Вірменія

Вибори під акомпанемент погроз

Чоловік поважного вигляду в капелюсі мовчки дивиться в камеру. На тлі грає драйвова музика. Здавалося б, нічого цікавого, але його відео стабільно збирають сотні тисяч переглядів у соцмережах. Усе тому, що перед камерою сидить Нікол Пашинян — прем’єр-міністр Вірменії, колишній журналіст, який прийшов до влади після революції, а тепер наполегливо маневрує з-під російського домінування в напрямку Заходу.

На виборах, які відбулися 7 червня, партія Пашиняна «Громадянський договір» перемогла з досить значним відривом: проєвропейські депутати займуть 64 місця зі 150 і самостійно сформують уряд. Наступні пʼять років Вірменія зможе поступово наближатися до ЄС. Звісно, це якщо ніхто їй не завадить.

«Пашинян грає дуже складну гру, дуже ризиковану. Він змінює геополітичний вектор країни, відходить від старих російських імперських комбінацій, за допомогою яких маніпулювали основними гравцями в регіоні», — каже український аналітик та депутат Верховної Ради Микола Давидюк. 

Разом із «Громадянським договором» до вірменського парламенту потрапили три опозиційні партії. Однією з них керує колишній президент Роберт Кочарян. Він очолював також невизнану Республіку Арцах на території Нагірного Карабаху. Дві інші партії — це проєкти місцевих олігархів, які орієнтуються на підтримку Росії. Для впровадження серйозних реформ, які можуть потребувати змін до Конституції, партії Пашиняна доведеться заручитися підтримкою конкурентів з опозиції. 

Росія гучно виступає проти політики уряду Пашиняна. Перед виборами російські новинні канали та блогери:

• звинувачували вірменів у «зраді»; 
• поширювали дезінформацію про вірменського премʼєра;
• розраховували, що розрив відносин із Росією коштуватиме Вірменії «14% ВВП».

Російський президент Путін, коментуючи рух Вірменії до євроінтеграції, заявив, що «криза в Україні починалася колись зі спроб вступу України до ЄС». Ще декілька років тому Вірменія та РФ були близькими союзниками. Та все змінили події в Нагірному Карабаху.

Місія: втримати Карабах

Нагірний Карабах — відносно невеликий край, який був населений здебільшого вірменами, — став причиною насильства поміж ними й азербайджанцями ще з часів розпаду Російської імперії. Після того як совєтські війська окупували Південний Кавказ, Карабах став частиною Азербайджанської Республіки. І як тільки СРСР наблизився до розпаду, давня проблема знову піднялася на поверхню.

1988 року почалися бої між двома народами, які невдовзі переросли у війну. У 1990-х Вірменія перемогла, і проголошена Республіка Арцах на території Нагірного Карабаху стала неофіційним продовженням вірменської держави. Жодна країна світу не визнала претензій Єревана. Натомість, виступаючи посередником між Вірменією та Азербайджаном, вплив у регіоні наростила Москва. Ба більше, ще з часів панування в регіоні СРСР у Вірменії залишилася підконтрольна Москві військова база. А згодом, у 2020 році, і в сам Нагірний Карабах вступили російські війська, офіційно як миротворці, начебто для безпеки карабаських вірменів. Бойові дії здебільшого заморозили, а Вірменія, оточена ворожими до себе Азербайджаном та союзною йому Туреччиною, все більше потрапляла в економічну та політичну залежність від Кремля.

Попри це, Вірменія залишалася здебільшого дружньою до Москви державою — частиною Євразійського економічного союзу (ЄАЕС) та ОДКБ, так званого російського аналога НАТО. Та була одна критична відмінність від решти союзників Росії: Вірменія — демократична держава. 

2015 року за ініціативи президента Саргсяна Вірменія стала парламентською республікою. Вже у 2018 році Сержа Саргсяна оголосили премʼєром. Суспільство сприйняло це як спробу обійти обмеження у два терміни на посаді керівника держави, і люди вийшли на вулиці. Під тиском протестів Саргсян відступив, а премʼєром обрали колишнього журналіста й лідера протестів Нікола Пашиняна. 

Війни по обидва боки Кавказу

У 2023 році війська Азербайджану почали військову операцію. Вірменські сили, які обороняли невизнану Республіку Арцах, були розбиті. Російські «миротворці» демонстративно не втручалися. 

Унаслідок війни майже все вірменське населення Нагірного Карабаху втекло до Вірменії, боячись розправи з боку азербайджанських солдатів. Для суспільства Вірменії це був удар. Частина людей навіть вийшла на протести проти уряду, який, за їхнім твердженням, не зміг захистити карабаських вірменів. Здавалося б, карʼєра Пашиняна підійшла до завершення.

Та вірменське суспільство мало іншу думку. Постала низка питань. Чому росіяни не допомогли? Роки співпраці, військові бази — і все намарне? Чи можна почуватися безпечно, коли поруч Азербайджан, від якого втікали сотні тисяч вірменів? З іншого боку — Туреччина, яка досі не визнала  геноциду вірменів, який вчинила понад сто років тому. На півдні — диктаторський режим аятол в Ірані. На півночі — Грузія, яка й сама не почувається безпечно. Можливо, відповіддю є Захід?

Маневрування поміж загроз

Улітку 2025 року в Білому домі за участю президента Трампа Нікол Пашинян та президент Азербайджану Ільхам Алієв уклали мирну угоду. Фактично вірмени визнали втрату Карабаху. Показово, що посередником виступали саме США, а не Росія, яка кілька століть претендувала на контроль над усією політикою на Кавказі. 

«Вірменія може бути майданчиком, де США можуть обживатися проти Ірану. До того ж і Азербайджан, і Туреччина не є проіранськими країнами. Тобто всі троє дивляться на Іран як на ворога. Відповідно, це може бути політичним продуктом, навколо якого можна досягти співпраці», — каже Микола Давидюк.

Сьогодні Європа обережно налагоджує співпрацю з Азербайджаном, намагаючись знайти альтернативне джерело палива, аби не залежати від Росії. Цьогоріч уперше в історії в Єревані відбувся саміт Вірменія — ЄС. Ба більше, там же пройшов саміт Європейської політичної спільноти, куди прибув і президент України Зеленський. Для держави, яка ще нещодавно була союзником РФ, це стало повною зміною парадигми.

Москва у спільній заяві лідерів ЄАЕС вимагала від Вірменії провести референдум щодо того, куди рухається кавказька країна — до ЄС чи до Євразійського союзу. Пашинян відмовився його проводити. Як і відмовився відвідувати саміти ОДКБ, до якої його країна номінально входить.

Втеча від Москви

Сьогодні Вірменія все ще залежить від РФ, зокрема економічно. Значна частина експорту країни йде до Росії. Натомість із підконтрольних Москві територій надходять паливо та гроші від багатьох тисяч вірменських мігрантів. Швидко позбутися цих звʼязків Єревану навряд чи вдасться. 

Та поступово робота триває. Співпраця з ЄС та США налагоджується. Після перемоги прозахідної партії така політика має всі шанси вийти на новий рівень. Та чи досягне вона успіху, поки що казати зарано, адже дуже багато залежить від реакції Росії і того, на що Москва залишиться спроможною після її спроби завоювати Україну. 

«Вірменія підхопила естафетну паличку, яку колись несла Грузія», — зазначає пан Микола. Свого часу на прагнення до євроінтеграції в сусідній вірменам кавказькій країні Кремль відповів вторгненням. Звісно, на відміну від 2008 року, зараз російські сили сконцентровані на війні проти України, та й прямого кордону між Росією та Вірменією немає. Але на вірменській землі досі є російські військові бази. «Російські погрози завжди реалістичні. Так само під загрозою і країни Балтії, і Польща, і ми так само були, і Грузія», — каже Микола Давидюк.

«Зараз вірмени дійсно дочекалися свого геополітичного моменту, який існує, зокрема, через силу української армії», — зазначає український аналітик. І додає: «Не треба знецінювати те, що роблять вірмени. Нам треба їм допомагати, ділитися досвідом». Можливо, вікно можливостей для Вірменії не таке й тривале.

Автор: Дмитро Спорняк

Яка форма правління в країні? Вірменія є парламентською республікою. Провідну роль в управлінні державою відіграє парламент — Національні збори, які обирають прем’єр-міністра. Після цього прем’єр-міністр формує уряд.

Що ще відомо про результати виборів? На другому місці опинився альянс партій «Сильна Вірменія» з результатом 23,29%, а на третьому — альянс партій «Вірменія», який підтримали 9,94% виборців. Четверту сходинку зайняла партія «Процвітаюча Вірменія» з результатом 4,00%.

Яка була явка на виборах? За даними ЦВК Вірменії, явка на виборах становила 58,97% — участь у голосуванні взяли майже 1,4 мільйона громадян із понад 2,5 мільйонів зареєстрованих виборців. Загалом працювало 2005 виборчих дільниць.

Що відомо про Нікола Пашиняна? Нікол Пашинян — вірменський політик і колишній журналіст, чинний прем’єр-міністр Вірменії. Він очолює уряд з 2018 року, прийшовши до влади після масових протестів, відомих як «Оксамитова революція» у Вірменії. У 2013 році створив громадсько-політичне об’єднання «Громадський договір». У 2024 році Пашинян в одному з інтерв’ю заявляв, що Вірменія не є союзником Росії у війні проти України. Водночас на запитання про майбутні відносини Вірменії з РФ та ЄС після парламенських виборів 2026 року він зазначив, що його уряд забезпечить збалансовану зовнішню політику в разі переобрання.

Що відомо про втручання РФ у вибори? 1 червня стало відомо, що російські посадовці готували завезення тисяч громадян Вірменії, які проживають в РФ, щоб ті проголосували за опонентів прем’єр-міністра Нікола Пашиняна. Вартість перевезення 100 тисяч виборців оцінювали приблизно у 50 мільйонів доларів США.

Докладніше про те, як Росія втручалася у вибори Молдови, Румунії та Грузії — читайте у спецпроєкті The Ukrainians Media та НЗЛ у партнерстві з Центральною виборчою комісією.

Що відомо? За словами чотирьох джерел Reuters, у жовтні 2025 року Росія створила департамент «Управління стратегічного співробітництва та партнерства», який займався операціями впливу у Вірменії.

Що відомо про завезення вірменів? Співрозмовники Reuters зазначили, що останніми місяцями російські посадовці обговорювали можливість доправлення вірмен, які живуть у РФ, для голосування у Вірменії за опонентів Нікола Пашиняна. Вартість перевезення 100 тисяч виборців оцінювали приблизно у 50 мільйонів доларів США. 

Що відомо про парламентські вибори? 7 червня у Вірменії відбудуться парламентські вибори. Згідно з опитуваннями, партія прем’єр-міністра Вірменії Ніколи Пашиняна «Громадянський договір» випереджає суперників. На другому місці — партія «Сильна Вірменія» вірмено-російського мільярдера й прихильника Росії Самвела Карапетяна.

Нагадаємо. У грудні 2024-го Верховний конституційний суд Румунії скасував результати виборів, які відбулися напередодні. Тоді перемогу здобув проросійський кандидат Келін Джорджеску. Румунські спецслужби встановили, що різке зростання популярності Джорджеску спричинили інформаційні кампанії в соцмережах, організовані Росією. Це класифікували як втручання РФ у президентські вибори, тож Конституційний суд Румунії визнав результати першого туру недійсними. Як Росія вплива на вибори у інших країнах — читайте у спецпроєкті The Ukrainians Media та НЗЛ у партнерстві з Центральною виборчою комісією.

Арешти відбулися в день зустрічі прем’єра Вірменії Нікола Пашиняна з Президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим, на якій лідери працювали над формуванням мирної угоди між країнами, яка має завершити конфлікт, який тривав близько 40 років.

Наприкінці червня 2025 року прокуратура Вірменії відкрила кримінальні справи проти 16 осіб у звинуваченнях в тероризмі та підготовці до узурпації влади. Зокрема, тоді затримали лідера опозиційного руху «Священна боротьба» й архієпископа Баграта Галстаняна, який очолював антиурядові протести у 2024 році. Тоді ж порушили кримінальну справу проти ще одного архієпископа.

Контекст. 2024 року у Вірменії відбулися масштабні протести проти влади, яку очолила вірменська церква. Причиною протестів була угода між Вірменією та Азербайджаном про демаркацію невеликої ділянки кордону, яка призвела до передавання під азербайджанський контроль кількох прикордонних сіл.

Незадовго до цього, у вересні 2023 року, Азербайджан у результаті воєнної операції повернув контроль над територією самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки (НКР). Ця ніким не визнана держава з’явилася ще у 1991 році. Більшість її населення становили вірмени, але за міжнародним законодавством ця територія вважається законною територією Азербайджану. Тоді майже все місцеве вірменське населення покинуло Нагірний Карабах і втекло до Вірменії.

Остання війна

23 вересня 2023 року уряд Азербайджану оголосив про початок антитерористичної операції на території самопроголошеної Нагірно-Карабаської Республіки (НКР). Ця маленька ніким не визнана держава з’явилася ще у 1991 році на місці автономної області. Більшість населення у ній складали вірмени, які не хотіли бути частиною Азербайджану і боялися повернення військ Баку. Впродовж усього одного дня від початку операції армія Азербайджану розгромила самопроголошену країну. Понад сотня тисяч вірменів — а це майже все місцеве населення, покинуло свої рідні землі, тікаючи від азербайджанської армії у Вірменію. 1 січня 2024 року Республіка Арцах, як самі вірмени називали невизнану НКР, офіційно припинила своє існування.

Вірменія не мала жодної змоги і, як видається, бажання, втручатися у війну. Азербайджан — авторитарна держава, якою керує клан Алієвих, був сильнішим. Азербайджанська армія була модернізована за гроші, здобуті від продажу нафти, і підготована за участі Туреччини — найближчого союзника Баку, країни НАТО, яка є близькою азербайджанцям за історією та культурою. Перевірити могутність свого супротивника вірменам довелося у 2020 році: тоді відбулася друга війна за Нагірний Карабах, під час якої Азербайджан відвоював частину території, яку Вірменія окупувала кілька десятків років тому. Менша за територією й населенням і значно бідніша Вірменія, яку з двох сторін оточували супротивники, чітко зрозуміла, що не впорається у відкритій боротьбі за Карабах.

Сумнівний союзник

Тому вірмени звернулися до свого єдиного союзника — РФ. Москва розташувала на території Нагірного Карабаху «миротворців», які мали завадити кожній зі сторін проводити військові операції. Але коли Азербайджан почав наступ, російські військові не зробили абсолютно нічого. Вони просто залишалися осторонь і дивилися як вірмени — їхні традиційні союзники, втрачають все. Причини такої поведінки Кремля точно не відомі. Можливо, у розпал війни проти України Москва не мала як втручатися у ще один збройний конфлікт. Можливо, справа була в співпраці з урядом в Баку — Азербайджан є однією з країн, яка дозволяє Росії оминати міжнародні санкції, забезпечує постачання товарів до РФ і прямий доступ до одного з основних союзників Москви — Ірану.

Але є ще одне пояснення — Вірменією керував і досі керує демократичний уряд, обраний народом після революції, яка скинула владу місцевого дружнього до Росії і глибоко корумпованого режиму. Ймовірно, залишивши Карабах напризволяще, Кремль хотів «покарати» бунтівливих вірменів за демократичну революцію, адже агресію проти інших країн після народних протестів РФ вже вчиняла — в Україні у 2014 році. Зрештою, й сам конфлікт в Карабаху свого часу почався за безпосереднього сприяння Москви.

З чого все почалося

Вірменія та Азербайджан, як і Україна, вперше проголосили свою незалежність після розпаду Російської імперії у 1918 році. Питання про те, кому належить Нагірний Карабах, виникло майже одразу, але вирішити його не встигли. За два роки після здобуття країнами Південного Кавказу свободи російська Червона армія захопила ці дві держави. Їх приєднали до новоствореного СРСР, а населений вірменами Нагірний Карабах вирішили затвердити у складі Азербайджанської Радянської республіки. 

Попри те, що влада Вірменської Радянської республіки неодноразово просила Москву передати регіон під контроль Єревану, Кремль відмовлявся. Натомість у складі Азербайджану створили Нагірно-Карабаську автономну область. Поки існував імперський контроль центрального московського уряду, суперечка навколо гірського регіону затихла, як, зрештою, і всі національні процеси в окупованих державах. Але незгода накопичувалася, а напруга наростала. Варто лише було СРСР втратити силу, а поневоленим народам підняти голови, як питання Нагірного Карабаху повернулося. У 1988 році, коли радянська імперія вже доживала останні роки, парламент Нагірно-Карабаської автономії почав вимагати передати їхні землі до складу Вірменії. 

Азербайджанці виступили проти і почався етнічний конфлікт. Не лише у спірному регіоні, але і в решті Азербайджану та у Вірменії почалися сутички між двома народами. Московські війська намагалися зупинити будь-який рух на місцях, тому вдалися до репресій, атакуючи цивільних людей і арештовуючи активістів, але це лише загострило ситуацію. А потім СРСР розпався. Азербайджан проголосив незалежність і скасував Карабаську автономію. У відповідь вірмени провели референдум і проголосили незалежність Нагірного Карабаху. У 1991 році почалася повномасштабна війна між Баку та Єреваном. 

Від Степанакерту до Ханкенді

Близько 30 тисяч людей загинули внаслідок першої війни за Нагірний Карабах. Сотні тисяч людей з обох сторін кордону були вимушені стати біженцями, тікаючи від бойових дій та погромів. Коли у 1994 році Вірменія й Азербайджан домовилися про перемир’я, війська Єревана повністю контролювали Нагірний Карабах, а з ним — ще й азербайджанську територію навколо нього, яка сполучала самопроголошену республіку із дійсними землями вірменської держави. Втім, Республіка Арцах не мала жодного визнання — увесь світ вважав її законною територією Азербайджану. Навіть сама Вірменія не визнала незалежність НКР, адже бажала офіційно взяти цю територію під свій контроль.

Але час ішов і ситуація змінювалася. Поки Єреван, який відкрито прагнув окупувати законно визнану азербайджанську територію, опинився у відносній ізоляції, Азербайджан нарощував сили. Влада в Баку зуміла заробити значні статки на продажі нафти — основного ресурсу, яким багата ця кавказька країна. Окрім того, зростала і сила Туреччини — головного союзника Азербайджану. У гірській місцевості Карабаху складно воювати, тож уряд азербайджанського диктатора Ільхама Алієва закупив новітні турецькі технології, передусім безпілотники, зокрема й відомі в Україні БПЛА Bayraktar TB2. Так справа дійшла до 2020 року, коли почалася нова війна. Цього разу перевага була на стороні військ Баку. 

Вірменська армія, яка залишилася приблизно на рівні 90-х років, не змогла чинити особливого опору. Азербайджанські солдати деокупували не лише території навколо Карабаху, але й одне з основних місць населеного вірменами регіону — місто Шуша. Після цього Баку встановило блокаду Нагірного Карабаху, закривши Лачинський коридор — єдиний шлях, який вів з цієї гористої місцини до Вірменії. Саме після цієї війни в регіоні розмістили російських «миротворців», але жодного опору блокаді вони не чинили. Так, коли у 2023 році Азербайджан почав свою останню наступальну операцію, вірменські сили вже не могли нічого протиставити. Столиця самопроголошеної НКР — місто Степанакерт, яке покинули майже всі його жителі, знову отримало азербайджанську назву — Ханкенді. 

Російська пастка для вірменів

Позиція Єревана як уряду країни-окупанта залишила його майже без союзників у світі. Серед безпосередніх сусідів Вірменії Азербайджан з Туреччиною були головними противниками, Грузія не могла і не хотіла підтримувати прагнення вірменської влади, адже і сама боролася з сепаратистськими рухами, підтримуваними Росією, та рухалася у напрямку євроатлантичної інтеграції. Лише Іран — південний сусід Вірменії, утримував з Єреваном досить близькі стосунки, побоюючись активності Азербайджану, бо ж значна частина іранської території населена етнічними азербайджанцями. Головним же союзником Вірменії стала РФ. Дві країни підписали низку угод і на вірменській території навіть розташували російську військову базу.

Певним чином саме Москва найбільше вигравала від конфлікту на південному Кавказі. Поки в регіоні залишалася нестабільність, Кремль міг виступати як своєрідний «миротворець», щоб міжнародна спільнота бачила його як головного гравця, який просуває цивілізовані дипломатичні підходи у нестабільному войовничому середовищі. Не можна сказати, що війна у Карабаху була організована Росією, зовсім ні. Вона виникла сама по собі між двома сусідніми народами. Але Москва, безумовно, вирішила нею скористатися. 

Ймовірно, саме для збереження контролю конфлікт в Нагірному Карабаху законсервували при створенні СРСР: не провели обмін населенням, як це комуністична влада зробила між Польщею та Україною, не змінили кордони, як московський уряд робив безліч разів із захопленими землями. Цілком можливо, що населений вірменами Нагірний Карабах навмисно об’єднали в окрему одиницю, яку залишили частиною Азербайджану, щоб у випадку втрати Москвою впливу між двома кавказькими країнами виникла війна, яка б їх ослабила і вирішити яку вони могли б, за задумом, лише за допомогою Росії. Власне, саме РФ постійно виступала головним посередником на перемовинах між Вірменією та Азербайджаном, які ні до чого не призводили. А поки ситуація у Нагірному Карабаху залишалася стабільно поганою, російські війська, а з ними й політичний і економічний вплив, продовжували займати своє значне місце на Південному Кавказі.

Поразка веде до змін

Навколо Нагірного Карабаху виникла абсолютно абсурдна ситуація: Вірменія — демократична країна, в якій народ активно вирішує свою долю, позбулася будь-якої можливості співпрацювати з демократичним світом через власні загарбницькі наміри. Натомість авторитарний режим в Азербайджані отримав усі можливості для збільшення власного впливу через співпрацю з Москвою для уникнення нею санкцій і одночасний продаж нафти західним державам, які після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну шукали нових джерел для закупівлі ресурсів.

Тепер ситуація почала змінюватися. Відколи у 2018 року внаслідок революції у Вірменії до влади прийшов прозахідно налаштований уряд Ніколо Пашиняна, Єреван став щораз більш критично ставитися до ролі Москви на Кавказі. Повне ігнорування російськими «миротворцями» своїх обов’язків тільки посилило цю тенденцію: Вірменія почала проводити військові навчання спільно зі США та ратифікувала Римський статут, за яким має легальне право заарештувати Путіна на вимогу Міжнародного кримінального суду, а Москва почала висловлювати Єревану погрози.

Сьогодні Вірменія все ще є далекою від близької співпраці з рештою демократичного світу, але завершення її загарбницьких намірів, спричинене масштабною поразкою в Карабаху, дає їй шанс на зміни. Росія все ще може активно загрожувати Кавказу — її напад на Грузію у 2008-му це підтверджує. Азербайджан вибудував сильну армію і союз з Туреччиною, тому його шанси на захист свого суверенітету є досить значними. А ось у Єревана залишається не так багато можливостей — рано чи пізно маленька християнська держава на межі мусульманського Сходу або прийде до західних структур, або житиме в умовах постійної боротьби за існування.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Reuters

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики