Пилип (Коді) Аверенков долучився до війська у березні 2024 року. Приїжджаючи до відносно безпечних міст і спостерігаючи, як люди відпочивають, він казав: «Я пішов туди, сподіваюся, для того, щоб їм не довелося». Зараз його дружина Марина Мотуз намагається реалізувати останню волю Пилипа й говорить, що нею керує той самий принцип, за яким жив її чоловік: «Я роблю ці зміни, сподіваюся, для того, щоб потім комусь не довелося». Коді залишив особисте розпорядження, за яким усю суму (15 мільйонів гривень) допомоги від держави у разі його загибелі має отримати дружина.
Олег (Процент) Пронцевич на початку повномасштабної війни шість разів приходив до військкомату, перед тим як, зрештою, 6 березня 2022 року його прийняли. Відтоді й до останнього подиху він захищав нашу державу на фронті й завжди казав дружині: «Якщо зі мною щось станеться — у тебе є моя родина». Тепер жінка відстоює перед його рідними й державою останню волю чоловіка — віддати 100% коштів із виплат доньці Анюті, яку Олег так сильно любив.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти В обидвох випадках частину грошової допомоги можуть отримати батьки загиблих військовослужбовців, попри те, що в особистих розпорядженнях чоловіки вказали про інше. Це лише кілька випадків, проте їх більше — переважно люди, переживаючи горе, не знаходять сил говорити публічно й боротися за дотримання останньої волі близьких. Однак проблема залишається невирішеною. Що не так із системою особистих розпоряджень в Україні і як це можна виправити?
Що стало поштовхом для обговорення?
Марина Мотуз не знала про існування особистого розпорядження чоловіка-військовослужбовця Пилипа (Коді) Аверенкова аж до моменту, коли через два місяці після його загибелі їй повідомили про це з ТЦК. «Він говорив своїм батькам заздалегідь, що писатиме такий документ. Мені не казав. Думаю, не вважав за потрібне, це була формальність для нього, очевидні дії, які треба було зробити», — розповідає Марина про свого чоловіка.
Військовослужбовець загинув 2 квітня 2025 року. Напередодні він написав особисте розпорядження, за яким усю суму фінансової допомоги від держави мають виплатити його дружині. Однак зараз втілення останньої волі Пилипа — під загрозою. За чинним законодавством, частину коштів мають отримати батьки, які не підтримали рішення Коді долучитися до війська і не спілкувалися з ним. Стосунки Пилипа з батьками завжди були проблемними, але особливо погіршали після початку повномасштабної війни: «Раніше він був Філіпом, потім поступово став Пилипом, і зрештою — Коді, а Коді — це вже зовсім інша людина», — пояснює дружина.
Однак, зазначає Марина Мотуз, стосунки Пилипа з його батьками — не найголовніше: «У кожного свої взаємини в родині та свої мотиви, щоб писати розпорядження чи не робити цього. Головне тут — щоб воля військовослужбовців була виконана, щоб вони були впевнені в тому, що її буде дотримано саме державою. А через що він написав таке розпорядження — це особиста справа кожної людини».
«Прецедент» із безліччю прецедентів
Ірина Пронцевич, розповідаючи про загиблого чоловіка, перш за все каже: «Ким був Олег? Він був неймовірною людиною. Насправді він і залишається таким для мене». Олег (Процент) Пронцевич добровільно долучився до війська на початку повномасштабної війни, хоч спершу його не хотіли брати — «у нього навіть не було військового квитка». Після двох тижнів навчань чоловіка відправили до Мар’їнки. З того часу він змінював позиції, здобував нові навички, опанував керування БпЛА і зрештою став командиром відділення безпілотних систем.
Кілька разів Ірина приїжджала до чоловіка в гості. Уперше це сталося в Покровську, коли вона отримала дозвіл на кілька діб: «Ці три дні були найкращі із трьох років, поки він перебував там. Коли я приїхала, він був на позиції, тому знала, що в мене є майже цілий день. Ходила по Покровську, шукала, де можу взяти молоточок на відбивні, зробила йому на вечерю борщ. Це такі прості моменти, але вони дуже цінні насправді». Згодом Ірина приїжджала ще раз, уже з донькою, яка дуже хотіла побачити тата: цивільним тоді заборонили в’їжджати до Покровська, тому вони були в Добропіллі неподалік. «Це найбільш правильне рішення в моєму житті, хоча вкрай багато людей засуджували: куди ж ти з дитиною? Аня [донька, — ред.] навіть дуже просила залишитися там, обіцяла бути чемною, ходити в школу, попри повітряні тривоги, аби лиш залишитися втрьох».
Покровськ подарував їм найщасливіші миті й водночас найгіршу — він забрав чоловіка назавжди. 8 квітня 2025 року Олег загинув, написавши напередодні заповіт (на власне майно) й особисте розпорядження (на фінансову допомогу від держави), де зазначив, що 100% усього має отримати його дочка. Ірина дивувалася, мовляв, навіщо це нотаріально завіряти, адже всі близькі знали, що все, що робив Олег, було насамперед заради доньки. Однак, як каже вона зараз, «виявилося, що він своїх родичів знав краще, ніж я, хоча ми разом 15 років і за весь час не було жодних конфліктів із ними».
Про те, що чоловік написав особисте розпорядження, знали всі в родині й погодилися з цим рішенням. Однак після його загибелі почалися проблеми. Батьки Олега не дозволили виконати його останню волю — кремувати тіло. Хотіли поховати сина у своєму селі, а не в місці, де живе сім’я, яку створив він. Тепер вони також претендують і на частку виплат. Дружина загиблого воїна каже: «Він стільки всього віддав для цієї держави, віддано служив їй, працював, не шкодуючи себе, ніколи не просився в зайву відпустку, бо знав, що його нікому замінити. Він жертвував собою, своєю сім’єю, зрештою віддавши життя. І це була єдина людина, яка захищала нас. І тепер цього захисту немає. Я мушу боротися за майбутнє дитини, за право на дотримання того, чого хотів він».
Таких ситуацій багато, хоч дотепер вони нечасто з’являлися в публічній площині: «Люди в горі не мають сил, а тому погоджуються на те, що дає держава, — просто так, як воно є. Я їх розумію. Мені також це дуже важко робити, але, мабуть, упертість щодо виконання волі мого чоловіка переважує весь той страх і тривогу — усе, що я проживаю зараз», — ділиться Марина Мотуз, дружина загиблого Коді.
Ірина Пронцевич підтверджує ці слова: «Дуже хочеться просто сісти й горювати, не доводити нікому нічого, а проживати втрату. Щойно ти починаєш хоча б десь черпати якийсь ресурс, і в тебе моментально його забирають, треба доводити очевидні речі. Дуже хотілося б, щоб держава захистила тих, хто вже не може захистити себе сам».
Що про це каже закон і на чиєму він боці?
До березня 2024 року рідні загиблих військовослужбовців мали право на отримання посмертної виплати (15 мільйонів гривень) лише в рівних частках. Проте з ухваленням закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо призначення і виплати одноразової грошової допомоги» ситуація змінилася. Захисники отримали змогу складати особисте розпорядження, у якому можна:
- встановити розмір частки виплати для окремих членів родини;
- вказати інших одержувачів — наприклад, брата, сестру, друга або будь-кого, незалежно від наявності родинних зв’язків;
- виключити з переліку одержувачів тих, хто претендував на кошти.
Однак, незалежно від особистого розпорядження, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки загиблого (йдеться про пенсіонерів за віком, — ред.), як і в системі спадкування (заповіт), мають право на виплату в розмірі 50% від частки, яка належала б кожному з них, якби особистого розпорядження не було. Саме це і є найбільш дискусійним моментом: хтось із батьків міг піти з родини, не брати участі у вихованні, але його не позбавили батьківських прав — він претендує на частину виплат; чоловік і дружина давно не живуть разом, однак формально не розірвали шлюбу — вдова/вдівець претендує на частину виплат; також є етичні аспекти, коли члени родини не підтримали рішення людини долучитися до війська чи мають проросійські погляди.
Через ці суперечності рідні вимушені відстоювати останню волю своїх загиблих близьких. Декому вдається домовитися між собою, і члени родини, яких не згадали в розпорядженні, пишуть відмову. Однак у випадках Марини й Ірини цього зробити не вдалося. «Я б насправді віддала все, що маю: усі гроші, все матеріальне й нематеріальне, щоб мені повернули мою людину. Мені нічого не треба — з ним ми б заробили, побудували й створили значно більше. Він був настільки багатогранною людиною, що міг зробити ще стільки всього. Це питання для мене дуже болюче, бо тепер я стою з дитиною на руках, абсолютно беззахисна, і розумію, що навіть ті, хто мали б мене підтримувати, — зрадили. Держава, яка мала б мене захистити, — не чує. Тоді питання: за що загинув мій чоловік?», — ділиться Ірина Пронцевич.
«Закон — це ми, і ми, українці, творимо цей закон»
29 серпня 2025 року ветеран Дмитро Козятинський від свого імені опублікував петицію «Про забезпечення реалізації вільного волевиявлення військовослужбовців щодо виплати одноразової грошової допомоги у разі загибелі», яку вони підготували разом із Мариною Мотуз та юристами. Збір підписів триває: станом на 11 вересня її підтримали майже 5 тисяч людей із 25 тисяч необхідних.
Дружина загиблого Коді розповідає, що публічний розголос і ця петиція — єдине рішення, адже звертатися до суду немає сенсу, оскільки він опиратиметься на закон. Більшість юристів, до яких зверталася Марина, відмовляли її від боротьби — мовляв, закон є закон, змирися. «Закон — це ми, і ми, українці, творимо цей закон і можемо його змінити, якщо він не відповідає вимогам суспільства», — не погодилася жінка.
Як можна вирішити цю проблему?
Після публікації петиції у частини суспільства виник спротив: захищаючи виконання останньої волі на користь дітей чи дружин, можуть постраждати ті діти, з якими чоловік не жив разом і не вказав їх в особистому розпорядженні. Марина Мотуз розповіла, що у перших варіаціях петиції вони прописували можливі способи розв’язання цього аспекту, але тоді публікацію відхиляли. Тож зрештою залишився стислий варіант.
Серед пропозицій авторів петиції — залишити обов’язкові виплати тим, хто був на фінансовому утриманні загиблої людини. Адвокатка Анастасія Бурковська в коментарі НЗЛ розповіла: «Дуже складно це довести, бо ніхто не пише призначення платежу. Це треба буде підіймати банківські виписки, допитувати свідків, тобто фактично встановлювати через суд. Така процедура є, але ми ж говоримо про ефективність і швидкість». Так само, за її словами, не варто врегульовувати питання особистих розпоряджень за прикладом заповітів, краще знайти інший варіант: «Можна було б за аналогією прописати, що усуваються від спадкування батьки, які, наприклад, вчинили кримінальні правопорушення, пов’язані зі співпрацею з країною-агресором, або ухилялися від виконання обов’язку з утримання дитини, але це довго і складно, усе треба доводити. В умовах війни це неефективно».
На думку адвокатки, оптимальним компромісним рішенням є залишення обов’язкової частки лише дітям як найвразливішій частині населення: «Ми їм даємо можливість отримати 50% від частки. Їхня мати, як законна представниця, теж отримуватиме ці кошти (на дітей), тобто ми її теж захищаємо. Проте не залишаємо батьків, виходячи з презумпції того, що якщо з ними підтримуються нормальні стосунки, вони отримають цю виплату, їх зазначать у розпорядженні».
Також Анастасія Бурковська зазначила, що варто звернути увагу на способи підписання такого документа, щоб уникнути тиску чи підробок, оскільки на цей момент розпорядження має повноваження засвідчити не лише нотаріус, а й командир військової частини. На думку адвокатки, можливість створювати документ у застосунках «Дія» чи «Армія+» може мінімізувати ймовірність таких проблем.
Вирішення цього питання важливе не тільки для родин загиблих військовослужбовців, а й для тих, хто зараз перебуває на етапі ухвалення рішення: долучатися до війська чи ні. Як стверджує Ірина Пронцевич, це демотивація як для тих, хто планує вступити до лав ЗСУ, так і для тих, хто вже служить. Тому що «вони знають, що якщо щось станеться, їх не почують, гарантій безпеки для їхніх сімей немає».
Марина Мотуз, дружина загиблого Коді, досі має сумнів: «Я не впевнена, чи встигнемо ми з Пилипом вирішити це питання і змінити закон до того, як відбудеться розподіл коштів». Однак вона сподівається, що завдяки їхнім зусиллям цього не доведеться робити іншим, адже саме за таким принципом жив її чоловік і, зокрема, ухвалив рішення долучитися до війська: «Я пішов туди, сподіваюсь, для того, щоб їм не довелося».
Ірина Пронцевич має таку ж мету: «Хочеться будувати державу, яка буде для людей і за людей. Мій чоловік пройшов цей шлях дуже гідно, і я вважаю, що навіть коли його не стало фізично, в таких речах він досі продовжує боротися. Нехай це важко звучить, але навіть якщо ця історія не вплине на хід нашої справи, я б щиро не хотіла, щоб такі сім’ї ще були. Але я розумію, що вони будуть. Якщо це можна припинити, якщо це можна виправити, то потрібно це зробити».
Авторка: Роксолана Кривенко
Фото: колаж НЗЛ
