Бійці ЗСУ подолали 12 кілометрів, щоб врятувати пораненого побратима

Як це працює? 100 «обіймашок» дорівнюють одній гривні донату. Щоб долучитися до збору, потрібно мати щонайменше 500 «обіймашок».

Яка мета збору? Організатори планують зібрати 100 мільйонів «обіймашок» — це один мільйон гривень для підтримки родин залізничників. 

Довідка. «Обіймашки» — бонусні одиниці програми лояльності «Укрзалізниці», які пасажири накопичують у застосунку.

Які сиптоми? 

• нове ущільнення в грудях або під пахвою;
• зміна форми, розміру чи вигляду грудей;
• втягнення або зміна форми соска;
• незвичні, зокрема кров’янисті, виділення із соска;
• почервоніння, набряк, зморщення шкіри чи «апельсинова кірка»;
• виразки, кірочки або лущення біля соска;
• збільшення лімфовузлів під пахвами чи над ключицями.

Які чинники підвищують ризик захворювання?

• вік: ризик зростає з роками;
• випадки раку молочної залози у близьких родичів або генетична схильність;
• рак молочної залози чи деякі інші її захворювання в минулому;
• опромінення ділянки грудної клітки в минулому;
• надмірна маса тіла, особливо після менопаузи;
• вживання алкоголю і недостатня фізична активність.

Коли проходити скринінг?

• У 21–29 років — раз на три роки проходити опитування про чинники ризику й можливі симптоми. Якщо є підозри, лікар може направити на мамографію.
• У 30–49 років — проходити таке опитування раз на два роки, а за наявності чинників ризику — щороку.
• Від 50 років — робити мамографію раз на два роки. Для жінок із груп ризику — від 40 років.

Що відомо про самообстеження? Жінкам від 20 років також рекомендують щомісяця самообстежувати груди — на 6–10 день менструального циклу. Під час самостійного огляду:

• станьте перед дзеркалом, опустіть руки вздовж тіла й уважно огляньте груди — їхню форму, симетричність, стан шкіри й колір сосків;
• підніміть руки й повторіть огляд спереду та з обох боків;
• заведіть ліву руку за голову, а правою круговими рухами промацайте ліву молочну залозу; звертайте увагу на припухлості й ущільнення; повторіть те саме з правою молочною залозою;
• обережно стисніть кожен сосок між великим і вказівним пальцями, щоб перевірити, чи немає виділень;
• ляжте на спину й ще раз промацайте молочні залози круговими рухами; перевірте, чи немає набряків або ущільнень;
• промацайте ділянки під пахвами з обох боків і перевірте, чи немає збільшених або болючих лімфовузлів.

Нагадаємо. Щороку в жовтні громадські організації, медіа, медичні установи і благодійні фонди нагадують про важливість ранньої діагностики раку молочної залози і регулярних обстежень. Цей період називають «Рожевим жовтнем». Символ місяця — рожева стрічка.

Фото: Pexels

Чому Мама — це не просто позивний і яка насправді людина стоїть за всіма регаліями. Ми поговорили з Надією і її сином — військовослужбовцем Владом (Племяшем) Ярішем. 

«А це справді ваша донька?»

Якось під час служби Надія чекала на хірурга в операційній. Туди забігла анестезистка Льоля зі словами «Мам, ну мам!» Далі — знайомий змалку діалог:

— Не мамкай мені тут!

— Ну мам.

— Льоля, не мамкай. Удома поговоримо.

Лікарі довкола здивувалися, а один з них запитав: «А це справді ваша донька?». Надія ствердно відповіла, а на ремарку, що вони геть не схожі, сказала: «Як це? У мене дуже багато дітей». 

Так вони дізналися, що їм асистувала медсестра «Азову» Надія (Мама) Яріш.

Уперше позивним Мамінька її назвав начальник речової служби Кирпич у 2017 році в Маріуполі. Усі підхопили. Так Надія стала мамою не лише для своїх двох синів, а й для побратимів й посестер.

«Роблю все, щоб їм трохи легше служилося»

Надія розповідає, що військові, які добре її знають, завжди запитують: «Ма, їсти є що-небудь?». У неї завжди знаходиться. 

«Навіть коли привозять на стабілізаційний пункт хлопців, один, наприклад, буде важкий, а декілька з них — зелені [ті, хто відносно нормально  почуваються, — ред.] Я їм кажу: “Так, хлопці, швиденько в кімнату, там стоїть стіл, що бачите — усе насипайте і їжте, поки є час”», — розповідає жінка.

Надія любить куховарити, а ще більше — бачити, як побратими й посестри із задоволенням смакують те, що вона для них приготувала.

Пригадує, як нещодавно приїздила на кейсеваки (перша ланка евакуації, головна мета якої — швидко вивезти пораненого до безпечнішого місця, де нададуть повноцінну медичну допомогу) до побратимів. Вони жили в хатині, де знайшли невеликий газовий таганочок: «Я там їм варила борщ, вареники. Це було літо, вишні. Вони дуже-дуже раділи. Роблю все, щоб їм трохи легше служилося».

Для Надії «Азов» — це велика родина, частина якої залишається в полоні.

«Мене повернули, а хлопці й дівчата досі там»

У жовтні минає чотири роки, як Надія (Мама) Яріш повернулася з полону, де перебувала пʼять місяців.

«Досі мене не покидає відчуття провини за те, що мене повернули, а хлопці й дівчата досі там знаходяться», — ділиться жінка. Надія розповідає, що таке відчуття є в багатьох, кого звільнили.

Уже після повернення медикиня прочитала книжку Івана Багряного «Сад Гетсиманський». Тепер вона радить її всім, хто хоче зрозуміти, що насправді відбувається в полоні: «Узагалі нічого не змінилося. Коли я відкрила для себе цей твір, я відчула, ніби повернулася  до камери».

З полону Надія пригадує історію, як «вертухай» знайшов у неї гроші (мати будь-які коштовності чи кошти не можна — усе це забирали). Він кинув її у «клітку» на вулиці, радше схожу на собачий вольєр, мовляв, посидиш, щось згадаєш. Надія поставилася до цього скептично: «Я вже була в карцері, мені по барабану. Чим ти мене ще налякаєш?». Проте, коли він прийшов і сказав, що переселить до карцера не лише її, а й усіх дівчат з камери, Надія злякалася за них і почала вигадувати, як приспати пильність наглядача. Жінка сказала, якщо дізнається щось про своїх співкамерниць, передасть йому. «Коли я зайшла в камеру, дівчата запитали: “Ну що, ну що?”. Я їм відповіла: “Дєвки, я сказала, якщо я від вас щось узнаю, все розкажу”. І тут почався ржач на всю камеру», — розповідає Надія.

«Люди повинні пам’ятати й боротися за наших полонених»

Надія розповідає, що в полоні досі перебувають лікарі, яких вона знала, анестезіологи з морських прикордонників і хлопці з медроти «Азову». 

Перебуваючи постійно на сході, вона не має змоги виходити на акції-нагадування про військовополонених, але закликає робити це тих, хто може: «Світ потребує нагадування про це. Люди повинні бачити, пам’ятати про це й боротися за наших полонених».

Надія вважає, що треба якнайчастіше порушувати цю тему в медіа й нагадувати про це військово-політичному керівництву.

«Мамо, я боюся… боюся, що я не довезу»

Повернення Надії з полону стало вирішальним для її молодшого сина Влада — він долучився до війська й зараз займається евакуацією військових. Жінка розповідає, що тоді багато знайомих і рідних засуджували її, мовляв, сама пішла, ще його тягнеш. Проте Надія на це не зважала: «Він доросла людина, особистість, яка вміє ухвалювати рішення. Я його відмовляти не збиралася, тим паче, знаю його — це моя копія і ці вмовляння ніякого результату не дали б».

Влад одразу розумів, що хоче займатися евакуацією поранених. Надія розповідає: «Були моменти, коли він плакав. Я кажу: “Синок, а що відбувається?”. Він говорить: “Мамо, я боюся». Я йому: “Чого ти боїшся, синок?”. — “Боюся, що не довезу”. Кажу: “Так а ти при чому? Там буде фельдшер, лікар, інші люди, які будуть дивитися за пораненим”. Він мені сказав: “Однаково це буде й на моїй совісті”».

Сам Влад (Племяш) Яріш, військовослужбовець «Азову», в ексклюзивному коментарі для НЗЛ розповів, що ухвалив рішення долучитися до війська ще до повернення матері з полону. Він не хотів сидіти вдома, поки його мама служить. Проте коли Влад прийшов у Дніпрі в госпіталь до людини, яка знала маму, йому сказали: «Давай спочатку її звільнять з полону, бо якщо я тебе зараз візьму до нас на службу, вона вернеться і вб’є мене». 

Мама залишається мамою навіть у війську

Влад розповідає, що його мама добра, але часом строга, а головне — навіть на фронті залишається мамою. Пригадує, як нещодавно він купив популярний серед молоді ґаджет для куріння, а вона дізналася й ледве дозволила це зробити.

Розповідаючи про ставлення до того, що його мама — також мама для величезної кількості військових, Влад (Племяш) Яріш говорить: «Відчуваю гордість. Вона крута». 

Що завжди повертає Маму до війська

Надія (Мама) Яріш неодноразово поверталася до «своїх»: на початку повномасштабної війни — з Дніпра до Маріуполя, на «Азовсталь», після звільнення з полону — назад до війська, а згодом — із Медичних сил знову до «Азову». Про всі ці повернення жінка каже, що найбільше не хоче відчувати, ніби зрадила тих, із ким служить. 

Так Надія розповідає про своє рішення на початку повномасштабної війни: «Коли я опинилася в Дніпрі, відчувала себе дезертиром, який кинув там своїх дітей, поранених, усіх… Дякувати Богу, що я туди [у Маріуполь, на «Азовсталь» — ред.] повернулася. Узагалі ні на хвилину не шкодую».

Після звільнення з полону медикиня спершу пішла служити до запорізького госпіталю, але бачила, що там можуть впоратися і без неї. Дев’ять місяців Надія намагалася перевестися до «Азову», і зрештою їй це вдалося: «Відчувала, що я там потрібна. Тому вирішила, що я піду краще туди, куди мало хто хоче».

«Я піду туди, де будуть потрібні мої руки»

У серпні 2026 року старша сержантка «Азову» Надія (Мама) Яріш отримала нагороду «Національна легенда України». Вона у війську з 2017 року, рятувала поранених на «Азовсталі», була в полоні, після повернення — виконувала завдання на Лиманському, Торецькому й Добропільському напрямках. Проте на питання «Хто вона сьогодні для себе?» Надія каже: «Я військовослужбовиця, яка захищає свою країну і просто любить свою професію». 

Ще в 2022 році, на одному з допитів у полоні, слідчий запитав у жінки, чи є в неї онуки. Надія ствердно відповіла. Тоді він продовжив: «Когда тебя обменяют, ты куда пойдёшь: дальше воевать или к внукам поедешь?». Мама сказала: «Я піду туди, де будуть потрібні мої руки».

Авторка: Роксолана Кривенко

Що ще відомо? Навчання триває близько години. Курс розрахований на повнолітніх і не потребує попереднього досвіду волонтерства. Проходити його можна у власному темпі, а після завершення учасники отримають сертифікат. Також охочі зможуть долучитися до бази волонтерів екстреного реагування. 

Коли і навіщо в Україні почали переводити годинники? У 1981 році у СРСР запровадили сезонне переведення годинників. Причина — економія електроенергії. У 1996 році Кабінет Міністрів ухвалив постанову «Про порядок обчислення часу на території України», яка передбачає щорічне переведення годинників.

Які ще країни переводять годину? Загалом сезонного переведення годинників дотримуються близько 70 країн. Серед них країни ЄС, Велика Британія, Норвегія, Швейцарія, Молдова, Ізраїль і інші.

Що відомо про скасування переведення годинників в Україні? Скасувати переведення годинників в Україні намагаються вже не вперше. У 2021 році Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт №4201 «Про обчислення часу в Україні», який передбачав запровадження єдиного часу без сезонних змін. Однак після цього він не просунувся далі.

16 липня 2024 року Рада ухвалила цей закон у цілому. Згідно з ним, востаннє Україна мала б перевести годинники 27 жовтня 2024 року. Однак Володимир Зеленський досі не підписав закон.

Що кажуть науковці про переведення годинників? Серед науковців, які займаються хронобіологією — наукою про біологічні ритми — вже досить багато років є майже одностайна думка про недоцільність переведення годинників через причини пов’язані зі здоров’ям. Про це в етері «Громадського радіо» повідомила кандидатка біологічних наук Ольга Маслова.

Водночас у липні 2024 року Академія наук вищої школи України закликала Президента ветувати закон про скасування сезонного переведення годинників. В організації стверджували, що немає авторитетних досліджень, які підтверджували б серйозний негативний вплив такого переведення на фізіологічний і психологічний стан людини.

Також, на думку академії, відмова від літнього часу збільшить витрати підприємств на вечірнє освітлення навесні, влітку й восени. Натомість ранкове сонячне світло, за їхніми словами, витрачатиметься марно.