Чергові вибори до вірменського парламенту перетворилися на повноцінну міжнародну драму. Дійшло навіть до того, що Москва недвозначно погрожувала Вірменії війною у разі зближення з Європою, а Єреван уперше за свою історію приймав саміт із ЄС. Попри все, проєвропейська партія чинного премʼєра Нікола Пашиняна перемогла, набравши 49,8% голосів. До того, як Азербайджан відвоював Нагірний Карабах, а російська армія застрягла в боях проти ЗСУ, таку ситуацію неможливо було й уявити. Як Росія втрачає Південний Кавказ, читайте в тексті НЗЛ.
Вибори під акомпанемент погроз
Чоловік поважного вигляду в капелюсі мовчки дивиться в камеру. На тлі грає драйвова музика. Здавалося б, нічого цікавого, але його відео стабільно збирають сотні тисяч переглядів у соцмережах. Усе тому, що перед камерою сидить Нікол Пашинян — прем’єр-міністр Вірменії, колишній журналіст, який прийшов до влади після революції, а тепер наполегливо маневрує з-під російського домінування в напрямку Заходу.
На виборах, які відбулися 7 червня, партія Пашиняна «Громадянський договір» перемогла з досить значним відривом: проєвропейські депутати займуть 64 місця зі 150 і самостійно сформують уряд. Наступні пʼять років Вірменія зможе поступово наближатися до ЄС. Звісно, це якщо ніхто їй не завадить.
«Пашинян грає дуже складну гру, дуже ризиковану. Він змінює геополітичний вектор країни, відходить від старих російських імперських комбінацій, за допомогою яких маніпулювали основними гравцями в регіоні», — каже український аналітик та депутат Верховної Ради Микола Давидюк.
Разом із «Громадянським договором» до вірменського парламенту потрапили три опозиційні партії. Однією з них керує колишній президент Роберт Кочарян. Він очолював також невизнану Республіку Арцах на території Нагірного Карабаху. Дві інші партії — це проєкти місцевих олігархів, які орієнтуються на підтримку Росії. Для впровадження серйозних реформ, які можуть потребувати змін до Конституції, партії Пашиняна доведеться заручитися підтримкою конкурентів з опозиції.
Росія гучно виступає проти політики уряду Пашиняна. Перед виборами російські новинні канали та блогери:
- звинувачували вірменів у «зраді»;
- поширювали дезінформацію про вірменського премʼєра;
- розраховували, що розрив відносин із Росією коштуватиме Вірменії «14% ВВП».
Російський президент Путін, коментуючи рух Вірменії до євроінтеграції, заявив, що «криза в Україні починалася колись зі спроб вступу України до ЄС». Ще декілька років тому Вірменія та РФ були близькими союзниками. Та все змінили події в Нагірному Карабаху.
Місія: втримати Карабах
Нагірний Карабах — відносно невеликий край, який був населений здебільшого вірменами, — став причиною насильства поміж ними й азербайджанцями ще з часів розпаду Російської імперії. Після того як совєтські війська окупували Південний Кавказ, Карабах став частиною Азербайджанської Республіки. І як тільки СРСР наблизився до розпаду, давня проблема знову піднялася на поверхню.
1988 року почалися бої між двома народами, які невдовзі переросли у війну. У 1990-х Вірменія перемогла, і проголошена Республіка Арцах на території Нагірного Карабаху стала неофіційним продовженням вірменської держави. Жодна країна світу не визнала претензій Єревана. Натомість, виступаючи посередником між Вірменією та Азербайджаном, вплив у регіоні наростила Москва. Ба більше, ще з часів панування в регіоні СРСР у Вірменії залишилася підконтрольна Москві військова база. А згодом, у 2020 році, і в сам Нагірний Карабах вступили російські війська, офіційно як миротворці, начебто для безпеки карабаських вірменів. Бойові дії здебільшого заморозили, а Вірменія, оточена ворожими до себе Азербайджаном та союзною йому Туреччиною, все більше потрапляла в економічну та політичну залежність від Кремля.
Попри це, Вірменія залишалася здебільшого дружньою до Москви державою — частиною Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) та ОДКБ, так званого російського аналога НАТО. Та була одна критична відмінність від решти союзників Росії: Вірменія — демократична держава.
2015 року за ініціативи президента Саргсяна Вірменія стала парламентською республікою. Вже у 2018 році Сержа Саргсяна оголосили премʼєром. Суспільство сприйняло це як спробу обійти обмеження у два терміни на посаді керівника держави, і люди вийшли на вулиці. Під тиском протестів Саргсян відступив, а премʼєром обрали колишнього журналіста й лідера протестів Нікола Пашиняна.
Війни по обидва боки Кавказу
У 2023 році війська Азербайджану почали військову операцію. Вірменські сили, які обороняли невизнану Республіку Арцах, були розбиті. Російські «миротворці» демонстративно не втручалися.
Унаслідок війни майже все вірменське населення Нагірного Карабаху втекло до Вірменії, боячись розправи з боку азербайджанських солдатів. Для суспільства Вірменії це був удар. Частина людей навіть вийшла на протести проти уряду, який, за їхнім твердженням, не зміг захистити карабаських вірменів. Здавалося б, карʼєра Пашиняна підійшла до завершення.
Та вірменське суспільство мало іншу думку. Постала низка питань. Чому росіяни не допомогли? Роки співпраці, військові бази — і все намарне? Чи можна почуватися безпечно, коли поруч Азербайджан, від якого втікали сотні тисяч вірменів? З іншого боку — Туреччина, яка досі не визнала геноциду вірменів, який вчинила понад сто років тому. На півдні — диктаторський режим аятол в Ірані. На півночі — Грузія, яка й сама не почувається безпечно. Можливо, відповіддю є Захід?
Маневрування поміж загроз
Улітку 2025 року в Білому домі за участю президента Трампа Нікол Пашинян та президент Азербайджану Ільхам Алієв уклали мирну угоду. Фактично вірмени визнали втрату Карабаху. Показово, що посередником виступали саме США, а не Росія, яка кілька століть претендувала на контроль над усією політикою на Кавказі.
«Вірменія може бути майданчиком, де США можуть обживатися проти Ірану. До того ж і Азербайджан, і Туреччина не є проіранськими країнами. Тобто всі троє дивляться на Іран як на ворога. Відповідно, це може бути політичним продуктом, навколо якого можна досягти співпраці», — каже Микола Давидюк.
Сьогодні Європа обережно налагоджує співпрацю з Азербайджаном, намагаючись знайти альтернативне джерело палива, аби не залежати від Росії. Цьогоріч уперше в історії в Єревані відбувся саміт Вірменія — ЄС. Ба більше, там же пройшов саміт Європейської політичної спільноти, куди прибув і президент України Зеленський. Для держави, яка ще нещодавно була союзником РФ, це стало повною зміною парадигми.
Москва у спільній заяві лідерів ЄАЕС вимагала від Вірменії провести референдум щодо того, куди рухається кавказька країна — до ЄС чи до Євразійського союзу. Пашинян відмовився його проводити. Як і відмовився відвідувати саміти ОДКБ, до якої його країна номінально входить.
Втеча від Москви
Сьогодні Вірменія все ще залежить від РФ, зокрема економічно. Значна частина експорту країни йде до Росії. Натомість із підконтрольних Москві територій надходять паливо та гроші від багатьох тисяч вірменських мігрантів. Швидко позбутися цих звʼязків Єревану навряд чи вдасться.
Та поступово робота триває. Співпраця з ЄС та США налагоджується. Після перемоги прозахідної партії така політика має всі шанси вийти на новий рівень. Та чи досягне вона успіху, поки що казати зарано, адже дуже багато залежить від реакції Росії і того, на що Москва залишиться спроможною після її спроби завоювати Україну.
«Вірменія підхопила естафетну паличку, яку колись несла Грузія», — зазначає пан Микола. Свого часу на прагнення до євроінтеграції в сусідній вірменам кавказькій країні Кремль відповів вторгненням. Звісно, на відміну від 2008 року, зараз російські сили сконцентровані на війні проти України, та й прямого кордону між Росією та Вірменією немає. Але на вірменській землі досі є російські військові бази. «Російські погрози завжди реалістичні. Так само під загрозою і країни Балтії, і Польща, і ми так само були, і Грузія», — каже Микола Давидюк.
«Зараз вірмени дійсно дочекалися свого геополітичного моменту, який існує, зокрема, через силу української армії», — зазначає український аналітик. І додає: «Не треба знецінювати те, що роблять вірмени. Нам треба їм допомагати, ділитися досвідом». Можливо, вікно можливостей для Вірменії не таке й тривале.
Автор: Дмитро Спорняк
