Чорнобильська аварія

Приховування факту аварії: дві доби мовчання

О 1:23 26 квітня на ЧАЕС пролунали два послідовні вибухи, які згодом разом із їхніми наслідками назвуть найбільшою техногенною катастрофою людства. Замість негайного інформування громадськості про те, що сталося, надійшло повідомлення від управління КДБ по Києву та області.

«З метою недопущення витоку інформації, поширення неправдивих і панічних чуток організовано контроль вихідної кореспонденції, обмежено вихід абонентів на міжнародні лінії зв’язку». 

Далі — дві доби хаотичних дій з боку влади й чуток серед людей. Аж поки ввечері 28 квітня, у понеділок, в етері програми «Время» не дали коротку 14-секундну новину: «Відбулася аварія… Є постраждалі… Вживають усіх необхідних заходів… Створено урядову комісію». Та й цієї згадки могло не бути — вона з’явилася лише тоді, коли шведи, які першими серед іноземців забили на сполох через підвищений рівень радіації, пригрозили СРСР офіційним зверненням до МАГАТЕ. 

Демонстрація замість евакуації: ігнорування рівня радіації

Евакуацію з Прип’яті — міста, розташованого за 3 км від ЧАЕС, — почали через 36 годин після аварії. О 13:00 27 квітня через гучномовці людей сповістили, що з 14:00 до кожного будинку приїжджатимуть автобуси. Казали взяти лише найнеобхідніше: документи та їжу на перший час. Причиною називали аварію на ЧАЕС. Мовляв, усіх заходів уживаємо, але, щоб гарантувати вам повну безпеку, необхідна тимчасова евакуація до населених пунктів Київської області. Понад 45 тисяч мешканців Прип’яті тоді вважали, що їдуть на кілька днів. Так 10-кілометрова зона довкола Чорнобиля стала безлюдною, але ті, хто жили неподалік, продовжували повсякденні справи. 

1 травня, у День солідарності трудящих, у Києві відбулася демонстрація, в якій взяли участь понад 120 тисяч людей. Ймовірно, це число, опубліковане в газеті «Вечірній Київ», дещо перебільшене, оскільки квоту щодо кількості учасників від різних районів столиці у 1986-му знизили. Радіаційний фон у столиці на той момент перевищував норму в 500 разів. Суперечки щодо проведення параду тривали весь день напередодні: у Москві наполягали на доцільності, у Києві виступали проти. Зрештою 30 квітня о 18:00 на засіданні української компартії підтвердили: демонстрація відбудеться.

Тоді рівень радіації не був критичним, адже радіаційна хмара пішла на Білорусь, але ввечері напрям вітру змінився — усе прямувало на столицю. Попри це, демонстрації не скасували. Люди, серед яких були й діти, крокували Хрещатиком з гаслом «Мир, Труд, Май». Представники влади стояли на трибуні — вони обов’язково мали прийти з родинами, щоб показати, мовляв, боятися нічого. Тим часом до їхніх легень потрапляв критично далекий від норми рівень радіації. Демонстрація тривала менше, ніж в інші роки, але цього вистачило, щоб після неї люди почали потрапляти до лікарень з ознаками променевої хвороби. 

2 травня почали евакуацію з 30-кілометрової зони, яку тепер називають зоною відчуження, а 3 травня почали вивозити дітей з Києва й області, де кілька діб до того деякі з них виступали на параді. КДБ у довідці за 8 травня повідомляв: «На період підготовки демонстрації 1 травня учням шкіл було видано тренувальні костюми, в яких вони репетирували програму 27, 28, 29 квітня. Одяг має досить високий рівень [радіаційного, — ред.] фону». Протягом цього часу не було жодних офіційних повідомлень про небезпеку радіаційного опромінення та методи захисту.

Вегетосудинна дистонія замість променевої хвороби: брехня в діагнозах

Щоб приховати кількість жертв, радянська влада вигадала спосіб, як обходити реальні числа. Мінздоровʼя замінило правдиві діагнози постраждалих на нейтральні. «За даними Шевченківського РВ УКДБ, адміністрація Київської області та 25 лікарень, ґрунтуючись на вказівці Мінздоров’я УРСР, в історіях хвороб пацієнтів з ознаками “променевої хвороби” вказують діагноз “вегетосудинна дистонія”», — повідомляли в довідці 6-го відділу КДБ УРСР по Києву 13 травня 1986 року. 

Довідка. Вегетосудинна дистонія — діагноз, якого не існує в міжнародній медицині. У часи СРСР його використовували при різноманітних скаргах пацієнтів, не досліджуючи реальних причин. 

Іноземні лікарі в перші місяці не мали доступу до хворих. Як виняток, групі американських медиків дозволили відвідати московську лікарню №6 на початку червня 1986 року. Вони оглянули кількох постраждалих, сфотографували їх для подальшого вивчення теми радіаційного впливу й поспілкувалися з колегами. Така закритість знижувала можливість повноцінно оцінити наслідки аварії.

Скільки людей постраждало?

Статистику захворюваності на променеву хворобу, а також інформацію про масові отруєння внаслідок аварії засекретили ще в липні 1986 року. Вона потрапила до 26 пунктів, які сформував КДБ. Переважно згадували про три десятки ліквідаторів і працівників станції, які загинули майже одразу, без згадки про тих, хто втратив життя через високі дози опромінення внаслідок несвоєчасної евакуації та близькості до аварії.

За розсекреченими документами КДБ, станом на 8 ранку 27 квітня в лікарнях Прип’яті через вибухи на ЧАЕС уже перебувало 100 людей, 26 постраждалих відправили до Москви «для додаткового обстеження та лікування». У 1987 році кількість постраждалих від аварії в Україні становила 264 857 людей,  у 1996-му — 2 846 455 людей, у 2005-му — 2 405 890 людей. Щодо загиблих — точних даних немає, проте ВООЗ та ООН декларували, що «радіація стане причиною приблизно 4000 смертей серед тих, хто отримав підвищені дози опромінення».

Приховування реальних причин аварії

До початку 1990-х радянська влада називала єдиною причиною вибуху реактора помилки персоналу під час «невдалого експерименту». Радянська урядова комісія таку версію подала й на сесію МАГАТЕ в 1996 році, її узяв до розгляду й суд, тому перед ним відповідали лише працівники станції. 

Однак саме після аварії на ЧАЕС по Союзу почали модернізувати стрижні реакторів, щоб усунути недоліки в їхніх конструкціях. Саме це було причиною, яку приховали, — систему захисту реактора від початку спроєктували неправильно. Про це радянська влада знала: у розсекречених документах КДБ були повідомлення, датовані 1978 роком, у яких вказували, що помилки можуть призвести до руйнування й радіаційного зараження довкілля. У 1884-му надіслали попередження й про проблему в конструкції реакторів, у яких не передбачено захисної оболонки безпеки, що через два роки спричинило вибухи. 

Аварії меншого масштабу ставалися на ЧАЕС і до того, їх замовчували й лише доповідали: «Вжито заходів для недопущення панічних і провокаційних чуток». У 1983-му керівництво СРСР отримало інформацію, що ЧАЕС є однією з найнебезпечніших атомних станцій в Союзі через відсутність засобів безпеки. Також були попередження, що у випадку аварії радіоактивність буде «в 60 разів вищою, ніж під час вибухів атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі». 

Усі ці застереження проігнорували, натомість коли трагедія сталася, скинули вину на 6 керівників станції, яких засудили на різні терміни у 1987 році. Генпрокуратура все ж відкрила у 1992-му кримінальну справу проти першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького та ще трьох високопосадовців. Їм висунули звинувачення в фальсифікації реального рівня випромінювання в зоні аварії. Слідство довело їхню вину, проте справу закрили через смерть Щербицького і закінчення терміну притягнення до кримінальної відповідальності.

Застосування «чекістських» методів до іноземців: брехня міжнародній спільноті

СРСР намагався зберегти своє обличчя «великої держави», що тримає усе під контролем. Рональд Рейган, президент США, 29–30 квітня 1986 року пропонував допомогу Горбачову, на що той відмовив. Так про це писали в United Press International 1 травня: «Штати не мають можливості оцінити масштаби катастрофи на радянській атомній станції, оскільки радянська влада “неохоче ділиться інформацією”. Президент запропонував гуманітарну та технічну допомогу […] Москва висловила вдячність, але дала зрозуміти, що здатна самостійно впоратися з наслідками катастрофи».

Перед тим дипломати намагалися отримати детальнішу інформацію щодо аварії. Про кожного звітував КДБ: «Співробітник французького посольства у телефонній розмові зі стажером у Києві цікавився будь-якою інформацією щодо вибуху та “незвичайного переміщення транспорту”. Тим самим цікавилися і в канадському посольстві у своєї громадянки, яка вивчала в Києві російську, бо “можливе припинення руху автобусів може свідчити про мобілізацію транспорту для евакуації населення”» (29 квітня 1986 року).

Тимчасом українська діаспора у США й Канаді виходила на антирадянські демонстрації, намагалася звернути увагу світу до трагедії в Чорнобилі, писала звернення до урядів різних держав і запускала інформаційну кампанію про аварію.

Однак діяльність усіх іноземних журналістів у СРСР суворо контролювали. «Запобігли намірам кореспондентів з Англії, Франції та Швеції зібрати тенденційну інформацію на залізничному вокзалі Києва шляхом підведення членів спецдружини УКДБ з нейтральних позицій, які замкнули іноземців на себе», — доповідав КДБ у довідці 8 травня 1986 року, коли в Києві перебувало 16 іноземних кореспондентів.

Коли в червні 1986-го до Києва прибув американський журналіст Страссер Стівен, щоб отримати інформацію про наслідки аварії, для перешкоджання йому залучили 8 офіцерів КДБ у відставці та 19 членів спецдружини. У довідці КДБ повідомляв: «Вжито комплекс чекістських заходів, спрямованих на недопущення збору неправдивої інформації, обмеження його дій і пониження активності». Так звітували про кожного іноземного журналіста, лікаря чи вченого. 

8 травня до Києва прибув гендиректор МАГАТЕ Ханс Блінкс. Горбачов не одразу, але таки дозволив йому обстежити масштаби аварії. Однак замірів за межами вертольота йому зробити не дозволили, а знищеного реактора він не бачив. Ханс Блінкс помітив на дорогах людей та худобу в полях, тому вирішив, що наслідки аварії не такі критичні та їх зможуть усунути. За кілька місяців СРСР надавав МАГАТЕ неправдиву інформацію про причини аварії. Хоч у 1986 році агентство її прийняло, в останній, сьомій, доповіді визнали, що суть не так у помилках працівників, як у тому, як до них доносили інструкції та якою була конструкція реактора.

А якби цього не приховували?

Причини, масштаби, наслідки — влада СРСР мовчала про все. Негайні повідомлення про небезпеку радіації та способи зниження її впливу могли б уберегти життя та здоров’я як місцевих, так і ліквідаторів, які приїжджали до ЧАЕС згодом. Вчасні евакуації замість показових демонстрацій допомогли б сотням тисяч людей не отримати такого високого рівня радіації. Відкритість перед міжнародною спільнотою сприяла б співпраці з іноземцями, а отже, і швидшій ліквідації наслідків. Химерний статус «великої держави» СРСР тримав ціною людських життів. Аварія на ЧАЕС стала ще одним доказом цього.

Авторка: Роксолана Кривенко

Що відомо? Документ визнає тривалі серйозні наслідки аварії, зокрема згадується пошкодження безпечного конфайнменту над зруйнованим енергоблоком ЧАЕС унаслідок атаки російського дрона 14 лютого 2025 року.

Також резолюція передбачає внесення змін в написання назви Chornobyl англійською мовою замість Chernobyl.

Хто проголосував проти? Росія, Білорусь, Китай, Північна Корея, Нікарагуа, Нігер, а також США.

Фото: «Укрінформ»

Початок 1970–го: початок будівництва електростанції 

Чорнобильська АЕС була першою атомною електростанцією в Україні. Ідею побудови нової АЕС в СРСР обговорювали з середини 60-х: вона мала забезпечити електроенергією всю тогочасну Україну й Ростовську область. Серед 16 ймовірних місць у різних областях обрали територію біля села Копачі Чорнобильського району, на правому березі річки Прип’ять. Також розглядали варіант села Ладижин у Вінницькій області, на Південному Бугу, але зрештою, у 1967-му, зупинилися на відомому зараз розташуванні. У 1970 році створили дирекцію Чорнобильської АЕС і почали будівництво. 

Лютий 1970-го: місто атомників — Прип’ять

Водночас зі спорудженням АЕС у 1970 році почали будувати майбутнє місто атомників — Прип’ять. Атомгради, як їх називали в СРСР, були радянським містобудівним експериментом: їх створювали/розбудовували біля атомних електростанцій насамперед для працівників станцій і їхніх сімей. 

Таких в Україні є кілька: Вараш (Рівненька АЕС), Нетішин (Хмельницька АЕС), Енергодар (Запорізька АЕС), Южноукраїнськ (Південноукраїнська АЕС), власне Прип’ять і Славутич — місто, яке побудували для працівників ЧАЕС уже після аварії. 

За проєктом, у Прип’яті мали жити 75-85 тисяч людей, але спершу це було селище — статус міста воно здобуло аж 1979-го. Насамперед у Прип’яті спорудили гуртожитки і їдальні, далі — багатоквартирні будинки. 

26 вересня 1977-го: запуск першого енергоблока 

Запуск першого енергоблока ЧАЕС планували на 1974-й, але дату двічі переносили через повільний для радянських цілей темп будівництва і проблеми з постачанням. Зрештою, його ввели в експлуатацію 26 вересня 1977 року — так почала працювати перша атомна електростанція України. Четвертий енергоблок, на якому і стався вибух, запустили у 1984 році, він вважався найсучаснішим. Будували також п’ятий і шостий енергоблоки, але їх не завершили через аварію. 

26 квітня 1986-го: аварія на ЧАЕС

Субота 26 квітня для більшості мешканців Прип’яті й інших населених пунктів майбутньої зони відчуження почалася звично: незначні аварії на ЧАЕС траплялися й до того, тож діти пішли до школи (тоді була 6-денна система навчання), батьки відпочивали після робочого тижня, переважно не усвідомлюючи, яка масштабна аварія сталася вночі на ЧАЕС. Вибухи пролунали в четвертому енергоблоці о 01:23. Того місяця радіоактивний цезій забруднив 75% території Європи. Серед викидів, що потрапили в атмосферу через аварію, є елементи, які розпадаються тисячоліттями. Наприклад, плутоній-239, період напіврозпаду якого — понад 24 тисячі років.

Перше офіційне повідомлення про аварію оприлюднили аж за 36 годин, коли мешканців Прип’яті евакуйовували. Людям говорили, що це лише на три дні, тому вони не брали з собою багато речей і сподівалися повернутися. Радянська влада не скасувала масових заходів, щоб створити ілюзію, що все під контролем і аварія не масштабна: у Києві провели першотравневу демонстрацію за участі школярів, а на стадіоні «Олімпійський» 27 квітня відбувся футбольний матч між київською і московською командами (подію відвідали понад 80 тисяч уболівальників).

Листопад 1986-го: спорудження першого «саркофага»

Перше укриття чи, як його ще називають, «саркофаг» побудували над четвертим реактором у листопаді 1986 року. Він планувався як тимчасове, але необхідне розв’язання проблеми на 20-40 років. На нього витратили сотні тисяч тонн бетоносуміші та чимало металевих конструкцій. Під «саркофагом» продовжували перегорати ядерні відходи, тому з’явилися щілини, а у 2013-му з нього обвалилися плити площею 600 квадратних метрів. 

15 грудня 2000-го: повна зупинка ЧАЕС

Після аварії ЧАЕС продовжила свою роботу: перший і другий енергоблоки знову почали працювати восени 1986-го, третій — у грудні 1987-го. З 1986 по 2000 рік електростанція виробила 158,6 мільярда кВт-годин електроенергії. Для порівняння: у доаварійний період з 1977 по 1986-й — 150,2. З 1996-го енергоблоки поступово зупиняли, а остаточне припинення роботи ЧАЕС відбулося 15 грудня 2000 року о 13:17, тоді вивели з експлуатації третій енергоблок.

2012-2016: будівництво нового «саркофага»

Те, що перше укриття ненадійне, було зрозуміло майже одразу після його встановлення у 1986-му, тому у 90-х тривав пошук варіантів, чим можна його замінити і де взяти на це кошти. У 1997 році відбулася зустріч країн «Великої сімки», де підписали документ про надання допомоги Україні «в трансформації існуючого «саркофагу» Чорнобиля в безпечну та екологічно стабільну систему». Після цього створили фонд «Укриття», донорами якого згодом стали 28 держав. За кошти з фонду і будували нове укриття.

Новий «саркофаг» (також «Арка») розрахований на сто років. Це найбільша рухома наземна конструкція світу, а на її спорудження витратили близько 1,5 мільярда євро. У реалізації проєкту «Укриття-2» взяли участь понад 10 тисяч будівельників й інженерів з усього світу.

Лютий-березень 2022-го: ЧАЕС під російською окупацією

24 лютого 2022 року росіяни захопили Чорнобильську АЕС і перебували там до 31 березня. Медіа переповнили заголовки про можливі наслідки удару по електростанції. Виникла ще одна, вже не гіпотетична, а реальна проблема: 9 березня ЧАЕС була повністю знеструмлена через обстріли Київської області, а це означало неможливість охолоджувати ядерне паливо у сховищах і відстежувати ситуацію всередині четвертого енергоблока. Завдяки працівникам електростанції катастрофи вдалося уникнути. Втім, окупанти не дозволяли проводити ротацію персоналу понад три тижні, люди були виснажені безперервною роботою. Зв’язок й інтернет вимкнули. Відступивши 31 березня 2022-го, російські військові пограбували станцію і взяли в полон близько 200 осіб, серед яких нацгвардійці, які охороняли ЧАЕС. 

Авторка тексту: Роксолана Кривенко

Фото: unian.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики