібно було атрибутувати якісь пісні. І я йшов вивчати історичний контекст. Читав Франка в Записках НТШ про «руських гірських стрільців» — його цікавила історія наших збройних формувань, він детально описував мундири стрільців, їхні жовто-блакитні стрічки.
Або книжки про Козаччину, Гетьманщину, Гайдамаччину, словом, про кожен період, якого стосувалися пісні, що я їх виконував. Ходив до бібліотек, переписував там Антоновича і Драгоманова.
Але пів діла — атрибутувати текст, бо потім постає інше питання: а як співати ту чи іншу пісню, як атрибутувати музику?
Починаєш співати, а тобі музикознавці, виховані у радянських традиціях, відразу кажуть: «Нє-нє, ето не так, ето вот так…». І ти знову починаєш пошуки, знову намагаєшся музику Європи — середньовічну, барокову — перекласти на український контекст… Щоб знайти і задіяти ключі, котрі дадуть розуміння, а як же звучала колись твоя власна музика. Шукаєш і знаходиш «Богогласник» (збірка українських релігійних пісень XVII-XVIII століть. — Ред.). Ти бачиш його у музеї — з видертими сторінками, з київським квадратним письмом, починаєш студіювати, і розумієш, що ось — воно!
Ось те, до чого ти йшов інтуїтивно. І був правий у своїх пошуках. Але більше нічого не треба вигадувати, бо ось купа мелодій, повна антологія духовної поезії та музики, ось канти, ось просто пісні… У той момент на мене зійшло розуміння, що музика — це час, а слово — це простір. Тому що коли ти граєш та співаєш на Заході пісню XVI або XVII століття, її відразу ідентифікують як твір, належний до цього періоду. І в усіх відразу таке здивування: тобто як, Україна існувала вже тоді? Так, Україна існувала вже тоді! Вона існувала і в Середньовіччі, і естетика Середньовіччя, яку безпомильно впізнають слухачі та глядачі, була й нашою естетикою також.
Тобто ми — частина Європи, і ви доводите це ще й через музику.
Так! Я почав цим займатися, щоб пізнати своє. А потім, коли ти пізнаєш своє, тобі хочеться ним поділитися, показати всім. Дивіться, яка красива музика. Дивіться, яка красива поезія. І вона — наша.
Ви сказали колись, що, мабуть, найголовніше в житті — бути співтворцем. Співтворцем змін, перетворень. Я так розумію, що зараз ви — співтворець повернення України Європі, а передусім — повернення України Україні. Ви почуваєтеся щасливим?
Так, я щасливий. Це велике щастя — бачити преображення своєї рідної землі. Бачити повернення її справжнього обличчя — імпозантного, красивого. Правдивого та щирого обличчя. Після того, як тобі весь час втокмачували, що ти — підлий раб, який запобігає ласки у господаря, котрий намагається пристосовуватися до імперських наративів, знайти себе поміж них. Бо коли ти — Петро Чайка, то це ніщо, а коли твій онук — Петро Чайковський, то це вже величина.
Дуже важливо бачити націю окриленою… Я б порівняв націю з мозаїкою — ось якийсь шматочок смальти випав та закотився десь під підлогу. Але його підняли і вставили на місце. І ось уже вся мозаїка очищається від намулу та кіптяви. І ось уже обличчя святих проглядають на цій мозаїці, ось Оранта постає у всій своєї величі та красі. Ось так і Україна відроджується — така сама незборима, як і від самого початку.
Як писав Франко? «Розвивайся ти, високий дубе. / Весна красна буде! / Розпадуться пута віковії, / Прокинуться люди. / Розпадуться пута віковії, / Тяжкії кайдани, / Непобіджена злими ворогами / Україна встане. / Встане славна мати Україна, / Щаслива і вільна, / Від Кубані аж до Сяну-річки / Одна, нероздільна».
Але ж і ціну за це ми платимо велику та страшну. Та молодь, яка виросла, яка мала творити і творити, і нести в цей світ красу, — ця молодь кладе життя своє золоте за життя всього людства. І життя, і мрії свої, і таланти… Так, це страшна ціна, яка, однак, не буде змарнована. Я в це твердо вірю. Бо триває нині відродження того, якою Україна була, є і буде — у віки віків.
