Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Крим — це Україна, тому що він ніколи не був російським
Попри намагання пропаганди нав’язати думку, що Крим завжди був російським (наприклад: «Крим — це споконвічно російська земля, а Севастополь — російське місто», — з промови Путіна), історичні факти свідчать про інше. Уперше Росія захопила півострів у 1783 році, і тоді лише 4% населення були росіянами. А перед тим, у першій чверті 18 століття, етнічний склад Криму був таким:
Щоб створити ілюзію, що історично Крим належав Москві, росіяни змінювали топоніми, намагаючись стерти попередню історію населених пунктів. Наприклад, уже в 1784 році Акмесджит став Сімферополем. Найбільше нових назв впровадили після депортації кримських татар протягом 1944-1965 років — близько 1444 топонімів.
Крим — це Україна, тому що він увійшов до складу УРСР через «тісні господарські та культурні зв’язки», а не як подарунок
Існує чимало міфів про те, що СРСР нібито подарував Крим Україні до 300-річчя Переяславської ради (на якій у 1654-му уклали військово-політичний союз між Гетьманщиною та Московським царством) або що Хрущов, мовляв, віддав півострів за пиятикою. Усе це — неправда.
25 січня 1954-го на засіданні ЦК КПРС узгодили проєкт наказу «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». У ньому не йшлося про подарунки, Переяславську раду чи інші, оповиті міфами, аспекти. «Враховуючи територіальне тяжіння Кримської області до Української РСР, спільність економіки й тісні господарські та культурні зв’язки між Кримською областю та Українською РСР», — так у документі обґрунтовували рішення про передачу Криму до складу України.
Тоді півострів був у жахливому економічному стані. Друга світова, депортація кримських татар у 1944 році, погане управління природними ресурсами призвели до занепаду Криму. Україна розв’язала головну проблему півострова — нестачу води, побудувавши Північнокримський канал, що постачав її з Каховського водосховища. Також забезпечила розвиток туристичної інфраструктури й відродила економіку Криму.
Крим — це Україна, тому що ми поважаємо корінне населення півострова і сприяємо його розвитку
Кримські татари століттями боролися з Росією за право жити на своїй землі й репрезентувати свою культуру. Корінне населення неодноразово змушували покидати рідний півострів. Це почалося одразу після першої окупації Росією у 1783 році. До 1812-го з Криму емігрувало від 20% до 30% його мешканців. Найбільша хвиля еміграції припала на середину 19 століття — тоді півострів вимушено покинули 193 тисячі людей.
Причина — свавілля російських начальників і привласнення росіянами земель кримських татар. Головний мотив — «бажання забрати Крим з рук татар і заселити його населенням православного віросповідання».
Радянська влада чинила проти корінного населення Криму не лише освітні утиски (зменшення кількості шкіл із кримськотатарською мовою викладання, діловодство російською мовою тощо), а й геноцид. У травні 1944-го за три дні понад 200 тисяч кримських татар депортували з півострова. Їх відправляли у спецпоселення в інших союзних республіках (близько 150 тисяч людей) та до ГУЛАГу (приблизно шість тисяч людей). Від 20% до 25% кримських татар загинули у цих спецпоселеннях. Залишати такі місця проживання було заборонено — за це загрожувало 20 років каторги.
Майно кримських татар залишилося на півострові. Переважно його передавали переселенцям з Росії. Тож навіть коли, через понад 40 років, корінне населення отримало можливість повернутися на рідну землю — здебільшого не мало куди.
У незалежній Україні права кримських татар, караїмів і кримчаків охороняються законом на рівні корінного народу. До окупації Криму Росією у 2014-му вони могли вільно жити на своїй землі й досліджувати свої культуру й історію. Наприклад, у травні 2013-го режисер Ахтем Сеітаблаєв презентував у Сімферополі фільм «Хайтарма» про депортацію кримських татар. Однак з 2014 року корінне населення Криму знову було вимушене залишити півострів. Попри це, вони продовжують розповідати історію свого народу та нести культуру вже на материковій Україні. Наприклад, співачка Джамала, представляючи Україну, перемогла у пісенному конкурсі «Євробачення-2016» з піснею «1944», присвяченою депортації кримських татар.
Крим — це Україна, тому що кримці борються за Україну, а українці — за Крим
У складі ЗСУ перебуває близько двох тисяч кримських татар і незліченна кількість українців з півострова. Вони жили в Криму й вважали його своїм домом, але вимушено виїхали після окупації. Існують спеціальні військові підрозділи, сформовані саме з кримських татар: добровольчий батальйон імені Номана Челебіджихана та кримськотатарська добровольча диверсійно-розвідувальна група при ГУР Міноборони України.
У січні 2024 року Кримськотатарський Ресурсний Центр випустив фільм «Кримські Аскери» про участь корінного народу Криму в російсько-українській війні. Стрічка — у вільному доступі.
Крим — це Україна, тому що це визнано на міжнародному рівні
Після референдуму про проголошення відновлення незалежності 1 грудня 1991-го, на якому понад 90% українців проголосували «за» (зокрема 54,19% виборців у Криму і 57,07% у Севастополі), незалежність України з півостровом у складі визнала 171 держава, серед яких була і РФ.
Натомість, коли у березні 2014 року скликали Генасамблею ООН, де постановили, що Крим — це Україна, наш півострів є тимчасово окупованою територією, а Росія — держава-окупантка, лише 11 країн проголосували проти, тоді як сто підтримали резолюцію.
Крим — це Україна, тому що кримці продовжують чинити опір
20 лютого 2014-го російські війська вдерлися на територію Криму, проте люди просто так не здалися. Вони виходили на мітинги й протестували, попри загрозу життю (на демонстрації у Сімферополі 26 лютого двоє людей загинули, ще десятки отримали поранення). 9 березня 2014-го навіть відбулися акції до Дня народження Тараса Шевченка. Саме тоді росіяни затримали Миколу Шиптура — першого кримського політв’язня. Кримці допомагали українським військовим, які на той момент були заблоковані у військових частинах, їжею та водою, поповнювали мобільні рахунки.
Зараз спротив у Криму — це підпільна боротьба, яка не припинилася. Ба більше, після початку повномасштабної війни спалахнула з новою силою. Партизанські рухи на кшталт «Атеш», «Кримські бойові чайки», «Зла Мавка» і «Жовта стрічка» не лише чекають на повернення України, а й допомагають українському війську. Наприклад, підпільна організація «Атеш» передає інформацію про розташування військових об’єктів на півострові, а учасники руху «Жовта стрічка» щоразу нагадують: Крим — це Україна.
Борімося за Крим так, як Крим бореться за Україну!
Авторка тексту — Роксолана Кривенко
Фото: колаж НЗЛ
Війська РФ завдали удару по маршрутці в Херсоні. Внаслідок цього одна людина загинула. Про це повідомив голова міської військової адміністрації Ярослав Шанько.
Що ще відомо? Загиблий, за попередніми даними, водій автобуса, його особу наразі встановлюють відповідні служби. Ще п’ятеро пасажирів постраждали. Двоє людей перебувають у тяжкому стані.
Рік тому в Києві почали оголошувати про хвилину мовчання — на Хрещатику, у громадському транспорті, в додатку «КиївЦифровий» і на всіх телеекранах міста. У деяких містах, як-от Вінниці чи Львові, це зробили ще раніше. Цьому допомогла статися організація «Вшануй», ідейною натхненницею якої була Ірина (Чека) Цибух. Ми поспілкувалися зі співзасновницею «Вшануй» Катериною Даценко про те, звідки ми починали та де ми є зараз.
Згадаймо початок «Вшануй», що змінилося відтоді?
Ми не розуміли, що робити, як і куди рухатися, як комунікувати та які обережні слова підбирати. Зараз ми це все чітко розуміємо. У всіх наших комунікаціях намагаємося обирати максимально нетравматичний спосіб спілкування. Ми перестали боятися брати складні теми й навчилися працювати з регіонами.
Мені б дуже не хотілося, щоб пам’ять вимірювалася цифрами — ми встановили стільки-то табличок, а ми провели стільки-то акцій. Результат — це про навчання і про те, наскільки свідомішим стало суспільство. Це ніколи не про навʼязування, це про гру в довгу.
Можливо, є ситуація, яка б пояснила, що саме змінилося?
Мабуть, найпоказовішим є те, що деякі речі почали поширюватись без нашого втручання. В якихось містах немає наших координаторів [акцій-нагадувань про хвилину мовчання, — ред.], друзів, близьких чи знайомих, але там почали виходити на акції й активніше просувати цю тему.
За останній рік я помітила, що на багатьох виставках і в різних комунікаціях почала зʼявлятися тема пам’яті. Але я не скажу, що це лише наша заслуга, бо вона — комплексна. По-перше, заслуга Іри, яка говорила про це. По-друге, люди говорять про пам’ять і про те, навіщо нам пам’ятати. Третє, це «Платформа пам’яті Меморіал», яка теж комунікує про персоналізацію пам’яті.
Що «Вшануй» намагаєтеся впроваджувати ще, окрім хвилини мовчання?
Зраз одне з важливих — прощання з прапором. Мені дуже хочеться створити цей ритуал, адже прапорів на кладовищах у нас багато. І мені дуже сумно, коли вони валяються десь на смітниках. Не всі так роблять, але, на жаль, таке теж трапляється. Часто люди просто зберігають, бо не знають, що з ним робити.
Ми також — співорганізатори фестивалю «ЧекаFest». У нас є кілька проєктів, з якими хотілося б поїздити регіонами й розповісти їм про різні практики, які існують в Україні. Також разом із моєю подругою мисткинею Веронікою Моль зробили проєкт «Вікна пам’яті». Окрім цього, ми співпрацювали з агенцією nar.but і створили «Простір пам’яті» — місце, де є тільки камера і мікрофон. Туди можна зайти, повністю зануритись у власні думки, розповісти про близьких, про свої відчуття, про тих, кого хочете згадати.
Я б хотіла, щоб цей рік став роком складних тем. Щоб ми не боялися обговорювати питання алей памʼяті, табличок на школах чи будинках, де жили люди. Мені б хотілося, щоб ми були тим голосом, який допомагає іншим дієвцям пам’яті звучати.
Щодо Києва — як там усе починалося і що відбувається зараз із оголошенням хвилини мовчання?
Початкова комунікація з їхнього боку звучала так: «Давайте не сіяти сум, нам це не треба». Потім ми познайомилися з Вікторією Мухою, яка очолила Координаційну раду з питань пам’ятання. Вона запропонувала приєднатися, щоб організувати хвилину мовчання.
Ми шляхом довгих обговорень дійшли до рішення Київської міської ради про звукове оголошення на Хрещатику, в метро, у застосунку «Київ Цифровий» і про трансляцію на всіх екранах міста.
Після цього ми чекали кінця 2025-го, бо нам сказали, що до того часу мають завершити оновлення системи оповіщення. На початку січня я надіслала їм запит, щоб дізнатися, чи тепер вони можуть оголошувати хвилину мовчання по всьому місту. Поки що відповіді не отримала.
Чому Київ так довго зволікав із цією темою? До прикладу, Вінниця почала впроваджувати хвилину мовчання ще 2022 року, Львів також узявся це швидше робити.
По-перше, Київ — це справді величезне місто. Якщо у Вінниці чи Львові з акціями можна побувати в кожному районі, то в столиці це зробити дуже складно. Ми одного разу приїхали на Лук’янівку, іншого — на Позняки, а наступного зможемо повернутися туди лише за кілька місяців. По-друге, взаємодія з місцевою владою. Якщо вона активно долучається — то процес рухається.
Київ, наприклад, як місто каже: «Держава нам не сприяла». Не дала прикладів, способів, інструментів, не запропонувала якоїсь наративної рамки, як це робити. Місто боїться брати на себе відповідальність. Проте столиця могла б узяти першість у цьому напрямку і стати таким собі локомотивом. Вона могла б як мінімум ініціювати розмову з державою і запитати: «Підкажіть, а що нам робити?».
Чи відчуваєте ви саботаж цього процесу з боку окремих людей?
Це відчувається. Не в усіх і не завжди, але загалом — так. Це схоже на дуже типову чиновницьку поведінку — небажання брати на себе відповідальність. Таке справді є. Не у всіх, але є.
Коли ви зрозумієте, що «Вшануй» зробила все, заради чого починали. Чи це все ж процес, який не має завершення?
Я не думаю, що ми — та організація, без якої не може існувати всесвіт. Тому, можливо, наша діяльність колись завершиться. Але поки що я бачу, що в нас пам’ять — це радше процес. Ми постійно щось робимо.
Я розумію, що в осмисленні досвіду війни, у спробах знайти відповіді на питання, як пам’ятати, як згадувати, як взаємодіяти з цією реальністю, — ми не єдині. Ми просто одні з тих, хто потенційно може з цим працювати. І після завершення війни теж.
Якщо казати про довший період, ми справді змінимося. Можливо, прийдуть нові люди і я як голова організації передам повноваження комусь іншому і піду в якийсь інший проєкт або буду займатися чимось іншим.
Яка порада або життєвий принцип Іри Цибух рухає вас у цій справі?
Мабуть, це цінності, про які Іра неодноразово говорила, та її безпрецедентність. Вона була доволі різкою — в хорошому сенсі цього слова — і могла чітко відстоювати свої кордони та позицію.
Я досі згадую її першу і, на жаль, єдину лекцію у Veteran-хабі в травні 2024-го. Більшість її слів завжди десь поруч зі мною. Вони ніби над організацією й вказують нам шлях. Я періодично повертаюся до них і починаю розуміти їх заново.
Вона казала про тяглість інституцій і про те, чому пам’ять — це про майбутнє. Це ніби дуже очевидна цитата, але коли розкладаєш її на молекули, то розумієш, чому це про майбутнє, що таке тяглість і для чого вона треба. Коли ми починали «Вшануй», я їх ніби розуміла. І от лише тепер, протягом цих років, я до них дійшла.
Чому, на вашу думку, ми потребуємо цих усіх ритуалів зараз?
Я відповім цитатою Іри: «Нам ритуали дуже необхідні, аби реалізувати відповідальність живих перед мертвими».
Одягання вишиванки теж можна вважати ритуалом. Інколи, коли хтось каже: «Боже, яка в тебе красива вишиванка!», ти відповідаєш: «Так, це моя, з Полтавщини». І так ти ознакуєш про себе і цю вишиванку. І далі вже може розпочатися діалог. Або ритуал зі свічкою у вікні. Це теж дає тобі розуміння, чому ти бачиш ще одну свічку — у вікні навпроти, з якими цінностями ця людина і про що ви обоє думаєте в цей момент.
Авторка: Ірина Кравець
Фото: Андрій Якименко
ВАКС обрав запобіжний захід колишнім топпосадовцям Державної прикордонної служби (ДПСУ) України в справі про хабарі за сприяння перетину кордону. Колишньому голові ДПСУ призначили заставу в розмірі 10 мільйонів гривень. Правоохоронці не називають імені, однак зі справи випливає, що йдеться про Сергія Дейнека.
Що ще відомо? Вже колишньому начальнику відділу пункту пропуску Держприкордонслужби призначили два мільйони гривень застави. За даними «Суспільного», йдеться про ексначальника відділу прикордонної служби «Соломоново» Олександра Марущака
Також на обох підозрюваних поклали процесуальні обов’язки, зокрема не виїжджати з України, не спілкуватися з фігурантами справи та свідками, а також здати закордонні паспорти.
Нагадаємо. 4 січня Володимир Зеленський звільнив Сергія Дейнека з посади очільника Держприкордонної служби, яку той обіймав з червня 2019 року. Дейнеко став радником міністра внутрішніх справ.
Президент Франції Еммануель Макрон заявив, що буде змушений відпустити затриманий нафтовий танкер тіньового флоту РФ через вимоги французького законодавства. Про це він повідомив в телефонній розмові з Володимиром Зеленським.
Що ще відомо? Макрон повідомив, що планує змінити законодавство, щоб надалі затримані російські танкери залишалися заарештованими в Франції. Водночас Зеленський закликав європейські держави слідувати прикладу Франції та зупиняти й арештовувати танкери тіньового флоту РФ.
Нагадаємо. 22 січня у Середземному морі військово-морські сили Франції зупинили й обшукали нафтовий танкер, який прямував з Росії.
Українська Волонтерська Служба (УВС) оголосила набір на ретрити для волонтерів та волонтерок. Учасникам обіцяють відпочинок, нові знайомства з однодумцями та взаємну підтримку.
Програма складатиметься з трьох хвиль для різних груп волонтерів:
Як доєднатися? Зареєструватися можна за посиланням. УВС покриває проживання та харчування, а також компенсує вартість квитків.
Фото: УВС
У «Читомо» назвали переможців у трьох номінаціях за помітні здобутки у книговидавничій справі. Церемонія нагородження відбулася 29 січня в Києві. Про це повідомили на сайті медіа.
Переможцями стали:
Зокрема українське видавництво «Основи» отримало спеціальну відзнаку Франкфуртської книжкової виставки — безплатний стенд на цьогорічній виставці, що відбудеться з 7 до 11 жовтня.
Також переможці отримають по 150 000 гривень у кожній номінації.
Довідка. Премія Читомо — професійна нагорода у сфері книговидання та літератури в Україні. Її мета — висвітлювати роботу тих, хто змінює книговидання та популяризує українську літературу у світі.
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні демонтували російськомовні написи зі скульптурної галереї, що зберігалися ще з радянських часів. Про це повідомили у Мінкульті.
Що відомо? Заступник міністра культури Іван Вербицький зазначив, що очищення музейного простору від радянських мотивів є важливим для усунення пропаганди тоталітарного режиму.
Що ще відомо? Робота із деколонізації музейних експозицій триватиме і надалі. Вона передбачає оновлення текстів, візуального оформлення та підходів до представлення історичного матеріалу.
Нагадаємо. У 2023 році на щиті «Батьківщина-Мати» замінили радянський герб на український Тризуб. Також у 2024 році на Алеї міст-героїв прибрали літери з назвами міст та зображення медалі «Золота Зірка».
Фото: Міністерство культури
Сили оборони завдали удару по російському зенітно-ракетному комплексі «Оса» у Семенівці на тимчасово окупованій території Запорізької області. Про це повідомили в Генштабі.
Що ще уразили? Українські військові атакували ремонтний підрозділ окремої бригади спеціального призначення РФ поблизу Токмака, склади матеріально-технічного забезпечення артилерійського полку неподалік Охримівки, а також об’єкти 76-ї десантно-штурмової дивізії в районі Кирилівки.
Німеччина збільшить екстрену енергетичну підтримку України до 120 мільйонів євро. Країна вже передала до Києва дві мобільні когенераційні установки, які нададуть тепло та світло 86 тисяч киян. Про це повідомили в Уряді.
Також в Україну доставлять ще 41 когенераційну установку та 76 модульних котелень. Це підтримає забезпечення світлом та теплом мільйони людей по всій країні.
Що ще відомо? Єврокомісія надала додаткові 50 мільйонів євро українській державній енергетичній компанії Нафтогаз. Кошти планують витратити на забезпечення опалення та енергопостачання домогосподарств, критично важливих служб та підприємств по всій країні.
Яка наразі ситуація в Києві? У столиці без тепла залишаються ще 378 багатоповерхівок — переважно на Троєщині. Протягом 29 січня там до опалення під’єднали перших понад 100 будинків. Цієї ночі — ще 50. Також вчора, 29 січня, Київ перейшов на тимчасові графіки відключень.
Війська РФ завдали удару по Кривому Розі — одна людина загинула, ще троє постраждали. У Синельниківському районі через пожежі пошкоджені житлові будинки, об’єкти інфраструктури та підрозділ ДСНС. У Павлоградському та Нікопольському районах пошкоджені транспорт та будинки. Про це повідомили в ДСНС.
Харківщина. Внаслідок російської атаки на Харківщині пошкоджено адміністративну будівлю. Також зайнявся дах двоповерхової будівлі на площі 100 метрів квадратних.
Запоріжжя. Увечері 29 січня росіяни атакували один із районів міста ударним БпЛА. Внаслідок обстрілу загорівся приватний житловий будинок — пожежу ліквідували. Вибуховою хвилею також пошкоджено два сусідні житлові будинки.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Дякуємо за покупку!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
