Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
«Я — айтівець, ніколи не думав, що займатимусь евакуацією»
Даніїлу 40 років. Усе своє професійне життя він присвятив IT-сфері. Каже, війна для нього почалася не у 2022-му, а ще у 2014 році. Тоді волонтерство обмежувалося допомогою військовим: возили на Донецький напрямок усе — від штанів до палива та бронежилетів. Але повномасштабне вторгнення змінило фокус з фронту на тил, де на порятунок чекали тисячі цивільних.
«Я почав повноцінно працювати десь на другий день великої війни. Спочатку було незрозуміло, що робити. Але коли відкрився коридор на евакуацію через Василівку, ми опинилися в епіцентрі».
Евакуація через Василівку — один із найскладніших етапів роботи запорізьких волонтерів. Даніїл згадує колони по 5-6 тисяч людей, які могли їхати до Запоріжжя місяцями. Люди ночували в полях та посадках, та все ж рухалися до безпечних місць.
«Дуже багато історій, можна мемуари писати. Везли й трупи, й патрони, які збирали на покинутих позиціях. Пам’ятаю бабусь, які везли боєкомплекти та казали: “Це нашим хлопцям. Відпустіть нас додому і ми ще привеземо”».
Але найбільшим викликом стала робота з тими, хто не може виїхати самостійно. Команда Даніїла сфокусувалася на евакуації маломобільних людей, лежачих хворих та самотніх літніх.
«Ми постійно виїжджаємо на місця, часто працюємо “на вчора”. На жаль, наші автівки не броньовані, але ми їдемо. Нещодавно була тяжка евакуація з Верхньої Терси, Запорізької області. Їхали за однією лежачою бабусею, а вивезли чотирьох людей, бо по дорозі зустріли тих, кому терміново потрібна була допомога», — каже Даніїл.
Часто доводиться переконувати людей виїжджати, бо лінія фронту може наближатися дуже швидко. Тож доводиться бути ще й психологом. Даніїл пояснює: люди залишаються під обстрілами не завжди через проросійські погляди, а через банальний страх невідомості.
«Якщо людина не розуміє, що з нею буде далі, вона не хоче нікуди їхати. Люди бояться опинитися на вулиці. Але залишатися — це величезний ризик. Якщо територія буде окупована, цих же людей можуть змусити воювати проти нас. Це дуже тонка грань».
Команда фонду тісно співпрацює з усіма службами — Нацполіцією, військовими, обласною та міською адміністраціями, службою у справах дітей. Часто саме військові або поліція передають інформацію про цивільних, які потребують вивезення, але не мають зв’язку.
Прихисток для тих, хто втратив усе
Евакуація — це лише половина справи. Вивезену людину треба десь розмістити, нагодувати, заспокоїти. Так у Запоріжжі з’явився шелтер, яким керує Даніїл разом зі співзасновницею фонду «Артак Разом до мрії» Наталею Ардальяновою.
Це єдине місце в області, яке спеціалізується на мультисекторальній підтримці маломобільних людей, навіть тих, у кого немає документів.
«Більшість наших підопічних — це люди, які втратили все. Наша ціль — не просто дати ліжко та їжу, а допомогти людині зробити наступний крок у нове життя», — пояснює волонтер.
У шелтері людям допомагають відновити документи, надають психологічну підтримку та навіть навчають користуватися смартфонами й державними послугами, щоб соціалізувати їх. Команда супроводжує людину аж до моменту, коли вона знаходить постійне місце проживання. Часто волонтери супроводжують людей до нового прихистку навіть за кордон.
«Волонтерство — це стиль життя зараз»
«Я намагаюся суміщати, але це дуже тяжко фізично. У мене є нічні виїзди на прильоти, евакуаційні місії, робота в шелтері, а паралельно я працюю за фахом, здебільшого вночі, виконуючи задачі для закордонних компаній», — ділиться Даніїл.
Як керівник благодійного фонду, він не отримує зарплати. Його основний дохід — IT, який і дозволяє підтримувати родину та частково фінансувати волонтерську діяльність.
«Волонтерство — це стиль життя зараз. Роботою це не назвеш. Ти жертвуєш найдорожчим, що в тебе є, — часом. Часом, який міг би провести з дитиною, з сім’єю. Вони ростуть, а ти пропускаєш ці моменти. Це назад не повернеш».
Що дає сили продовжувати?
Даніїл каже, що його головна опора — дружина, яка не тільки розуміє, а й працює пліч-о-пліч з ним. А ще — історії зі щасливим кінцем.
Однією з таких історій стала доля молодого хлопця, який з дитинства не міг ходити. Він потрапив до шелтера, і команді вдалося знайти гроші та можливість відправити його на реабілітацію за кордон:
«Десь через місяць він присилає мені фото, де грає у футбол на кріслі колісному. А потім — відео, де він робить свої перші кроки. Дорослий хлопець, якому близько 30 років, пішов. Оце мотивує. Коли ти бачиш, що витратив купу часу, сил, нервів, але людина отримала нове життя».
Зараз у команді Даніїла близько 27 людей, з яких 15 працюють на постійній основі. Їхній шелтер у Запоріжжі став ланкою, яка підсилює державу там, де система не справляється.«Життя буремне, — усміхається Даніїл. — Я можу тягнути нетворк, працювати з серверами, а можу виносити людей на руках. Роблю те, що потрібно тут і зараз».
Автор: Єгор Кузьмін
Фото: колаж НЗЛ
«Перший час ми шили військовий одяг і не шили адаптивний»
На початку повномасштабного вторгнення Марина — засновниця «Швейної роти» — написала в чат, де була Ксенія: «Хлопцям із ТрО Дніпра потрібні балаклави». Місцеві айтівці дали дівчатам приміщення та тканину. Марина та Ксенія покликали знайомих майстринь з Дніпра — і почали шити. Їхній рекорд за один день 2022-го — 495 балаклав. До цього вони ні працювали у швейних цехах, ні планували шити для когось, окрім рідних.
«Перший час ми шили військовий одяг і не шили адаптивний. Ми й не планували цього робити», — розповідає Ксенія.
Проте плани змінив запит від лікарні в Дніпрі — там потребували трусів на завʼязках, які б могли полегшити процес одягання пораненим. Згодом про таку можливість дізналися в госпіталі в Харкові, тож дівчата знову отримали запит на адаптивний одяг. Марина та Ксенія написали в одній з груп, де були українські кравчині: «Потрібна допомога з пошиттям адаптивного одягу». Тоді, каже Ксенія, відгукнулися близько восьми майстринь, яким вони надіслали крій. «Ми вже четвертий рік разом і розходитися не плануємо. Наша ініціатива зібрала багато талановитих майстринь і конструкторок одягу. Тож зараз ми можемо відшивати понад 50 позицій військового одягу: від адаптивних трусів до чохлів на кулемети».
З часом зʼявилася викрійка кібершортів та кіберштанів — так дівчата називають адаптивний одяг. Зараз на сайті «Швейної роти» є уроки та лекала для чималої кількості виробів. Так вони працюють і досі: є центральний хаб у Дніпрі та мережа осередків по всій Україні й за кордоном.
«Швейна рота» працює за принципом «усі для всіх»
Окрім пошиття одягу, волонтери шукають засоби гігієни, звичайний одяг: кросівки, куртки, шапки та багато іншого. «Ми за те, щоб “усі для всіх” шиють. У нас немає такого, що я в Дніпрі шию тільки для Дніпра, а я у Вінниці — тільки для Вінниці, бо хлопці та дівчата, які нас захищають, з різних місць».
Весь адаптивний та військовий одяг «Швейної роти» — безоплатний. «Наша головна мета, щоб адаптивний одяг видавали пораненим безплатно й у тій кількості, яка потрібна. Не один комплект, не одні труси, не одна футболка, а стільки, скільки потрібно, щоб повністю вилікуватися або пройти процес протезування».
«Швейна рота» — це 25 осередків по всій Україні та за кордоном
Підрозділи у різних областях часто формувалися довкола майстринь-волонтерок. До прикладу, у Вінниці все почалося з Юлії Гнатюк. Зараз це команда з тридцяти волонтерок, які разом шиють, в’яжуть, перуть, прасують одяг та нарізають липучки. У Нікополі в більшості майстринь чоловіки або сини — військові. Волонтерки спочатку працювали самостійно, а потім приєдналися до «Швейної роти». Ці жінки живуть у громаді, яку постійно обстрілюють росіяни, одна з них розповідає Ксенії: «Я прийшла на роботу, а магазин, через який я йшла, через годину обстріляли, і там були загиблі».
Якось до «Швейної роти» звернулася Алла — вона поїхала до Канади у 2022 році й хотіла допомагати саме «руками». Зараз уже три роки щомісяця з Канади надсилають п’ятдесят-шістдесят адаптивних футболок. До Алли долучилися інші українці, канадійки та канадійці. «У них є Тайлер, який допомагає, йому дев’ятнадцять років. Він прийшов у той центр, де вони шиють, вчити українську мову. Йому розказали про “Швейну роту” і він долучився», — розповідає Ксенія.
Про підрозділ у Петропавлівці Ксенія розповідає у минулому часі. Їм довелося переїхати через безпекову ситуацію. «Оля [координаторка — ред.] до останнього тримала підрозділ і працювала. Проте їм довелося поїхати через постійні обстріли росіян».
У кожного підрозділу є своя фішка: «Канада шиє футболки. Ми кожного місяця знаємо, що вони точно приїдуть до нас. “Швейна рота Полтава” найбільше шиє штанів. На Троєщині Ірина шиє кібертруси великих розмірів. В Німеччині майстрині спеціалізуються на теплих флісових шкарпетках. У Києві та Бобринці добре закривають індивідуальні запити. Також є спільнота “Містер Шкарпета”, де об’єдналися близько 1000 майстринь, що вв’яжуть теплі адаптивні та звичайні шкарпетки», — каже Ксенія.
«Ми зараз шукаємо якусь “пігулку” проти вигорання для нас всіх»
Ксенія розповідає, що зараз деякі майстрині вимушені покидати домівки через безпекову ситуацію. У Покровську шили дві майстрині — дві Олени. Їхні чоловіки — військові, один із них загинув. Жінки виїхали з Покровська. Ще одна волонтерка мешкає в Запоріжжі, там шиє адаптивний одяг та відвідує захисників у госпіталі, проте зараз вона шукає місце, де буде безпечніше.
Також Ксенія каже і про вигорання, зокрема в координаторок підрозділів. «Ми зараз шукаємо якусь “пігулку” проти вигорання для нас всіх. Волонтер, який виніс усе з дому, — це ми. У нашому приміщенні немає опалення, тож одного дня я зняла вдома кондиціонер і принесла його в хаб, щоб волонтерки, які приходили, були в теплі».
Ксенія не шиє з 2023 року — з часом з’являлося все більше місць, яким допомагала «Швейна рота», ускладнювалася логістика і пошук необхідних матеріалів для забезпечення підрозділів.
«Швейна рота» забезпечує адаптивним одягом не лише військових у госпіталях, а й на стабілізаційних пунктах, в евакуаційних потягах та автобусах
Стабпункти від Сумщини до Херсонщини, різні бригади, евакуаційні автобуси та потяги, лікарні — ті, кому допомагає «Швейна рота». Зараз у них є запит від Третього армійського корпуса на триста трусів, триста футболок, триста штанів та триста кофт. «Ми дуже тісно співпрацюємо з “Австрійкою”. Одна з наших майстринь — Галина Русіна — є командиркою екіпажу в цьому евакуаційному автобусі. Ми про це дізналися випадково. Вона шила адаптивний одяг, а потім каже: “Я вже рік в “Австрійці”. Я думала, що вона їздила туди як волонтерка раз чи двічі. А виявилося, що вона командирка екіпажу».
На сайті «Швейної роти» є гугл-форма, заповнити яку може кожен, хто потребує адаптивного одягу: поранені захисники й захисниці, цивільні та діти.
Ксенія розповідає про перші відгуки, які отримують і зараз: «Це було щось на кшталт: “Дівчата, я вперше за два місяці вийшов на вулицю. Бо на мене налазили тільки труси. А ви мені надіслали адаптивні теплі штани — і тепер я можу вийти на вулицю”».
«Ми дуже хочемо, щоб адаптивний одяг був таким самим зручним, як звичайний»
Ксенія розповідає, що чимало військових не хочуть брати додатковий адаптивний одяг. Дружина одного з таких хлопців якось написала волонтерці, що той не взяв ще одні штани, хоча вони були йому потрібні, щоб вони дісталися іншим. Натомість Ксенія каже, що в «Швейній роті» розуміють, що під час лікування та реабілітації пораненим необхідно мати змінний одяг.
«Приємно бути в чистому. Приємно бути в теплому і мати можливість виходити на вулицю. Ми дуже хочемо, щоб адаптивний одяг був таким самим зручним, як звичайний», — каже волонтерка.
Команда «Швейної роти», що зібрала людей від Торонто до Нікополя
У 2022 році Марина Пальченко та Ксенія Самойлич починали з балаклав для військових. Зараз «Швейна рота» — це обʼєднання понад 700 волонтерів, які пошили понад 300 тисяч одиниць адаптивного одягу.
Ксенія розповідає про одну з майстринь «Швейної роти» у Києві — Марину Миколайчук. Жінка закриває чимало індивідуальних запитів, організовує процеси пошиття у своєму підрозділі та дбає про психологічне здоров’я волонтерок в інших осередках.
«Вона організувала курс лекцій “Мистецтво турботи про себе”, куди запросила лікарів, терапевтів, реабілітолога, психолога, нутриціолога. Ми робили серію прямих ефірів в інстаграмі — саме Марина їх координувала. Також вони усім підрозділом проходили гінекологічний чек-ап. Були й зустрічі, присвячені фінансовій грамотності».
Також у «Швейній роті» планується Таємний Санта — волонтерки даруватимуть одна одній подарунки. А ще час від часу вони надсилають одна одній пироги, пиріжки та цукерки — просто щоб підтримати. «Жоден рекрутинговий центр не знайшов би таких людей, які обрали йти пліч-о-пліч з нами волонтерським шляхом».
Ксенія ділиться ще однією історією, пов’язаною з розробкою сайту: «Нам сайт розробляли хлопці-першокурсники з Політехнічного університету. І батько-військовий одного з хлопців прийшов до Олі в Петропавлівці, щоб вона підшила йому розгрузку. І він її питає: “Ну, а ви хто?” Вона каже: “Я — “Швейна Рота Петропавлівка”. А він відповідає: “А мій син сайт робив для “Швейної Роти”».
Авторка: Ірина Кравець
Фото: колаж НЗЛ
«Я християнка, і те, що рухає мною в різних видах діяльності, — це любов»
Зараз Євгенія працює копірайтеркою в маркетинговій агенції. До цього вона спробувала себе в різних сферах — від роботи у сфері обслуговуванні та аніматорства до IT. Систематично волонтерити Євгенія розпочала у 2022-му. Зараз здебільшого організовує збори для військових, плете сітки й допомагає в церковних медіапроєктах. До цього впродовж майже семи років вона підтримувала фонд «Таблеточки», який піклується про дітей та їхні сім’ї на кожному етапі лікування онкологічних захворювань. На день народження Євгенія організовувала для фонду масштабні збори та регулярно донатила.
На запитання про те, які цінності її рухають, відповідає: «Я християнка, і те, що рухає мною в різних видах діяльності, — це любов. Любов до свого, до своїх. Мені дуже хочеться допомагати. Але був період, коли я писала, що мене любов ненависті навчила. Тому що в мені поєднується і любов до своїх людей, і ненависть до росіян».
«Коли в лікарні хлопці мене питали: “Ви — волонтер?” Я казала: “Ні, я просто приходжу до друзів”»
На своїй Instagram-сторінці Євгенія писала, що довго не могла назвати себе волонтеркою. Розуміння зʼявилося, коли вона почала навідувати пораненого знайомого в лікарні. Там вона познайомилася з усіма, хто лежав із ним у палаті, і пів року проводила з ними час, поки ті перебували в клініці. Згодом їздила до них і в інші лікарні.
«Я, напевно, не хотіла визнавати, що я волонтерка, тому що це накладало на мене внутрішню відповідальність — закривати всі запити. […] Здавалось, якщо я скажу, що я — волонтерка, то не зможу відмовити. Тому навіть коли в лікарні хлопці мене питали: “Ви — волонтер?” Я казала: “Ні, я просто приходжу до друзів”».
Окрім усього іншого, близько року тому Євгенія організувала ініціативу «Підписка життя». Це проєкт, який щомісяця залучає близько десяти тисяч гривень для підтримки тактичної медицини. Механізм дії схожий на той, що у фонді «Повернись живим» та інших організаціях: з картки автоматично списується визначена сума. Кошти дівчина надсилає подрузі, яка закуповує медичне спорядження. Євгенія розповідає, що зараз цей проєкт рухається повільніше, ніж на початку, проте вона планує його розвивати: «Можливо, зроблю окрему сторінку для цієї ініціативи, бо в мене є ідея створити для неї мерч, а прибуток від продажу відправляти також на цей збір — і конвертувати в такмед».
«На цю пасивність і байдужість злюся, хоча усвідомлюю, що вони мають на це право»
Активне залучення у волонтерство змусило Євгенію припинити спілкування з деякими знайомими через розбіжності у поглядах та цінностях. «На цю пасивність і байдужість злюся, хоча усвідомлюю, що вони мають на це право. Я не можу змусити їх бути такими ж активними, як і я». Проте дівчина завжди нагадує собі, що зміни творить активна меншість.
«Я заспокоювала себе думкою про те, що зміни завжди рухала меншість. Вісімдесят відсотків змін робить двадцять відсотків людей. І я вірила в це ще до повномасштабного вторгнення — коли виходила на мітинги, підтримувала те, що мені відгукувалося».
«Я недооцінювала важливість співпереживання подібного досвіду — коли людина зіштовхувалася з чимось схожим і справді тебе розуміє»
Євгенія долучилася до одного з ретритів від Української Волонтерської Служби. Це можливість для тих, хто працює з людьми, надає підтримку та беззупинно збирає на допомогу, перезавантажитися в колі однодумців. Про важливість «кола своїх, які тебе розуміють» каже і Євгенія.
«Я недооцінювала важливість співпереживання подібного досвіду — коли людина зіштовхувалася з чимось схожим і справді тебе розуміє. Коли людина не просто каже, що розуміє, а справді розуміє — бо має ті самі проблеми, що й ти».
Дівчина розповідає, що ретрит став також чудовою можливістю для нетворкінгу: познайомитися з людьми, яким ти можеш бути корисна, або які можуть допомогти тобі. Але найцінніше, що вдалося отримати, — люди. Не домовляючись вони одразу почали підтримувати збори одне одного. «Це та єдність, якої мені зараз бракує в суспільстві, яку ми почали втрачати. Тому коли бачиш, що є люди, яким небайдуже, які готові щось рухати, робити й підтримувати одне одного, це дуже цінно».
«З власного досвіду: більшість тих, хто вперше відкриває збори, дуже швидко їх закривають, бо їхня аудиторія ще не звикла до цього»
Тим, хто запускає свій перший збір, Євгенія радить починати із малого. Банка на тисячу гривень уже може посилити чийсь великий збір. Завжди можна підняти ціль, якщо справи підуть добре. Не треба чекати на «ідеальний момент» чи ідеальний дизайн — досвід приходить у процесі. «Більшість тих, хто вперше відкриває збори, дуже швидко їх закривають, бо їхня аудиторія ще не звикла до цього».
За словами дівчини, один пост і лінк у профілі нічого не змінять. У стрічці щодня занадто багато інформації, щоби хтось запам’ятав саме ваш збір. Тому важливо щодня нагадувати про нього, а інколи — й по кілька разів. Євгенія радить пояснювати людям, чому важливі лайки, коментарі й репости.
Дівчина декілька разів повторює: «Не бійтеся звертатися до досвідчених волонтерів за порадою чи допомогою». І додає, якщо потрібна підтримка, зверніться до неї в Instagram — @tochka.eva.
«Колишніх волонтерів не буває»
На запитання, чим планує займатися в майбутньому, окрім військового волонтерства, відповідає: «Мені здається, що колишніх волонтерів не буває. Допомога затягує. Це дає відчуття, що ти можеш бути корисною — і це надихає сильніше за будь-яку роботу. Ми — соціальні істоти і як би не намагалися відгородитися, нам усе одно потрібні інші люди».
Євгенію турбують проблеми міського простору та інклюзивність: паркування на тротуарах, знищення зелених зон. Вона каже, що в містах достатньо проблем, які потребують активних мешканців, тож допомагатиме тут. «А “Таблеточки” — завжди зі мною. Це той фонд, який я буду підтримувати й далі», — додає дівчина.
Авторка: Ірина Кравець
Фото: колаж НЗЛ
«Я християнка, і те, що рухає мною в різних видах діяльності, — це любов»
Зараз Євгенія працює копірайтеркою в маркетинговій агенції. До цього вона спробувала себе в різних сферах — від роботи у сфері обслуговуванні та аніматорства до IT. Систематично волонтерити Євгенія розпочала у 2022-му. Зараз здебільшого організовує збори для військових, плете сітки й допомагає в церковних медіапроєктах. До цього впродовж майже семи років вона підтримувала фонд «Таблеточки», який піклується про дітей та їхні сім’ї на кожному етапі лікування онкологічних захворювань. На день народження Євгенія організовувала для фонду масштабні збори та регулярно донатила.
На запитання про те, які цінності її рухають, відповідає: «Я християнка, і те, що рухає мною в різних видах діяльності, — це любов. Любов до свого, до своїх. Мені дуже хочеться допомагати. Але був період, коли я писала, що мене любов ненависті навчила. Тому що в мені поєднується і любов до своїх людей, і ненависть до росіян».
«Коли в лікарні хлопці мене питали: “Ви — волонтер?” Я казала: “Ні, я просто приходжу до друзів”»
На своїй Instagram-сторінці Євгенія писала, що довго не могла назвати себе волонтеркою. Розуміння зʼявилося, коли вона почала навідувати пораненого знайомого в лікарні. Там вона познайомилася з усіма, хто лежав із ним у палаті, і пів року проводила з ними час, поки ті перебували в клініці. Згодом їздила до них і в інші лікарні.
«Я, напевно, не хотіла визнавати, що я волонтерка, тому що це накладало на мене внутрішню відповідальність — закривати всі запити. […] Здавалось, якщо я скажу, що я — волонтерка, то не зможу відмовити. Тому навіть коли в лікарні хлопці мене питали: “Ви — волонтер?” Я казала: “Ні, я просто приходжу до друзів”».
Окрім усього іншого, близько року тому Євгенія організувала ініціативу «Підписка життя». Це проєкт, який щомісяця залучає близько десяти тисяч гривень для підтримки тактичної медицини. Механізм дії схожий на той, що у фонді «Повернись живим» та інших організаціях: з картки автоматично списується визначена сума. Кошти дівчина надсилає подрузі, яка закуповує медичне спорядження. Євгенія розповідає, що зараз цей проєкт рухається повільніше, ніж на початку, проте вона планує його розвивати: «Можливо, зроблю окрему сторінку для цієї ініціативи, бо в мене є ідея створити для неї мерч, а прибуток від продажу відправляти також на цей збір — і конвертувати в такмед».
«На цю пасивність і байдужість злюся, хоча усвідомлюю, що вони мають на це право»
Активне залучення у волонтерство змусило Євгенію припинити спілкування з деякими знайомими через розбіжності у поглядах та цінностях. «На цю пасивність і байдужість злюся, хоча усвідомлюю, що вони мають на це право. Я не можу змусити їх бути такими ж активними, як і я». Проте дівчина завжди нагадує собі, що зміни творить активна меншість.
«Я заспокоювала себе думкою про те, що зміни завжди рухала меншість. Вісімдесят відсотків змін робить двадцять відсотків людей. І я вірила в це ще до повномасштабного вторгнення — коли виходила на мітинги, підтримувала те, що мені відгукувалося».
«Я недооцінювала важливість співпереживання подібного досвіду — коли людина зіштовхувалася з чимось схожим і справді тебе розуміє»
Євгенія долучилася до одного з ретритів від Української Волонтерської Служби. Це можливість для тих, хто працює з людьми, надає підтримку та беззупинно збирає на допомогу, перезавантажитися в колі однодумців. Про важливість «кола своїх, які тебе розуміють» каже і Євгенія.
«Я недооцінювала важливість співпереживання подібного досвіду — коли людина зіштовхувалася з чимось схожим і справді тебе розуміє. Коли людина не просто каже, що розуміє, а справді розуміє — бо має ті самі проблеми, що й ти».
Дівчина розповідає, що ретрит став також чудовою можливістю для нетворкінгу: познайомитися з людьми, яким ти можеш бути корисна, або які можуть допомогти тобі. Але найцінніше, що вдалося отримати, — люди. Не домовляючись вони одразу почали підтримувати збори одне одного. «Це та єдність, якої мені зараз бракує в суспільстві, яку ми почали втрачати. Тому коли бачиш, що є люди, яким небайдуже, які готові щось рухати, робити й підтримувати одне одного, це дуже цінно».
«З власного досвіду: більшість тих, хто вперше відкриває збори, дуже швидко їх закривають, бо їхня аудиторія ще не звикла до цього»
Тим, хто запускає свій перший збір, Євгенія радить починати із малого. Банка на тисячу гривень уже може посилити чийсь великий збір. Завжди можна підняти ціль, якщо справи підуть добре. Не треба чекати на «ідеальний момент» чи ідеальний дизайн — досвід приходить у процесі. «Більшість тих, хто вперше відкриває збори, дуже швидко їх закривають, бо їхня аудиторія ще не звикла до цього».
За словами дівчини, один пост і лінк у профілі нічого не змінять. У стрічці щодня занадто багато інформації, щоби хтось запам’ятав саме ваш збір. Тому важливо щодня нагадувати про нього, а інколи — й по кілька разів. Євгенія радить пояснювати людям, чому важливі лайки, коментарі й репости.
Дівчина декілька разів повторює: «Не бійтеся звертатися до досвідчених волонтерів за порадою чи допомогою». І додає, якщо потрібна підтримка, зверніться до неї в Instagram — @tochka.eva.
«Колишніх волонтерів не буває»
На запитання, чим планує займатися в майбутньому, окрім військового волонтерства, відповідає: «Мені здається, що колишніх волонтерів не буває. Допомога затягує. Це дає відчуття, що ти можеш бути корисною — і це надихає сильніше за будь-яку роботу. Ми — соціальні істоти і як би не намагалися відгородитися, нам усе одно потрібні інші люди».
Євгенію турбують проблеми міського простору та інклюзивність: паркування на тротуарах, знищення зелених зон. Вона каже, що в містах достатньо проблем, які потребують активних мешканців, тож допомагатиме тут. «А “Таблеточки” — завжди зі мною. Це той фонд, який я буду підтримувати й далі», — додає дівчина.
Авторка: Ірина Кравець
Фото: колаж НЗЛ
Програма складатиметься з п’яти хвиль для різних груп волонтерів:
Як доєднатися? Дедлайн подання заявок — 1 жовтня 2025 року для жовтневих ретритів та 15 жовтня для листопадових. Зареєструватись можна за посиланням.
Як це працює? Проїзд, проживання та харчування покриває УВС. Участь у ретритах передбачає внесок на підтримку волонтерських ініціатив.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Дякуємо за покупку!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
