§§§
Публікуємо Листи про любов і війну, які читали в межах Спеціальної програми Українського ПЕН на XIІI Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал». Це уривок з книги-есе «Не народжені для війни», Видавництво «21»
§§§
Я чітко пам’ятаю своє головне почуття в перші дні, коли на Україну насувався Морок. Я відчував любов. Усеохопну любов. У перші години, дні й тижні вторгнення я любив усіх і все довкола. Ми тоді багато обіймалися. Чоловіки почали на кілька секунд притулятися один до одного грудьми.
У лютому 2022 року я відчував ніжність до кожної людини — й думав, що всі люди відчувають ніжність до мене. Я відчував любов до кожного бездомного собаки — й собаки ці також, здавалося мені, стали на диво лагідні. Любов до кожної минулорічної пожовклої, пожухлої травинки. До кожної цеглини під потрісканим мокро-сірим тиньком нашої старої дев’ятиповерхівки. Я відчував любов і співчуття до прив’язаної біля супермаркета маленької коричневої такси у блакитному комбінезоні. Вона тремтить, зазираючи у двері, де її господиня, напевно, терміново докуповує хліб, крупи, цукор і свічки. Я відчував любов до нахабного смугастого кота поміж вазонів на першому поверсі, за вікном сварливої бабусі. Любов до самої цієї сварливої бабусі, яка тепер притихла, витирає сльози зап’ястком і дивиться на мене знизу вгору: «Як таке можливо?». Я широко, до болю розплющеними очима дивлюся на неї й не знаю, що сказати. Я відчуваю любов до молодої веснянкуватої мами-одиначки з нашого поверху, яка поспіхом зносить у машину люльку-автокрісло з немовлям. Маленька, худенька жінка надривається, перехиляється набік від ваги. Схлипує.
***
Коли я прийшов в армію, маючи уявлення про війну з антивоєнних книжок, найбільше боявся, що люди швидко здичавіють і почнуть звіріти. Але от минуло кілька років — і цього я взагалі не помічаю. Здається, солдати навпаки стають якимись… лагіднішими, чи що.
Якось ми конвоювали молодого чоловіка. Наступного дня йому якраз мало виповнитися тридцять років — ми побачили це з документів. Не вдаючись у деталі: він був обвинувачений у злочині. Побачивши, як по нього заходять кілька людей з автоматами й у бронежилетах, він нервово засміявся: «Я прям Пабло Ескобар!». Їхати було далеченько. Ми не знали, що буде на місці, тому взяли із собою спальники. Уночі був сильний мороз і пічка машини не справлялася. «Злочинець» тремтів — не тільки від холоду, а й від мандражу. Мене розчулило, коли мій напарник Віталік, озброєний конвоїр, узяв свій спальник — а це ж особиста річ, особиста гігієна — й не тільки подав його затриманому, а ще й на вузькому задньому сидінні машини запропонував: «Поклади голову мені на коліна. Краще спи. Нам спати не можна, а тобі варто». І щоб у нього не мерзли ноги, цей грізний конвоїр підтикав йому спальник. Як мама.
Навколо солдатів завжди в’ються бездомні собаки. На позиціях заводяться коти. У військових, відірваних од дружин, дітей, а часом і онуків, багато невикористаної ніжності. І тварини це знають.
Знають, що їх нагодують і приголублять. Хлопець моєї подруги приймав пологи у кішок у бліндажах на Донеччині. Подруга жартома називає його «багатокітний батько».
Під наше приміщення щоранку й щовечора прилітає кульгавий дикий крижень. Він звик, що солдати обов’язково дадуть і сніданок, і вечерю. Ми вічно жартуємо про шашлик, а самі кришимо хліб на зручні для качура шматки. Останнім часом птах осмілів — підходить ближче, ніж деякі домашні кури. Хіба що з рук їжу ще не бере.
У нас є один великий і сильний доброволець. Він повернувся з Іспанії після двадцять четвертого. Колись за гроші брав участь у нелегальних боях без правил. Каже, у фільмі Гая Річі «Snatch» такі бої показано доволі правдиво, але надто естетично. Насправді все значно брудніше. Під час свого останнього бою він відчув, що не може «пробити» в голову хоч і повільного, але значно більшого за себе суперника: «Б’ю, б’ю — а йому нічого. Довелося зламати обидві ноги, щоб не бігав за мною». Після цього випадку він перестав битись.
Якось ми з ним ішли вдвох сосновим лісом. Раптом він ухопив мене за плече, щоб я замовк і зупинився. Я напружився. А він показав пальцем на дерево і прошепотів:
— Дивися. Білочки.
Я потім погуглив — це ще й були якісь рідкісні білки з Червоної книги України.
***
Учора ми стояли на блокпосту. Поряд розпочався сезонний сільський ярмарок. Мої два напарники зраділи й залишили мене почергувати, а самі пішли базарувати. Бо ж весна, їм якраз потрібні саджанці. Самі вони цього року посадити деревця не зможуть. Але бодай передадуть сім’ям. Війна чи не війна — а треба, як заповідав Вольтер, плекати наш сад.
Стоячи на дорозі на посту, я спостерігав за ними й любив їх. Без будь-яких «але». Просто — любив. Двоє немолодих чоловіків з автоматами за спинами, з напівусмішками на лицях, трохи збуджені, трохи розімлілі під першим теплим промінням березневого сонця. Старший — повнуватий, накульгує: одна нога корошта за другу. Сільвер — таке прізвисько дав йому якраз отой другий, худющий і сутулий. Грабля.
Двоє літних солдатів довго блукали між людьми базарчиком і прискіпливо оглядали саджанці.
Обрали персик і черешню.
Артем Чапай, письменник, перекладач, репортер, військовослужбовець Збройних Сил України.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення Вадима Блонського за мотивами вистави Марії Каретник та Артура Манукяна, акторів Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
