INDEX

Як долучитися? Подати заявку можна до 12 жовтня за посиланням.

Що відомо про програму? Пілотна програма триватиме в листопаді і грудні 2026 року. Один учасник і одна учасниця отримають стипендії для роботи над власними документальними проєктами без участі в резиденції.

Організатори очікують проєкти про бойовий досвід, перехід від цивільного життя до військового, взаємини в підрозділах, військову повсякденність, а також регіональне, мовне й соціальне різноманіття армії.

Що отримають учасники?

• щомісячну стипендію в розмірі 1300 євро протягом двох місяців;
• можливість відновлення — заняття спортом або психотерапію в рекомендованих фахівців і закладах;
• підтримку в підготовці презентацій, публікацій, виставок і інших публічних результатів роботи;
• експертні консультації і дистанційне менторство, адаптовані до кожного проєкту;
• медійні партнерства, які допоможуть представити роботи ширшій аудиторії.

Хто організатор? Ініціативу створив культурно-дослідницький центр INDEX: Інститут документування і взаємодії.

Що відомо? У межах програми двоє учасників — один з України та один з-за кордону — проведуть тримісячну дослідницьку резиденцію у Львові з липня до вересня 2026 року. Вони досліджуватимуть вплив вторгнення РФ на довкілля, зокрема питання екоциду, зміни клімату та колоніальної політики щодо природних ресурсів.

Для кого це? До участі запрошують дослідників, митців, письменників, режисерів, фотографів та інших представників творчих професій.

Які умови? Учасники отримають стипендію 1050 євро на місяць, житло у Львові, робочий простір, а також можливість брати участь у дослідницьких семінарах, поїздках Україною та Лабораторії довкіллєвої гуманітаристики в Карпатах.

Як долучитися? Подати заявку на програму можна до 3 квітня за посиланням. 

Ярина Груша, письменниця, перекладачка та культурна менеджерка

Ярина разом із Вікторією була в літературній школі в Карпатах. У той момент Віка залишила свою роботу в IT-сфері й уже виходив її перший роман, тоді вони й почали спілкуватися.

«Коли я над чимось працюю, я завжди веду цей внутрішній діалог з Вікою. І зараз мені його не вистачає. На певному рівні я продовжую вести цей діалог», — ділиться Ярина своїми спогадами про Вікторію Амеліну.

«Вона [Вікторія Амеліна, — ред.] говорила про себе як людину, яка розслідує загибель Володимира Вакуленка, потім про Аллу Горську, яка розслідувала загибель “Розстріляного відродження”. І от, власне, вона говорила про цю сумну традицію, коли письменники повинні дізнаватися про те, що сталося з їхнім попереднім поколінням», — каже Ярина.

І додає, що ця «сумна традиція» збереглася і з книжкою «Looking at Women, Looking at War» — це незавершена праця Вікторії Амеліної, яка поєднує щоденникові записи, інтерв’ю, репортажі з місць воєнних злочинів та поезію.

Після її загибелі друзі та колеги — Тетяна Терен, Ярина Груша, Саша Довжик і чоловік письменниці Олександр Амелін — підготували рукопис до друку.

Софія Челяк, журналістка, культурна менеджерка і менеджерка з партнерств Руху Veteranka

Софія знала Вікторію ще до того, як вони подружилися: коли вийшла друком книжка «Синдром листопада», Челяк саме працювала
у книгарні в Івано-Франківську. Тоді їй дуже сподобалася книжка і вона її швидко прочитала. Але дружити дівчата почали пізніше, як каже Софія, ймовірно, у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому році. 

«Це, мабуть, якийсь рівень суперблизькості до людини, коли ти можеш навіть не думати про те, що інколи треба тримати свої емоції. Просто ти поводишся як є, і тебе людина приймає такою, як ти є», — розповідає Софія про дружбу з Вікторією.

У травні, в рік своєї загибелі, Вікторія написала Софії, що хоче видати збірку поезій — «Свідчення» у «Видавництві Старого Лева». Це були всі вказівки, які залишила письменниця. Вже після загибелі Вікторії упорядкувати збірку допоміг Олександр Амелін, який переглянув усі файли і чернетки. 

«Віка дуже хотіла, щоб я допомогла їй свого часу з підбором художника або художниці. Ми тут залишили Данила Мовчана, і це якась моя суб’єктивна думка, що це була дуже хороша історія. Данило — іконописець, але з початку повномасштабного вторгнення почав малювати акварелі про війну. І також його акварелі, як на мене, мали ту саму метафоричну мову, якою говорила Вікторія, коли говорила про воєнні злочини у своїй поезії», — ділиться Софія історією створення збірки поезій Вікторії Амеліної «Свідчення» вже після її загибелі.

Марина Слободянюк, координаторка навчальних і стратегічних проєктів Truth Hounds

Перше знайомство з Вікторією відбулося в офісі Truth Hound, тоді керівник організації, що документує воєнні злочини й злочини проти людяності, сказав: «Марино, ти маєш прийти. Віка Амеліна має щось важливе сказати. Це буде важлива зустріч». У той час Вікторія знайшла щоденник Володимира Вакуленка. Тоді Марина зрозуміла, що Амеліна проробить чимало важливої роботи, — так і сталося.

«В кімнаті було мало місця для її пасіонарності. Настільки велика відданість справі, стільки енергії, бажання докластися до відновлення справедливості. Зробити так, щоб нарешті ми всі не були в центрі чергового розстріляного відродження, чого так боялася Віка», — ділиться думками Марина Слободянюк про роль Вікторії в Truth Hounds.

Зараз багато інших свідчень Вікторії — в активній роботі, зокрема справа вбивства Володимира Вакуленка та інших трьох жертв російських військових. Ці справи розглядають у німецькій прокуратурі. 

Вікторія також привезла багато матеріалів із деокупованого Херсону, де окупаційні війська знущалися з місцевих та розграбовували культурну спадщину. Цей масив інформації команда досі використовує під час розслідування та планування наступних місій.

«Це ж Віка: вона перша залізе в якийсь підвал, навіть якщо він не був ще перевірений, але вона знає, що там могла бути катівня або могли залишитись якісь важливі речі чи документи», — розповідає Марина про те, як досі допомагає команді робота Вікторії.

Максим Ситніков, виконавчий директор Українського ПЕН

Вони познайомилися восени 2021 року, коли Максим прийшов в Український ПЕН. Він допомагав Віці збирати книжки для Нью-Йоркського літературного фестивалю, який мав відбутися у 2022 році, тоді вони спілкувалися онлайн. А наживо побачилися вже у Львові, в Центрі Довженка. Це була одна з перших культурних подій Українського ПЕН після початку повномасштабного вторгнення. 

«Ті, хто знають Віку і спілкувалися, знають її стиль, такий жартівливий, прямолінійний, дуже легкий», — каже Максим.  

Вікторія започаткувала волонтерські поїздки Українського ПЕН спочатку на схід та північ, а потім на південь. 

«Віка взяла участь у чотирьох волонтерських поїздках наших. І це один із таких проєктів, який став дуже популярним, дуже важливим для нас усіх. Станом на зараз вже відбулося тридцять п’ять таких поїздок, понад сто авторів з України й інших країн долучаються до цих поїздок», — ділиться Максим. 

Оля Русіна, журналістка, письменниця та перекладачка

Ольга познайомилася з Вікторією у 2021 році на Нью-Йоркському літературному фестивалі. Тоді вона не встигла записати повністю інтервʼю з Амеліною як організаторкою фестивалю. Тож домовилися про зустріч у Києві. Саме Віка порекомендувала Ользі вступити в Український ПЕН. 

«Їй було дуже важливо, що це не просто письменники з Києва, Львова приїхали і зробили, як їм здається, краще. Їй було важливо, щоб власне місцева громада була головним голосом у цьому і головним співтворцем», — розповідає Ольга про задум Вікторії організувати Нью-Йоркський літературний фестиваль. 

Авторка: Ірина Кравець

Фото: колаж НЗЛ