окупація Криму

Крим — це Україна, тому що він ніколи не був російським

Попри намагання пропаганди нав’язати думку, що Крим завжди був російським (наприклад: «Крим — це споконвічно російська земля, а Севастополь — російське місто», — з промови Путіна), історичні факти свідчать про інше. Уперше Росія захопила півострів у 1783 році, і тоді лише 4% населення були росіянами. А перед тим, у першій чверті 18 століття, етнічний склад Криму був таким:

• 95,1% кримських татар;
• 2,6% греків;
• 2,1% вірменів;
• 0,2% кримчаків і караїмів.

Щоб створити ілюзію, що історично Крим належав Москві, росіяни змінювали топоніми, намагаючись стерти попередню історію населених пунктів. Наприклад, уже в 1784 році Акмесджит став Сімферополем. Найбільше нових назв впровадили після депортації кримських татар протягом 1944-1965 років — близько 1444 топонімів. 

Крим — це Україна, тому що він увійшов до складу УРСР через «тісні господарські та культурні зв’язки», а не як подарунок

Існує чимало міфів про те, що СРСР нібито подарував Крим Україні до 300-річчя Переяславської ради (на якій у 1654-му уклали військово-політичний союз між Гетьманщиною та Московським царством) або що Хрущов, мовляв, віддав півострів за пиятикою. Усе це — неправда. 

25 січня 1954-го на засіданні ЦК КПРС узгодили проєкт наказу «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». У ньому не йшлося про подарунки, Переяславську раду чи інші, оповиті міфами, аспекти. «Враховуючи територіальне тяжіння Кримської області до Української РСР, спільність економіки й тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР», — так у документі обґрунтовували рішення про передачу Криму до складу України.

Тоді півострів був у жахливому економічному стані. Друга світова, депортація кримських татар у 1944 році, погане управління природними ресурсами призвели до занепаду Криму. Україна розв’язала головну проблему півострова — нестачу води, побудувавши Північнокримський канал, що постачав її з Каховського водосховища. Також забезпечила розвиток туристичної інфраструктури й відродила економіку Криму. 

Крим — це Україна, тому що ми поважаємо корінне населення півострова і сприяємо його розвитку 

Кримські татари століттями боролися з Росією за право жити на своїй землі й репрезентувати свою культуру. Корінне населення неодноразово змушували покидати рідний півострів. Це почалося одразу після першої окупації Росією у 1783 році. До 1812-го з Криму емігрувало від 20% до 30% його мешканців. Найбільша хвиля еміграції припала на середину 19 століття — тоді півострів вимушено покинули 193 тисячі людей.

Причина — свавілля російських начальників і привласнення росіянами земель кримських татар. Головний мотив — «бажання забрати Крим з рук татар і заселити його населенням православного віросповідання».

Радянська влада чинила проти корінного населення Криму не лише освітні утиски (зменшення кількості шкіл із кримськотатарською мовою викладання, діловодство російською мовою тощо), а й геноцид. У травні 1944-го за три дні понад 200 тисяч кримських татар депортували з півострова. Їх відправляли у спецпоселення в інших союзних республіках (близько 150 тисяч людей) та до ГУЛАГу (приблизно шість тисяч людей). Від 20% до 25% кримських татар загинули у цих спецпоселеннях. Залишати такі місця проживання було заборонено — за це загрожувало 20 років каторги. 

Майно кримських татар залишилося на півострові. Переважно його передавали переселенцям з Росії. Тож навіть коли, через понад 40 років, корінне населення отримало можливість повернутися на рідну землю — здебільшого не мало куди.

У незалежній Україні права кримських татар, караїмів і кримчаків охороняються законом на рівні корінного народу. До окупації Криму Росією у 2014-му вони могли вільно жити на своїй землі й досліджувати свої культуру й історію. Наприклад, у травні 2013-го режисер Ахтем Сеітаблаєв презентував у Сімферополі фільм «Хайтарма» про депортацію кримських татар. Однак з 2014 року корінне населення Криму знову було вимушене залишити півострів. Попри це, вони продовжують розповідати історію свого народу та нести культуру вже на материковій Україні. Наприклад, співачка Джамала, представляючи Україну, перемогла у пісенному конкурсі «Євробачення-2016» з піснею «1944», присвяченою депортації кримських татар.

Крим — це Україна, тому що кримці борються за Україну, а українці — за Крим

У складі ЗСУ перебуває близько двох тисяч кримських татар і незліченна кількість українців з півострова. Вони жили в Криму й вважали його своїм домом, але вимушено виїхали після окупації. Існують спеціальні військові підрозділи, сформовані саме з кримських татар: добровольчий батальйон імені Номана Челебіджихана та кримськотатарська добровольча диверсійно-розвідувальна група при ГУР Міноборони України.

У січні 2024 року Кримськотатарський Ресурсний Центр випустив фільм «Кримські Аскери» про участь корінного народу Криму в російсько-українській війні. Стрічка — у вільному доступі. 

Крим — це Україна, тому що це визнано на міжнародному рівні

Після референдуму про проголошення відновлення незалежності 1 грудня 1991-го, на якому понад 90% українців проголосували «за» (зокрема 54,19% виборців у Криму і 57,07% у Севастополі), незалежність України з півостровом у складі визнала 171 держава, серед яких була і РФ. 

Натомість, коли у березні 2014 року скликали Генасамблею ООН, де постановили, що Крим — це Україна, наш півострів є тимчасово окупованою територією, а Росія — держава-окупантка, лише 11 країн проголосували проти, тоді як сто підтримали резолюцію. 

Крим — це Україна, тому що кримці продовжують чинити опір

20 лютого 2014-го російські війська вдерлися на територію Криму, проте люди просто так не здалися. Вони виходили на мітинги й протестували, попри загрозу життю (на демонстрації у Сімферополі 26 лютого двоє людей загинули, ще десятки отримали поранення). 9 березня 2014-го навіть відбулися акції до Дня народження Тараса Шевченка. Саме тоді росіяни затримали Миколу Шиптура — першого кримського політв’язня. Кримці допомагали українським військовим, які на той момент були заблоковані у військових частинах, їжею та водою, поповнювали мобільні рахунки. 

Зараз спротив у Криму — це підпільна боротьба, яка не припинилася. Ба більше, після початку повномасштабної війни спалахнула з новою силою. Партизанські рухи на кшталт «Атеш», «Кримські бойові чайки», «Зла Мавка» і «Жовта стрічка» не лише чекають на повернення України, а й допомагають українському війську. Наприклад, підпільна організація «Атеш» передає інформацію про розташування військових об’єктів на півострові, а учасники руху «Жовта стрічка» щоразу нагадують: Крим — це Україна. 

Борімося за Крим так, як Крим бореться за Україну!

Авторка тексту — Роксолана Кривенко

Фото: колаж НЗЛ

З першої спроби дестабілізації ситуації в Криму у 2003-му, конфлікту з приводу спорудження Росією дамби в Керченській протоці до острова Тузла, до окупації півострова пройшло 10 років. 

26 лютого 2014 року тисячі кримських татар, українців та інші небайдужі на свій страх і ризик вийшли на мітинг на підтримку територіальної цілісності України, організований Меджлісом кримськотатарського народу та рухом «Євромайдан Крим». Водночас під стінами Верховної Ради АРК того дня зібралися й представники проросійських організацій. Між проукраїнськими та проросійськими учасниками мітингів сталися сутички. Тоді загинули 2 людини. Наступного дня озброєні російські спецпризначенці захопили будівлі Верховної Ради АРК та Ради міністрів АРК у Сімферополі, фактично, відбулася окупація півострова. 

Міжнародні організації визнали окупацію та анексію Криму незаконними та засудили дії Росії. Проти країни-агресорки запровадили низку економічних санкцій. 27 березня 2014 року була прийнята резолюція Генеральної Асамблеї ООН «Територіальна цілісність України», в якій, зокрема, підкреслюється, що референдум у Криму і Севастополі не має законної сили. Резолюцію підтримали 100 країн, 11 проголосували проти, 58 утримались. Проти проголосували Білорусь, Болівія, Венесуела, Вірменія, Зімбабве, Куба, Нікарагуа, Північна Корея, Росія, Сирія, Судан.

26 лютого 2020 року Президент України Володимир Зеленський підписав Указ №58/2020, про День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя. Уже 9-й рік поспіль основне гасло цього дня — «Спротив триває». 

Як насправді відбувалася окупація Криму та які історичні передумови слугували швидкій та безболісній для Росії окупації півострова?

Історик та уродженець півострова Ігор Кошіль розповідає: «З історичного погляду перша анексія Криму відбулась ще у 1783 році, коли Російська імперія порушила міжнародну угоду, яка гарантувала незалежність Кримського Ханства. 

Після краху імперії у 1917 році Україна неодноразово намагалася встановити контроль над Кримом, одна з таких спроб ледве не увінчалася успіхом і увійшла в історію нашої держави як похід Петра Болбочана, проте втримати півострів так і не вдалося: більшовицькі війська у 1921 році оголошують півострів  Кримською АРСР, так званою  національно-територіальною автономією у складі СРСР. 

Під час Другої світової у травні 1944 року СРСР депортує кримських татар, а 30 червня 1945 року Кримську АРСР скасують та приєднають до Російської РФСР у статусі звичайної області. 

За часів «відлиги» Кримську область, зважаючи на тісні історичні та економічні зв’язки, передали до складу Української РСР. Це питання і досі викликає багато дискусій, але точно знаємо одне — все відбулося згідно з законами того часу.

Після краху радянської імперії Крим обрав свій шлях: незалежність у складі України. 

Водночас відновлення Кримської автономії багато хто сприйняв як бомбу уповільненої дії, наголошуючи на тому, що вона не розв‘язує історичних та національних проблем регіону».

Крим у період Незалежної України: від Тузли до окупації півострова. Хронологія подій. 

Сцена 1: Перша криза у російсько-українських стосунках. На Тузлу відреагували, а на окупацію  у 2014-му — ні

Вересень 2003. Навколо острова Тузла, площею 3 км², починає здійматися «пил» нового конфлікту. РФ раптово почала активну фазу будівництва дамби до українського острову з метою з’єднання її з російським берегом.30 вересня 2003 МЗС України направило МЗС Росії ноту протесту. Для особистої участі у розв’язанні конфлікту президент України Леонід Кучма терміново перериває візит у Латинську Америку і прямує на Тузлу. Зрештою  Росія визнала приналежність Україні острова Коса Тузла і «вод навколо нього». Проте вже тоді РФ зазіхала на територіальну цілісність України та робила перші кроки для дестабілізації ситуації.

Сцена 2: Харківські угоди. Трикутник: газ, Янукович та Чорноморський флот РФ

У квітні 2010 уряд Януковича та Державна дума РФ ратифікують угоду, згідно з якою якою термін перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі продовжено з 2017 до 2042 року з автоматичним продовженням на 5 років. Термін перебування флоту збільшено в обмін на здешевлення для України російського газу шляхом застосування знижки у вигляді анулювання митних зборів.

« Після того, як згідно з домовленостями з владою Росії у Криму почали поселятися ветерани ЗС РФ, а Севастополь на 25 років став базою російського Чорноморського флоту, контроль України над півостровом значно ослаб. Багато кримчан справді, як казав уже покійний Леонід Кравчук, «жило в Росії, не виїжджаючи з України». Все це також відіграло свою роль у швидкій та «безболісній» для Росії анексії АРК у 2014 році», — додає історик Олег Стецишин.

Сцена 3: «Невидимий» зв’язок між Майданом та подіями на півострові

18-20 лютого, після кількох місяців важкого протистояння, відбувається масовий розстріл демонстрантів на київському Майдані, який пізніше отримав назву розстріл «Небесної сотні». За даними Генпрокуратури України, загинуло 78 прихильників Євромайдану та 13 співробітників правоохоронних органів.

«Розстріл людей на Майдані, за яким стояли російські спецслужби, фактично, започаткував війну Росії проти нашої держави. «Революція гідності» стала одним із тих чинників, через які Путін відважився на окупацію частини України. Майдан не тільки переміг режим Януковича, він ще й поставив хрест на всіх спробах Кремля підпорядкувати собі нашу державу, утримати її в зоні свого впливу. Зважаючи на те, що Україна у той час була ослаблена і в ній була очевидна криза влади, Росія й наважилася на агресію проти Криму», — пояснює історик Олег Стецишин. 

Сцена 4:  Початок кінця

20 лютого 2014 року — дата початку збройної агресії на території Криму.

Чорноморський флот РФ переводить свої військові частини на півострові на посилений режим охорони. З Севастополя в напрямку Феодосії висунулися бронетранспортери, призначені нібито для того, «щоб зміцнити охорону флотських об’єктів».

Так під «димовою завісою» подій у Києві почалася операція захоплення Криму, про що свідчить, зокрема, напис на російській державній нагороді — медалі «За повернення Криму».

Сцена 5: По два боки барикад

23 лютого відбувся найбільший мітинг проросійських сил у Севастополі. З трибуни вперше пролунали заклики не визнавати українську владу.

24 лютого «Зелені чоловічки» на борту кораблів ВМФ РФ уже прямували в бік Севастополя.

26 лютого — вирішальний день в новітній історії Криму. Конфлікт досягає свого апогею. Під Верховною Радою АРК два мітинги: один — проросійський, інший — за територіальну цілісність України, представлений небайдужими кримськими українцями та кримськими татарами. Зі сторони проросійських активістів було помічено військових регулярних військ Російської Федерації, які в подальшому брали активну участь у захоплені аеропортів, адміністративних будівель та військових частин. Унаслідок суперечок того дня загинуло 2 людини.

««Зелені чоловічки» Путіна практично не відчули опору від населення АРК саме тому, що ментально більшість населення півострова не вбачало нічого катастрофічного у приході російської влади. Клька масових акцій протесту, в яких після початку анексії брали участь кримські татари, ситуації вже змінити не могли. І в цьому винні, звісно, не лише прихильники «русского міра», але й ті українські політики та чиновники, які протягом 1991-2014 років не займалися поширенням в Криму українських ідей, не проводили політики українізації, ніяк не протистояли російським впливам», — коментує непросту ситуацію Олег Стецишин

27 лютого 2104 року російські військові без розпізнавальних знаків заблокували будинки парламенту та уряду АРК у Сімферополі. Фактично, Крим вже був окупований.

Російсько-українська війна та доля кримських татар. Як живе окупований півострів під час повномасштабного вторгнення?

Кримськотатарський народ послідовно виступав за збереження територіальної цілісності України і проти анексії Криму Росією. Кримськотатарська діаспора, а також кримські татари заявили про невизнання російської окупації Криму. У відповідь Росія заборонила в’їзд кримськотатарським лідерам Мустафі Джемілєву та Рефату Чубарову. 

З 2014 року близько 30 тисяч кримських татар змушені були покинути територію півострова. Про це розповів керівник прокуратури Автономної Республіки Крим та міста Севастополя Ігор Поночовний. За час окупації було викрадено 22 активістів, щонайменше 18 кримських татар зазнавали катувань, понад 200 людей переслідуються за політичними мотивами, принаймні 136 людей утримуються як політичні в’язні.

За останні 9 років Росія перетворила Крим на справжню військову базу. З перших днів повномасштабного вторгнення РФ використовує півострів як плацдарм для наступу на Херсонську та Запорізькі області. Курортний Крим, який донедавна приваблював тисячі туристів з-за кордону, нині є сірою зоною, на території якої проводять найбільші махінації із награбованим українським зерном.

Ракетні удари по Україні завдають безпосередньо з території півострова та його територіальних вод. Цивільна інфраструктура використовується у військових цілях. 

Окупаційна влада продовжує незаконний призов жителів Криму на військову службу. Росія незаконно використовує кримських татар, змушуючи корінних мешканців півострова воювати на їхній стороні, кидаючи у найзапекліші бої як гарматне м’ясо. Кримські медики змушені обслуговувати війська, які безпосередньо беруть участь у бойових діях.

Школи використовуються як місця для розміщення військ, поранених та полонених солдатів, а також для зберігання боєприпасів.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим було зафіксовано низку протестних акцій проти країни-агресорки. Усі вони не носили масового характеру та були поодинокими. Небайдужі знімали відеоролики, робили пости у соціальних мережах, як у 2014-му виходили на мітинги. Чи не всіх активістів уже притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею «дискредитація збройних сил РФ».

«Для кримських татар Крим — єдина національна Батьківщина, місце, де їхній народ сформувався як етнос, нація. Кримські татари на всіх етапах нашої історії завжди ставилися до нас з повагою, і ми відповідали взаємністю. Зараз багато з них служать у лавах ЗСУ, звільняють нашу землю від окупанта, вірячи, що одного дня вони пліч-о-пліч з іншими Героями звільнять їхній рідний Крим», — ділиться Ігор Кошіль.

Авторка тексту: Юлія Грицан

Фото: vinrda.gov.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики