УРСР

Який вигляд мав прапор у княжі часи?

За доби Київської Русі прапори були здебільшого червоного кольору для зручного сигналу під час бою. Вони були трикутно-клинової форми із зображенням князівських знаків. Наприклад, князь Володимир Великий мав власний герб — золотий тризуб на синьому фоні. 

Перші відомості про барви на гербі українських князів сягають 13 століття. Як подає львівський хроніст 17 століття Зіморович, герб Львова, який надав галицько-волинський князь Лев (1264-1300), мав жовті й блакитні кольори. Про це йдеться у книжці Володимира Січинського «Тризуб і прапор України». З новіших взірців цього герба відомо про лева золотої барви на блакитному тлі.

А що було в козаків?

У козацькі часи жовто-блакитні кольори згадуються на військових знаменах. Водночас слід пам’ятати, що в ті часи головну роль відігравали знаки, герби, а не кольори. Проте деякі прапори мали блакитно-жовті барви. У листі полтавського полковника Черняка до гетьмана 1717 року йдеться, що на «сотені корови» куплено «блакитного лудану», а «жовтий лудан дано на крижі». Це означає, що ціле поле прапора було блакитне з жовтим обрамленням.

Поруч із жовто-блакитним попитом у козаків користувався малиновий колір, про що свідчать збережені зразки та історичні відомості. Про колір згадує Войцех М’ясковський — член польської делегації до гетьмана Богдана Хмельницького під Переяславом у 1649 році: «Гетьман Хмельницький виїхав до нас навпроти нас на пів чверті милі в поле, вкількодесять коней, з полковниками, осаулами, сотниками, з військовою музикою, під знаком бунчуком і червоною корогвою».

Як «Весна народів» відновила українську символіку?

Революція 1848-1849 років дала поштовх відновити синьо-жовтий український прапор. У жовтні 1848 року Головна Руська Рада у Львові ухвалила це сполучення кольорів. Символіка швидко розповсюдилася українськими землями, що перебували у складі Австро-Угорщини.

Чому в УНР «перевертали» прапор?

Упродовж 1918-1920 років в Українській Народній Республіці національний прапор двічі перевертали. Михайло Грушевський, тодішній голова Центральної Ради та перший президент України, ретельно вивчав матеріал стосовно прапорів та дійшов до висновку, що в традиціях предків прапор повинен мати блакитний фон і золотий малюнок на ньому. Проте свій вибір зупинив на двоколірному стягу, де жовтий — зверху відповідно до законів геральдики. Згодом гетьман Скоропадський змінив український прапор: блакитна смуга була вгорі, а жовта — внизу. Як пише Укрінформ, це рішення зумовлене тим, що гетьман належав до масонської ложі «Молода Україна», де, згідно із символікою «вільних каменярів», над світом панує «знак води».

Чому радянська Україна мала три прапори?

У Радянській Україні не могли говорити про поширення жовто-блакитних кольорів. Наприклад, ходили чутки, що Мазепа «запозичив» синьо-жовті фарби зі шведського прапора, а подібні кольори були на прапорах періоду Директорії, за гетьманства Скоропадського та в Організації Українських Націоналістів. Замість слова «блакитний» казали російські «голубий», «лазуровий».

Перший прапор Української СРР встановили в березні 1919 року. Це було червоне полотно із золотою абревіатурою УСРР у верхньому куті. Після входу України до складу СРСР (30 грудня 1922 р.) створили новий прапор: червоний зі схрещеними молотом і серпом, червоною п’ятикутною зіркою, облямованою золотом, і внизу з абревіатурою УРСР.

21 листопада 1949 року в УРСР схвалили новий прапор: червоно-блакитний стяг із золотим серпом, молотом та п’ятикутною червоною зіркою, облямованою золотом.

Яким був прапор у Карпатській Україні?

Після приєднання Закарпатської України до Чехословацької Республіки блакитно-жовтий прапор прийняли як «крайовий» 20 березня 1920 року. «Традиція цих барв була настільки сильна й така виразна, що навіть місцеві москвофіли її не цуралися. Лише згодом, перед Другою світовою війною запеклі місцеві москвофіли, російські емігранти й деякі урядові чеські кола стали оминати цей прапор, вбачаючи в ньому український соборницький символ», — йдеться у книжці «Тризуб і прапор України» Володимира Січинського.

15 березня 1939 року Перший український сойм Карпатської України прийняв блакитно-жовтий прапор за державний. Також змінили крайовий герб: на правій половині залишився ведмідь на срібному й білому тлі, на лівій — чотири блакитні й три золоті стрічки, але на першому блакитному полі додали золотий тризуб зразка УНР 1918 року.

Як український стяг вийшов з підпілля?

Довгий час український синьо-жовтий стяг існував поза офіційним визнанням. Але наприкінці 1980-х рух за незалежність України набирав обертів. І вже 14 березня 1990 року національний прапор замайорів у місті Стрий. Ця подія започаткувала хвилю поширення синьо-жовтих стягів по всій країні. Через дев’ять днів прапор з’явився над Тернопільською міськрадою, згодом у Львові, Івано-Франківську, Житомирі. І врешті хвиля національного піднесення докотилася до столиці — у липні 1990 року синьо-жовтий стяг поставили над Київрадою.

23 серпня 1991 року група народних депутатів внесла синьо-жовтий український прапор у сесійний зал Верховної Ради. Сьогодні його зберігають під склом в музеї парламенту.

Фото: avr.org.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Текст підготувала Олена Суліковська

Якими були передумови референдуму 1991 року?

За свідченнями тогочасного секретаря Кримського обкому КПУ Леоніда Грача, ідея автономії виникла після його поїздок до Узбекистану, де на той час мешкала більшість кримських татар. 

У жовтні 1921 року утворили Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку. Відповідний документ підписали Ленін та Калінін. Історично Крим у 1921-1945 роках мав статус автономної республіки, але без елементу національно-територіальної автономії. Тодішня Конституція Криму декларувала дві державні мови — російську та кримськотатарську. Частка кримських татар у владі сягала 40-45%. Після передачі Криму до складу УРСР у 1954 році багато мешканців не розуміли, якою буде доля регіону, адже він відійшов від Росії до України. 

Згодом у 1989 році Верховна Рада СРСР ухвалила постанову про засудження депортації кримськотатарського народу. Він отримав можливість повертатися на батьківщину, що викликало невдоволення місцевої влади. Однією з основних вимог кримськотатарського народу були можливість повернутися на історичну батьківщину та відновлення національно-територіальної автономії Криму як Кримської АРСР.

Водночас Кремль намагався зупинити розвиток суверенітету в усіх радянських республіках. Нові автономії могли допомогти в цьому. Тому питання кримської автономії набуло подвійного значення в тогочасному політичному процесі.

У квітні 1990 року на сесії Кримської обласної ради депутати порушили питання про підвищення статусу півострова до рівня автономної республіки. Частина депутатів та населення бачили це як можливість здобути більшу незалежність від Києва та Москви. Сесія ухвалила звернення до Верховних Рад СРСР та РРФСР з вимогою скасувати рішення радянської влади у 1945-1946 роках щодо ліквідації Кримської АРСР. 

Як мовиться в книжці «#КрымНаш. Історія російського міфу», 12 червня 1990 року Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка затвердила Декларацію про державний суверенітет та проголосила створення демократичної держави у складі Союзу. За місяць, 16 липня, аналогічне рішення ухвалила Українська Радянська Соціалістична Республіка. І хоча обидві з них перебували у складі однієї держави, вони почали будувати відносини на нових правових засадах. 

19 листопада 1990 року Леонід Кравчук і Борис Єльцин підписали в Києві Договір між УРСР та РРФСР, стаття 6 якого засвідчувала, що сторони визнають і поважають територіальну цілісність одна одної. 

У листопаді 1990 року позачергова сесія Кримської обласної ради ухвалила Декларацію про державний і правовий статус Криму. У документі йшлося про право народів Криму відновити державність у формі суб’єкта Радянського Союзу та учасника Союзного договору.

Реалізація цього права мала відбутися шляхом референдуму. Сесія затвердила дату — 20 січня 1991 року. Також ухвалили тимчасове положення про порядок референдуму та звернення до союзних республік з проханням забезпечити участь громадян, депортованих з Криму.

Чому автономія Криму — це план Москви?

«Це рішення не УРСР, а далекоглядний план, який розробляли поза межами Криму. Це проєкт спецорганів з центру — Москви. Вони хотіли мати додатковий вплив на території України, котра вже фактично йшла до незалежності. Відповідно контролювати стратегічно важливий регіон у Причорномор’ї, де перебуває база Чорноморського флоту в СРСР. Це і вплив та просування інтересів на територію приморських регіонів — Грузії, Румунії, Болгарії, Туреччини. Тому ослаблення України через просування автономії на території Криму — це була геополітична карта тоді радянського, а потім російського керівництва», — розповідає Вадим Задунайський, доктор історичних наук, професор кафедри  світової історії нового і новітнього часу в УКУ, в ексклюзивному коментарі для НЗЛ.

Чому референдум не відповідав інтересам кримських татар?

За словами кандидата історичних наук Сергія Громенка, на референдумі 1991 року про статус Криму запропонували створити територіальну автономію, а не національно-територіальну. Це означало, що влада в Криму належатиме етнічним росіянам, які на той час становили більшість населення півострова. Кримські татари, депортовані за часів СРСР, лише починали повертатися на історичну батьківщину, не були етнічною більшістю і не могли суттєво вплинути на результати голосування. Саме тому лідери кримськотатарської громади закликали бойкотувати цей референдум, оскільки запропонована автономія не відповідала інтересам корінного народу Криму.

Своєю чергою на початку 1990-х українське політичне керівництво не розглядало навіть можливості формування національно-територіальної автономії кримських татар. Наприклад, перший Президент України Леонід Кравчук у 1991 році зауважував: «Стосовно кримськотатарського народу в мене така позиція: ми маємо створити для нього умови, й економічні також, для його переселення на історичну батьківщину… Сьогодні потрібно розв’язувати питання таким чином, щоб кримськотатарський народ, який перебуває в Криму і є сьогодні меншиною відносно населення Криму, зайняв з урахуванням історичного аналізу відповідне місце в державних владних структурах, які є сьогодні в Криму… Говорити про перетворення територіальної кримської автономної республіки на національно-територіальну немає достатніх підстав».

На запитання «Ви за відтворення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» позитивно відповіли понад 94% його учасників. Не чекаючи реакції союзного центру, 12 лютого 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла закон про відновлення Кримської АРСР у складі України. Це рішення ґрунтувалося на підтримці з боку російськомовної громади Криму та хибних уявленнях щодо кримськотатарського національного руху. 

Новий статус регіону пізніше внесли до Конституції, що діяла до 1996 року. Коли 4 вересня 1991 року Верховна Рада Криму прийняла Декларацію про державний суверенітет, Київ її не скасував. У тексті було формулювання про намір побудувати демократичну державу у складі України.

1 грудня 1991 року в Криму за незалежність України проголосувало понад 54%. У Конституції Криму 1992 року знову підтверджувався статус у складі України, хоч багато положень суперечили українському законодавству. Проте головне: референдум 1991 року жодним чином не ставив під сумнів належність Криму Україні. Розпад СРСР у цьому сенсі нічого не змінив.

Водночас рішення про створення Кримської АРСР у складі України розчарувало багатьох жителів півострова. Адже вони сподівалися, що Крим стане безпосереднім суб’єктом Радянського Союзу. Невдоволені політичні радянські лідери Криму вже на початку 1992 року стають відкритими сепаратистами: проголосили Крим державою, що будує відносини з Україною з урахуванням договорів. З 1992 до 1995 року тривала боротьба з центральною українською владою.

Фактичний перелом у відносинах між центром і автономією стався після ліквідації в березні 1995 року «інституту президентства» в Криму та скасування законів, які фактично проголошували його самостійним утворенням, йдеться в книжці «Питання автономії Кримського півострова».

Тільки після укладення 1997 року «Великого» Договору про дружбу, співробітництво й партнерство між Україною та Російською Федерацією офіційна Москва відмовилася від претензій на Кримський півострів.

Як відбулася окупація Криму?

Перші ознаки початку спецоперації з окупації Криму Росією спостерігали ще 20 січня 2014 року. Саме тоді на півострові з’явилися вантажівки без номерів та російські військові зі зброєю, яких назвали «зеленими чоловічками». Одночасно під «прикриттям» загонів місцевої самооборони створили формування з російських козаків. 

20 лютого 2014 року, на тлі подій у Києві, починається запланована Кремлем спецоперація з окупації Криму. Російські спецслужби організували в Севастополі та Сімферополі антиукраїнські мітинги, на яких головну роль відігравали спеціально завезені громадяни Росії. Вони провокували конфлікти та намагалися дестабілізувати ситуацію.

У ніч з 21 на 22 лютого антиукраїнські виступи посилилися. Керівники міліції та СБУ в Криму почали ігнорувати накази з Києва. 22 лютого Південний військовий округ ЗС РФ перевели на повну бойову готовність.

23 лютого в Севастополі почалась активна фаза військової операції. На мітингу «обрали» проросійського голову міськадміністрації, створили «самооборону Криму». Цього ж дня почалося масове перекидання російської техніки та військ на півострів.

27 лютого озброєні люди без розпізнавальних знаків захопили урядові будівлі в Сімферополі. Верховна Рада Криму під тиском оголосила про проведення референдуму про приєднання до Росії.

1-16 березня росіяни захопили основні військові та адміністративні об’єкти в Криму. Попри це, окремі підрозділи ЗСУ в Криму продовжували чинити опір.

16 березня в Криму провели псевдореферендум про приєднання до Росії. Більшість країн світу не визнали його через недотримання стандартів волевиявлення. 18 березня Путін оголосив про «приєднання» Криму до Росії.

Чому існують протилежні погляди на майбутнє кримської автономії після деокупації?

— Існує багато розбіжностей в баченні статусу Криму після деокупації між президентом, Верховною Радою та громадським сектором.

— Посилення контролю з боку центральної влади України може викликати невдоволення в Криму.

— Частина українських політиків і громадськості виступають за ліквідацію кримської автономії після деокупації.

— Розширення кордонів автономії на територію Херсонської області може викликати неоднозначну реакцію в Україні через негативний історичний досвід.

Питання майбутнього статусу Криму дуже політизоване як в самому Криму, так і в Україні. Це ускладнює компроміс. Водночас будь-яка реформа автономії вимагає змін Конституції, для яких зараз не існує політичних умов.

Авторка тексту: Олена Суліковська

Фото: Укрінформ

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики