Бангладеш

З чого все почалося? У соцмережі Threads почали обговорювати відео, на якому була група іноземців з валізами. Користувачі писали, що «Україну заселяють мігрантами», «українців відправлять на фронт, а іноземців завезуть працювати», «нас замінять». У TikTok чимало переглядів набрало відео, згенероване штучним інтелектом, де Володимир Зеленський, Віталій Кличко та інші політики зустрічають мігрантів з Індії. У Facebook поширювали фото з українських міст, де нібито зображені трудові мігранти. 

Що це було? Видання StopFake зафіксувало десятки тисяч подібних коментарів чи публікацій з наративами про те, що «4,5 млн індусів, африканців та колумбійців заселять Україну до 2030 року»; «пакистанців та індійців масово привозять на захід України»; «йде планове винищення української нації» й «Україну фактично змушують прийняти всіх цих мігрантів за наказом ЄС чи США». Також Інститут масової інформації з’ясував, що наративи про мігрантів, які поширюють у соцмережах, є російською пропагандою. 

Яка насправді ситуація з мігрантами в Україні? 

• Станом на кінець березня 2026 року в Україні на обліку перебували 305 775 іммігрантів. Про це свідчить звіт за перший квартал 2026 року Державної міграційної служби. 
• Наприкінці 2025-го мігрантів на обліку було 305 982 — це на 207 більше, ніж станом на березень 2026-го. 
• У 2025 році видали 2851 дозвіл на імміграцію, тоді як у 2024-му — 4250. 
• Крім того, попри дефіцит кадрів, в Україні наразі є близько двох мільйонів економічно пасивних людей, які з різних причин не долучаються до ринку праці. Ольга Духніч називає цю цифру суттєвою.

Скільки дозволів на працевлаштування іноземців видають роботодавцям?

• За даними Державної служби зайнятості, до початку повномасштабного вторгнення роботодавці щороку отримували близько 20 тисяч дозволів на працевлаштування іноземців. 
• Після 2022 року цей показник зменшився і досі не сягнув довоєнного рівня. До прикладу, у 2024 році видали 4720 дозволів, у 2025 році — 7483. 

Скільки бізнесу коштує залучити мігрантів?

За словами Ольги Духніч, залучити одного іноземного працівника до України коштує від 30 до 100 тисяч гривень залежно від країни, звідки прибуде робітник. Одним з українських бізнесів, який залучає іноземних працівників, є компанія МХП. Зокрема, в організації зазначають, що процес залучення одного іноземного мігранта триває близько шести місяців — від запиту бізнесу до приїзду працівника. В Україні працевлаштування іноземців регулює закон «Про зайнятість населення».

Згідно з ним, у більшості випадків роботодавець має:

• отримати дозвіл на застосування праці іноземця;
• подати відповідні документи до служби зайнятості;
• сплатити державну плату за видачу або продовження цього дозволу. 

У 2026 році дозвіл на строк від шести місяців до одного року коштує 16 640 гривень, а його продовження — 13 312 гривень.

Що важливо памʼятати? Потрібно розуміти, що є два типи міграції — економічна та демографічна. Перша — коли іноземні мігранти приїжджають в певну країну працювати на короткотривалий або довготривалий термін. Друга — це демографічна міграція, тоді держава залучає не лише робітників, а також їхні сім’ї, які інтегруються в суспільство. За словами Ольги Духніч, Україні та суспільству в контексті міграції важливо спершу зрозуміти, чого саме держава очікує від цього процесу: лише заповнення нестачі робочої сили чи формування умов для інтеграції мігрантів у суспільство.

То чи загрожує Україні масова міграція з Бангладеш або інших країн?

Бангладеш — одна з країн — найбільших донорів міграції у світі. Зазвичай трудові мігранти з цієї країни обирають держави з вищим рівнем зарплат і розвиненою діаспорною інфраструктурою — наприклад, Велику Британію або країни Перської затоки. Водночас, як пояснює Ольга Духніч, Україна не є привабливим напрямом для громадян Бангладеш. До того ж Бангладеш входить входить до переліку країн міграційного ризику в Україні. 

Водночас Ольга Духніч зазначає, що Україна може бути більш зрозумілою для мігрантів з азійських країн, зокрема з Узбекистану та Казахстану. Однак у Казахстані нині рівень життя вищий, ніж в Україні: у 2026 році прогнозований ВВП на душу населення з урахуванням купівельної спроможності становить приблизно 48,3 тисяч доларів США проти 18,6 тисяч доларів США. Тому навряд чи варто очікувати значної трудової міграції звідти. Тож залишається Узбекистан. Проте спершу держава має сформувати чітку пропозицію щодо трудової міграції.

Ольга Духніч зазначає, що бізнес має формувати запит до держави: озвучувати потреби ринку праці й узгоджувати, з яких країн залучати працівників. Як приклад вона наводить Польщу, де спрощена міграційна система дозволила бізнесу самостійно завозити мігрантів, частина з яких згодом опинилася без належного захисту прав. За словами експертки, такі процеси можуть посилювати суспільну напругу й негативне ставлення до мігрантів.

Як закон в Україні (не)захищає іноземних працівників 

Ольга Духніч наголошує, що міграція має бути контрольованою, а бізнес повинен співпрацювати з державою. Зокрема, країна має розуміти, яким чином люди приїжджають в Україну, чи мають вони законні підстави для роботи, чи перебувають на обліку, чи є соціально захищеними і що відбувається з ними після працевлаштування.

Проблема виникає тоді, коли окремі представники бізнесу намагаються самостійно — законно або незаконно — завезти іноземних працівників, щоб швидко закрити кадрові потреби. У таких випадках люди, які приїжджають у нову країну, не завжди виявляються саме тими фахівцями, яких шукав роботодавець. Бізнес може їх звільнити, однак повернення таких працівників додому — це дорого і складно. У результаті вони можуть залишитися в Україні без належного соціального захисту та правової підтримки.

За таких обставин державним органам, зокрема міграційній службі, складно відстежити, де перебуває людина, який у неї статус, чи не протерміновані її документи і чи не опинилася вона в ризикованій ситуації. Формально закон «Про зайнятість населення» може передбачати правила перебування та працевлаштування іноземців, однак на практиці ці механізми захисту не працюють, якщо держава не контролює всього процесу.

Що нам з цим робити: два гіпотетичні варіанти для України від Ольги Духніч

• Якщо Україна хоче бути країною, яка активно розвивається, є високоінноваційною та економічно привабливою, то ми маємо обрати варіант іноземної міграції. 
• Якщо ж Україна прагне бути спокійною, не дуже багатою країною, де живуть здебільшого старші люди, які не зможуть чинити опір будь-яким агресивним діям сусідньої країни, то ми обираємо інший шлях. Зокрема, Україні доведеться збільшити навантаження на молодь, пенсійна система може опинитися на межі колапсу, а в результаті молодь виїжджатиме з країни.

Проте, за словами експертки, демографічна проблема України не вирішиться лише іноземною міграцією: 

• насамперед варто розробити політику повернення українців з-за кордону; 
• заохочувати народжуваність, проте з цим складніше, доки триває війна. 

За словами Ольги Духніч, повернення українців можливе лише за умови, що зв’язки з ними будуть налагоджені й підтримуватимуться, а самі люди бачитимуть сенс у поверненні додому. Якщо цього не буде, Україна ризикує повторити досвід попередніх хвиль міграції, частину яких, за словами експертки, держава фактично втратила, бо не працювала системно з цими людьми. Ще один важливий напрям — народжуваність, із якою під час війни також є серйозні труднощі, адже на рішення народжувати дітей впливає багато факторів.

Що відомо про досвід іноземної міграції в Україні? За даними досліджень Інституту соціології України та компанії «Рейтинг», українці радше позитивно, ніж негативно ставляться до іноземної міграції. Україна вже мала досвід міграції: у 1990-х роках до країни приїхало близько 2 млн людей. Проте це були українці, кримські татари, які поверталися, та представники радянських республік. Водночас, раніше Україна не мала досвіду масової міграції людей саме з культурно віддалених країн.

Також український контекст відрізняється від досвіду багатьох західних країн. Україна не була імперською державою, тому не має накопичених історичних образ у відносинах із колишніми колоніями. Крім того, Україна не може забезпечувати мігрантів значними соціальними виплатами чи допомогою, адже залишається небагатою країною. Тому, якщо люди приїжджатимуть до України, найімовірніше, це будуть ті, хто готовий працювати та інтегруватися.

Нагадаємо. 9 квітня очільник Офісу Президента Кирило Буданов заявив, що МЗС і СБУ переглянуть список країн «міграційного ризику». Про це він сказав, відповідаючи на запитання про дефіцит робочої сили та труднощі із залученням працівників із Бангладеш, Індії, Колумбії й Ефіопії.

Авторка: Соломія Михайлюньо

Трибунал звинуватив також колишнього міністра внутрішніх справ Бангладеш та екскерівника поліції країни Чоудхурі Абдулли аль-Мамуна, який визнав провину та погодився давати свідчення.

Нагадаємо. Трибунал вже видав три ордери на арешт Шейх Хасіни. До того ж експрем’єрку заочно засудили до шести місяців ув’язнення за неповагу до суду після оприлюднення аудіозапису, на якому вона каже: «Проти мене порушено 227 справ, тож тепер у мене є ліцензія на вбивство 227 людей».

Суд над Хасіною щодо злочинів проти людяності має відбутися 3 серпня. Нагадаємо, прем’єрка Шейх Хасіна втекла з країни до сусідньої Індії 5 серпня 2024 року після масштабних протестів. Дотепер вона перебуває у вигнанні і невідомо, чи її екстрадують на батьківщину. Очільник тимчасового уряду Мохаммед Юнус підтверджує, що Бангладеш надіслав Індії декілька запитів на екстрадицію Шейх Хасіни.

Студенти вийшли на протест

Тисячі студентів вийшли на вулиці міст, вимагаючи більш справедливого ставлення до себе з боку уряду. Вони відчували, що у них відбирають перспективи на життя. Вони були обурені тим, що в їхній країні цінують не знання і вміння, а вірність владі і походження. І вони були цілком переконані, що так бути не має. Причиною для студентських протестів стали робочі місця на державних посадах. Точніше, те, як і кому їх віддали.

Робота на державних посадах — річ надзвичайно престижна і досить прибуткова у Бангладеш. Багато перспективних молодих людей хотіли б розвивати свою кар’єру в такому напрямку. Але влада країни вирішила інакше. Більш як половина місць на державних роботах була наперед відведена для певних груп суспільства, наприклад для родичів людей, які більше як півстоліття тому боролися за незалежність Бангладеш. Але що тоді робити всім решту в країні, у якій живе понад 170 мільйонів громадян? Чому не обирати людей за їх власними заслугами, а не за походженням?

З такими питаннями молодь вийшла на вулиці. Та влада зустріла студентів не з відповідями, а з кийками. На розгін протестів кинули підрозділи поліції і місцевих бангладеських тітушок. Прем’єрка країни Шейх Хасіна окремо закликала прихильників своєї партії нападати на протестувальників. Стерпіти корупцію чи несправедливість при владі ще було можна. Але пробачити напад на студентів — ні. Замість зупинити протести, це лише розпалило їх сильніше: до молоді приєдналися інші групи суспільства. Між владою та протестувальниками все більше наростала агресія. Уряд обмежував комунікації, сповільнював інтернет і застосовував зброю. Загинули понад 300 людей. Здавалося, ця жорстокість триватиме довго. Аж поки одного ранку представники армії не виступили з оголошенням: прем’єрка Хасіна покинула країну. Революція перемогла.

Країна бенгальців

Бангладеш має більш як в чотири рази меншу площу, ніж Україна. Попри це там живе понад 170 млн людей. Майже всі вони — бенгальці. Їхню країну майже з усіх сторін оточує Індія. Та це не заважало Бангладеш до 1971 року бути частиною Пакистану. Це особливо дивно, адже між цими двома державами — близько 1800 км. Це може виглядати досить дивно, бо це так і є. А причиною тому — колоніалізм. Річ у тому, що в минулому увесь цей регіон захопила Британська імперія. Коли ж місцеві народи здобули незалежність, вони поділились на дві держави за релігією. Більшість мусульман стала частиною Пакистану, всі решту — Індії. Той факт, що у бенгальців є власна мова і власна культура, здавалося, нікого не обходив. 

У межах Пакистану бенгальці становили більшу частину населення, але ставилися до них не надто справедливо. Влада з власне Пакистану їх утискала, змушувала говорити своєю мовою і не допускала до керівництва державою. Бенгальці вирішили протестувати, але тоді Пакистан почав проти них репресії. Терпець увірвався. Бангладеш проголосив свою незалежність. Та її ще слід було відстояти. Почалася війна за свободу країни. Насильство було настільки масштабним, що дехто навіть вважає його геноцидом проти бенгальців. За деякими підрахунками, загинуло до трьох мільйонів людей. Але Бангладеш таки виборов свою незалежність.

Два правителі однієї сім’ї

Та хорошого життя перемога одразу ж не принесла. Лідера боротьби Бангладеш за незалежність і першого президента новоствореної країни — Шейха Муджібура Рахмана вбили під час військового перевороту у 1975 році. Разом з ним убили й велику частину його сім’ї. Дві дочки Рахмана були в той час за кордоном, а тому вижили. Пройшло трохи часу і одна з них повернулася на батьківщину. Там вона пішла слідами батька і також подалася в політику. Звали її Шейх Хасіна і їй судилося стати прем’єркою Бангладеш. І ще й пробути на цій посаді цілих 15 років.

До влади дочка батька бангладеської нації вперше прийшла у 90-х. Потім владу Хасіна втратила, щоб повернутися в крісло прем’єрки 2009 року. Відтоді країна надзвичайно розвинулася: її економіка є однією з найбільш динамічних в регіоні. Дохід на душу населення у Бангладеш зріс втричі за останнє десятиліття, а понад 25 мільйонів бенгальців змогли вийти з-за межі бідності. 

Але ціною цього була демократія. Що довше Хасіна перебувала при владі, то більш авторитарними ставали її методи і ширилася корупція. Коли ж обурення людей дійшло до краю, сталася революція і прем’єрка була вимушена вдруге у своєму житті переховуватися в Індії. Сама Індія цінує свої стосунки з Бангладеш. Не останньою чергою через власне суперництво з Пакистаном: індійці з цією країною — закляті вороги.

Боротьба за вплив і за нове життя

Уряд революціонерів Бангладеш очолив нобелівський лауреат Мухаммад Юнус. Тепер вони розбираються, як їм налагодити життя у власній країні. А ось прем’єрка втікачка Шейх Хасіна тепер переховується в Індії. Це створює певну напругу між двома країнами. Бо ж якщо для бангладешців політикиня є скинутою диктаторкою, то для влади Індії вона близька і надійна партнерка. 

Довгий час Нью-Делі утримувало тісні стосунки і мало вигідні економічні взаємини з урядом Шейх Хасіни. Це допомагало підтримувати вплив Індії в регіоні. Вплив, який уряд найбільш населеної країни світу дуже цінує, змагаючись за нього з Пакистаном та передусім з Китаєм. Стосунки з Бангладеш у цій історії є дуже символічними.

Памʼять на трьох

Коли бенгальці боролися за свою свободу і через значне насильство велика частина людей почала тікати до сусідньої Індії, Нью-Делі використало це як причину вступити у війну. Індійська армія показала тоді себе дуже успішно. Вона швидко змусила Пакистан до миру. Після минулих не надто успішних бойових дій з Китаєм така переможна війна стала для індійців виявом того, що вони можуть мати успіх.

До сьогодні ту війну в Індії її згадують з гордістю. Для Бангладеш та війна, звісно, стала початком їхньої незалежності, тож теж є надзвичайно символічною, виявом героїчної боротьби народу за свободу. Пакистан натомість воліє детально того конфлікту не згадувати. У шкільних програмах там не надто вдаються в деталі того, чому їхня країна втратила половину населення, як почалася війна і які були репресії проти бенгальців. Ісламабад у втраті Бангладеш звинувачує не власну репресивну політику, а Індію. Мовляв, це все було підлаштовано. Та все ж той програш мав вплив на ісламську країну. Він спонукав Пакистан серйозно зайнятися своєю армією і ядерною програмою.

Сьогодні громадяни Бангладеш взяли відповідальність за свою країну у власні руки і попереду їх чекає ще довгий шлях побудови омріяного життя. У цьому плані їм пощастило, адже Індія, попри свої близькі стосунки зі скинутою прем’єркою Шейх Хасіною, навряд чи буде намагатися повернути її на посаду. Попри всі недоліки свого релігійно-націоналістичного уряду, Нью-Делі — це все-таки не імперська столиця. Розглядаючи події далеко на півдні Азії, можна задуматися: а щоби було б в Україні, якби після Революції Гідності Москва не почала війну?

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Ferdous Hasan/Pexels

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики