Амет широко крокує по брудному снігу. Енергійна хода, світлий погляд, усмішка — ніщо не видає тривоги. Три роки тому він уперше зійшов із потяга на цьому вокзалі.
— Як зараз пам’ятаю, коли приїхав із донечкою. Її Каміла звати, квітка. З Криму ми їхали всією сім’єю, але в Армянську до нас зайшли «ввічливі чоловічки» і попросили сина Мустафу вийти з потяга. У нього свідоцтво про народження узбецьке. Дружині Ділярі разом із ним довелось повернутися.
— Тринадцять років Бог Всевишній подарував мені у Криму, — з думкою про рідну землю у чоловіка в голосі з’являються радісні інтонації. — Три-над-цять! Але Бог ніби готував до випробувань. Мого батька депортували — йому було лише п’ять, а його вже назвали «ворогом народу» і виселили на Урал. А коли нас оце зупинили в потязі, моїй дочці теж було п’ять років. Це якесь коло сансари. Той російський автомат виганяв мого батька з Криму, і той же російський автомат вигнав і мого сина з поїзда. Як і більшість нащадків кримських татар, яких радянська влада депортувала з Криму у 1944 році, Амет Бекіров народився в Узбекистані. З п’ятилітнього віку мріяв повернутися на Батьківщину, і 2001 року йому це вдалось.
Але це випробування, впевнений, — на благо.
— На бла-го! — повторює Амет, виразно артикулюючи кожен склад.
У Криму Амет вчителював, викладав англійську в школі. Влітку проводив екскурсії Бахчисарайським палацом. Коли розпочалася анексія і сім’я зрозуміла, що треба їхати, то в дорогу вирушили тільки після закінчення навчального року.
— Ми вчительський обов’язок виконали до кінця…
У Львові чоловіка зустріли зустріли працівники Держслужби з надзвичайних ситуацій, перепитали: «Ви — Амет?», сіли в машину і рушили в Дрогобич.
До і після
— Коли 27 лютого я прочитав в новинах, що в Криму почали захоплювати адміністративні будівлі, я нічого не міг зрозуміти. Здалось, що це якісь маргінальні групи роблять, що це не матиме жодного продовження, — Алім Алієв, громадський активіст та співзасновник ініціативи «Крим SOS», згадує про події 2014 року. — Тоді ж був великий мітинг кримських татар, проросійським силам чинили опір, і я засинав з відчуттям, що все буде добре, що сили добра перемогли. А зранку, коли прокинувся, зрозумів — це був лише перший акт.
Ми з Алімом сидимо у маленькій кав’ярні «Бахчисарай», яку відкрили кримські татари у Львові. На прилавку східні солодощі, за спиною — готується кава на піску. Приємно потріскує під час розмови.
— Тоді я зідзвонився зі своїми подругами Севгіль Мусаєвою, яка зараз є редакторкою «Української правди», і Тамілою Ташевою, яка тоді була піарницею музичного гурту. Ми розуміли — треба щось робити. Але що ми могли вдіяти, будучи тут, на континенті? — каже Алім.
Як мінімум — інформувати людей.
— У нас була і є активна мережа волонтерів, знайомих на півострові. Ми створили сторінку у Facebook, назвали її «Крим SOS» і почали давати інформацію про Крим. Вже за кілька днів ми приймали перших переселенців.
Окупація радикально змінила життя багатьох людей. Свою історію Алім теж ділить на «до» і «після».
— До Львова я вперше потрапив 2008-го, приїхавши на стажування, з 2010-го — почав тут жити. Зараз я усвідомлюю, наскільки це був безтурботний для мене час. Окупація абсолютно змінила мої мрії, життєву місію, картину майбутнього, як хочете. Я мріяв жити десь в Європі чи Америці, працювати там, мені цікаві були комунікації. Тепер я розумію, що обов’язково маю повернутись в Крим.
— У мене відняли найдорожче, — каже Алім. А музичним тлом у кав’ярні звучать східні мотиви. — Забираючи територію, вони також забрали частину ідентичності. Що робити, коли ти не можеш поїхати до своїх батьків, друзів, не можеш зустрітись із кимсь десь в Гурзуфі чи Коктебелі, бо ти фактично нев’їзний? До цих подій у мене була добра компанія з кримських татар. Зараз так сталось, що хтось живе в Німеччині, хтось — в Дубаї, Стамбулі, Києві, хтось у Львові, Празі чи Криму. Після тих подій усі разом ми ще не збирались.
Повернення
Доля багатьох кримських татар зараз нагадує якийсь невдалий жарт історії. Повернувшись до Криму після депортації 1944-го, вони знову мусять залишати рідні землі.
— Згадую дитинство. Коли ми повернулись, батькам не дали купити будинок ані в Сімферополі, ані в Бахчисараї, звідки вони родом. Тоді разом із дідом та бабою вони придбали дім в селі. А у будинку, де ми колись жили, нові хазяї навіть паркану не змінили. Ці люди ніколи не відчували себе господарями цієї землі, тому в них немає відповідальності перед нею. Коли я бачив неймовірну кількість сміття в Сімферополі, то розумів — це все через оце, присутнє у крові, відчуття тимчасовості.
— До нас часто приходили гості, — згадує Алім Алієв. — Мама варила каву у великій джезві. Всім одразу зварити не могла, то варила кількома порціями. Через цей гуркіт я прокидався. У кавомолці, яку ми називаємо «даґармян», мололи каву, робили карамелізований цукор, обсмажуючи його на сковорідці… А я корів пас, — сміється, — теплиці городив. Ми жартуємо, що в кожного порядного татарина має бути теплиця. В 90-х це був спосіб заробітку та виживання. Тому ось зараз, під час окупації, за що я не хвилююсь, то це за те, що кримські татари помруть з голоду. Тому що є ця історична пам’ять. На виживання.
Повторення
Схожа історія й у Таміли Ташевої, співзасновниці ініціативи «Крим SOS», яка зараз проживає у Києві. Вона координує роботу організації, що з липня 2014 року виконує роль партнерів місії ООН із прав біженців. Ми заходимо в новий офіс у столиці, куди якраз заселяються активісти.
— В Узбекистані, куди депортували мого дідуся і бабусю, ми мали великий будинок. Але для батьків повернення в Крим було простим рішенням, тому що ніхто в цьому не сумнівався, просто чекали моменту. Швидко все продали. І… потрапили на розвал Радянського Союзу, відповідно, на девальвацію всіх цих коштів. Те, що вони встигли, по суті, лиш перевезти своє майно і закупити будматеріали. Попри те, пригадую, коли ми переїжджали, то я хоч і не розуміла, куди ми їдемо, але знала — в хороше місце.
На місці було дві кімнати. Без вікон. Без світла. І без води.
Якщо ти кримський татарин, то завжди мав щось комусь доводити. До тебе завжди прискіпливіше ставилися. Ти завжди мав бути кращим
— Нам почали говорити: «А чому ви приїхали? А їдьте назад», — згадує Таміла. На її обличчі не сховати емоцій, темні брови підкреслюють східну красу. — Населення було залякане пропагандою, що «приїдуть кримські татари і будуть забирати будинки». Якщо ти кримський татарин, то завжди мав щось комусь доводити. До тебе завжди прискіпливіше ставилися. Ти завжди мав бути кращим. Моя мама ходила щодня по два кілометри, щоб продати молоко, аби мені було за що вчитися. Та й я до 17 років ходила пішки через поле до школи.
Не було нічого, все почали з нуля. П’ять років тому батьки Таміли нарешті добудували свій дім. Коли почалась анексія, сказали: «Нікуди не поїдемо».
Деокупація
Зараз глобальну місію організації «Крим SOS» її творці бачать у деокупації півострова. Спершу Таміла Ташева, Севгіль Мусаєва, Алім Алієв, а також Ірина Доценко ставили собі за мету охопити базову інформацію — створили «гарячу лінію», почали приймати перших переселенців, допомагали українським військовим в Криму, іноземним журналістам та місіям.
В ініціативи було два центри — Львів та Київ, а серце команди налічувало не більш як двадцять людей. Але згодом організація розрослася, і зараз в Україні «Крим SOS» діє у п’яти містах — окрім Києва та Львова, центри відкрили у Херсоні, Полтаві та Запоріжжі. Найважливішим є питання Криму у глобальному сенсі, робота з громадянським суспільством, яке залишається на півострові, підтримка кримськотатарської ідентичності, мови та культури. Також визначальною є допомога переселенцям, юридичне, психологічне та соціальне консультування.
— Коли людина приїжджає в нове місто, її беруть за руку і проводять по всіх інстанціях, — розповідає Алім Алієв. — Також ми проводимо роботу з місцевою та центральною владою, допомагаємо в роботі із законопроектами та виробленням спільної стратегії щодо внутрішньо переміщених осіб. Також працюємо над інтеграцією переселенців. Для нас це один з найважливіших пунктів. Ми організовуємо курси англійської та української мови, робимо фестивалі та культурні заходи. Ми хочемо змінити парадигму, що переселенці — це ті, що постійно потребують і просять. Ми також ті, що дають. Додають «доданої вартості» та цінності місцю, куди приїжджають.
Ми хочемо змінити парадигму, що переселенці — це ті, що постійно потребують і просять. Ми також ті, що дають. Додають «доданої вартості» та цінності місцю, куди приїжджають
Цей проект був би неможливим без кооперації громадського сектору, бізнесу та влади.
— Нам добре працюється з управлінням культури Львівської міської ради, — зазначає Алім. — Ми з Іриною Магдиш свого часу започаткували фестиваль кримськотатарської культури, зараз ця співпраця продовжується. З адміністрацією міського голови також є взаємодія, нам виділили місце для кримськотатарського культурного центру. Ми співпрацюємо з багатьма закладами, як-от «Дзиґа», «Музей ідей», «Лібрарія» тощо, нам допомагає Ярослав Рущишин, Марк Зархін, «Львівська бізнес-школа». У Львові є ця «середовищність».
Дуже круто, коли самі місцеві до тебе приходять і кажуть: «Давай таке зробимо». Важливо піднімати свої перископи. Це те, що надихає і не дає опускати руки. В мене є відчуття, що окупація точно закінчиться і що наші злагоджені дії цю окупацію наближають. Інакше я б не витрачав на це молодості, чесно. Я міг би йти заробляти гроші. Але мені це болить. Українці і кримські татари схожі тим, що і в тих, і в тих є внутрішня свобода. Свобода духу. Вона тебе постійно коле, каже: «Ану щось роби!».
Культура «в екзилі»
— Під час депортації деякі пласти культури кримських татар були безслідно втрачені, — розповідає Халіл Халілов, який вже кілька років проживає у Львові і займається культурними заходами тут. — Я вирішив, що маю перебратись на материк і далі продовжувати свою діяльність.
Колись у Халіла був магазинчик, де він продавав м’ясо.
— Мій дідусь був м’ясником, тому ця професія мені знайома, — пояснює. — Трохи пізніше я почав займатися організацією культурних подій. Цю діяльність я дуже полюбив. В мене ще був свій арт-центр, де ми робили такі собі «сплави» традиційної кримськотатарської культури із сучасною. Джаз або панк кримськотатарський, все лише починалось.
До кримських татар на півострові було упереджене ставлення, зізнається Халіл Халілов.
— Виявляється, у багатьох керівників було негласне правило не брати кримських татар на роботу. Коли почалася окупація в 2014-му, ми відчували приниження. У твій дім зайшли, а ти нічого зробити не можеш. Ми тоді озброїлись палицями, молотками… Обуренню не було меж. Я розумів, що це може бути останній мій «перфоманс». Ми хотіли розбити пам’ятник Леніну. Але хтось зі старших подзвонив Рафату Чубарову, і він сказав: «Не робіть цього». Тоді ми подумали, що це боягузтво. Але коли почались події на сході, ми подумали, що це було мудре рішення. Нас би швидко знищили, тим паче, що вони чекали на щось таке від кримських татар. Аби показати, що «ми захищаємо російське населення».
Потім Халілу Халілову заборонили проводити концерти у Криму, «бо це кримські татари, вони налаштовані проукраїнськи, це небезпечно». Погрожували, що арештують апаратуру. Тоді активіст зв’язався із діячами культури у Львові, і ті допомогли.
— У Львові мені протягнули руку дружби, — розповідає чоловік із сірими очима, стримано одягнений у чорне. — Маркіян Іващишин відгукнувся. Мені було важливо зберегти зв’язки з Україною. В Криму блокують телеканали, стараються зробити так, аби люди забули про ці зв’язки. Але ж якщо ми втратимо культурний зв’язок, його надзвичайно складно буде відновити. У Львові я побачив багато ініціатив, практик, відчув культурний клімат. Я побачив тут багато цікавих речей і хочу це також реалізувати в Криму. Коли він буде вільним.
Метаморфоза
У західному регіоні України проживає більш як дві тисячі кримських татар. Багато — у Львові, але також і в прилеглих містечках. Наприклад, у Дрогобичі, де поселився й Амет Бекіров, мешкає зараз двадцять п’ять сімей.
— У Дрогобич я приїхав вперше, але ми якось одразу зайнялись активною діяльністю. Ось, наприклад, колектив школи №4, де навчався наш син, переміг у конкурсі «Сурми звитяги». За підтримки Євросоюзу ми провели кримськотатарський фестиваль. Дрогобицька громада нас прийняла. Це працює, мов дзеркало: усміхнись — і тобі усміхнуться. Ти відкритий — і до тебе відкриті.
Це працює, мов дзеркало: усміхнись — і тобі усміхнуться. Ти відкритий — і до тебе відкриті
2015-го ми здійснювали проект про культурний простір цього міста, зробили виставку «Дрогобич в Криму», створили громадський музей, живу бібліотеку. Далі в наших планах — мандрівний музей. Люди, які жили в Дрогобичі, бувало, не знали одне одного, а я тепер їх знайомлю. Люблю зі всіма спілкуватись. Кожна людина — це всесвіт! Я це розумію. Кожна людина — ангел. Вона тебе або вчить чомусь, або випробовує, — усміхається Амет.
Ми йдемо до вагону, я проводжаю його на електричку до вже рідного Дрогобича.
— Цікаво, що тут в мене більше знайомих з’явилось, — розповідає кримський татарин, — але і якась самотність присутня все одно. Тут сильний переплав людей. Як в Америці — плавильний котел, — сміється. — Я зараз потрапив у плавильний котел, коли повністю змінюється світогляд. Зі мною відбувається метаморфоза. Тут і зараз.
Фотографія Таміли Ташевої — euromaidanpress.com
***
«Місця успішних ідей» — спільний проект The Ukrainians, Radio SKOVORODA та «Громадське. Львів», який здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
