6 грудня 1919 року — Перший зимовий похід Армії УНР. Це був партизанський рейд територією України, щоб показати і своїм, і ворогам: військо є і воно все ще здатне чинити спротив. Тоді армія опинилася в «трикутнику смерті» — між червоно- та білогвардійцями з Росії та військами Польщі. Ускладнювали ситуацію епідемія тифу, перебування отамана Петлюри у Варшаві й розкол між арміями заходу й сходу.
Втім, навіть відмовившись від відкритої боротьби, Дієва армія УНР не припинила захисту української державності в підпіллі. У її лавах був і заступник командира 14-го Низового Запорізького полку Фотій Мелешко. Його спогади про Різдво 1919 року повертають в ту зиму й розповідають, як українські війська не спиняли боротьби. Ці думки зафіксували на сторінках книжки «У 50-річчя Зимового Походу Армії УНР», виданій 1973 року в Нью-Йорку.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти «Перед Різдвом учасники походу підбадьорилися»
Війська Дієвої армії УНР напередодні Різдва 1919-го пожвавилися: «Вози, коні й піші козаки перестали тонути в невилазних осінніх болотах. Хворих на тиф бідолах або розтрусили по селах, або вони видужували на возах». Серед останніх був і майор Фотій Мелешко, стан якого тільки-но покращився. 24 грудня він із чотирма воїнами відірвався вперед від загального походу, щоб дістатися підпілля денікінців. «Це фактично були бідолашні рештки тієї великої кількости вояків, що їх вліті організовано й виведено під моєю командою з Глодос», — пригадував Фотій.
«Чим далі заглиблювалися ми в рідні землі, тим гостинніше приймали нас наші люди»
План воїнів був таким: подолати за день 75-80 кілометрів від містечка Дубового — де похід зупинився на різдвяний відпочинок — до Глодосів — рідного села Фотія — й провести Святвечір у родинному колі. Проте їм це не вдалося: «Довелося проїздити саме тими місцевостями, по яких восени пронісся Махно […] Підвечір ми під’їхали до Сенюхи й зупинилися коло одного зірваного махнівцями мосту. На другий берег можна було перебратись тільки по тонкому та ковзькому льоду. Воза ми відпустили, а свої речі перенесли на другий бік самотужки. Найбільший клопіт був з кіньми […] Урешті ми опинились на нашій Херсонщині».
Пізно ввечері суттєво зменшений відділ приїхав до Масляниківки (зараз — мікрорайон Кропивницького) і вирішив завітати до господаря, в домі якого вони розміщували штаб влітку, «як до старого знайомого»:
— Приймаєте гостей? — привітавшись, запитав я.
— А чому б ні? Аби добрі люди!
Коли я сказав, що ми є горстка тих, «добрих людей», які помагали йому в молотьбі при машині, він додав:
— A-а, коли так, прошу до хати!
Господиня частувала гостей святвечірньою їжею: риб’ячим холодцем, смаженою рибою, борщем із грибами, пиріжками, кутею з медом, узваром і «доброю та міцною самогонкою».
«Тяжко стало на світі жити. Ось Різдво, а радощів ніяких»
Господар нарікав на ситуацію в країні, відсутність стабільності:
— Тяжко стало на світі жити. Ось Різдво, а радощів ніяких. Коли б уже Бог послав спокій та якийсь сталий порядок.
— А якого ви хотіли б порядку? — запитую.
— Та такого — прислухаюсь до людей. Що людям, те й нам.
— А люди чого хотять?
— Люди хотять, щоб була Україна. Усе про Петлюру говорять. Бачили ми большевиків, бачили махнівців, тепер ось дивлюсь на денікінців — не підходящі для нас, бо все це чужі люди. А от ви — наче рідні брати.
«Люди хотять, щоб була Україна»
Чув подібне Фотій у кожному селі, в якому вони зупинялися. Пригадував, що національна свідомість народу під кінець 1919 року «цілком дозріла».
На своєму шляху воїни бачили свідчення слів господаря — «це все чужі люди». У Тешківському лісі стояв гарний будинок лісничого Синкевича, якого більшовики вбили разом з усією родиною. «Коли ото ми проїжджали, то замордованих ще не було похоронено — лежали вони в замкнутому будинку. Слідства не було кому перевести, хоч люди й знали злочинців. Вони залишались непокараними — називали себе большевиками й чекали на прихід “своїх”», — ділився Фотій Мелешко.
«Загинемо, так загинемо саме на перший день різдвяних свят»
Опівдні 25 грудня, на Різдво, відділ Фотія доїжджав до села Карбівки. Там вони хотіли зупинитися, щоб поїсти й змінити воза, як побачили дев’ять вершників — денікінців. Сили були нерівні не лише за кількістю — їх було п’ятеро — а й за якістю: троє з відділу Мелешка мали поранення: «прострілені вище серця груди» й інше або ще одужували від тифу. Фотій розумів, що треба зробити все, аби лиш не потрапити до ворожих рук: «Загинемо, так загинемо саме на перший день різдвяних свят […] я живим не здамся».
Вони повернули вози до лісу, вирішили сховатися там, усі встигли: «Зимою ліс не дає доброго захисту від ворожої напасти, але все-таки верхи атакувати нас вершники не могли. Багато стояло тут грубезних дубів. Ми загнались у саму середину, в найбільшу гущавину».
Вершники денікінців під’їжджали до лісу, але всередину зайти не наважилися. Відділ Фотія грівся у сторожівці: сторож помер, залишилася вдова, двоє дітей і старий дідусь. Тоді Мелешко попросив жінку піти до Крабівки й дізнатися, що відбувається. Вона повернулася з поганими новинами: сила-силенна військових, їздять на конях, пиячать. Фотій хотів подякувати вдові, простягнув їй 100 гривень. Попри скруту, вона відмовила: «За це я не смію брати гроші від вас. Я бачу, що ви наші люди — не чужі».
«У козаків від трагічного до комічного — тільки один крок»
«Холодний, такий короткий на Різдво день, здавалось нам, не матиме кінця. Але не було ще в Україні такого різдвяного дня, щоб він не скінчився і не настав холодний вечір, а за ним темна чи ясна ніч». Та — виявилася ясною: увесь день вони чули шум возів, але їх ніхто не чіпав. Зрештою воїни зібралися разом й почали… жартувати: «У козаків від трагічного до комічного — тільки один крок».
Увечері, коли шум возів стих, відділ почав помалу просуватися. Дорогою вони зустріли переляканого чоловіка на возі. Він розповів їм, що у всіх довколишніх селах безліч денікінців:
— Уже два дні сунуть, мов хмара. Кажуть, що Петлюра на них тисне. А ви, мабуть, якраз і будете петлюрівці?
— Так, петлюрівці, чи, правдивіше, — прямо українці.
— Отак би зразу й казали! — весело і підвищеним голосом промовив дядько. — Своїх готов возити хоч і цілий тиждень, а денікінцям не дамся.
«Відчував, що на Різдво будете в нас у гостях…»
Зрештою відділ дістався рідних Глодосів, зупинившись у домівці сестри одного зі своїх вояків. Той будинок — далеко від центру містечка, тож денікінців там ще не було. Їм раділи, особливо господар: «Ви б не повірили, — каже він, — що я оцю самогонку приховував для вас. Відчував, що на Різдво будете в нас у гостях. Дуже радий, що воно справді так сталось». До домівки на звістку приходили дружини воїнів.
Зрештою знесилений хворобами відділ самоліквідувався, та, як пригадував Фотій: «Взявшись же за гуж, не кажи, що не дуж». Тож уже наступного дня він очолив новостворений штаб. До нього зібрали воїнів, і вже до 8 січня 1920 року все було готове до виступу й продовження боротьби…
…
Можливо, нам знову тяжко жити, й «ось ще одне Різдво, а радощів ніяких», та ми маємо незмінні опори.
Єдність: «Я бачу, що ви наші люди — не чужі».
Гумор: «У козаків від трагічного до комічного — тільки один крок».
Місія: «Люди хотять, щоб була Україна».
Якою б складною не виявилася ця зима, «не було ще в Україні такого різдвяного дня, щоб він не скінчився».
Авторка: Роксолана Кривенко
