Даніїл Пічікін — айтівець, який займається кібербезпекою, налаштуванням серверів та хмарними рішеннями для великих американських замовників, серед яких Sony Pictures та додатки для вивчення мов. Втім, у Запоріжжі його знають в іншій ролі — як волонтера та співзасновника благодійного фонду «Артак Разом до мрії», що займається порятунком людей із зон бойових дій.
Про те, як волонтерство стає невіддільною частиною життя, читайте в тексті НЗЛ та Української Волонтерської Служби. До Дня волонтера протягом грудня публікуємо історії українців, які творять зміни завдяки своїй небайдужості.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти «Я — айтівець, ніколи не думав, що займатимусь евакуацією»
Даніїлу 40 років. Усе своє професійне життя він присвятив IT-сфері. Каже, війна для нього почалася не у 2022-му, а ще у 2014 році. Тоді волонтерство обмежувалося допомогою військовим: возили на Донецький напрямок усе — від штанів до палива та бронежилетів. Але повномасштабне вторгнення змінило фокус з фронту на тил, де на порятунок чекали тисячі цивільних.
«Я почав повноцінно працювати десь на другий день великої війни. Спочатку було незрозуміло, що робити. Але коли відкрився коридор на евакуацію через Василівку, ми опинилися в епіцентрі».
Евакуація через Василівку — один із найскладніших етапів роботи запорізьких волонтерів. Даніїл згадує колони по 5-6 тисяч людей, які могли їхати до Запоріжжя місяцями. Люди ночували в полях та посадках, та все ж рухалися до безпечних місць.
«Дуже багато історій, можна мемуари писати. Везли й трупи, й патрони, які збирали на покинутих позиціях. Пам’ятаю бабусь, які везли боєкомплекти та казали: “Це нашим хлопцям. Відпустіть нас додому і ми ще привеземо”».
Але найбільшим викликом стала робота з тими, хто не може виїхати самостійно. Команда Даніїла сфокусувалася на евакуації маломобільних людей, лежачих хворих та самотніх літніх.
«Ми постійно виїжджаємо на місця, часто працюємо “на вчора”. На жаль, наші автівки не броньовані, але ми їдемо. Нещодавно була тяжка евакуація з Верхньої Терси, Запорізької області. Їхали за однією лежачою бабусею, а вивезли чотирьох людей, бо по дорозі зустріли тих, кому терміново потрібна була допомога», — каже Даніїл.
Часто доводиться переконувати людей виїжджати, бо лінія фронту може наближатися дуже швидко. Тож доводиться бути ще й психологом. Даніїл пояснює: люди залишаються під обстрілами не завжди через проросійські погляди, а через банальний страх невідомості.
«Якщо людина не розуміє, що з нею буде далі, вона не хоче нікуди їхати. Люди бояться опинитися на вулиці. Але залишатися — це величезний ризик. Якщо територія буде окупована, цих же людей можуть змусити воювати проти нас. Це дуже тонка грань».
Команда фонду тісно співпрацює з усіма службами — Нацполіцією, військовими, обласною та міською адміністраціями, службою у справах дітей. Часто саме військові або поліція передають інформацію про цивільних, які потребують вивезення, але не мають зв’язку.
Прихисток для тих, хто втратив усе
Евакуація — це лише половина справи. Вивезену людину треба десь розмістити, нагодувати, заспокоїти. Так у Запоріжжі з’явився шелтер, яким керує Даніїл разом зі співзасновницею фонду «Артак Разом до мрії» Наталею Ардальяновою.
Це єдине місце в області, яке спеціалізується на мультисекторальній підтримці маломобільних людей, навіть тих, у кого немає документів.
«Більшість наших підопічних — це люди, які втратили все. Наша ціль — не просто дати ліжко та їжу, а допомогти людині зробити наступний крок у нове життя», — пояснює волонтер.
У шелтері людям допомагають відновити документи, надають психологічну підтримку та навіть навчають користуватися смартфонами й державними послугами, щоб соціалізувати їх. Команда супроводжує людину аж до моменту, коли вона знаходить постійне місце проживання. Часто волонтери супроводжують людей до нового прихистку навіть за кордон.
«Волонтерство — це стиль життя зараз»
«Я намагаюся суміщати, але це дуже тяжко фізично. У мене є нічні виїзди на прильоти, евакуаційні місії, робота в шелтері, а паралельно я працюю за фахом, здебільшого вночі, виконуючи задачі для закордонних компаній», — ділиться Даніїл.
Як керівник благодійного фонду, він не отримує зарплати. Його основний дохід — IT, який і дозволяє підтримувати родину та частково фінансувати волонтерську діяльність.
«Волонтерство — це стиль життя зараз. Роботою це не назвеш. Ти жертвуєш найдорожчим, що в тебе є, — часом. Часом, який міг би провести з дитиною, з сім’єю. Вони ростуть, а ти пропускаєш ці моменти. Це назад не повернеш».
Що дає сили продовжувати?
Даніїл каже, що його головна опора — дружина, яка не тільки розуміє, а й працює пліч-о-пліч з ним. А ще — історії зі щасливим кінцем.
Однією з таких історій стала доля молодого хлопця, який з дитинства не міг ходити. Він потрапив до шелтера, і команді вдалося знайти гроші та можливість відправити його на реабілітацію за кордон:
«Десь через місяць він присилає мені фото, де грає у футбол на кріслі колісному. А потім — відео, де він робить свої перші кроки. Дорослий хлопець, якому близько 30 років, пішов. Оце мотивує. Коли ти бачиш, що витратив купу часу, сил, нервів, але людина отримала нове життя».
Зараз у команді Даніїла близько 27 людей, з яких 15 працюють на постійній основі. Їхній шелтер у Запоріжжі став ланкою, яка підсилює державу там, де система не справляється.«Життя буремне, — усміхається Даніїл. — Я можу тягнути нетворк, працювати з серверами, а можу виносити людей на руках. Роблю те, що потрібно тут і зараз».
Автор: Єгор Кузьмін
Фото: колаж НЗЛ
