Революція Гідності

«Моє перше прагнення — бути поряд із дітьми, яких намагаються знищити»

Початок Революції Гідності

Тетяна Теплюк 42 роки працювала в пологовому будинку, допомагаючи новим життям з’являтися на світ. Коли почалася Революція Гідності — вирушила на Майдан рятувати життя тих, хто відстоював демократичний і проєвропейський шлях України. Вперше жінка потрапила на протести 1 грудня — після того, як беркутівці вночі силою розігнали студентів, які чергували на головній площі столиці: «На той період мені був 61 рік. Я просто не стерпіла, як кожна українська матір і взагалі українська жінка, що б’ють наших дітей. Моє перше прагнення — бути поряд із дітьми, яких намагаються знищити. Тому я опинилася на Майдані, і дотепер я з нашими дітьми, бо хочу хоч чимось їм допомагати». 

Того ж дня пані Тетяна пішла до Будинку профспілок і запитала, де може бути корисною. Так вона потрапила до медпункту в Жовтневому палаці, який вони тоді називали Палацом свободи. Саме там жінка рятувала життя упродовж майже всієї Революції Гідності, паралельно працюючи операційною медсестрою в пологовому. 

«Я досі бачу той медпункт на Грушевського, дотепер його пам’ятаю» Небесна Сотня. Перші вбиті

19 січня 2014 року Тетяна Теплюк увімкнула новини й побачила, що коїться на Майдані. Зателефонувавши друзям, зрозуміла, що потрібна її допомога. Жінка пригадує перших убитих за кілька днів: Сергія Нігояна й Михайла Жизневського. 

«Я була в медпункті на Грушевського — туди доставляли поранених. Світлозвукові гранати ранили людей: посічені ноги, руки, іноді навіть в обличчя попадало. Я бачила, як принесли його — ще не знала, кого саме. Йому проводили реанімаційні дії, а я в цей час була зайнята іншим пораненим за сусіднім операційним столом. Уже зранку дізналася, що то був Нігоян. Тоді також почула, що Жизневського вбили. Там реанімація вже не була потрібна — його вбили на місці», — розповідає Тетяна Теплюк.

Ту ніч пані Тетяна згадує дуже чітко: «Пам’ятається все, наче зараз. Я досі бачу той медпункт на Грушевського, дотепер його пам’ятаю…»

«Невже я нічим не можу допомогти?» Мільйонне серце Майдану

Тетяна Теплюк пригадує захоплення від киян, які всіляко допомагали, незалежно від віку: «Вони несли ліки, інструменти, якесь обладнання. Коли в нас уже було багато всього, прийшла бабуся старенька, і в неї в пакетику — бинтики, йод, зеленка. І я кажу: “Ви краще заберіть це додому, у нас уже всього доволі”. А вона на мене так подивилася, її погляд був такий болючий, із докором: “Невже я нічим не можу допомогти?”. Я сказала: “Добре, добре, я візьму.” Як не любити цих людей?». Такі ситуації, розповідає пані Тетяна, зворушували до сліз.

«Беркутівці сірою лавиною бігли  […]  лавина щурів». Трагічний лютий 

«Сонячний чудовий теплий-теплий день і гарно вбрані українці, які йшли з мирними намірами. І в що це перетворили? У війну», — так пані Тетяна пригадує 18 лютого 2014 року, коли зранку протестувальники вирушили на «Мирний наступ» до Верховної Ради, щоб вимагати конституційних змін й обмеження повноважень президента. Врешті, цей день став початком одного з найтрагічніших періодів Революції Гідності. 

Пані Тетяна тоді була у Жовтневому: «Беркутівці зайняли наш палац, де вже була операційна, лікувальні кімнати, медикаменти. Через кілька годин один із наших керівників медпункту домовився з “Беркутом” про те, що наші співробітники — я і лікарка Вікторія — зможемо наглядати за майном. Там ми пережили ту страшну ніч, коли палав Майдан, профспілки».

Однак уже 20 лютого довелося залишити Жовтневий — стало надто небезпечно. Спочатку рано-вранці пролунав гучний наказ беркутівців: «Отходим». Пані Тетяна так пригадує ті події: «Були вибиті всі двері в Жовтневому, і беркутівці такою сірою лавиною бігли — у мене була асоціація, що це лавина щурів. Вони тікали Інститутською. Ми залишилися самі в Жовтневому, нас було троє. Почалася атака з Майдану. Бігли хлопчики з тими дерев’яними щитами, в тих касках пластмасових. До нас заносили поранених і смертельно поранених, бо тоді вже почався той відстріл, те полювання на наших майданівських героїв. Ми надавали допомогу, підключали крапельниці, накладали джгути».

Через годину медикам сказали забрати найцінніше з медпункту — локація змінилася: «ЇЇ голосно називали госпіталем на Прорізній».

«Майдан перетворювався на добробати». Революція — війна

Відчуття, що Революція Гідності закінчилася, у пані Тетяни не було. Коли почалася окупація Криму, вони «чекали, що зараз дадуть якийсь сигнал, що кримці виходять на свій майдан, і ми тут же зберемося і поїдемо до Криму». Однак цього не сталося, а ворог продовжував просуватися українським сходом. 

«Майдан перетворювався на добробати [добровольчі батальйони — ред.]. Я так само приходила, бачила, як вони формуються. Це були такі чудові хлопці — достойні. Вони гуртувалися, готувалися на схід. Ми збирали їм медикаменти, готували аптечки. Не могли нічого іншого, мене б не прийняли в жодний добробат, на той момент там були одні хлопці», — пригадує Тетяна Теплюк.

«З перинатального я звільнилася в телефонному режимі». Переїзд до Маріуполя

Коли Майдан уже майже перестав функціонувати, пані Тетяна продовжувала працювати в перинатальному центрі. Втім, як розповідає вона сама, дорікала собі за те, що не може допомагати на сході: «Адже я операційна сестра, дуже добре вмію поратися з пораненнями, тим більш у мене є афганський досвід. Мені тяжко було сидіти вдома. Потім пішли хроніки про Маріуполь. Мене вразило це місто, його звільнення, патріотичний настрій людей. Я почала любити його та людей, які в ньому живуть. Були такі думки: “От добре б зараз поїхати до них”».

Те, що відбувалося далі, Тетяна Теплюк називає «помислом зверху». На початку 2015 року їй зателефонував похресник Женя, який на той час уже долучився до війська: «Він сказав, що в “Азов” потрібна людина, яка буде в тилових службах, доглядатиме за майном і займеться лікувальною справою в гарнізонному медпункті. Він запитав: “Хрещена, може ти б змогла?” Я його перервала, сказала: “Женечка, я давно чекаю такої пропозиції, я мрію про це”».

1 березня 2015 року Тетяна Теплюк взяла відпустку в перинатальному центрі й поїхала спершу до Бердянська, адже до Маріуполя тоді ще не курсували потяги через пошкоджені колії. А далі — безпосередньо до «міста Марії»: «Уже наступного дня відчувала, що я там, де мені треба бути, серед близьких мені людей. З перинатального звільнилася в телефонному режимі». У Маріуполі її оформили за вільним наймом. Син і чоловік пані Тетяни «не були в захваті» від такого рішення, але й перечити не стали. 

«На нас наступає армія садистів — я це знаю з полону». Повномасштабна війна, «Азовсталь», полон

20 січня 2022 року командир в уже оточеній «Азовсталі» повідомив Тетяні (Хрещеній) Теплюк, що відтепер вона мобілізована, як солдат. Жінка лікувала, пекла хліб — поки було борошно — й усіляко допомагала захисникам Маріуполя. Разом з іншими оборонцями потрапила в полон — спочатку в Оленівку, далі — у Таганрог. Там вона зрозуміла, що в росіян єдина ціль — «знищити нас усіх, не дивлячись ні на що й ні на кого».

У 1980 році пані Тетяна потрапила до Афганістану як операційна медсестра. Порівнюючи той досвід із теперішнім, говорить: «Афганська війна була жорстокою, але садизму там не було. Якщо брали в полон, то практично ніхто ні над ким не знущався. Я бачила, спілкувалася тоді з солдатами. Зараз на нас наступає армія садистів — я це знаю з полону, з того, що розказують хлопці, Бучі й інших наших міст».

У полоні Тетяна (Хрещена) Теплюк пробула до кінця 2022 року — 31 грудня її обміняли: «Це була найкраща новорічна казка для мене. Я опинилася на своїй землі серед своїх людей. Це — відчуття безмежного щастя. Незважаючи на те що ми були голодні, худі, втомлені, саме перевезення — наче останнє знущання з нас — фізично було дуже тяжко. Однак коли я опинилася на рідній землі, то не відчувала ні рук, ні ніг. Тоді було дивовижне повітря. Немає таких слів, щоб це описати».

«Дуже боялася, що мене спишуть». З полону — в «Азов»

Повернувшись на рідну землю, пані Тетяна шукала спосіб продовжити службу в «Азові». На питання про те, чому все ж вирішила поновитися, каже: «Я навіть не думала про це, натомість дуже боялася, що мене спишуть, винесуть вердикт на комісіях, що непридатна. Кожен лікар запитував, чи хочу я залишитись, казала, що так. Мене визнали частково придатною».

Зараз Тетяна (Хрещена) Теплюк служить у тилових службах — піклується про здоров’я бійців і, розповідає, що займається тим, чим і в Маріуполі. 

Згадуючи Революцію Гідності і її внесок у шлях нашої нації, ділиться: «Ми показали собі передусім, що ми — люди, які мають гідність. Ніколи й нікому не вдасться задушити наш дух свободи, ніколи й нікому не вдасться зробити нас рабами…».

Авторка: Роксолана Кривенко

Фото: колаж НЗЛ

Євромайдан. Початок 

«Це мало зовсім інший вигляд: ніби він підпише угоду — і буде святкування»

Юлій потрапив на Майдан ще тоді, коли там було кілька десятків людей, і залишився до останнього — зустрівши сотні тисяч. Про те, що на головній площі його рідного Києва збирається громадськість, дізнався випадково: «Кияни не так часто гуляють Майданом і Хрещатиком, тож не пам’ятаю точно, чому я там був і за яких обставин. Суть у тому, що це виглядало як збір людей в очікуванні підписання Угоди про євроінтеграцію. Це було важливо, тому що визначально для нашого руху як демократичної європейської країни — і всі очікували на Майдані. Це мало зовсім інший вигляд: ніби він підпише — і буде якесь святкування. Без сцени, якихось вимог, люди просто зібралися».

Проте зберегти такий настрій надовго не вдалося. 29 листопада 2013 року — день, коли Віктор Янукович поїхав із Вільнюса без підписаної Угоди про євроінтеграцію. Юлій ділиться: «Це був шок, який переростав у нерозуміння: ми — народ, ми хочемо європейського майбутнього, а наш президент, якого ми обрали, сам вирішує за нас».

Після цього, пригадує чоловік, почалися заклики до протесту, однак і тоді вони не мали обрисів революції: «Спочатку ми просто сподівалися, що коли вийде великий натовп на вулиці, то, можливо, якісь радники або останні клепки в його мізках натякнуть, що це може мати наслідки, — але влада з цим загралася».

Євромайдан. Загострення

«Що більше людей виходило, то більше з’являлося автозаків»

Однак протестувальників не почули. Юлій Терехов розповідає: «У якийсь момент ми відчули, що голос народу намагаються взагалі заткнути. Почали вишиковувати загони внутрішніх військ, виставляти якісь огорожі. Влада вирішила, що цих невдоволених людей можна заткнути, а потім бізнес-еліта буде вирішувати все так, як хочуть вони». 

Протест посилювався, разом із ним зростала кількість беркутівців на Майдані. Юлій каже, що було відчуття змагання — хто перший здасться: «Спротив наростав паралельно: що більше людей виходило, то більше з’являлося автозаків».

Євромайдан — Революція Гідності. Ніч розгону

«Дали команду фас — стерти, зачистити Майдан»

У ніч на 30 листопада 2013 року на Майдані залишилися чергувати кілька сотень людей, переважно студентів. Вони співали, спілкувалися, грілися кавою й теплом від діжок із вогнем, і ще не знали, що наказ про їхнє фізичне витіснення з Майдану вже віддали. О 4:07 Сергій Кусюк, керівник київського «Беркуту», передав своїм заступникам останнє розпорядження про розгін протестувальників. Юлій Терехов пригадує: «Дали команду фас — стерти, зачистити Майдан. Людей на моїх очах забивали, мене забивали. Бігли просто як шалені, ці мусора, вулицями, били всіх підряд. Вони були наче сп’янілі від цієї команди».

Тієї ночі Юлій був серед відносно «уцілілих». Разом із 10-15 людьми вони тікали вулицею в бік Михайлівського собору, щоб там знайти прихисток: «За нами бігли, вони шукали всіх уцілілих з Майдану, аби добити й забрати в автозаки, і ми мусили сховатися в соборі. Там почали давати інтерв’ю, хотіли кричати на весь світ, що таке відбулося. Священники били в набат, у дзвони. Ми до останнього не могли розслабитись, тому що, як виявилося, беркутівці оточили собор». 

О 10 ранку в тоді ще 17-річного Юлія розрядився телефон. Почало з’являтися відчуття сильного болю у спині, якій, як виявилося, добряче дісталося, і туманного усвідомлення: «У момент, коли ти оговтуєшся, намагаєшся прийти в себе від шоку, починає боліти спина, якої ти до цього не відчував, намагаєшся скласти думки докупи. І потрошку ти це рефлексуєш в емоції злості, гніву. Ми були зачищені, забиті, за волосся розтягнені, “Беркут” хотів нас перемолоти…»

«Якби це, прямо кажучи, війська Нацгвардії Російської Федерації приїхали лупцювати “хохлів”, а це такі ж, по суті, українці. До останнього була категорія людей, які благали, намагалися достукатися до них, розмовляли. Я багато чого в житті бачив: був у Донецькому аеропорту, під час повномасштабної на Ізюмському напрямку, в Бахмуті. Однак то вже були зовсім інші події, де ти чітко розумієш, що це війна. А коли виходиш на мирний протест і намагаєшся донести свою позицію — і з тобою поводяться таким чином, стріляють в людей, вбивають власний народ, аби тільки заглушити твоє слово, і кров українців тече українськими містами від рук українців — це просто вибух мозку». 

Революція Гідності. Усвідомлення

«Ти свідомо береш палицю, щит і розумієш, що стаєш на шлях боротьби, що це вже революція»

Вийшовши з Михайлівського собору, Юлій спустився в метро, щоб дістатися додому. Тоді він побачив немов альтернативну реальність: «Я вже був інший, розумієте? І тому, коли в метро побачив, як люди, як і раніше, їдуть на роботу, наче нічого не відбулося, — виникли такі суперечливі відчуття. Здавалося, їм байдуже. Вони йдуть у своїх справах, а я спускаюся в метро побитий». 

Юлій потрапив додому близько одинадцятої. Рідні обробили його гематоми на спині після побиття, і на кілька годин хлопець заснув. Прокинувся вже, як розповідає, з усвідомленням, що йде «на бійню»: «Пам’ятаю: тільки розплющив очі й дивлюсь навколо — яку я можу взяти палицю, що можу намотати собі на руки, як захистити спину». 

Така агресія проти власного народу породжувала в Юлієві відчуття, що він не змириться й не пробачить, а тому має помститися: «У цей переломний момент ти вже свідомо береш палицю, щит — і розумієш, що стаєш на цей шлях боротьби, що це вже революція. Це не просто махати ліхтариками: піснями й танцями кардинальних змін у країні не зробиш».

Революція Гідності. Початок

«Ти просто йдеш бути своїм серед своїх, стати плечем до плеча»

Коли Юлій, трохи оговтавшись від нічних подій, знову повертався на Майдан, спершу побачив, що біля собору, де вони збиралися, люди також прийшли з будівельними матеріалами, палицями, шоломами — всім, що можна було б використати для захисту. Однак іще більшу підтримку суспільства він відчув, коли дійшов до Майдану: «На контрасті з тією чорнотою, якою блищав Майдан уночі, — цими шоломами чорними, цими чорними крупинками [«Беркуту» — ред.] — наступного дня нас туди річкою ніс натовп, і все було заповнене людьми, яких ставало ще більше».

Юлій пригадує відчуття єдності із суспільством: «Після того, як наших 200-300 людей просто били, розігнали й дуже багато кого в той момент, як виявилось, вже вивезли в автозаках “на зовсім”, люди повстали. Усі, як один, йшли й знали, куди вони йдуть, що вони мають бути там, показати, що ми єдині, сильні. Що ви поставите проти нас тепер?».

Ця єдність тоді відчувалася у всьому: «…навіть у налитій чашці чаю від жіночки. От у неї був удома термос, вона зробила 20 літрів чаю, принесла й наливала його. Він закінчився через пʼять хвилин, але вона вже зробила внесок — і це був факт єдності. Люди, які заїжджали на дорогих автівках, відкривали багажник, а машина була повністю забита палицями, лопатами. Жінки, які дубасили молотком по бруківці, бо колись її клали для того, щоб там коні їздили. А тут, вибачайте, нам треба нею битися. Ця жіночка дубасить бруківку, вона не може побудувати барикаду чи бити палицями “Беркут”, але вона може це. І вона це робить. Ця єдність витала в повітрі: в піснях, закликах, у відчутті підтримки. Ти просто йдеш бути своїм серед своїх, стати плечем до плеча».

«Зараз мені сумно від усвідомлення, що, на жаль, ми як нація відчуваємо цю єдність лише на піку якоїсь катастрофи. Це був сплеск, і він досить довго тримався, враховуючи, що потім відбулася окупація Криму й початок збройної агресії на сході. Але вже у 2017 році воно спадало», — розповідає Юлій Терехов. 

Революція Гідності. Загострення

«Мені було лячно за цих людей, з якими тільки що відчував єдність. Серед них ще й була моя мама…»

Юлій був на Майдані протягом усієї Революції Гідності, окрім двох моментів: коли захворів і як поїхав до університету, щоб закрити сесію: «Увесь час я жив там, я не міг собі дозволити іншого. З усієї країни з’їхались люди, а я, киянин, не міг поводитися на кшталт: “Ну все, я почергував — піду додому в тепле ліжко”. Якщо люди мерзнуть на вулиці, то я буду мерзнути з ними. Якщо людей б’ють кийками або розганяють, я буду серед них і в той момент».

Пригадує день, коли складав сесію в університеті: «Більшість викладачів ставилися лояльно. Пізніше стало відомо, що, окрім мене, кілька хлопців із групи теж були на Майдані. До мене дійшла інформація, що, мовляв, ти на Майдані, але не наглій, на сесію маєш з’явитися. Більшість мені поставили “автомат”, а на один довелося приїхати, здавати курсову роботу, яку я зробив за один вечір. Наступного дня прийшов закривати всі ці заліки. Пам’ятаю, був брудний, у дірявій куртці, пропаленій вогнищами й цими світло-шумовими гранатами. Відчиняються двері аудиторії, усі на мене підіймають обличчя, бо вони сидять і пишуть, а я ще й запізнився на той нещасний диктант. Тоді викладачка ледь не заплакала. Я дав їй залікову книжку і не просив щось поставити, просто залишив її. Питання освіти, навчання для мене тоді було на останньому місці. Вона поставила “автомат”». 

Згодом, коли Юлій підписав свій перший контракт, в університеті вмовили взяти академвідпустку, щоб потім повернутися, мовляв: «Їдь, воюй, але ж ти був крутим звукорежисером, отримував високі оцінки. Навоюєшся — приїжджай». Однак більше до цієї справи чоловік не повернувся.

Відчуття єдності з людьми чергувалося зі страхом за них, коли на Майдані ставало надто небезпечно. Юлій пригадує: «Ми спалили БТРи, що їхали нас штурмувати, відійшли від Грушевського. Майдан був майже в оточенні. Тоді я наблизився до кутка вулиці й подивився: зліва БТРи й дуже-дуже багато міліції, внутрішніх військ, “Беркуту”. На мосту зверху атакують, з Жовтневого скидають людей. Розумію, що за спиною ще гірше. Мені було лячно за цих людей, з якими тільки що відчував єдність. Серед них ще й була моя мама. Я сказав їй іти. Уже тоді відчувалося щось схоже з самовідданістю героїв, які готові зірвати гранату, перебуваючи в оточенні. Я тут залишуся, а ти йди».

Це був перший момент, коли в Юлієві відчуття єдності й страху так міцно переплелися. Другий такий момент був під час розстрілів. 

«Еволюція революції»

«Кинути щит і втекти — це спустити цих собак […] на всіх людей позаду тебе. Просто не розглядалося такого варіанту»

Групі, в якій тоді був Юлій, довелося побувати в усіх найпекельніших точках під час Революції Гідності. Однак він і не думав піти з Майдану: «Звісно, страх був. Я не соромлюся це визнати, хоч і чоловік, кіборг. Проте чомусь ти не розглядаєш цього варіанту, сам для себе його анулюєш. Коли почалися розстріли, мене родичі вивезли звідти машиною, просили зупинитися. Там уже повний хаос нісся, людей розстрілювали, як у тирі. Проте навіть в умовах, коли нас били, оточували, заливали холодною водою, пускали на нас величезні колони, коли в мене стріляли гумовими кулями, я просто не мав такого для себе варіанту. Це як зрадити себе й людей, які поруч. Пригадую, як відтягував пораненого дідуся, у якого з голови йшла кров, він лежав і ми відступали зі щитами. Він потім долучився до іншого натовпу, ми залишились стояти стіною. Кинути щит і втекти — це спустити цих собак на того ж самого дідуся, на всіх цих людей позаду тебе. Просто не розглядалося такого варіанту». 

Юлій Терехов називає те, як розгорталися події на Майдані, еволюцією революції: «Ми вчилися робити революцію — і зараз би це зробили швидше. Варіанту розійтися вже немає, так? Тоді ми будемо стояти. Холодно? Ми будемо грітися. Спочатку були палиці, зрозуміли, що це дурня, — взяли арматуру. Біля діжки тепло, але тепло виходить нагору? Поставили буржуйки. Біля буржуйки добре, але простір навколо холодний? Розгорнули намети. Це було наче створення мікросоціуму, мікроцивілізації».

Юлій пригадує момент, коли приніс додому шматок з монумента Леніну: «Моя родина плакала. Бабуся взагалі розридалася, тому що… минуле дідуся: багатодітна родина в селищі, де були й голод, і всі ці цькування НКВД. І його внук зніс пам’ятник Леніну, і будує нову українську націю».

Революція Гідності. (Не)завершення

«Чи можу я цілковито спокійно […] сказати цій Небесній Сотні, що їхній внесок, їхня найбільша сплата вже до кінця реалізовані?»

Кінець Революції Гідності був доволі дивним, розповідає Юлій: «Не було якогось дня, коли ми вирішили, що все, розходимося. Втікав Янукович, почалися сутички, пов’язані з окупацією Криму. Тут уже Донецьк, Луганськ. Це не закінчилося об’єднанням України в якомусь співі гімну, спокійними виборами, неспішним обранням влади чи розмірковуваннями про наше світле майбутнє, де Росії немає і вона не напала. Події Майдану переросли в зовсім іншу ситуацію. На фінальних стадіях Революції Гідності доводилося думати про зовсім інші речі. Я не відчув полегшення».

«Чи можу я цілковито спокійно і чесно сказати цій Небесній Сотні, загиблим героям, що їхній внесок, їхня найбільша сплата вже до кінця реалізовані? Буду перед собою відвертим — ні. Залежно, яку ти ставив мету перед собою. Якщо це просто щоб у нас в Конституції було написано щось про Європейський Союз — так. Якщо вона більш глобальна: щоб твої діти жили в європейській країні, щоб ти був упевнений в завтрашньому дні, щоб дотримувалися всі норми, — я не знаю», — розповідає Юлій Терехов. 

Нескінченна революція

«Куди втікати? Куди відходити? Ти подивися, там село, там живуть українці, там чиїсь батьки…»

Юлій пригадує, що на фінальних етапах революції почав цікавитися, як можна долучитися до війська: «У якийсь момент ти починаєш гуглити бригади ЗСУ, дізнаєшся, як підписати контракт, де краще служити, які є роди військ, чим відрізняються десантники від спецназу. Як для чувака, який думав стати діджеєм, створювати треки, я вже був зовсім іншою людиною».

28 серпня 2014-го, у 18 років, Юлій Терехов уклав свій перший контракт і поїхав на захист Донецького аеропорту. З того часу чоловік не полишав військової служби. «Чому ми не можемо побудувати умовний паркан по Дніпру і просто втекти? Бо в нас такого варіанту немає. Так само як не було варіанту втекти з Майдану. Я усвідомив це в Донецькому аеропорту. Там мені було максимально лячно, і в один момент я був дуже відвертий зі своїм командиром після контузії. Сказав йому наодинці, що мені страшно. Він мене зрозумів, це була довга розмова. Тоді пояснив: «Чувак, куди втікати? Куди відходити? Куди відступати? Ти подивися, там село, там живуть українці, там чиїсь батьки. За цим селом ще село, а за ним велике місто — у нас немає куди відступати. Це цінності, за які ми тут воюємо, вмираємо, вбиваємо, аби там було щасливо, добре й тепло».

Авторка: Роксолана Кривенко

Фото: колаж НЗЛ

Євромайдан. Початок 

«Це мало зовсім інший вигляд: ніби він підпише угоду — і буде святкування»

Юлій потрапив на Майдан ще тоді, коли там було кілька десятків людей, і залишився до останнього — зустрівши сотні тисяч. Про те, що на головній площі його рідного Києва збирається громадськість, дізнався випадково: «Кияни не так часто гуляють Майданом і Хрещатиком, тож не пам’ятаю точно, чому я там був і за яких обставин. Суть у тому, що це виглядало як збір людей в очікуванні підписання Угоди про євроінтеграцію. Це було важливо, тому що визначально для нашого руху як демократичної європейської країни — і всі очікували на Майдані. Це мало зовсім інший вигляд: ніби він підпише — і буде якесь святкування. Без сцени, якихось вимог, люди просто зібралися».

Проте зберегти такий настрій надовго не вдалося. 29 листопада 2013 року — день, коли Віктор Янукович поїхав із Вільнюса без підписаної Угоди про євроінтеграцію. Юлій ділиться: «Це був шок, який переростав у нерозуміння: ми — народ, ми хочемо європейського майбутнього, а наш президент, якого ми обрали, сам вирішує за нас».

Після цього, пригадує чоловік, почалися заклики до протесту, однак і тоді вони не мали обрисів революції: «Спочатку ми просто сподівалися, що коли вийде великий натовп на вулиці, то, можливо, якісь радники або останні клепки в його мізках натякнуть, що це може мати наслідки, — але влада з цим загралася».

Євромайдан. Загострення

«Що більше людей виходило, то більше з’являлося автозаків»

Однак протестувальників не почули. Юлій Терехов розповідає: «У якийсь момент ми відчули, що голос народу намагаються взагалі заткнути. Почали вишиковувати загони внутрішніх військ, виставляти якісь огорожі. Влада вирішила, що цих невдоволених людей можна заткнути, а потім бізнес-еліта буде вирішувати все так, як хочуть вони». 

Протест посилювався, разом із ним зростала кількість беркутівців на Майдані. Юлій каже, що було відчуття змагання — хто перший здасться: «Спротив наростав паралельно: що більше людей виходило, то більше з’являлося автозаків».

Євромайдан — Революція Гідності. Ніч розгону

«Дали команду фас — стерти, зачистити Майдан»

У ніч на 30 листопада 2013 року на Майдані залишилися чергувати кілька сотень людей, переважно студентів. Вони співали, спілкувалися, грілися кавою й теплом від діжок із вогнем, і ще не знали, що наказ про їхнє фізичне витіснення з Майдану вже віддали. О 4:07 Сергій Кусюк, керівник київського «Беркуту», передав своїм заступникам останнє розпорядження про розгін протестувальників. Юлій Терехов пригадує: «Дали команду фас — стерти, зачистити Майдан. Людей на моїх очах забивали, мене забивали. Бігли просто як шалені, ці мусора, вулицями, били всіх підряд. Вони були наче сп’янілі від цієї команди».

Тієї ночі Юлій був серед відносно «уцілілих». Разом із 10-15 людьми вони тікали вулицею в бік Михайлівського собору, щоб там знайти прихисток: «За нами бігли, вони шукали всіх уцілілих з Майдану, аби добити й забрати в автозаки, і ми мусили сховатися в соборі. Там почали давати інтерв’ю, хотіли кричати на весь світ, що таке відбулося. Священники били в набат, у дзвони. Ми до останнього не могли розслабитись, тому що, як виявилося, беркутівці оточили собор». 

О 10 ранку в тоді ще 17-річного Юлія розрядився телефон. Почало з’являтися відчуття сильного болю у спині, якій, як виявилося, добряче дісталося, і туманного усвідомлення: «У момент, коли ти оговтуєшся, намагаєшся прийти в себе від шоку, починає боліти спина, якої ти до цього не відчував, намагаєшся скласти думки докупи. І потрошку ти це рефлексуєш в емоції злості, гніву. Ми були зачищені, забиті, за волосся розтягнені, “Беркут” хотів нас перемолоти…»

«Якби це, прямо кажучи, війська Нацгвардії Російської Федерації приїхали лупцювати “хохлів”, а це такі ж, по суті, українці. До останнього була категорія людей, які благали, намагалися достукатися до них, розмовляли. Я багато чого в житті бачив: був у Донецькому аеропорту, під час повномасштабної на Ізюмському напрямку, в Бахмуті. Однак то вже були зовсім інші події, де ти чітко розумієш, що це війна. А коли виходиш на мирний протест і намагаєшся донести свою позицію — і з тобою поводяться таким чином, стріляють в людей, вбивають власний народ, аби тільки заглушити твоє слово, і кров українців тече українськими містами від рук українців — це просто вибух мозку». 

Революція Гідності. Усвідомлення

«Ти свідомо береш палицю, щит і розумієш, що стаєш на шлях боротьби, що це вже революція»

Вийшовши з Михайлівського собору, Юлій спустився в метро, щоб дістатися додому. Тоді він побачив немов альтернативну реальність: «Я вже був інший, розумієте? І тому, коли в метро побачив, як люди, як і раніше, їдуть на роботу, наче нічого не відбулося, — виникли такі суперечливі відчуття. Здавалося, їм байдуже. Вони йдуть у своїх справах, а я спускаюся в метро побитий». 

Юлій потрапив додому близько одинадцятої. Рідні обробили його гематоми на спині після побиття, і на кілька годин хлопець заснув. Прокинувся вже, як розповідає, з усвідомленням, що йде «на бійню»: «Пам’ятаю: тільки розплющив очі й дивлюсь навколо — яку я можу взяти палицю, що можу намотати собі на руки, як захистити спину». 

Така агресія проти власного народу породжувала в Юлієві відчуття, що він не змириться й не пробачить, а тому має помститися: «У цей переломний момент ти вже свідомо береш палицю, щит — і розумієш, що стаєш на цей шлях боротьби, що це вже революція. Це не просто махати ліхтариками: піснями й танцями кардинальних змін у країні не зробиш».

Революція Гідності. Початок

«Ти просто йдеш бути своїм серед своїх, стати плечем до плеча»

Коли Юлій, трохи оговтавшись від нічних подій, знову повертався на Майдан, спершу побачив, що біля собору, де вони збиралися, люди також прийшли з будівельними матеріалами, палицями, шоломами — всім, що можна було б використати для захисту. Однак іще більшу підтримку суспільства він відчув, коли дійшов до Майдану: «На контрасті з тією чорнотою, якою блищав Майдан уночі, — цими шоломами чорними, цими чорними крупинками [«Беркуту» — ред.] — наступного дня нас туди річкою ніс натовп, і все було заповнене людьми, яких ставало ще більше».

Юлій пригадує відчуття єдності із суспільством: «Після того, як наших 200-300 людей просто били, розігнали й дуже багато кого в той момент, як виявилось, вже вивезли в автозаках “на зовсім”, люди повстали. Усі, як один, йшли й знали, куди вони йдуть, що вони мають бути там, показати, що ми єдині, сильні. Що ви поставите проти нас тепер?».

Ця єдність тоді відчувалася у всьому: «…навіть у налитій чашці чаю від жіночки. От у неї був удома термос, вона зробила 20 літрів чаю, принесла й наливала його. Він закінчився через пʼять хвилин, але вона вже зробила внесок — і це був факт єдності. Люди, які заїжджали на дорогих автівках, відкривали багажник, а машина була повністю забита палицями, лопатами. Жінки, які дубасили молотком по бруківці, бо колись її клали для того, щоб там коні їздили. А тут, вибачайте, нам треба нею битися. Ця жіночка дубасить бруківку, вона не може побудувати барикаду чи бити палицями “Беркут”, але вона може це. І вона це робить. Ця єдність витала в повітрі: в піснях, закликах, у відчутті підтримки. Ти просто йдеш бути своїм серед своїх, стати плечем до плеча».

«Зараз мені сумно від усвідомлення, що, на жаль, ми як нація відчуваємо цю єдність лише на піку якоїсь катастрофи. Це був сплеск, і він досить довго тримався, враховуючи, що потім відбулася окупація Криму й початок збройної агресії на сході. Але вже у 2017 році воно спадало», — розповідає Юлій Терехов. 

Революція Гідності. Загострення

«Мені було лячно за цих людей, з якими тільки що відчував єдність. Серед них ще й була моя мама…»

Юлій був на Майдані протягом усієї Революції Гідності, окрім двох моментів: коли захворів і як поїхав до університету, щоб закрити сесію: «Увесь час я жив там, я не міг собі дозволити іншого. З усієї країни з’їхались люди, а я, киянин, не міг поводитися на кшталт: “Ну все, я почергував — піду додому в тепле ліжко”. Якщо люди мерзнуть на вулиці, то я буду мерзнути з ними. Якщо людей б’ють кийками або розганяють, я буду серед них і в той момент».

Пригадує день, коли складав сесію в університеті: «Більшість викладачів ставилися лояльно. Пізніше стало відомо, що, окрім мене, кілька хлопців із групи теж були на Майдані. До мене дійшла інформація, що, мовляв, ти на Майдані, але не наглій, на сесію маєш з’явитися. Більшість мені поставили “автомат”, а на один довелося приїхати, здавати курсову роботу, яку я зробив за один вечір. Наступного дня прийшов закривати всі ці заліки. Пам’ятаю, був брудний, у дірявій куртці, пропаленій вогнищами й цими світло-шумовими гранатами. Відчиняються двері аудиторії, усі на мене підіймають обличчя, бо вони сидять і пишуть, а я ще й запізнився на той нещасний диктант. Тоді викладачка ледь не заплакала. Я дав їй залікову книжку і не просив щось поставити, просто залишив її. Питання освіти, навчання для мене тоді було на останньому місці. Вона поставила “автомат”». 

Згодом, коли Юлій підписав свій перший контракт, в університеті вмовили взяти академвідпустку, щоб потім повернутися, мовляв: «Їдь, воюй, але ж ти був крутим звукорежисером, отримував високі оцінки. Навоюєшся — приїжджай». Однак більше до цієї справи чоловік не повернувся.

Відчуття єдності з людьми чергувалося зі страхом за них, коли на Майдані ставало надто небезпечно. Юлій пригадує: «Ми спалили БТРи, що їхали нас штурмувати, відійшли від Грушевського. Майдан був майже в оточенні. Тоді я наблизився до кутка вулиці й подивився: зліва БТРи й дуже-дуже багато міліції, внутрішніх військ, “Беркуту”. На мосту зверху атакують, з Жовтневого скидають людей. Розумію, що за спиною ще гірше. Мені було лячно за цих людей, з якими тільки що відчував єдність. Серед них ще й була моя мама. Я сказав їй іти. Уже тоді відчувалося щось схоже з самовідданістю героїв, які готові зірвати гранату, перебуваючи в оточенні. Я тут залишуся, а ти йди».

Це був перший момент, коли в Юлієві відчуття єдності й страху так міцно переплелися. Другий такий момент був під час розстрілів. 

«Еволюція революції»

«Кинути щит і втекти — це спустити цих собак […] на всіх людей позаду тебе. Просто не розглядалося такого варіанту»

Групі, в якій тоді був Юлій, довелося побувати в усіх найпекельніших точках під час Революції Гідності. Однак він і не думав піти з Майдану: «Звісно, страх був. Я не соромлюся це визнати, хоч і чоловік, кіборг. Проте чомусь ти не розглядаєш цього варіанту, сам для себе його анулюєш. Коли почалися розстріли, мене родичі вивезли звідти машиною, просили зупинитися. Там уже повний хаос нісся, людей розстрілювали, як у тирі. Проте навіть в умовах, коли нас били, оточували, заливали холодною водою, пускали на нас величезні колони, коли в мене стріляли гумовими кулями, я просто не мав такого для себе варіанту. Це як зрадити себе й людей, які поруч. Пригадую, як відтягував пораненого дідуся, у якого з голови йшла кров, він лежав і ми відступали зі щитами. Він потім долучився до іншого натовпу, ми залишились стояти стіною. Кинути щит і втекти — це спустити цих собак на того ж самого дідуся, на всіх цих людей позаду тебе. Просто не розглядалося такого варіанту». 

Юлій Терехов називає те, як розгорталися події на Майдані, еволюцією революції: «Ми вчилися робити революцію — і зараз би це зробили швидше. Варіанту розійтися вже немає, так? Тоді ми будемо стояти. Холодно? Ми будемо грітися. Спочатку були палиці, зрозуміли, що це дурня, — взяли арматуру. Біля діжки тепло, але тепло виходить нагору? Поставили буржуйки. Біля буржуйки добре, але простір навколо холодний? Розгорнули намети. Це було наче створення мікросоціуму, мікроцивілізації».

Юлій пригадує момент, коли приніс додому шматок з монумента Леніну: «Моя родина плакала. Бабуся взагалі розридалася, тому що… минуле дідуся: багатодітна родина в селищі, де були й голод, і всі ці цькування НКВД. І його внук зніс пам’ятник Леніну, і будує нову українську націю».

Революція Гідності. (Не)завершення

«Чи можу я цілковито спокійно […] сказати цій Небесній Сотні, що їхній внесок, їхня найбільша сплата вже до кінця реалізовані?»

Кінець Революції Гідності був доволі дивним, розповідає Юлій: «Не було якогось дня, коли ми вирішили, що все, розходимося. Втікав Янукович, почалися сутички, пов’язані з окупацією Криму. Тут уже Донецьк, Луганськ. Це не закінчилося об’єднанням України в якомусь співі гімну, спокійними виборами, неспішним обранням влади чи розмірковуваннями про наше світле майбутнє, де Росії немає і вона не напала. Події Майдану переросли в зовсім іншу ситуацію. На фінальних стадіях Революції Гідності доводилося думати про зовсім інші речі. Я не відчув полегшення».

«Чи можу я цілковито спокійно і чесно сказати цій Небесній Сотні, загиблим героям, що їхній внесок, їхня найбільша сплата вже до кінця реалізовані? Буду перед собою відвертим — ні. Залежно, яку ти ставив мету перед собою. Якщо це просто щоб у нас в Конституції було написано щось про Європейський Союз — так. Якщо вона більш глобальна: щоб твої діти жили в європейській країні, щоб ти був упевнений в завтрашньому дні, щоб дотримувалися всі норми, — я не знаю», — розповідає Юлій Терехов. 

Нескінченна революція

«Куди втікати? Куди відходити? Ти подивися, там село, там живуть українці, там чиїсь батьки…»

Юлій пригадує, що на фінальних етапах революції почав цікавитися, як можна долучитися до війська: «У якийсь момент ти починаєш гуглити бригади ЗСУ, дізнаєшся, як підписати контракт, де краще служити, які є роди військ, чим відрізняються десантники від спецназу. Як для чувака, який думав стати діджеєм, створювати треки, я вже був зовсім іншою людиною».

28 серпня 2014-го, у 18 років, Юлій Терехов уклав свій перший контракт і поїхав на захист Донецького аеропорту. З того часу чоловік не полишав військової служби. «Чому ми не можемо побудувати умовний паркан по Дніпру і просто втекти? Бо в нас такого варіанту немає. Так само як не було варіанту втекти з Майдану. Я усвідомив це в Донецькому аеропорту. Там мені було максимально лячно, і в один момент я був дуже відвертий зі своїм командиром після контузії. Сказав йому наодинці, що мені страшно. Він мене зрозумів, це була довга розмова. Тоді пояснив: «Чувак, куди втікати? Куди відходити? Куди відступати? Ти подивися, там село, там живуть українці, там чиїсь батьки. За цим селом ще село, а за ним велике місто — у нас немає куди відступати. Це цінності, за які ми тут воюємо, вмираємо, вбиваємо, аби там було щасливо, добре й тепло».

Авторка: Роксолана Кривенко

Фото: колаж НЗЛ

До революції

За кілька тижнів до нового 2014 року багато українців ночували в наметах в центрі Києва. Тисячі людей мерзли і наражалися на небезпеку заради відстоювання власної гідності. Коли влада відправила спецпідрозділ міліції бити студентів, люди припинили вважати її гідною державних посад — Янукович і його партія втратили легітимність. А поки на Майдані громадянське суспільство тримало оборону від натиску силовиків, по українських телевізорах показували російські серіали, по радіо грала російська музика, а в парламенті сиділи проросійські депутати.

Сьогодні порівнювати Україну і Білорусь не доводиться: одна країна воює за свою свободу проти РФ, а з території іншої Москва проводить атаки не лише на Україну, але і на самі білоруські культуру й мову. Та ще 11 років тому подібності було більше. Перед очікуваним підписанням угоди про асоціацію з ЄС проводили соцопитування про те, в який саме союз українці хочуть йти — в Європейський чи Митний (який очолює Росія). Відповіді розділилися майже порівну з незначною перевагою Митного союзу (38% опитаних проти 37,8%).

40,5% опитаних українців у 2013 році зазначили, що вони б краще зберегли відкриті кордони з Росією замість вступу в ЄС. За членство в Євросоюзі і встановлення віз і митниць з РФ виступив тоді лиш 31% респондентів. Тобто вступати в Євросоюз в принципі люди були не проти, але розривати при цьому стосунки з Росією більшість українців не хотіла. І не можна сказати, що така позиція була антиукраїнською, адже понад 80% людей ще в 2013 році підтримували незалежність України. Вони радше просто не бачили загрози з боку Москви. Для контексту, проросійські сили в Україні таки були, та їх було досить мало: у лютому 2013 року 16% опитаних зазначили, що вони б хотіли, аби Україна і Росія обʼєдналися в одну державу (частка людей з такою позицією стабільно знижувалася із 32% у 1990-х).

Революція і страх

Коли в людей питали, в який з союзів вони воліли б вступити, Європейський чи Митний, відповіді показували чітку прогресію: що молодшими були респонденти, то більше вони виступали за Європейський Союз і проти Митного. Серед молоді віком до 29 років проєвропейські погляди переважали зі значним відривом (50,6% за ЄС проти 28,6% за Митний). Тому, коли Віктор Янукович оголосив, що асоціацію з ЄС підписувати не будуть, саме студенти вийшли на вулиці. Для них це питання було найбільш чутливим, вони на нього й відреагували. Ну а далі історію ми знаємо: побиття мітингувальників, революція, війна.

Війна і ті, хто її ведуть

Варто було українцям побачити наміри Росії, як все почало швидко змінюватись. У межах буквально кількох років проросійські партії втратили більшість своїх можливостей і впливу в суспільстві. Комуністичні партії та ідеологію взагалі заборонили як явище. Російський культурний продукт, як то фільми, серіали чи книжки, почали обмежувати в Україні, а то і взагалі забороняти. На радіо почали встановлювати квоти для української музики. Заснували низку державних інституцій, які мали захищати українську культуру і просувати її у світі. Переглянули підтримуваний державою погляд на українську історію, а разом з ним і освітні програми. Більше стали цікавитися походженням різного роду традицій і особливо державних свят, які часто тягнули не від української історії, а від радянських офіційних дат. І реформи працювали — українського ставало більше.

Та робити це все було можливо, бо від російського наступу відбивалися українські вояки. Багато з них були добровольцями, які самостійно організовувалися на захист країни. Українська армія у 2014 році була в настільки поганому стані, що відновлювати її довелося майже що з нуля. На цьому фоні виріс масовий волонтерський рух, який почався ще на Майдані. Тим часом в Росії, як видається, вважали окупацію Криму і війну на сході України достатнім «покаранням» для українців за те, що вони скинули проросійського Януковича. Точних мотивацій Кремля ми знати не можемо, але виглядає на те, що Москва думала, що створених проблем достатньо, щоб українці самі захотіли здатися.

Українці натомість хотіли домовлятися. Обидва українські постреволюційні президенти почали з того, що проводили переговори з Кремлем у так званому Нормандському форматі (тобто за участі Німеччини і Франції). Але, оскільки Росія вимагала буквально капітуляції, перемовини ні до чого не призвели і все обмежилося Мінськими угодами — тимчасовим перемир’ям. А поки Росія сподівалася, що рано чи пізно українці таки здадуться, Україна не гаяла часу.

Зміни, які потрібні були ще позавчора

Змін з 2014 року було стільки, що їх складно навіть перерахувати. Розвиток культурних інституцій і армії були важливою, але лише їхньою частиною. Люди вимагали реформи на всіх щаблях влади, тож вони почалися в антикорупційних структурах, а також в силових відомствах (замість міліції створили поліцію). Українські православні церкви об’єдналися в одну (ПЦУ), яка здобула міжнародне визнання. Церкви Московського патріархату почали втрачати вплив.

Українська економіка, яка не те що десятиліттями, а століттями була прив’язана до російської, стала змінювати свій напрямок. Основним торговельним партнером українських компаній став ЄС. Це мало наслідки, які буває складно співставити з інтеграцією із Заходом. Наприклад, той факт, що в комп’ютерній грі «S.T.A.L.K.E.R. 2» української компанії GSC Game World доступна українська та англійська мови, але немає російської, є можливим саме тому, що основна аудиторія українських продуктів — це більше не росіяни. Це лиш один приклад, але зміна була фундаментальна. А ще ж Україна почала закуповувати ресурси не від РФ, а з Заходу.

Втілювати реформи в реальність, звісно, було вкрай непросто. Переорієнтувати своє життя на нові рейки й одній людині складно, а тут ціла країна. Такі зміни потребують шаленої кількості грошей, зусиль і, певно що, бажання. Багато людей, яким стара система була вигідна, з усіх сил намагалися змінам пручатися. Додайте до цього бойові дії і обурення та втому звичайних людей, які опинилися посеред бурхливих і дорогих змін, і ви отримаєте Україну зразка до 2022 року. Суспільство адаптувалося до реальності і навіть, як виявилося, підготувалося до того, що чекало його попереду. Та більшість українців не усвідомлювала загрозу до кінця. Тоді настав лютий 2022-го.

Велика війна

У 2013 році День Незалежності був одним з найменш улюблених свят більшості українців, свідчать соцопитування. Нижче за нього був лиш День праці і День Конституції. Навіть День Перемоги був вище. Тепер, у 2024 році, День Незалежності — найбільш улюблене нерелігійне свято в Україні (попереду нього лише Різдво та Великдень). Як ми вже писали, незалежність українці більшість українців підтримували здавна, але вочевидь сприймали її як належне, не бачили загрози її втратити. Та це було до війни.

Коли Росія відкрито напала на Україну, відправивши колони бронетехніки й солдатів маршем на Київ, українці були готові чинити опір. І морально, й організаційно. Армія, добровольці, волонтери, тисячі люди долучилися до спротиву як тільки могли. Це допомогло зберегти країну. А ще це було щиро і це захопило увагу світу. Україна вижила.

Загрози і можливості

Та не слід мати ілюзій: цього досягли великою ціною і загроза поки ніде не зникла. Українське суспільство змогло адаптуватися до війни і витримати її краще, ніж будь-хто сподівався (згадайте прогнози із взяттям Києва російськими військами від західних союзників). Але й РФ не показує бажання зупинятися. Наразі Україна не контролює частину своєї території, велика частина української економіки розбомблена та гірше за все — ми втратили тисячі життів. Мільйони людей втратили домівки і змушені були стати біженцями. Багато хто поїхав за кордон. Це все дуже боляче. А ще це обмежує нас у можливостях.

Але можливості таки є. Досі абсолютна більшість українців готова продовжувати боротьбу, хоча в цьому питанні Росія не залишає нам альтернативи. За останні 11 років українці змогли змінити себе феноменальним чином, а разом з тим — і свою державу. Слід продовжувати. Реформи держуправління, освіти, боротьба з корупцією, з олігархами — це те, що вже допомогло нам боротися з РФ і їх не можна зупиняти, бо ж роботи ще достатньо.

Зміни навколо починаються зі змін у собі. Країна змінюється, коли інші погляди виникають в її громадян. Погляди українців на життя вже помітно змінилися. А якщо глянути на українську молодь, то її життєві орієнтири дають віру в краще майбутнє, в дотримання прав і правил, і у відданість ідеалам. Коли до роботи, до громадського активізму і до державного управління прийдуть українці, які народилися після 2014 року, нашу країну буде взагалі не впізнати. Найстарші з них, до речі, вже вчаться у середній школі.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото:Pexels/Dmitry Zvolskiy

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Сергій Нігоян

Перший полеглий на Майдані

Вік: 20 років

Національність: вірменин

Місце проживання: село Березнуватівка, Дніпропетровська область

Професія: навчався на вчителя фізкультури, мріяв стати актором

Сергій Нігоян приїхав на Майдан 8 грудня 2013 року, сказавши спочатку рідним, що просто відвідає Дніпро. «Я не зміг спокійно відреагувати на те, що Беркут побив тих студентів», — аргументував свою мотивацію хлопець. Під час революції спершу був охоронцем, на початку січня став бійцем самооборони. Режисер Сергій Проскурня, що саме працював над проєктом до 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, 21 грудня 2013-го записав відео, де Нігоян читає уривок з поеми «Кавказ». 

Через холод у січні Сергій захворів. Лікарі наполягали, щоб він підлікувався вдома, але довго втриматися хлопець там не зміг, тому знову повернувся до столиці. 22 січня 2014 року біля стадіону «Динамо» на вулиці Грушевського Сергія Нігояна вбили. Кулі дістали його за одним з обгорілих автобусів близько 5:30 ранку. 

Борець Революції Гідності посмертно нагороджений званням Герой України. Його мрія про акторство втілилася у засновану у 2017 році стипендію імені Сергія Нігояна за спеціальністю «Сценічне мистецтво» і створену у 2018-му Відзнаку імені Сергія Нігояна, у якій митці створюють творчі проєкти про боротьбу за свободу.

Назар Войтович

Наймолодший полеглий на Майдані

Вік: 17 років

Національність: українець

Місце проживання: село Травневе, Тернопільська область

Професія: навчався на дизайнера

Назар Войтович прагнув поїхати до Києва одразу після розгону студентів «Беркутом» 30 листопада 2013 року. Однак через навчання в коледжі і вмовляння батьків спочатку залишився у Тернополі. Хлопець долучався до місцевого Майдану: мітингував, передавав речі протестувальникам у Києві. 19 лютого 2014-го мав відправити один з таких пакунків, але натомість поїхав сам. Батькові зателефонував уже в автобусі до столиці, пообіцяв бути обережним і стояти біля сцени. 

Наступного дня, 20 лютого, Назара Войтовича вбили. Перед тим він зустрівся зі своїми краянами у тернопільському наметі на Майдані, допомагав пораненим на Інститутській, укріплював барикаду. За кілька годин, о 9:22, у Назара Войтовича поцілила куля снайпера біля «Жовтневого палацу». 

Хлопець полюбляв читати історичні книги. Остання, «Холодний Яр» Юрія Горліса-Горського, так і залишилася назавжди із закладкою на 20 сторінці. Посмертно Назара Войтовича нагородили званням Герой України.

Іван Наконечний

Найстарший полеглий на Майдані

Вік: 82 роки

Національність: українець

Місце проживання: Київ

Професія: лейтенант військово-морського флоту, інженер

Іван Наконечний ще дитиною пережив Голодомор, бачив Другу світову, німецьку окупацію, Помаранчеву революцію, не залишився осторонь і Революції Гідності. Після побиття студентів 30 листопада щодня приїжджав на Майдан, попри застереження рідних. Хотів долучитися до самооборони, але через поважний вік йому відмовили.  Після цього був радником і допомагав чергувати на Майдані. 

18 лютого 2014 року чоловік долучився до ходи, під час якої вимагали ухвалити зміни до Конституції та обмежити повноваження президента. Тоді силовики жорстоко побили чоловіка на Інститутській близько 15:45. Він отримав важкі травми голови та шийного відділу хребта, внаслідок чого потрапив у кому. Чоловіку зробили операцію, але це не допомогло. 7 березня Герой України помер у лікарні.

У кишені Івана Наконечного знайшли аркуш із паспортними даними і номером телефону племінниці, які він завчасно підготував. Чоловік свідомо віддав життя у боротьбі за вільну проєвропейську Україну.

Михайло Жизневський

Єдиний іноземець, відзначений званням Герой України

Вік: 25 років

Національність і громадянство: білорус

Місце проживання: в останні роки життя — Біла Церква у Київській області

Професія: газозварювальник, журналіст

Є лише один іноземець, який отримав звання Героя України, і це білорус Михайло Жизневський. В Україну хлопець переїхав, коли йому було 17, через політичні проблеми на Батьківщині. Із перших днів Євромайдану долучився до протестувальників: допомагав будувати барикади, охороняв об’єкти. 

Михайла Жизневського вбили зранку 22 січня 2014 року. Тоді силовики намагалися відтіснити людей до Європейської площі, чоловік виконував роль щитового. Наскрізне вогнепальне поранення в ділянку серця забрало життя Героя України. 

Михайло Жизневський — перший, з ким прощалися саме на Майдані. Улюбленою піснею хлопця була «Пливе кача по Тисині», яку його друзі попросили ввімкнути під час прощання з героєм. Після цього композиція стала символом полеглих під час Революції Гідності і лунала завжди, коли загиблих на Майдані проводжали в останню путь.

Яків Зайко

Учасник трьох українських революцій

Вік: 73 роки

Національність: білорус

Місце проживання: Житомир

Професія: журналіст, письменник, політик

Яків Зайко за своє життя долучився до трьох революцій: на граніті (1990), Помаранчевої (2004) і Революції Гідності (2014). Хоч він і народився в Білорусі, але більшу частину життя прожив і присвятив Україні. У 1990-1994 роках був депутатом Верховної Ради.  

До протестів на Майдані Яків долучився у грудні 2013-го: щодня приходив на головну площу столиці і пікетував. 18 лютого 2014-го з більшістю протестувальників перебував в урядовому кварталі. По обіді люди були змушені відступати через наступ силовиків. У натовпі Якова Зайка втратив з поля зору знайомий колега-журналіст Михайло Сидоржевський. Попри спроби зв’язатися з ним, це не вдалося. Пізніше виявилося, що близько 16:00 Яків Зайко помер на станції метро «Театральна» через серцевий напад. 

У 2018 році Григорій Цимбалюк видав книжку «Він був справжнім. Спогади про Якова Зайка». «Він був справжнім», — так про свого батька сказав його син Олександр… 

Антоніна Дворянець

Одна з трьох жінок-Героїнь Небесної Сотні

Вік: 61 рік

Національність: українка

Місце проживання: Бровари/Чорнобиль, Київська область

Професія: інженерка-гідротехнік на пенсії

Антоніна Дворянець пережила три переломних моменти в історії України, і в кожному — не залишилася осторонь. Перший з них — вибух на ЧАЕС. На момент аварії Антоніна з чоловіком і дітьми жила в Чорнобилі. Спочатку їх евакуювали, однак подружжя невдовзі повернулося в місто вже як ліквідатори. 

Другий — Помаранчева революція, до якої вони з чоловіком долучилися, а перед тим протестували на акціях «Україна без Кучми» (2000-2001). Третій — Революція Гідності. На Майдан жінка вперше вийшла 1 грудня 2013-го. Там зустріла і Новий рік, і Різдво. Антоніна розносила їжу самооборонівцям, забезпечувала їх теплими речами, підтримувала фінансово. 

18 лютого 2014 року біля виходу зі станції метро «Хрещатик» жінка побачила, як силовики б’ють протестувальників. Спробувавши заступитися за них, сама зазнала травм, від яких померла. Чоловік Антоніни розповідав, що йому дозволили забрати тіло з моргу лише за умови, що він, попри видимі сліди побиття, не буде заперечувати, що смерть дружини настала через серцеву недостатність. Антоніна Дворянець нагороджена званням «Герой України».

Та ще 101 Герой Небесної Сотні та мільйони протестувальників…

Вік: 0-100

Національність: усі, кому не байдуже майбутнє України

Місце проживання: вся Україна

Обличчя Майдану — це обличчя кожного, хто там був: протестував, не погоджувався і відстоював нашу державу. Хто лікував, волонтерив, виходив на мітинги у своїх містах, приносив теплі речі і їжу, хто не залишився осторонь — кожному ми завдячуємо європейський шлях України після 2014-го.

Авторка тексту: Роксолана Кривенко

Фото: Колаж НЗЛ

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Ми зібрали 6 важливих прикладів з історії України за останні 100 років, які показали дух молоді, що бажає змін на краще.

Бій під Крутами (29 січня 1918 р.)

Одним з перших та визначних проявів студентського патріотизму став бій під Крутами. Тоді більшовицька армія мала значну перевагу: її чисельність була майже в 10 разів більшою за армію УНР (Української Народної Республіки), і їхня техніка була значно потужнішою: бронепотяг та артилерія — проти гармат та кулеметів. Однак тодішні армія УНР, яка налічувала лише 520 осіб, змогла зупинити наступ більшовиків на 4 дні, завдяки чому було підписано Берестейський мирний договір. А план очільника радянської армії Михайла Муравйова захопити Київ у той же день провалився.

Революція на граніті (2-17 жовтня 1990 р.)

Таку назву отримали протести молоді (переважно студентів), які в центрі Києва влаштували масову акцію з голодування, аби тодішня влада прислухалася до їхніх вимог. Оскільки керівництво СРСР направило всі гроші країни на військовий промисел, фінансів на звичні побутові речі не вистачало. Так виник дефіцит товарів, що і стало однією з причин виходу молоді на протест.

На тодішній площі Жовтневої революції (нині це Майдан Незалежності) протестувальники розгорнули наметове містечко, а кількість людей, що долучалися до цієї акції, зростала. Серед вимог учасники цього дійства висували:

• відкласти підписання нового союзного договору (після цього рішення СРСР мав постати оновленим союзом, що означало збереження цієї держави);
• перевибори Верховної Ради УРСР з веденням багатопартійної основи (тоді провідною партією була комуністична);
• аби українці проходили службу на території УРСР (тоді багатьох відсилали до різних куточків Радянського Союзу);
• здійснити націоналізацію майна Компартії України та Ленінської Комуністичної Спілки Молоді України;
• відправити у відставку голову Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Коли 16 жовтня мітинги набули всеукраїнського масштабу, влада пішла на поступки. Наступного дня виконали частину з вимог. Дії і рішучість цих студентів та молоді, яка долучилася до Революції на граніті, стали одним із поштовхів до розпаду СРСР та продемонстрували бажання українців розвиватися у самостійній країні.

Революція Гідності (21 листопада 2013 — 22 лютого 2014)

Після рішення Віктора Януковича не підписувати угоду про асоціацію України з ЄС на саміті «Східного партнерства» небайдужі вийшли на Майдан Незалежності у Києві на мирну акцію протесту, аби показати невдоволення діями очільників країни.

Українці, значною частиною серед яких були саме студенти, долучилися до масової акції проти відхилення українського керівництва від курсу інтеграції у ЄС та засилля влади в руках Януковича та його прибічників з орієнтацією на Росію.

Однак тодішні очільники держави не були налаштовані на поступки, що продемонстрували використанням фізичної сили проти мирних протестувальників. Унаслідок цього загинули 107 людей, а отримали поранення 1372 людини.

Як результат, тодішній президент України Янукович утік, тодішній голова Верховної Ради Рибак подав у відставку, майже 20 депутатів вийшли з «Партії регіонів», а низку високопосадовців звільнили. Однак найголовнішим стало те, що Україна вийшла з-під сфери контролю РФ в економічному та політичному планах.

Боротьба студентів НАУ проти корупції у своїй альма-матер (кінець 2015 р.)

До кінця 2015-го корупційна схема Національного авіаційного університету була настільки масштабною, що до неї були залучені не лише працівники, а й студенти і навіть Студентська рада університету (орган ЗВО, метою якого є працювати над удосконаленням навчання та розвитку студентів).

Наприклад, з 2004 по 2013 роки в цьому навчальному закладі працювала Наталія Корчак, яка з 2016 по 2018 роки обіймала посаду голови Національного агентства України з питань запобігання корупції. Під час роботи в НАУ вона не була помічена в антикорупційній діяльності.

Навіть коли 2013 року активні учасники партії «Свобода» запропонували студентам НАУ долучитися до мітингу, адже умови й тих, і тих збігалися, останні побоялися погодитися на це рішення. Ба більше — їм могло бути непереливки лише через те, що вони підтримали цю ініціативу деінде в соціальних мережах.

Однак наприкінці 2015 року в НАУ з’явилися активні студенти та аспіранти, які вирішили протистояти цій корупційній схемі. Вони створили Наукове товариство, яке сприяло та проводило науково-популярні заходи. Серед них TEDxNAU, Літня школа по безпілотниках, курс Дата-аналітики від УКУ та курс програмування CS50.

Після цього активісти товариства вирішили відновити діяльність Студентської ради НАУ на демократичних засадах. Однак, інші студенти через схему махінацій провели свого ставленика на голову Студради.

Як результат, Студентське самоврядування у НАУ так і не було повноцінно відновлено. Але студенти цього ЗВО довели, що можна творити нове, долаючи стару прогнилу систему. Просто іноді на це треба трохи більше часу.

Фіктивне збільшення стипендій (1 вересня 2021 р. — січень 2022 р.)

Після виходу 1 вересня 2021 року постанови №933, яка внесла зміни до постанов №882 та №1047 про збільшення розміру стипендій студентам-відмінникам українських ЗВО, зменшивши ліміт стипендіантів, у мережі виникло масштабне обурення. Адже тоді кількість людей, що отримають стипендію зменшилась з попереднього значення у розмірі 40-45% до 35-40%.

Тобто одні студенти мали отримувати гроші коштом інших, тому що Міносвіти не виділило більше фінансів, а скоротило кількість отримувачів стипендії.

Студенти не змогли змовчати та почали активну онлайн-компанію. У символічну дату, 17 листопада, профспілкова та студрадівська молодь випустили відео, де студенти університетів Львова, Харкова, Києва, Черкас та інших міст записали звернення до Міністерства освіти підняти розмір стипендій до прожиткового мінімуму, не зменшуючи при цьому кількість осіб, що отримують цю державну виплату.

Також у соціальних мережах студенти активно вимагали, аби Міністерство Освіти переглянуло це рішення та зробило все як слід. Навіть запустили #дотримуйтеся_слова, дописи та сторіз з яким публікували на своїх сторінках як і студенти, так і студентські організації.

Як результат, ліміт стипендіатів повернули до попереднього рівня, а стипендії дійсно збільшили.

Російсько-українська війна (2014 р. — і нині)

Після початку російсько-української війни студенти не змогли сидіти спокійно, і взяли до рук зброю, аби захистити територіальну цілісність своєї країни.

А з 24 лютого 2022 року університетська молодь активно долучилася не лише до захисту країни, а й до оборони тилу також. У закладах освіти масово почали виготовляти сітки, збирати та відправляти гуманітарну допомогу, готувати їжу для бійців Тероборони. Значна частина з них і досі активно тримає тил, поєднуючи це з навчанням. Наприклад, студенти Львівського національного університету ім. І. Франка щосуботи виготовляють окопні свічки, які відправляють бійцям для обігріву.

Також безліч студентів ще на початку повномасштабного вторгнення так і не повернулися до навчання після вимушених канікул у всіх ЗВО України. Деякі з них назавжди запам’яталися історії країни бійцями, що полягли, захищаючи рідну державу. Наприклад, на сайті Каразінського університету є окрема сторінка, яка присвячена тим студентам та випускникам цього ЗВО, що померли внаслідок російської агресії.

А у Львові, зокрема, 12 серпня 2022 року провели акцію «Дипломи, які ніколи не видадуть». Тоді на площі Ринок повісили 40 іменних документів про закінчення навчання, які вже ніколи не побачать своїх власників, адже вони в перші дні повномасштабного вторгнення узяли до рук зброю та загинули, борючись за свободу нашої країни.

Колаж: Тетяна Єрко

Підготувала Олександра Литвин

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

21 листопада 2013 року півтори тисячі людей вийшли на площу в знак протесту проти того, що проросійський президент Віктор Янукович відмовився підписувати документ, до якого держава йшла роками: угоду про асоційоване членство України в Європейському Союзі. Вночі 30 листопада на вулиці продовжували залишатися кілька сотень активістів, переважно студентів. Їх жорстоко розігнала поліція. У відповідь на це 1 грудня в центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Міліційне свавілля скликало людей, обурених корупцією, узурпацією влади, політикою русифікації та зближення з Росією.

Майдан — це мирні багатомільйонні протести. Спочатку на Майдан вийшла молодь — студенти, потім приїхали тисячі беззбройних людей. Агресивно на Майдані діяли проурядові сили — «Беркут».

Увечері 21 листопада першою закликала вийти на Майдан Незалежності журналістка «5 каналу» Інна Неродик. Масова зустріч однодумців сталася завдяки журналісту Мустафі Найєму, який написав у соцмережах.

Кампанії солідарності та підтримки українських мітингарів пройшли у понад 20 країнах. Найбільші відбулися у різних містах Канади, США, Німеччини, Польщі, Великобританії, Італії та Франції. Місцеві активісти влаштовували акції протесту в Австрії, Австралії, Бельгії, Грузії, Естонії, Іспанії, Португалії, Литві, Норвегії, Швеції, Чехії та багатьох інших країнах світу.

Скільки людей загинуло у Революції гідності?

Офіційно встановлено 107 жертв Революції гідності. Більшість героїв «Небесної сотні» померли від вогнепальних поранень 20 лютого 2014 року.Спочатку в списку Небесної Сотні було 108 осіб. 2015 року слідством і вироком суду цифру уточнено. Встановлено, що загибель одного з зарахованих до сотні — В’ячеслава Ворони — сталася внаслідок подій, не пов’язаних із Майданом. 

У який день загинула найбільша кількість людей?

Саме 20 лютого 2014 року в середмісті Києва загинуло найбільше людей — 48. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013–2014 років і п’ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року за демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

Яка пісня стала реквіємом Небесній Сотні? 

21 лютого 2014 року на Майдані відбулося прощання із полеглими, названими Небесною Сотнею, під час якого пролунала українська пісня «Плине кача…», що стала реквіємом майданівцям. За однією з версій, автором вислову «Небесна Сотня» є поетеса Тетяна Домашенко, яка під враженням подій написала вірш «Небесна Сотня воїнів Майдану» (21-22 лютого 2014).

Прем’єр-міністр Бельгії Гі Вергофстадт назвав Євромайдан найбільшою проєвропейською демонстрацією в історії ЄС. Це — найтриваліший мітинг останнього часу. Безперервно простояв 92 доби. Для порівняння, 1989 року маніфестації з повалення комуністичного режиму в Чехії та Словаччині тривали 42 дні. В Румунії, які закінчилися самосудом і стратою диктатора, 11 днів.

Фото: istpravda.com.ua

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Детальніше. Протистояння на Грушевського почалось ще 19 січня. Його назвали «Вогнехрещем». Тоді мітинг перетворився у ходу до Верховної Ради. Майданівці перекидали міліційні автобуси, жбурляли пляшки з бензином і бруківку у беркутівців. Силовики застосовували сльозогінний газ, травматичну зброю, світлошумові гранати поливали людей з водомета.

Бій на Грушевського, який тривав понад дві доби, завершився 21 січня. На вулицю вийшли священнослужителі, які протягом доби молилися між майданівцями та силовиками. Наступного ранку, 22 січня, «Беркут» почав наступати і відтіснив демонстрантів від Європейської площі. Тоді ж убили перших мітингарів.

Що варто знати про розслідування справ Майдану:

• Розмова з адвокаткою родин Героїв Небесної Сотні Євгенією Закревською (The Ukrainians)
• ЄСПЛ визнав порушення прав людини під час розгону Майдану з боку влади. Низка порушень, які відбувалися під час розгону Майдану в лютому 2014 року, є цілеспрямованими діями тодішньої влади ― тобто парламенту часів Віктора Януковича. Про це йдеться у рішенні Європейський суд з прав людини. 
• 7 років тому відбувся силовий розгін Майдану. Чому про це потрібно пам’ятати? У ніч з 29 на 30 листопада спецпідрозділ «Беркут» на Майдані Незалежності у Києві розігнав та побив студентів. Молодь протестувала проти рішення тодішнього уряду Миколи Азарова зупинити підготовку до Угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Фото: armyinform.com.ua

Детальніше. День Гідності та Свободи став своєрідним наступником Дня Свободи, який відзначали на честь Помаранчевої революції з 2005 по 2011 роки 22 листопада, але згодом його скасувала тодішня влада на чолі з президентом Януковичем .

Саме 21 листопада 2013 року почалися протести українського громадянського суспільства. Це була реакція на рішення тодішньої влади припинити курсу на євроінтеграцію та скасувати процесу підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. 

Для українського суспільства стало очевидним, що країна рухається до цілковитого авторитаризму з його зневагою до засадничих прав людин. Це й змусило українців вийти спочатку на вулиці Києва, а потім й інших міст України.

Події розгорталися стрімко – від мирних зібрань студентства до масових мітингів, палаючих шин, «коктейлів Молотова» і бруківки, яка стала зброєю у руках протестувальників. На відміну від подій Помаранчевої революції, відстоювання власної гідності та свободи коштувало українцям 106 убитих і понад 2 тисяч поранених. І це була лише ціна 3-х місяців Євромайдану.

⟶ Протестувальники у Гонконзі надихаються прикладом української Революції Гідності. Активісти у Гонконзі на барикадах переглянули фільм «Зима у вогні» про події на Майдані взимку 2013-2014 років.

Нагадаємо, що масові акції протесту тривають у Гонконзі з червня 2019 року. Спочатку протестувальники вимагали скасувати поправку до закону, яка б дозволила екстрадувати людей з Гонконгу до материкового Китаю. Очільниця території Керрі Лем 23 жовтня виконала свою обіцянку відкликати поправку, проте протести це не зупинило. Згодом протестувальники почали вимагати демократичних реформ, зокрема загального виборчого права (зараз очільника Гонконгу призначає уряд Китаю), розслідування випадків насильства силовиків над протестувальниками та відставки самої Лем.

⟶ У Києві відбуваються акції пам’яті до Дня Гідності та Свободи. Президент України Володимир Зеленський разом з дружиною Оленою Зеленською з нагоди Дня гідності і свободи вшанували пам’ять Героїв Небесної сотні. Про це повідомляє Укрінформ. Вони поставили свічки перед хрестом, який встановлений у центрі Києва як пам’ять про загиблих під час Революції гідності. Разом з главою держави пам’ять героїв також вшанували Прем’єр-міністр Олексій Гончарук, перший заступник Голови Верховної Ради Руслан Стефанчук, голова СБУ Іван Баканов, народні депутати. Президент під звук дзвонів поклонився пам’яті загиблих. Йому також показали ділянку, де планують збудувати на алеї Героїв Небесної сотні Національний музей Революції гідності.

Фото: reporters.media