війна Росії проти України

Держава у тіні імперій

Корея — порівняно невеликий півострів, площа якого майже втричі менша за Україну. Протягом історії ця країна була затиснута між величезним Китаєм і традиційно войовничою Японією. Століттями ці великі сили змагалися за владу над місцевими державами, але остаточно завоювати й підкорити корейців не могли. Усе змінилося у 20 столітті. Ослаблена Корея, після століть ізоляції та десятиліть заворушень, опинилася у руках японських імператорів. 1905 року, після перемоги Японії у війні з Росією, корейці опинилися під протекторатом Токіо. А вже за п’ять років, без жодних виправдань, Корею насильно включили до складу Японської імперії.

Тоді почалася колонізація. Корейську мову і культуру забороняли, історичні й культурні пам’ятки окупанти викрадали та вивозили на свій острів. Забороняли навіть корейські імена, насаджуючи натомість японські. Очікувано, це спричинило зародження руху опору в Кореї. Проте Японська імперія була надто могутньою, і щоб її зупинити, знадобилося більше часу, країн та ядерних бомб.

Корейська війна

Під час Другої світової війни окуповану Корею взяли під контроль війська двох тодішніх союзників: США, яким дістався південь, і СРСР, що зайняв північ. Вони хотіли, щоб після війни дві частини півострова знову об’єдналися в єдину Корейську державу. Але переговори не дали результату. Вашингтон і Москва наближалися до Холодної війни, світ ділили на сфери впливу, і Корея стала одним із найгарячіших кордонів.

На півдні, під наглядом американців, проголосили Республіку Корею, проте американці здебільшого її залишили. На півночі, за наказами комуністичних керівників, створили КНДР. Поки Південна Корея помалу оговтувалася від окупації, СРСР і Китай активно нарощували військову потугу Півночі. Тоді почалася війна: комуністи пішли в наступ і майже повністю захопили півострів. Тут уже втрутилися американці і кардинально змінили ситуацію на фронті. Фактично, вся Корея опинилася під контролем Півдня.

Але цього разу у війну вступив Китай, відправивши величезну армію, яка відкинула американців знову назад. Зрештою, бої точилися майже на лінії колишнього поділу Кореї між СРСР та США. Жодна зі сторін не могла перемогти іншу. Тим часом втрати й руйнування були колосальними: загинуло щонайменше 2,5 млн людей. Попри це, жодні перемовини не приносили результату, адже позиції сторін залишалися непримиренними. Лише після смерті Сталіна вдалося досягти припинення вогню. Корея залишилася поділеною, а між Півднем і Північчю створили демілітаризовану зону. З того часу минуло багато десятиліть. КНДР досі залежна від допомоги Китаю та РФ, а її громадяни живуть під гнітом одного з найжорстокіших тоталітарних режимів світу. Водночас Південна Корея стала багатою та успішною країною, де панують демократія та особисті свободи. Єдність півострова у близькому майбутньому залишається малоймовірною.

Як щодо України?

Порівнювати корейський сценарій з українською реальністю досить складно. По-перше, в нас війна триває не між двома версіями однієї держави. Тобто ніхто не буде створювати окремої проросійської України, а на окупованих територіях українців чекатимуть лише репресії, депортації та насильна асиміляція. В такому разі очікувати майбутнього повернення територій буде майже неможливо.

По-друге, рівень американської (та й будь-якої іноземної) допомоги Україні значно нижчий порівняно з тим, що отримувала Корея. Вашингтон вкладає в нашу боротьбу у багато разів менше, ніж свого часу в корейську, не кажучи вже про те, що на боці Південної Кореї воювала велика кількість американських солдатів.

Якщо порівнювати корейську та російсько-українську війни з погляду більш-менш стабільної лінії фронту та виснаження сил сторін, то аналогія буде недосконалою.

По-перше, немає жодних ознак, що Росія хоче зупинити свої спроби завоювати всю Україну. Про такі бажання відкрито говорять майже всі російські високопосадовці, включно з Путіним. Можна хіба припустити, що, як і в Корейській війні після смерті Сталіна, у війні Росії проти України ситуація може змінитися після смерті Путіна. Проте це досить непевне припущення, яке не має жодних підтверджень.

Якщо війна все ж зупиниться по лінії фронту з демілітаризованою зоною, і такі умови влаштують Україну та Росію, постане ще одне питання. Що стримуватиме Кремль від нового нападу на Україну після того, як він оговтається? Південна Корея покладалася на підтримку свого великого ядерного заступника — США. В України наразі таких гарантій безпеки немає.

Навіть якщо українці погодяться на втрату частини території, для впровадження в Україні корейського сценарію бракуватиме двох ключових факторів: гарантій безпеки від наших союзників та бажання Москви йти хоч на якісь компроміси. Якщо ж, попри всі ці труднощі, таки вдалося б досягти угоди, це означало б що агресор вийшов у плюс після війни, що міжнародне право не працює і що найбільш надійною гарантією безпеки для країн є ядерна зброя. Це б означало новий дивовижний світ неймовірних загроз і безлічі війн. Втім, можливо ми вже живемо саме у такому світі.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikipedia

До революції

За кілька тижнів до нового 2014 року багато українців ночували в наметах в центрі Києва. Тисячі людей мерзли і наражалися на небезпеку заради відстоювання власної гідності. Коли влада відправила спецпідрозділ міліції бити студентів, люди припинили вважати її гідною державних посад — Янукович і його партія втратили легітимність. А поки на Майдані громадянське суспільство тримало оборону від натиску силовиків, по українських телевізорах показували російські серіали, по радіо грала російська музика, а в парламенті сиділи проросійські депутати.

Сьогодні порівнювати Україну і Білорусь не доводиться: одна країна воює за свою свободу проти РФ, а з території іншої Москва проводить атаки не лише на Україну, але і на самі білоруські культуру й мову. Та ще 11 років тому подібності було більше. Перед очікуваним підписанням угоди про асоціацію з ЄС проводили соцопитування про те, в який саме союз українці хочуть йти — в Європейський чи Митний (який очолює Росія). Відповіді розділилися майже порівну з незначною перевагою Митного союзу (38% опитаних проти 37,8%).

40,5% опитаних українців у 2013 році зазначили, що вони б краще зберегли відкриті кордони з Росією замість вступу в ЄС. За членство в Євросоюзі і встановлення віз і митниць з РФ виступив тоді лиш 31% респондентів. Тобто вступати в Євросоюз в принципі люди були не проти, але розривати при цьому стосунки з Росією більшість українців не хотіла. І не можна сказати, що така позиція була антиукраїнською, адже понад 80% людей ще в 2013 році підтримували незалежність України. Вони радше просто не бачили загрози з боку Москви. Для контексту, проросійські сили в Україні таки були, та їх було досить мало: у лютому 2013 року 16% опитаних зазначили, що вони б хотіли, аби Україна і Росія обʼєдналися в одну державу (частка людей з такою позицією стабільно знижувалася із 32% у 1990-х).

Революція і страх

Коли в людей питали, в який з союзів вони воліли б вступити, Європейський чи Митний, відповіді показували чітку прогресію: що молодшими були респонденти, то більше вони виступали за Європейський Союз і проти Митного. Серед молоді віком до 29 років проєвропейські погляди переважали зі значним відривом (50,6% за ЄС проти 28,6% за Митний). Тому, коли Віктор Янукович оголосив, що асоціацію з ЄС підписувати не будуть, саме студенти вийшли на вулиці. Для них це питання було найбільш чутливим, вони на нього й відреагували. Ну а далі історію ми знаємо: побиття мітингувальників, революція, війна.

Війна і ті, хто її ведуть

Варто було українцям побачити наміри Росії, як все почало швидко змінюватись. У межах буквально кількох років проросійські партії втратили більшість своїх можливостей і впливу в суспільстві. Комуністичні партії та ідеологію взагалі заборонили як явище. Російський культурний продукт, як то фільми, серіали чи книжки, почали обмежувати в Україні, а то і взагалі забороняти. На радіо почали встановлювати квоти для української музики. Заснували низку державних інституцій, які мали захищати українську культуру і просувати її у світі. Переглянули підтримуваний державою погляд на українську історію, а разом з ним і освітні програми. Більше стали цікавитися походженням різного роду традицій і особливо державних свят, які часто тягнули не від української історії, а від радянських офіційних дат. І реформи працювали — українського ставало більше.

Та робити це все було можливо, бо від російського наступу відбивалися українські вояки. Багато з них були добровольцями, які самостійно організовувалися на захист країни. Українська армія у 2014 році була в настільки поганому стані, що відновлювати її довелося майже що з нуля. На цьому фоні виріс масовий волонтерський рух, який почався ще на Майдані. Тим часом в Росії, як видається, вважали окупацію Криму і війну на сході України достатнім «покаранням» для українців за те, що вони скинули проросійського Януковича. Точних мотивацій Кремля ми знати не можемо, але виглядає на те, що Москва думала, що створених проблем достатньо, щоб українці самі захотіли здатися.

Українці натомість хотіли домовлятися. Обидва українські постреволюційні президенти почали з того, що проводили переговори з Кремлем у так званому Нормандському форматі (тобто за участі Німеччини і Франції). Але, оскільки Росія вимагала буквально капітуляції, перемовини ні до чого не призвели і все обмежилося Мінськими угодами — тимчасовим перемир’ям. А поки Росія сподівалася, що рано чи пізно українці таки здадуться, Україна не гаяла часу.

Зміни, які потрібні були ще позавчора

Змін з 2014 року було стільки, що їх складно навіть перерахувати. Розвиток культурних інституцій і армії були важливою, але лише їхньою частиною. Люди вимагали реформи на всіх щаблях влади, тож вони почалися в антикорупційних структурах, а також в силових відомствах (замість міліції створили поліцію). Українські православні церкви об’єдналися в одну (ПЦУ), яка здобула міжнародне визнання. Церкви Московського патріархату почали втрачати вплив.

Українська економіка, яка не те що десятиліттями, а століттями була прив’язана до російської, стала змінювати свій напрямок. Основним торговельним партнером українських компаній став ЄС. Це мало наслідки, які буває складно співставити з інтеграцією із Заходом. Наприклад, той факт, що в комп’ютерній грі «S.T.A.L.K.E.R. 2» української компанії GSC Game World доступна українська та англійська мови, але немає російської, є можливим саме тому, що основна аудиторія українських продуктів — це більше не росіяни. Це лиш один приклад, але зміна була фундаментальна. А ще ж Україна почала закуповувати ресурси не від РФ, а з Заходу.

Втілювати реформи в реальність, звісно, було вкрай непросто. Переорієнтувати своє життя на нові рейки й одній людині складно, а тут ціла країна. Такі зміни потребують шаленої кількості грошей, зусиль і, певно що, бажання. Багато людей, яким стара система була вигідна, з усіх сил намагалися змінам пручатися. Додайте до цього бойові дії і обурення та втому звичайних людей, які опинилися посеред бурхливих і дорогих змін, і ви отримаєте Україну зразка до 2022 року. Суспільство адаптувалося до реальності і навіть, як виявилося, підготувалося до того, що чекало його попереду. Та більшість українців не усвідомлювала загрозу до кінця. Тоді настав лютий 2022-го.

Велика війна

У 2013 році День Незалежності був одним з найменш улюблених свят більшості українців, свідчать соцопитування. Нижче за нього був лиш День праці і День Конституції. Навіть День Перемоги був вище. Тепер, у 2024 році, День Незалежності — найбільш улюблене нерелігійне свято в Україні (попереду нього лише Різдво та Великдень). Як ми вже писали, незалежність українці більшість українців підтримували здавна, але вочевидь сприймали її як належне, не бачили загрози її втратити. Та це було до війни.

Коли Росія відкрито напала на Україну, відправивши колони бронетехніки й солдатів маршем на Київ, українці були готові чинити опір. І морально, й організаційно. Армія, добровольці, волонтери, тисячі люди долучилися до спротиву як тільки могли. Це допомогло зберегти країну. А ще це було щиро і це захопило увагу світу. Україна вижила.

Загрози і можливості

Та не слід мати ілюзій: цього досягли великою ціною і загроза поки ніде не зникла. Українське суспільство змогло адаптуватися до війни і витримати її краще, ніж будь-хто сподівався (згадайте прогнози із взяттям Києва російськими військами від західних союзників). Але й РФ не показує бажання зупинятися. Наразі Україна не контролює частину своєї території, велика частина української економіки розбомблена та гірше за все — ми втратили тисячі життів. Мільйони людей втратили домівки і змушені були стати біженцями. Багато хто поїхав за кордон. Це все дуже боляче. А ще це обмежує нас у можливостях.

Але можливості таки є. Досі абсолютна більшість українців готова продовжувати боротьбу, хоча в цьому питанні Росія не залишає нам альтернативи. За останні 11 років українці змогли змінити себе феноменальним чином, а разом з тим — і свою державу. Слід продовжувати. Реформи держуправління, освіти, боротьба з корупцією, з олігархами — це те, що вже допомогло нам боротися з РФ і їх не можна зупиняти, бо ж роботи ще достатньо.

Зміни навколо починаються зі змін у собі. Країна змінюється, коли інші погляди виникають в її громадян. Погляди українців на життя вже помітно змінилися. А якщо глянути на українську молодь, то її життєві орієнтири дають віру в краще майбутнє, в дотримання прав і правил, і у відданість ідеалам. Коли до роботи, до громадського активізму і до державного управління прийдуть українці, які народилися після 2014 року, нашу країну буде взагалі не впізнати. Найстарші з них, до речі, вже вчаться у середній школі.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото:Pexels/Dmitry Zvolskiy

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Мирослава Гонгадзе

Керівниця мовлення Голосу Америки у Східній Європі. Її матеріали друкують на шпальтах Wall Street Journal, Washington Post, NPR, Journal of Democracy. Мирослава стала лауреатом премії за етику в журналістиці Inamori Ethics Prize 2023. Цією премією відзначають «видатних міжнародних етичних лідерів, чиї дії та вплив значно покращили стан людства».

Мстислав Чернов

Відеограф, фотограф, воєнний кореспондент, який знімав у Сирії, в Іраку та на сході України з 2014 року. Під час облоги Маріуполя співпрацював з міжнародними виданнями. Разом зі своїми колегами Євгеном Малолєткою, Лорі Гіннант, а також фіксеркою Василісою Степаненко Мстислава нагородили однією із найпрестижніших журналістських нагород — Пулітцерівською премією. Відзнаку вручили в категорії Public Service («За служіння суспільству»). Зокрема — за висвітлення злочинів Росії в Маріуполі.

Євген Малолєтка

Воєнний фотограф, журналіст і режисер, який висвітлює війну в Україні з 2014 року. Він також висвітлював Євромайдан, протести в Білорусі, війну в Нагірному Карабасі та пандемію COVID -19 в Україні. Євген — переможець одного з найпрестижніших фотоконкурсів World Press Photo. Здобув перемогу зі світлиною «Авіаудар по пологовому в Маріуполі». 

Наталія Гуменюк

Журналістка, документалістка, авторка, що спеціалізується на висвітленні конфліктів та міжнародних відносинах. Отримала премію Free Media Awards 2022 за правдоподібні розповіді про події війни з різних місць України, як-от Харків, Буча та Миколаїв.

The Ukrainians Media — 9 років. Підтримуйте розвиток якісної української журналістики. Приєднуйтеся до нашої Спільноти