«Таким чином я продовжую його життя». Марія Грабар про «Стіл пам’яті»

«Стіл пам’яті» — нова українська ініціатива вшанування героїв, яку надихнули створити військові традиції зі Сполучених Штатів. Там у День пам’яті у закладах і вдома сервірують столик на згадку про тих, хто загинув. Три роки тому завдяки історії одного військового американця Марії Грабар вдалося зробити схоже і в Україні. Цьогоріч 29 серпня в День пам’яті загиблих захисників та захисниць столи українських закладів знову зарезервують в пам’ять про полеглих воїнів.

Марія — засновниця фонду імені Іллі Грабаря: чоловіка, музиканта та військового, а також директорка клієнтського сервісу рекламного агентства. Ілля загинув 25 грудня 2022 року під Бахмутом, після чого Марія створила фонд та започаткувала «Стіл пам’яті». Про те, як ініціативі від самого початку судилося стати не особистою, а загальнонаціональною, — читайте в інтерв’ю НЗЛ з Марією Грабар.

Якби повернутися в той день, коли ви лише починали все організовувати, чи змінили б щось?

Із кожним роком у нас щось додавалося, але базово нічого не змінювалося. З часом я все більше розуміла цю акцію: чому вона працює і чому знаходить відгук. Багато з того, що ми робили, воно було несвідомим — просто так відчувалося. 

Нам дуже хотілося додати персоналізованості — і ми завжди рухалися до цього. Тому на другий рік створили листівки, в яких можна вписати імена. Були випадки, коли люди самі просили цю листівку. Вони питають: «А буде карта? Я хочу прийти, вписати». Наступний етап — перенести цю традицію в домівки. 

Чимало медіа пишуть про цю акцію як загальнонаціональну. Чи відчуваєте ви, що вона є такою? 

Так, так, так! І вже на другий рік це відчувалося. Насправді й першого року так було. 

Тому що насправді ця акція про світлу пам’ять. Ти відчуваєш внутрішнє єднання, зокрема емоційне, з людьми. Я теж ходила в заклади, дивилася на ці столики, і деякі з них робили цілі меморіали. Кожен розумів це по-своєму, вкладав душу в цей столик — і від цього ставало тепло і приємно. Ця акція дуже сумна, але водночас ти розділяєш цей смуток і теплі спогади з людьми. Треба розуміти, що сім’ї загиблих живуть у цій траурній культурі і це їхня рутина. Люди бояться зачепити розмовами про це. Але, наприклад, я щотижня ходжу на кладовище. Мене цим не зачепиш, бо це моє життя і воно для мене стало нормалізованим. Так вже склалося. 

У мене ніколи не було якогось бажання зробити цю акцію тільки своєю. Тому я і звернулася до платформи пам’яті «Меморіал» — хотілося масштабувати ініціативу. І як результат: вона вже живе своїм життям. Люди на весіллях роблять столи пам’яті. Або, наприклад, коли у Львові було багато загиблих від ракетної атаки, там теж поставили стіл пам’яті для вшанування тих, хто загинув. 

Яку історію, пов’язану з акцією, пам’ятаєте найбільше?

У Харкові мама відкрила кав’ярню на честь загиблого сина, яку назвала «Паломник» (позивний бійця спецпідрозділу Kraken, 26-річного Андрія, який загинув 7 вересня 2022 року під час звільнення Балаклії). Вони зробили там великий круглий стіл і на стільцях залишили куртку її сина та побратима, який загинув разом з ним. У Львові є заклад «Кримський дворик», і власниця попросила в мене макети, бо хотіла кожен столик присвятити конкретній людині. Або дівчинка, яка працювала в закладі «Багряний», і її батько загинув. Там був дуже гарний столик, який перетворився на стихійний меморіал, бо люди почали приносити туди квіти. Я теж туди прийшла — і там ця листівка з іменами була заповнена з обох боків. Звісно, це пробиває на сльози, але воно не має якогось негативного контексту. Це все — світла пам’ять. 

Є заклади, які майже біля лінії зіткнення приєднувалися до «Столу пам’яті». Минулого року нам телефонували зі Слов’янська: вони все там самі надрукували, бо ми б не могли доставити матеріали. 

Які ритуали  допомагають вам триматися після втрати? 

Існує дискурс про те, чи потрібно постійно жити війною та втратою, чи варто часом відволікатися. Я обрала інтегрувати горе у своє життя. Тобто я не уникаю його, а просто живу з ним: приймаю і даю йому можливість існувати. Це дає мені можливість далі існувати. І виробляє в мені якусь рутину. Наприклад, я щонеділі ходжу на кладовище. І це для мене доволі звичний процес, який дозволяє вшанувати. Не відмовлятися, не уникати, але й не жити тільки горем. Є люди, які так живуть, і це їхній шлях. Я вирішила інтегрувати горе у своє життя. Це не все моє життя, але це частина, яку я не ігнорую, з якою я співісную.

Чи ініціатива «Стіл пам’яті» якось допомагає у цьому інтегруванні? 

Мені цікаво спостерігати за тим, на чому я роблю акцент у кожній акції. У перший рік я дуже багато говорила про ось цей пункт: «Пригорнімо тих, хто несе у своїх душах тягар утрати своїх побратимів, чоловіків, братів, батьків, матерів, сестер, дружин, бо їхній тягар — найбільший, який коли-небудь знало людство» (ця фраза є на табличці, яку надсилають для сервірування столу). Але на другий рік і тепер мені більше вдається зосереджуватися на основній думці цієї акції: вшанування й розповіді про полеглих захисників. Бо спочатку — коли ти горюєш — ти дуже потребуєш цієї підтримки. А потім — коли трохи отямилася — то вже можеш надати цю підтримку або розповісти більше про військових, а не про те, як тобі погано.

Що б ви могли порадити людям, які зараз проживають втрату рідного через війну і хочуть зберегти пам’ять?

У перший рік я робила «Стіл пам’яті» через сторінку фонду. Тоді самостійно розвозила закладам таблички й листівки. Вони, можливо, й не знали, хто я така: просто прийшла дівчинка і принесла табличку. Я не робила на цьому великого акценту. Мені хотілося, аби ця акція не була прив’язана до моєї особистої історії, а жила для всіх. 

Я дуже довго залишалася в тіні цієї ініціативи. Не тому, що не хотіла, а тому, що для того, аби публічно щось сказати, треба мати ресурс. Коли ти переживаєш втрату, то, щоб зробити щось хороше, маєш піклуватися, перш за все, про себе. І якщо відчуваєш, що в тебе є сили, ресурси, то роби потроху. Якщо є бажання започаткувати якусь ініціативу для своїх рідних — не бійтеся, цікавтеся, пробуйте. Не виходить — спробуйте ще. Давайте собі час. Не засмучуйтесь, якщо не виходить. 

Але якщо ви не можете це зробити — це теж нормально. Не всі мають це робити, бо кожен переживає горе по-своєму. Ми як суспільство маємо підтримувати і робити почуття та горе цих людей видимими. А якщо є бажання вшановувати — просто робити це.
Я дуже пишаюся цією акцією, тому що вона дає можливість людям, які, можливо, не мають сил організувати собі цей простір для пам’ятання, розповісти про своїх рідних. І це, напевно, найбільше моє досягнення. Бо можу комусь допомогти виплеснути горе, пам’ять, спогади. 

Ви у розмові часто згадували про світлу пам’ять. Що ви вкладаєте в цей вислів? 

Коли людина класна, хороша і позитивна, то й пам’ять про неї має бути такою. Ти маєш нести це світло, хоча буває дуже складно. І я свідомо обрала собі такий шлях, коли Ілля загинув 25 грудня. Пам’ять працює так, що ти пам’ятаєш тільки те, що собі нагадуєш. Якщо ти будеш нагадувати про біль, горе, негатив, то й пам’ятатимеш біль, горе, негатив. У результаті все це асоціюватиметься з людиною, яку ти любиш. Я дуже не хотіла цього, і тому ухвалила для себе рішення, що я завжди буду відштовхуватися від того, якою людиною був Ілля, і нести це насамперед.

Тому що він дуже світла, сонячна, весела людина. Ілля дивним чином подобався всім. Я не знаю, як у нього виходило, при тому, що він прямий як двері. Але він подобався всім: і військовому керівництву, і рядовим солдатам, і дітям. Я підозрюю, це тому, що він дуже відкрито ставився до людей. Він був надзвичайно неординарним: і малював, і був дизайнером одягу, і навіть випустив декілька колекцій, а потім став музикантом і займався продюсуванням. Для нього не було нічого неможливого. 

Я завжди говорила, що людина народжується з талантом, а він казав, що немає такого поняття, як талант. Є люди, які дуже багато працюють, щоб чогось досягти. І він це доводив. Ілля був дуже зрілою людиною, розумною та надзвичайно доброю. І мені дуже хочеться це зберегти. 

Коли він пішов на війну, у кожного з нас була своя роль і призначення. Ми були командою. На жаль, він загинув, і з ним загинула наша сім’я, наше майбутнє в класичному вигляді. Але я вважаю, що моя роль у нашому з ним союзі надалі — зберігати, примножувати й робити добро від його імені. Люди про нього знають, знайомляться, цікавляться. Таким чином я продовжую його життя. 

Авторка: Ірина Кравець