У київському пологовому, на Майдані в розпал Революції Гідності й на «Азовсталі» в Маріуполі — 73-річна Тетяна (Хрещена) Теплюк усе життя рятує людей. Змінюються лише місце й пацієнти: від новонароджених до захисників і захисниць України. Навіть після російського полону жінка продовжує нести військову службу як молодша сержантка й санінструкторка бригади «Азов».
Спеціально для НЗЛ Тетяна Теплюк розповіла про порятунок протестувальників на Майдані, пропозицію, після якої вона стала Хрещеною, переїзд до Маріуполя, мобілізацію в оточеній «Азовсталі», полон і повернення в «Азов» після обміну.
Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти «Моє перше прагнення — бути поряд із дітьми, яких намагаються знищити»
Початок Революції Гідності
Тетяна Теплюк 42 роки працювала в пологовому будинку, допомагаючи новим життям з’являтися на світ. Коли почалася Революція Гідності — вирушила на Майдан рятувати життя тих, хто відстоював демократичний і проєвропейський шлях України. Вперше жінка потрапила на протести 1 грудня — після того, як беркутівці вночі силою розігнали студентів, які чергували на головній площі столиці: «На той період мені був 61 рік. Я просто не стерпіла, як кожна українська матір і взагалі українська жінка, що б’ють наших дітей. Моє перше прагнення — бути поряд із дітьми, яких намагаються знищити. Тому я опинилася на Майдані, і дотепер я з нашими дітьми, бо хочу хоч чимось їм допомагати».
Того ж дня пані Тетяна пішла до Будинку профспілок і запитала, де може бути корисною. Так вона потрапила до медпункту в Жовтневому палаці, який вони тоді називали Палацом свободи. Саме там жінка рятувала життя упродовж майже всієї Революції Гідності, паралельно працюючи операційною медсестрою в пологовому.
«Я досі бачу той медпункт на Грушевського, дотепер його пам’ятаю» Небесна Сотня. Перші вбиті
19 січня 2014 року Тетяна Теплюк увімкнула новини й побачила, що коїться на Майдані. Зателефонувавши друзям, зрозуміла, що потрібна її допомога. Жінка пригадує перших убитих за кілька днів: Сергія Нігояна й Михайла Жизневського.
«Я була в медпункті на Грушевського — туди доставляли поранених. Світлозвукові гранати ранили людей: посічені ноги, руки, іноді навіть в обличчя попадало. Я бачила, як принесли його — ще не знала, кого саме. Йому проводили реанімаційні дії, а я в цей час була зайнята іншим пораненим за сусіднім операційним столом. Уже зранку дізналася, що то був Нігоян. Тоді також почула, що Жизневського вбили. Там реанімація вже не була потрібна — його вбили на місці», — розповідає Тетяна Теплюк.
Ту ніч пані Тетяна згадує дуже чітко: «Пам’ятається все, наче зараз. Я досі бачу той медпункт на Грушевського, дотепер його пам’ятаю…»
«Невже я нічим не можу допомогти?» Мільйонне серце Майдану
Тетяна Теплюк пригадує захоплення від киян, які всіляко допомагали, незалежно від віку: «Вони несли ліки, інструменти, якесь обладнання. Коли в нас уже було багато всього, прийшла бабуся старенька, і в неї в пакетику — бинтики, йод, зеленка. І я кажу: “Ви краще заберіть це додому, у нас уже всього доволі”. А вона на мене так подивилася, її погляд був такий болючий, із докором: “Невже я нічим не можу допомогти?”. Я сказала: “Добре, добре, я візьму.” Як не любити цих людей?». Такі ситуації, розповідає пані Тетяна, зворушували до сліз.
«Беркутівці сірою лавиною бігли […] лавина щурів». Трагічний лютий
«Сонячний чудовий теплий-теплий день і гарно вбрані українці, які йшли з мирними намірами. І в що це перетворили? У війну», — так пані Тетяна пригадує 18 лютого 2014 року, коли зранку протестувальники вирушили на «Мирний наступ» до Верховної Ради, щоб вимагати конституційних змін й обмеження повноважень президента. Врешті, цей день став початком одного з найтрагічніших періодів Революції Гідності.
Пані Тетяна тоді була у Жовтневому: «Беркутівці зайняли наш палац, де вже була операційна, лікувальні кімнати, медикаменти. Через кілька годин один із наших керівників медпункту домовився з “Беркутом” про те, що наші співробітники — я і лікарка Вікторія — зможемо наглядати за майном. Там ми пережили ту страшну ніч, коли палав Майдан, профспілки».
Однак уже 20 лютого довелося залишити Жовтневий — стало надто небезпечно. Спочатку рано-вранці пролунав гучний наказ беркутівців: «Отходим». Пані Тетяна так пригадує ті події: «Були вибиті всі двері в Жовтневому, і беркутівці такою сірою лавиною бігли — у мене була асоціація, що це лавина щурів. Вони тікали Інститутською. Ми залишилися самі в Жовтневому, нас було троє. Почалася атака з Майдану. Бігли хлопчики з тими дерев’яними щитами, в тих касках пластмасових. До нас заносили поранених і смертельно поранених, бо тоді вже почався той відстріл, те полювання на наших майданівських героїв. Ми надавали допомогу, підключали крапельниці, накладали джгути».
Через годину медикам сказали забрати найцінніше з медпункту — локація змінилася: «ЇЇ голосно називали госпіталем на Прорізній».
«Майдан перетворювався на добробати». Революція — війна
Відчуття, що Революція Гідності закінчилася, у пані Тетяни не було. Коли почалася окупація Криму, вони «чекали, що зараз дадуть якийсь сигнал, що кримці виходять на свій майдан, і ми тут же зберемося і поїдемо до Криму». Однак цього не сталося, а ворог продовжував просуватися українським сходом.
«Майдан перетворювався на добробати [добровольчі батальйони — ред.]. Я так само приходила, бачила, як вони формуються. Це були такі чудові хлопці — достойні. Вони гуртувалися, готувалися на схід. Ми збирали їм медикаменти, готували аптечки. Не могли нічого іншого, мене б не прийняли в жодний добробат, на той момент там були одні хлопці», — пригадує Тетяна Теплюк.
«З перинатального я звільнилася в телефонному режимі». Переїзд до Маріуполя
Коли Майдан уже майже перестав функціонувати, пані Тетяна продовжувала працювати в перинатальному центрі. Втім, як розповідає вона сама, дорікала собі за те, що не може допомагати на сході: «Адже я операційна сестра, дуже добре вмію поратися з пораненнями, тим більш у мене є афганський досвід. Мені тяжко було сидіти вдома. Потім пішли хроніки про Маріуполь. Мене вразило це місто, його звільнення, патріотичний настрій людей. Я почала любити його та людей, які в ньому живуть. Були такі думки: “От добре б зараз поїхати до них”».
Те, що відбувалося далі, Тетяна Теплюк називає «помислом зверху». На початку 2015 року їй зателефонував похресник Женя, який на той час уже долучився до війська: «Він сказав, що в “Азов” потрібна людина, яка буде в тилових службах, доглядатиме за майном і займеться лікувальною справою в гарнізонному медпункті. Він запитав: “Хрещена, може ти б змогла?” Я його перервала, сказала: “Женечка, я давно чекаю такої пропозиції, я мрію про це”».
1 березня 2015 року Тетяна Теплюк взяла відпустку в перинатальному центрі й поїхала спершу до Бердянська, адже до Маріуполя тоді ще не курсували потяги через пошкоджені колії. А далі — безпосередньо до «міста Марії»: «Уже наступного дня відчувала, що я там, де мені треба бути, серед близьких мені людей. З перинатального звільнилася в телефонному режимі». У Маріуполі її оформили за вільним наймом. Син і чоловік пані Тетяни «не були в захваті» від такого рішення, але й перечити не стали.
«На нас наступає армія садистів — я це знаю з полону». Повномасштабна війна, «Азовсталь», полон
20 січня 2022 року командир в уже оточеній «Азовсталі» повідомив Тетяні (Хрещеній) Теплюк, що відтепер вона мобілізована, як солдат. Жінка лікувала, пекла хліб — поки було борошно — й усіляко допомагала захисникам Маріуполя. Разом з іншими оборонцями потрапила в полон — спочатку в Оленівку, далі — у Таганрог. Там вона зрозуміла, що в росіян єдина ціль — «знищити нас усіх, не дивлячись ні на що й ні на кого».
У 1980 році пані Тетяна потрапила до Афганістану як операційна медсестра. Порівнюючи той досвід із теперішнім, говорить: «Афганська війна була жорстокою, але садизму там не було. Якщо брали в полон, то практично ніхто ні над ким не знущався. Я бачила, спілкувалася тоді з солдатами. Зараз на нас наступає армія садистів — я це знаю з полону, з того, що розказують хлопці, Бучі й інших наших міст».
У полоні Тетяна (Хрещена) Теплюк пробула до кінця 2022 року — 31 грудня її обміняли: «Це була найкраща новорічна казка для мене. Я опинилася на своїй землі серед своїх людей. Це — відчуття безмежного щастя. Незважаючи на те що ми були голодні, худі, втомлені, саме перевезення — наче останнє знущання з нас — фізично було дуже тяжко. Однак коли я опинилася на рідній землі, то не відчувала ні рук, ні ніг. Тоді було дивовижне повітря. Немає таких слів, щоб це описати».
«Дуже боялася, що мене спишуть». З полону — в «Азов»
Повернувшись на рідну землю, пані Тетяна шукала спосіб продовжити службу в «Азові». На питання про те, чому все ж вирішила поновитися, каже: «Я навіть не думала про це, натомість дуже боялася, що мене спишуть, винесуть вердикт на комісіях, що непридатна. Кожен лікар запитував, чи хочу я залишитись, казала, що так. Мене визнали частково придатною».
Зараз Тетяна (Хрещена) Теплюк служить у тилових службах — піклується про здоров’я бійців і, розповідає, що займається тим, чим і в Маріуполі.
Згадуючи Революцію Гідності і її внесок у шлях нашої нації, ділиться: «Ми показали собі передусім, що ми — люди, які мають гідність. Ніколи й нікому не вдасться задушити наш дух свободи, ніколи й нікому не вдасться зробити нас рабами…».
Авторка: Роксолана Кривенко
Фото: колаж НЗЛ
