город

Після початку повномасштабного вторгнення Юлія і Євген Моїсеєви виїхали з Київщини до Стрия на Львівщині. Хоча родина й сама вимушено покинула домівку, вона почала допомагати іншим людям, які також переїхали через війну: шукала для них житло, збирала речі й готувала безплатні обіди для близько 200 людей. 

Спочатку людям вистачало даху над головою і наявноі їжі, проте бойові дії тривали, і подружжя почало думати, як далі годувати стільки людей.

Юлія і Євген знайшли 16 гектарів землі на закинутій фермі в селі Горішньому на Львівщині — це майже 22 футбольні поля. Люди, яких вони годували, допомогли відновити будівлі й облаштувати ферму. Улітку 2022 року подружжя зібрало перший урожай.

Згодом господарство почало розростатися: на фермі з’явилися тварини й теплиця, а землю зорали. Зараз там працюють близько 30 сімей, а ще приблизно 300 родин господарство підтримує.

Людям, які через війну залишили свої домівки, ця земля дала змогу знову господарювати, працювати й забезпечувати продуктами себе та інших.

Світлана і Володимир Петрови хоча все життя прожили в місті, давно хотіли мати город і самостійно вирощувати хоча б частину овочів та фруктів. Власна земля означала для них меншу залежність від магазинів і цін на продукти. Зрештою вони знайшли недорогий старий будинок у Гранові на Вінниччині, оселилися там, знайшли роботу й почали господарювати.

За кілька років у обох зʼявилися проблеми зі здоров’ям: лікарі заборонили чоловікові важку фізичну працю, а Світлані стало складніше працювати на землі. Відмовлятися від городу вони не хотіли, тож почали думати про теплицю й мотоблок, які могли б полегшити роботу. На їхнє придбання Світлана отримала 40 тисяч гривень у межах програми «Урожайний шлях».

З теплицею довелося розбиратися довше — перший урожай довелося вирощувати методом спроб і помилок. Помідори там росли помітно краще, ніж просто неба, але родині бракувало знань, як за ними доглядати. Тоді Світлана почала вчитися разом із сусідкою Оленою.

Олена Овчіннікова у серпні 2014 року виїхала з Єнакієвого на Донеччині до Одеси. Синові тоді було чотири роки, а сама Олена була вагітна другою дитиною. Родина планувала провести в Одесі два тижні, але до Єнакієвого вони більше не повернулися. У 2016 році придбали будинок у Гранові, а ще через два роки в родині народилася третя дитина. 

З часом біля будинку з’явилася теплиця, у якій родина тепер вирощує овочі для себе. Саме тоді Олена із сусідкою Світланою почали шукати, де навчитися, і розбиратися, як вирощувати овочі в теплиці.

У Боярці є дві ініціативи, які з приватних подвір’їв зробили спільний город. Одну з них започаткувала Людмила Тюрменко. Вона зібрала побажання мешканців свого багатоквартирного будинку, а згодом сусіди облаштували грядки біля під’їздів і почали вирощувати там їжу для себе. Тепер люди, які можуть не мати власної землі, мають спільну ділянку, а разом з нею і спільну відповідальність за те, що на ній росте.

Для людей, які не мають власної землі, ці грядки стали місцем, де можна вирощувати щось своє просто біля дому. Водночас спільний город потребує спільних рішень: мешканцям потрібно домовлятися, що садити, як доглядати за рослинами та як розподіляти врожай.

За кілька кілометрів, на території районної лікарні, створили інший громадський город — «Сади здоров’я». Поки що тут є чотири підвищені грядки, двосекційний компостер та інструменти. Ініціатива поєднує вирощування їжі з гарденотерапією — роботою із землею та рослинами, яка допомагає психологічно розвантажитися.

Важливий тут не так майбутній урожай, як сам процес: посадити рослину, доглядати за нею, спостерігати, як вона росте, і знаходити спокій у звичній праці.

Усі ці історії об’єднує бажання людей мати свою землю й вирощувати на ній їжу для себе та інших. Тож вони віднаходять способи це зробити: хтось разом із сусідами шукає, де навчитися, інші діляться досвідом, а комусь вдається отримати грант на розвиток господарства.

Текст: Данило Четверіков

Фото: проєкт «Урожайний шлях»