Ірина Крикотненко, 35 років
економістка, військова фінансистка у 42-му батальйоні 57-ї окремої мотопіхотної бригади (Сухопутні війська ЗСУ)
***
— Мабуть, в армію мене привела доля, — каже моя співрозмовниця. На зустріч вона прийшла у яскравій синій сукні. Це не буденний образ для неї, радше — розкіш у відпустці. Зазвичай носить військову форму.
Лейтенантка Ірина Крикотненко. Тридцятитрирічна фінансистка, яка певної миті вирішила змінити своє життя й піти в армію.
Із кабінету — на передову
Два останні роки Ірина була завідувачкою фінансової частини 42-го батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади. Десять років перед тим Ірина працювала у фінансовому управлінні Новомиргорода, райцентру на Кіровоградщині.
— У моїй сім’ї по маминій лінії були військові: брат, тітка, дядько. Хтось служив, хтось іще служить. І я вирішила зробити власний внесок, — розповідає Ірина й додає, що любить людей у формі. Думала про роботу в поліції, та все ж обрала військо.
Коли прийшла до військкомату проситись на контракт, їй дивувались. Війна тривала вже два роки, велика хвиля добровольців відлинула. Звісно, ніхто не відраджував, але питали, навіщо їй робота у бойовій частині, адже вона не військовозобов’язана.
— Молода дівчина! Нащо воно тобі треба? — казали тоді. Але, видно, було треба, — ствердно каже Ірина.
У цивільному житті робота фінансиста кабінетна. Але не в армії. Два роки минули у роз’їздах між Кропивницьким, де офіційно була сформована бригада, і Донеччиною, де проходили службу вояки.
Внутрішня кухня
— Коли прибула у штаб під Маріуполем, то не розуміла, хто солдат, хто сержант, а хто полковник. Дядько з тіткою на призов мені подарували статут і сказали: «Вчи», — сміється жінка. — Я завчала звання, але досить було рознервуватись — одразу все забувала.
— Зима, шапки, куртки — взагалі незрозуміло, хто є хто.
Спершу почувалася чужою й соромилась.
— Покликали мене їсти, всі сидять, їдять, а я сиджу голодна. Настільки соромилася спершу, — заливається сміхом, згадуючи перші дні служби.
Коли роззнайомилась, виявилося, працювати у чоловічому колективі їй комфортно.
— Чоловіки відкритіші. Що думають, те й кажуть. Не пліткують за спиною.
Дівчата спочатку трохи насторожено, навіть із ревністю, ставилися до новенької. Дехто, крім кар’єри, вбачав у такому виборі можливість улаштувати особисте життя. Іра такої мети не мала. Одразу встановила чіткі рамки в робочих стосунках: була серйозною та суворою.
Та згодом армія дала відчуття сім’ї.
— Тут ми завжди разом. Усі близькі та рідні, — ділиться військова. Каже, знайшла друзів з усіх куточків країни. Тепер їздить у гості.
У Водяному, де довго базувався штаб, в одній триповерховій будівлі жили понад сорок людей. Ірина каже, що часом це зморює, бо майже немає змоги побути на самоті. Але це має і свої переваги.
— У тебе немає часу сумувати, — згадує. — Вечеря — це великий стіл. Всі сіли, кожен щось розповів. Це затягує.
Часом навіть забувала дзвонити додому.
Коли Іра потрапила у бригаду, жінок-офіцерок там не було. Серед сержантсько-старшинського складу були зв’язкові, медсестри — близько 30 жінок на батальйон із 350 осіб
Щоденна робота
Ірину називають «Фініком». Не тому, що солодка, як екзотичний фрукт, а тому, що опікується фінансами. Її завдання — нарахування зарплат воякам. Ірина працювала з банківськими переказами, але на початках війни військовим фінансистам доводилось буквально возити готівку на передову.
У 2016-му штаб розташовувався у Водяному, а сам батальйон був розкиданий ближче до лінії розмежування: в Авдіївці, Мар’їнці.
У батальйоні 350 військовослужбовців, тому велика плинність кадрів. Робота для дівчини спершу була «темним лісом». Вона фінансистка, проте цивільна, а у війську геть інша специфіка нарахування зарплати: окрім окладу, вислуги, звання, є ще низка складників, які залежать від виконаної вояком роботи.
Особливої фізичної підготовки на її посаді не вимагали. Але навчитись поводитися зі зброєю і відвідувати стрільби мусила обов’язково.
— Я була шалено зайнята, — згадує Іра. — Та й виїзди на позиції регулярні. Командир казав, що треба бути ближчими до людей. Тому беремо ноутбук, відомості — і їдемо спілкуватись.
Побалакати з бійцями бригади про життя — теж частина роботи. Окрім роз’яснень, везли хлопцям подарунки й замовлення. Ті зустрічали чаєм, кавою та шоколадом.
— Всі сходяться, приносять обвуглені горнятка й наливають каву. Бійцям бракує спілкування. Бувало, за день тої кави вже стільки вип’єш, що у голові крутиться. Але тут нове запрошення, і хочеш-не-хочеш — п’єш.
Жінка залишається жінкою
Коли Іра потрапила у бригаду, жінок-офіцерок там не було. Серед сержантсько-старшинського складу були зв’язкові, медсестри — близько 30 жінок на батальйон із 350 осіб.
Попри велику підтримку, треба було звикати до побуту.
— Пластиковий посуд, душ один на всіх, або його і геть нема, або він «літній». У травні на полігоні ми взагалі мали тільки холодну воду. До цього треба звикнути. Але всі ці розповіді, що дівчата на передовій недоглянуті-немиті, — неправда.
Якщо є бажання, є і догляд, і манікюр. Дівчина залишається дівчиною де б не була.
Мама у формі
Два тижні поспіль, інколи й місяць тривали відрядження. А потім Ірина поверталась до Кропивницького, адже тут треба було вести роботу з банками.
— Приїжджаєш сюди, сідаєш у маршрутку — всі такі пахучі, з нафарбованими губами. А ти за два тижні «підкопчена» запахом буржуйки, ще й після доби дороги потягом із Маріуполя, — згадує жінка.
Вдома її підтримували рідні, адже вона сама виховує сина, який на той час навчався у 7-му класі.
— Не хотілося забирати його зі школи й переводити на навчання в село. Тому приїжджали сюди батьки, тітки, дядьки. Влітку простіше було, звісно, — згадує Іра.
Коли вперше пішла на шкільні збори після роботи у формі, він знітився. Думав, однокласники сміятимуться. Але чого сміятись? Ми захищаємо Україну, така професія
Хлопчик сумував і переживав. Інколи навіть соромився.
— Коли вперше пішла на шкільні збори після роботи у формі, він знітився. Думав, однокласники сміятимуться. Але чого сміятись? Ми захищаємо Україну, така професія, — каже Ірина. Тоді провела із сином серйозну розмову, зрозумів.
Тепер Владислав навіть думає про вступ до Київського військового ліцею імені Івана Богуна.
***
Зараз Ірина працює в обласному військкоматі. Перевелася сюди вимушено: її бригаду, яка раніше дислокувалась у Кропивницькому, перевели до Херсонської області, а висмикнути зі звичного середовища сина-дев’ятикласника не наважилась. Зізнається, що сумує.
— Кажу малому, що як стане самостійним — повернусь назад.
***
***
[Спецпроект створений в рамках спецпроекту «Справжня країна» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов‘язково збігаються з офіційною позицією уряду США. — Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.]
