Іран

Факт перший: чому почалися протести?

28 грудня 2025 року валюта Ірану різко знецінилася. Це обурило групу торговців у столиці країни — Тегерані. Як виявилося, економічні проблеми стали останньою краплею для багатьох людей. Те, що почалося як невеликий виступ продавців і бізнесменів, несподівано переросло в багатотисячні протести по всій країні. Натовпи протестувальників крокують вулицями з гаслами «Смерть диктатору», вимагаючи зміни режиму. Іранські жінки, на знак протесту, почали публікувати в соцмережах фотографії, на яких вони палять портрети Верховного лідера Ірану — аятоли Хаменеї.

Влада вирішила застосувати силу — в країні вимкнули зв’язок та інтернет. Почалися репресії: арешти та масові вбивства. Точна інформація про кількість жертв в Ірані недоступна, але Reuters повідомляє про щонайменше 5 тисяч загиблих з посиланням на неназваного іранського чиновника. Раніше в медіа фігурували оцінки від 2-х до понад 12 тисяч смертей, як зазначає The Guardian. 

Факт другий: незадоволення накипіло

Виступи проти влади аятоли Хаменеї в Ірані траплялися і раніше. Перші масштабні протести відбулися ще 1999 року, коли закриття газети спричинило обурення студентів, а напад на них із боку підтриманих владою радикалів лише загострив ситуацію. Згодом іранці вийшли на вулиці у 2009-му, протестуючи проти фальсифікації виборів президента. Масові акції проти дій уряду Ірану відбулися і 2019 року — цього разу через зростання цін на паливо. Кожного разу влада жорстоко придушувала протести.

Останні масові виступи були зовсім нещодавно — у 2022-му. Тоді все почалося з того, що іранська поліція моралі затримала 22-річну Махсу Аміні, звинувативши її в неправильному носінні ісламського головного убору. В ув’язненні дівчина загинула. Це спровокувало хвилю масштабних протестів проти влади та на захист прав жінок. Тоді іранська диктатура знову змогла придушити народний спротив. Та причини протестів залишилися: порушення прав людей, відсутність свободи вираження та економічні проблеми, спричинені корупцією і міжнародними санкціями.

Факт третій: війна з Ізраїлем

Торік Ізраїль атакував Іран, завдавши авіаударів по іранській ядерній програмі, вищому військовому керівництву, низці військово-промислових об’єктів і системах ППО. До того ж Ізраїль систематично завдавав нищівних ударів по бойовиках, яких Іран підтримував по всьому Близькому Сходу. До великої війни між двома країнами тоді не дійшло — перемир’я уклали за кілька днів. Але репутації іранського режиму було завдано шкоди. Як зазначає директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос у коментарі виданню Texty, ця поразка підважила саме уявлення про силу режиму і його здатність контролювати ситуацію всередині країни. Зрештою це наклалося на внутрішні проблеми Ірану й вилилося у вигляді протестів.

З огляду на цю історію, чимало оглядачів вважали, що Ізраїль може скористатися масштабними протестами й знову атакувати іранський режим. Та наразі цього не сталося. Ба більше, за інформацією The Washington Post, незадовго до початку протестів Тель-Авів і Тегеран за посередництва Москви домовилися не атакувати одне одного. Досі Ізраїль утримується від активних дій і радше спостерігає за ситуацією.

Факт четвертий: погрози Трампа

Натомість про наміри атакувати іранський режим заявляє Дональд Трамп. Президент США вже кілька разів виставляв червоні лінії для аятоли Хаменеї, погрожуючи зупинити придушення протестів за допомогою американської зброї. Водночас безпосередніх дій Трамп щоразу уникає в останній момент, а риторику періодично змінює, тримаючи всіх у стані невизначеності.

Після того як війська США викрали венесуельського президента Ніколаса Мадуро разом із його дружиною, для незахищених ядерною зброєю режимів-противників Трампа існує загроза, що рука американських спецслужб дістанеться і до них. Як зазначають в The New York Times, сама лише можливість застосування сили з боку Сполучених Штатів проти аятоли Хаменеї дає протестувальникам змогу діяти більш рішуче. Тим більше, що РФ — давній союзник аятол — навряд чи зможе допомогти дружньому режиму, поки всі російські сили зосереджені на війні проти України.

Факт пʼятий: шах у вигнанні

Понад пів століття тому, 1953 року, американське ЦРУ у співпраці з британською спецслужбою вже допомагало організовувати переворот в Ірані. Тоді країною керував прозахідний, але авторитарний монарх — шах Мохаммед Реза Пахлаві. Західні країни, передовсім британці, безперешкодно користувалися іранською нафтою. Коли новообраний іранський прем’єр Мосаддик вирішив націоналізувати місцеву нафту, США та Велика Британія скинули його з посади. Шах допоміг іноземцям, що не допомогло його репутації.

Із часом незадоволення монархом росло. Попри масштабні реформи та зростання рівня життя іранців, авторитарна влада шаха довела людей до революції. Тоді правитель утік за кордон. Нині його син Реза Пахлаві, який мав би бути спадкоємцем, став найгучнішим і досить популярним серед протестувальників лідером. Іронічно, адже свого часу так само з-за кордону до повстання закликав аятола Хомейні — лідер Ісламської революції, яка й повалила батька Рези Пахлаві.

Автор: Дмитро Спорняк

Що передувало? 28 грудня 2025 року в Ірані розпочалися протести через зростання цін та обвал курсу національної валюти. Тоді на головному міському базарі Тегерана власники багатьох магазинів закрили свої торгові точки на знак протесту проти гіперінфляції та різких коливань цін. Згодом це переросло в антиурядові мітинги. 

Які наслідки? Відомо про щонайменше 45 загиблих, ще понад дві тисячі людей затримали. Правоохоронці застосовують проти протестувальників сльозогінний газ, пише DW. Мітинги також тривають у Мешхеді, Керманшаху та інших великих містах країни.

Фото: AP/Evan Vucci

Навіщо це все було Ізраїлю?

Після довгих років боротьби проти підтримуваних Іраном бойовиків, уряд Ізраїлю бажав знищити спроможність самого Тегерана завдавати ударів по єврейській державі. Насамперед Тель-Авів хотів знищити ядерну зброю. Наразі немає доказів наявності в Ірану такої зброї: на це вказують і офіційні повідомлення самого Тегерана, і заяви західних розвідувальних служб. Але Ізраїль — а разом з тим і адміністрація президента США — вважають, що Ісламська Республіка працює над розробкою бойових ядерних технологій.

Отже, Ізраїль завдав удару, який назвав попереджувальним, знищивши військових керівників Ірану, частину ядерних розробок, кількох науковців, а також виробництво ракет й засоби ППО. Втім, глибоко під землею залишався великий іранський ядерний об’єкт, якого звичайною зброєю неможливо було досягти. Таку потужну бомбу — разом із засобами її доставлення — мають лише США. Певний час Дональд Трамп сумнівався щодо того, як Вашингтону діяти на Близькому Сході. Він навіть достроково покинув саміт G7, щоб зосередитися саме на цьому питанні. Та все ж США вдарили по цьому підземному об’єкту. Однак, за даними Reuters із посиланням на американську розвідку, руйнування було не остаточним. Дональд Трамп у відповідь заявив, що цілей таки було досягнуто, а оцінку розвідки назвав хибною. Тож, хоч іранські військові спроможності зазнали значних втрат, але тотальної перемоги для Ізраїлю не сталося.

Що потрібно Ірану?

Іран заперечує, що удари США й Ізраїлю повністю зупинили ядерні розробки. Нагадаємо, Ісламська Республіка запевняє, що розробляє технології виключно для енергетичних потреб. Для місцевого авторитарного уряду атаки на територію країни були також ударами по репутації. Війна між Іраном та Ізраїлем — у яких немає спільного кордону — потрібна була режиму аятол для посилення свого впливу в регіоні. Для цього Тегеран підтримував низку бойовиків в Лівані, Сирії, Іраку, Ємені та Секторі Гази.

До того ж режим мав стримувати й внутрішніх опонентів. Адже аятоли прийшли до влади внаслідок революції й утримують контроль за допомогою сили та ідеї про те, що Захід та Ізраїль є зовнішніми ворогами. А коли людям загрожує зовнішній напад, вони часто готові поступитися політичними свободами заради безпеки. Тепер же, коли Тель-Авів знешкодив більшість підтримуваних Тегераном бойовиків і може напряму атакувати Іран, постає питання: чи втримається режим аятол у своїх владних кабінетах?

Наразі виглядає, що так. Режим в Ірані нікуди не зник, і немає ознак, що йому загрожує масове повстання — принаймні в короткій перспективі. Міжнародні оглядачі Deutsche Welle зазначають, що станом на зараз скинути іранську владу можливо хіба що із застосуванням наземних військ іноземних держав — а це створює більше загроз, ніж можливостей.

Тож, з одного боку, Тегеран втратив міжнародний вплив, але аятоли зберігають владу. Аби показати свою силу у відповідь на удар США, Тегеран атакував місце розташування американських сил у Катарі, завчасно попередивши Вашингтон, щоб той вивів звідти своїх солдатів. Це може свідчити про прагнення Ірану уникнути масштабної війни. Власне, це завжди було тактикою Тегерана: підтримка іноземних бойовиків і уникнення прямих збройних конфронтацій. Це очевидне рішення, адже США мають набагато більше сил, тож початок прямої війни був би самогубством для Ірану.

Що потрібно США?

Після атаки Ірану на бази США могло здатися, що великої війни не уникнути. Але невдовзі після того президент США оголосив, що Ізраїль та Іран досягли перемир’я, яке Іран, утім, швидко порушив. Вочевидь, Дональд Трамп намагається уникнути прямої участі наземних американських військ у війні проти Ірану. Зрештою, саме це він і обіцяв своїм виборцям: збереження життів американських солдатів і відмову від участі у війнах на іншому боці планети. 

Водночас, розробка ядерної зброї значно посилила б режим аятол і поставила під пряму загрозу саме існуванні Ізраїлю — ключового союзника США в регіоні. Тож, аби підтримати Тель-Авів і зупинити можливе посилення Ірану, американські війська завдали удару, але лише одного.

А що з Росією?

На тлі всіх цих перипетій варто звернути увагу на роль РФ у подіях на Близькому Сході. Тегеран є одним із найближчих союзників Кремля. Міністр закордонних справ Ірану Аббас Арагчі навіть літав до Москви з проханням про підтримку, та все обмежилося лише заявами. Заступник голови Ради безпеки Росії та експрезидент Дмітрій Мєдвєдєв навіть натякав на можливість таємної передачі Ірану ядерної зброї. Але якби це було реальним планом Кремля, чи озвучували б такі наміри відкрито?

Судячи з дій Москви у світі, наразі більшість уваги та ресурсів Росії зосереджені на війні проти України. Кремль навіть не допоміг дружньому режиму сирійського диктатора Башара аль Асада, який впав внаслідок довгої громадянської війни. Іран — країна значно більша і стикається з набагато серйознішими міжнародними викликами. Вочевидь, Росія намагається грати роль дипломатичної сили, підігруючи Дональду Трампу, який пропонував Путіну бути посередником. Можна припустити, що це все для того, щоб віднадити американського президента від підтримки України у війні з Росією.

Що з того Україні?

З усіх фактів, що наведені вище, можна зробити кілька важливих висновків. По-перше, якщо війська Тель-Авіва одним ударом вбивають кількох найвищих військових керівників, науковців та нищать ключові промислові, військові та наукові об’єкти Ірану, це свідчить, що влада в Тегерані не може достатньою мірою захиститися від таких атак — принаймні, поки що. Отже, вплив Ірану у регіоні зменшиться, але місцевий режим буде працювати над посиленням оборони і тим, щоб утриматися при владі.

По-друге, Іран має можливості й бажання завдавати ударів у відповідь, але робить це менш ефективно, ніж Ізраїль. Отже, існуванню Ізраїлю навряд чи щось серйозно загрожує, але бойові дії можуть загострюватися. Такий розвиток подій створює нові проблеми для сусідніх з Іраном держав, які опинилися поміж воюючих сторін, що шкодить їх безпеці, економіці та інфраструктурі.

По-третє, військово-промисловий комплекс Ірану зазнав удару — принаймні певний час Тегеран не зможе допомагати РФ зброєю, ба більше, сам її потребує. На початку повномасштабного вторгнення Іран постачав російській армії низку озброєнь — зокрема, ударні дрони типу «Shahed». Зараз ця допомога вже не є такою критичною для Росії, яка наростила власне виробництво військових безпілотників. Водночас роль Росії в подіях на Близькому Сході послабилася. Бажання Кремля завоювати Україну забирає у РФ щораз більше ресурсів, які раніше спрямовувалися на підтримку дружніх режимів, що зрештою зменшує вплив Путіна на міжнародній арені.

Можна припустити: сторони не знають, як продовжувати бойові дії. Ізраїль знищив заплановані цілі, Трамп зіграв свою улюблену роль міжнародного миротворця, а режим в Ірані уникнув великої війни та втримав владу. Утім, передумови для війни не зникли: іранський режим досі не визнає права Ізраїлю на існування, а Тель-Авів, звісно ж, не планує здаватися. Чинна влада Ірану не має сили змінити ситуацію, що, ймовірно, лише підштовхуватиме її до посиленої розробки ядерної зброї. Росія наразі теж не може втрутитися, а Ізраїль вже робить все, що може. Питання тепер полягає в тому, що робитимуть політики у Вашингтоні, як діятиме Китай — ще один союзник Ірану, до того ж значно могутніший, ніж РФ, — і яке рішення ухвалять громадяни Ісламської Республіки. Поки відповідей на ці питання немає, Близький Схід і далі нагадує порохову бочку, на якій сидять владні амбіції, сотні тисяч потенційних жертв і мільйони біженців.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Michael Bayazidi / Pexels

Евакуація з Ірану проходила поетапно. Після загострення безпекової ситуації посольство України в Тегерані повідомило громадян про можливість виїзду. Групу автобусом доправили до кордону з Азербайджаном, після чого люди з дітьми й речами перейшли міст через ріку Аракс.

Що відомо ще? Після перетину кордону українців прийняла азербайджанська сторона. За підтримки урядів Азербайджану та Молдови евакуйованих доправили літаком до Кишинева, а далі — автобусом до Києва.

Фото: Telegram-канал Головного управління розвідки МО України

Чому Ізраїль та Іран воюють?

Коли 1948 року на Близькому Сході проголосили створення держави Ізраїль, це стало справжнім шоком для ісламського світу. З погляду євреїв, вони будували власну країну в єдиному логічному для цього місці: на землі, яка два тисячоліття тому належала їхнім предкам і з якої їх вигнали римські загарбники. Але для місцевого населення, яке багато сотень років жило в цьому регіоні, євреї й самі були загарбниками — колонізаторами, що припливли з Європи. З цього конфлікту інтересів почалася серія війн, у яких Ізраїль раз за разом перемагав сили палестинців та сусідніх арабських держав.

Це все відбувалося в часи Холодної війни, коли США та СРСР боролися за вплив у всьому світі. Близький Схід не був винятком: супердержави шукали собі союзників, яких можна було б підтримати, щоб забезпечити власні інтереси, здобути ресурси й не допустити проникнення противника в регіон. Тоді Вашингтон встановив контакт із молодою єврейською державою. Ізраїль показав свою ефективність у війні, тож США вирішили, що буде вигідно його підтримувати й озброювати. Москва скористалася моментом і почала налагоджувати відносини з арабськими країнами.

Як Іран перестав був союзником Заходу і став Ісламською Республікою?

За усім цим спостерігала велетенська місцева держава, яка протягом історії змагалася за вплив на всьому Близькому Сході, — Іран. Утім тоді країна залишалася осторонь. У ті часи державою керував монарх — Мохаммед Реза Пахлаві, авторитарний правитель, що утримував владу завдяки підтримці США та Великої Британії. У 1953 році ці західні держави навіть допомогли організувати переворот в Ірані, щоб зберегти Пахлаві посаду. Натомість Захід отримував нафту і дружній режим, ворожий до сусіднього комуністичного СРСР.

Шах Пахлаві розвивав країну, але жорстко придушував будь-яку опозицію за допомогою таємної поліції, викрадень, вбивств і тортур. Зрештою це призвело до революції. 1979 року шаха скинули, і він був змушений тікати за кордон. До влади на хвилі протестів прийшли ісламські клірики, на чолі яких стояв аятола Рухолла Хомейні. Для них шах був не просто диктатором — він був агентом Заходу, який руйнував традиційні порядки. Тож новий режим взявся повертати ісламські консервативні правила і намагався виглядати захисником традицій.

Як Іран використав бойовиків з інших держав проти Ізраїлю?

Новий уряд хотів закріпити владу і здобути лідерство серед ісламських держав завдяки опору Заходу та Ізраїлю. Однак це виявилося непросто, адже Іран — не арабська країна і сповідує інший вид ісламу, ніж більшість мусульманських держав. Тоді Тегеран узявся вибудовувати свою підпільну мережу для боротьби проти Ізраїлю.

Іран підтримував хуситів в Ємені, бойові угруповання в Іраку та Сирії, озброював «Хезболлу» в Лівані та ХАМАС у Секторі Гази. Іранський режим гучно називав цю групу «віссю опору», що мала боротися проти двох «дияволів»: малого — так аятоли назвали Ізраїль, — та великого — цей титул дістався США. Ідея полягала в тому, що бойовики у країнах, розташованих поруч з Ізраїлем, зможуть зупинити — а то й знищити — єврейську державу без прямого втручання Ірану. Тож Ізраїль атакували підтримувані Тегераном війська.

Чому сьогодні відбувається пряма війна?

Поступово Ізраїль руйнував сили всіх бойовиків, які підтримував Іран. Декілька разів Тель-Авів воював у Лівані, де базувалася «Хезболла» — головна сила, на яку покладався Тегеран. Упродовж останніх кількох років Ізраїль фактично знешкодив цю групу. У Секторі Гази Тель-Авів намагається знищити ХАМАС, що спричиняє жахливі руйнування і десятки тисяч смертей серед цивільного палестинського населення. До того ж сусідній з Ізраїлем режим сирійського диктатора Башара аль Асада, який був дружнім до Ірану та Росії, нещодавно впав після довгої та кривавої громадянської війни.

Тоді Ізраїль розпочав атаки на Іран ракетами та дронами. Тель-Авів заявляє, що це потрібно, аби Ісламська Республіка не змогла розробити ядерну зброю. Фактично єврейська держава здебільшого знешкодила групи бойовиків у сусідніх державах і тепер прагне знешкодити ще й головну силу, яка їх підтримувала.

Чого очікувати далі та що з того Україні?

Між Ізраїлем та Іраном немає спільного кордону, тож наземна війна малоймовірна. Підготовані Тегераном сили виявилися не надто готовими до протистояння з Ізраїлем, але сам Іран — велетенська держава з понад 86 млн населення. Не слід очікувати, що взаємні обстріли призведуть до повного нищення Ірану як регіональної сили. Водночас вони точно ослаблять військово-промисловий комплекс країни. Якщо ж у війну втрутяться США, то повні наслідки передбачити складно, але сили в Ірану безумовно залишиться ще менше.

Ослабленням режиму аятол в Ірані можуть скористатися опозиційні групи — протести проти влади в країні вже відбувалися, хоч і не мали успіху. Проте атака іноземної держави може мати й протилежний результат — обʼєднання іранців для опору зовнішньому ворогу. Росія — союзник іранського режиму — навряд чи зможе йому допомогти, адже витрачає всі свої сили на війну проти України. Це вже допомогло повстанцям в Сирії переважити сили диктатури, яку підтримувала Москва. Ймовірно, це ж допомогло Ізраїлю зважитися атакувати Іран.

Якщо режим аятол під тиском внутрішніх іранських сил таки впаде — Москва втратить одного з ключових союзників. Але є й небезпечний для України момент: нестабільність і обстріли в одному з ключових для видобутку корисних копалин регіонів може підвищити ціни на нафту, що добре для Росії. Водночас потреба доступу до нафти вже неодноразово спонукала США втручатися у справи в регіоні. Поки що Дональд Трамп вагається, адже він обіцяв виборцям не застосовувати американські війська за кордоном. Якщо американці таки втрутяться, наслідки можуть бути вкрай непередбачуваними.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Necati Ömer Karpuzoğlu/Pexels

Чому Ізраїль та Іран воюють?

Коли 1948 року на Близькому Сході проголосили створення держави Ізраїль, це стало справжнім шоком для ісламського світу. З погляду євреїв, вони будували власну країну в єдиному логічному для цього місці: на землі, яка два тисячоліття тому належала їхнім предкам і з якої їх вигнали римські загарбники. Але для місцевого населення, яке багато сотень років жило в цьому регіоні, євреї й самі були загарбниками — колонізаторами, що припливли з Європи. З цього конфлікту інтересів почалася серія війн, у яких Ізраїль раз за разом перемагав сили палестинців та сусідніх арабських держав.

Це все відбувалося в часи Холодної війни, коли США та СРСР боролися за вплив у всьому світі. Близький Схід не був винятком: супердержави шукали собі союзників, яких можна було б підтримати, щоб забезпечити власні інтереси, здобути ресурси й не допустити проникнення противника в регіон. Тоді Вашингтон встановив контакт із молодою єврейською державою. Ізраїль показав свою ефективність у війні, тож США вирішили, що буде вигідно його підтримувати й озброювати. Москва скористалася моментом і почала налагоджувати відносини з арабськими країнами.

Як Іран перестав був союзником Заходу і став Ісламською Республікою?

За усім цим спостерігала велетенська місцева держава, яка протягом історії змагалася за вплив на всьому Близькому Сході, — Іран. Утім тоді країна залишалася осторонь. У ті часи державою керував монарх — Мохаммед Реза Пахлаві, авторитарний правитель, що утримував владу завдяки підтримці США та Великої Британії. У 1953 році ці західні держави навіть допомогли організувати переворот в Ірані, щоб зберегти Пахлаві посаду. Натомість Захід отримував нафту і дружній режим, ворожий до сусіднього комуністичного СРСР.

Шах Пахлаві розвивав країну, але жорстко придушував будь-яку опозицію за допомогою таємної поліції, викрадень, вбивств і тортур. Зрештою це призвело до революції. 1979 року шаха скинули, і він був змушений тікати за кордон. До влади на хвилі протестів прийшли ісламські клірики, на чолі яких стояв аятола Рухолла Хомейні. Для них шах був не просто диктатором — він був агентом Заходу, який руйнував традиційні порядки. Тож новий режим взявся повертати ісламські консервативні правила і намагався виглядати захисником традицій.

Як Іран використав бойовиків з інших держав проти Ізраїлю?

Новий уряд хотів закріпити владу і здобути лідерство серед ісламських держав завдяки опору Заходу та Ізраїлю. Однак це виявилося непросто, адже Іран — не арабська країна і сповідує інший вид ісламу, ніж більшість мусульманських держав. Тоді Тегеран узявся вибудовувати свою підпільну мережу для боротьби проти Ізраїлю.

Іран підтримував хуситів в Ємені, бойові угруповання в Іраку та Сирії, озброював «Хезболлу» в Лівані та ХАМАС у Секторі Гази. Іранський режим гучно називав цю групу «віссю опору», що мала боротися проти двох «дияволів»: малого — так аятоли назвали Ізраїль, — та великого — цей титул дістався США. Ідея полягала в тому, що бойовики у країнах, розташованих поруч з Ізраїлем, зможуть зупинити — а то й знищити — єврейську державу без прямого втручання Ірану. Тож Ізраїль атакували підтримувані Тегераном війська.

Чому сьогодні відбувається пряма війна?

Поступово Ізраїль руйнував сили всіх бойовиків, які підтримував Іран. Декілька разів Тель-Авів воював у Лівані, де базувалася «Хезболла» — головна сила, на яку покладався Тегеран. Упродовж останніх кількох років Ізраїль фактично знешкодив цю групу. У Секторі Гази Тель-Авів намагається знищити ХАМАС, що спричиняє жахливі руйнування і десятки тисяч смертей серед цивільного палестинського населення. До того ж сусідній з Ізраїлем режим сирійського диктатора Башара аль Асада, який був дружнім до Ірану та Росії, нещодавно впав після довгої та кривавої громадянської війни.

Тоді Ізраїль розпочав атаки на Іран ракетами та дронами. Тель-Авів заявляє, що це потрібно, аби Ісламська Республіка не змогла розробити ядерну зброю. Фактично єврейська держава здебільшого знешкодила групи бойовиків у сусідніх державах і тепер прагне знешкодити ще й головну силу, яка їх підтримувала.

Чого очікувати далі та що з того Україні?

Між Ізраїлем та Іраном немає спільного кордону, тож наземна війна малоймовірна. Підготовані Тегераном сили виявилися не надто готовими до протистояння з Ізраїлем, але сам Іран — велетенська держава з понад 86 млн населення. Не слід очікувати, що взаємні обстріли призведуть до повного нищення Ірану як регіональної сили. Водночас вони точно ослаблять військово-промисловий комплекс країни. Якщо ж у війну втрутяться США, то повні наслідки передбачити складно, але сили в Ірану безумовно залишиться ще менше.

Ослабленням режиму аятол в Ірані можуть скористатися опозиційні групи — протести проти влади в країні вже відбувалися, хоч і не мали успіху. Проте атака іноземної держави може мати й протилежний результат — обʼєднання іранців для опору зовнішньому ворогу. Росія — союзник іранського режиму — навряд чи зможе йому допомогти, адже витрачає всі свої сили на війну проти України. Це вже допомогло повстанцям в Сирії переважити сили диктатури, яку підтримувала Москва. Ймовірно, це ж допомогло Ізраїлю зважитися атакувати Іран.

Якщо режим аятол під тиском внутрішніх іранських сил таки впаде — Москва втратить одного з ключових союзників. Але є й небезпечний для України момент: нестабільність і обстріли в одному з ключових для видобутку корисних копалин регіонів може підвищити ціни на нафту, що добре для Росії. Водночас потреба доступу до нафти вже неодноразово спонукала США втручатися у справи в регіоні. Поки що Дональд Трамп вагається, адже він обіцяв виборцям не застосовувати американські війська за кордоном. Якщо американці таки втрутяться, наслідки можуть бути вкрай непередбачуваними.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Necati Ömer Karpuzoğlu/Pexels

Контекст. Обстріли між Ізраїлем та Іраном тривають уже чотири дні. Вони почалися у п’ятницю з атаки ізраїльських сил на об’єкти іранської ядерної програми, вище військове керівництво та військово-промислову інфраструктуру.

Унаслідок ізраїльських ударів вбили головнокомандувача Корпусу вартових ісламської революції Хоссейна Саламі, начальника штабу Збройних сил Ірану Мохаммада Багері і заступника головнокомандувача Збройних сил Голамалі Рашида. Загинули також двоє провідних науковців, які працювали над ядерною програмою Ірану.

Що було далі? У відповідь Іран почав обстрілювати Ізраїль дронами та ракетами. Взаємні атаки продовжуються вже декілька днів. Зокрема, Сили оборони Ізраїлю повідомили, що атакували штаб-квартиру сил «Кудс» — елітного підрозділу іранського Корпусу вартових ісламської революції.

За словами керівництва Ізраїлю, ця атака була попереджувальною і повʼязаною з тим, що Іран близький до отримання ядерної зброї. Іранський президент стверджує, що Ісламська Республіка Іран не має намірів розробляти ядерну зброю, але домагатиметься свого права на ядерну енергетику і дослідження.

Також повідомляють, що в Ірані стратили чоловіка, звинуваченого у шпигунстві на користь Ізраїлю. Головний суддя Ірану Голамхоссейн Мохсені Еджеї заявив, що людей, арештованих за підозрою у співпраці з Ізраїлем, судитимуть «дуже швидко».

Унаслідок ізраїльських ударів були вбиті головнокомандувач Корпусу вартових ісламської революції Хоссейн Саламі, начальник штабу Збройних сил Ірану Мохаммад Багері і заступник головнокомандувача Збройних сил Голамалі Рашид. Загинули також двоє провідних науковців, які працювали над ядерною програмою Ірану.

В атаці брали участь понад 200 ізраїльських літаків, які завдали ударів по більш ніж ста цілях на території Ірану. Це не перший випадок, коли Ізраїль атакує іранське військове керівництво та об’єкти ядерної програми, однак ця атака є найбільшою з усіх подібних на сьогодні. За словами керівництва Ізраїлю, ця атака була попереджувальною і повʼязаною з тим, що Іран близький до отримання ядерної зброї.

Очікуючи на масштабну відповідь, Ізраїль оголосив надзвичайний стан. У країні не працюють школи, дитсадки, університети та всі підприємства, окрім критичної інфраструктури. Повітряний простір як Ізраїлю, так і Ірану, закритий.

Зараз саме час підтримати незалежну журналістику — долучайтеся до Спільноти

Війна в Сирії почалася з демократичних протестів, але з того часу в неї вступили іноземні держави, а спротив диктатору розділився на різні течії. Та з них, що наступає сьогодні — Хайят Тахрір аш-Шам, починала з ісламізму, а зараз намагається стати більш світською.

Раніше ні повстанці, ні ісламісти, не могли наступати на режим аль-Асада, бо його підтримували РФ, Іран і Хезболла. Та тепер, коли союзники диктатора загрузли у війнах проти України й Ізраїлю, Хайят Тахрір аш-Шам вирішили скористатися шансом.

Усе почалося з протестів

У 2010 році в Тунісі вуличний продавець Мухаммед Буазізі вчинив самоспалення. Чоловік протестував проти свавілля авторитарної влади і повсюдної корупції після того, як його позбавили засобів для життя і принизили працівники поліції. Обурення дійшло до краю, тож тисячі людей вийшли на вулиці — почалася Жасминова революція. Приклад Тунісу виявився дуже принадним для інших арабських держав і протести поширилися по Північній Африці та Близькому Сходу. У Тунісі, Лівії, Єгипті та Ємені суспільство змогло скинути владу авторитарних правителів. Це все назвали Арабською весною — «пробудженням» народів арабського світу.

Протестний рух надихнув і групу сирійських хлопчаків — вони написали на стінах антиурядові слогани. Причин бути незадоволеними владою в Сирії було вдосталь: країною вже не перше десятиліття керував режим місцевого президента Башара аль-Асада — диктатора, влада якому дісталася у спадок від батька, який захопив її силою ще у 1971 році. Політичних свобод було обмаль, корупція процвітала, та й  навряд чи Сирію можна було назвати багатою. До всього, ще й клімат погіршив ситуацію: з 2006 до 2010 року країну охопила жахлива посуха, яка залишила селян без засобів для існування і змусила їх перебратися до міст, які не мали як розмістити стільки людей. Безробіття і бідність стали буденністю.

Для режиму аль-Асада простих написів на будинку, які закликали змінити владу, було достатньо, щоб підлітків заарештували і катували. Люди не змогли цього пробачити, тому багатотисячні мітинги проти влади почалися і в Сирії. Тоді уряд став відкрито розстрілювати мирні демонстрації і брати в облогу, а згодом й обстрілювати міста, що повстали. Такі жорстокі дії влади відвернули від неї частину державної армії. Низка солдатів і офіцерів перейшла на бік протестувальників і сформувала повстанську Вільну сирійську армію (ВСА). Почалася повномасштабна громадянська війна.

Воєнні успіхи повстанців та релігійні суперечки

Успіхи повстанців, які виступали за демократичні зміни і свободи в країні, спочатку були досить значними. Їхня боротьба викликала багато уваги в світі, низка країн почала їх підтримувати, допомогу надавали і США. Значні території Сирії перейшли під контроль демократичної опозиції, яка оголосила себе єдиним законним урядом. А втім, до складу цієї опозиції входили дуже різні люди. Поки частина повстанців виступала за упорядкування Сирії як вільної, рівної, світської держави, мотиви інших груп були більш релігійними. Тут слід згадати, що Башар аль-Асад, як і його батько, походили зі специфічної меншини — секти алавітів.

Так само як у християнстві є католики, православні та протестанти, в ісламі теж є кілька течій, основні з яких — суніти та шиїти. Більшість населення Сирії — суніти, так само як і жителі сусідніх з ними арабських країн та Туреччини. Натомість Іран сповідує шиїтський іслам. Секта алавітів офіційно теж є частиною шиїтів. Тому склалася цікава ситуація: сунітські держави почали підтримувати повстанців, а шиїтські — уряд диктатора аль-Асада. Так поступово опозиційні сили розділилися на кілька груп, хоч і об’єднаних спільною метою боротьби з аль-Асадом, а основною силою, яка їх підтримувала, стала Туреччина.

Ісламська Держава Іраку та Леванту

У ході бойових дій мільйони людей стали біженцями, сотні тисяч загинули. З глибини цієї катастрофи виникла ще одна сила, про яку почув увесь світ. У 2014 році значну частину території Сирії та сусіднього Іраку захопили радикальні ісламісти, які назвали себе Ісламською Державою Іраку та Леванту, скорочено ІДІЛ. Ці екстремісти заявили, що хочуть створити всесвітній халіфат — державу, яку очолює єдиний політичний і релігійний лідер, у якій всі мають жити за нормами шаріату — традиційного ісламського права. Кожного, чиї ідеали й цінності хоч трохи відрізняються від їхніх, терористи пообіцяли знищити.

Що найстрашніше, свої слова ІДІЛ почали втілювати в реальність: організовувати теракти, воювати з усіма сторонами і так заплутаного сирійського конфлікту та вбивати цивільних. Особливу репутацію бойовики Ісламської Держави здобули за використання сучасних технологій: вони активно вели соцмережі, публікуючи там відео страт мирних людей, особливо гучними стали записи обезголовлення заручників. Така активність в медіа привернула до терористів радикально налаштованих мусульман з усього світу, зокрема й з мусульманських регіонів РФ — російська мова стала другою за поширеністю серед бойовиків після арабської. Раптово увага усього цивілізованого світу сконцентрувалася саме на ІДІЛ.

Боротьба за незалежність Курдистану

Проти наступу бойовиків Ісламської Держави виступили абсолютно усі сторони війни в Сирії — і уряд аль-Асада, і демократична опозиція. Та просуваючись на північний схід країни, терористи несподівано зустріли могутній опір від ще одного специфічного війська. Досить ефективно воювати проти ІДІЛ почали бойові загони курдів. Цей розділений між Сирією, Туреччиною, Іраком та Іраном народ налічує близько 40 млн людей, але не має власної держави. У кожній з цих чотирьох країн курди борються за самоуправління, певну автономію, а то й за незалежність. Деякі з курдських організацій змагаються за свободу свого народу досить радикально, а «Робітнича партія Курдистану» навіть визнана терористичною організацією у Туреччині, США та ЄС.

Курдські війська в Сирії діяли більш обережно, тому стали основою «Сирійських демократичних сил» — ще однієї опозиційної організації, яка виступає за демократію, світськість та федералізацію Сирії, щоб отримати автономію. Боротьба курдів проти ІДІЛ була настільки успішною, що привернула увагу Вашингтона. США вирішили підтримати саме «Сирійські демократичні сили», розташували свої війська на контрольованій курдами території і допомагали їм боротися проти ісламістів. Але тут склалася парадоксальна ситуація. Туреччина — союзник Вашингтона по НАТО, виступила різко проти сирійських курдів, які тепер були союзниками США.

Анкара, яка вже не перше десятиліття бореться проти руху курдів за незалежність на своїй території, почала боятися активності цього народу в сусідній Сирії. Туреччина навіть проголосила сирійських курдів терористами, за всяку ціну бажаючи придушити їхній рух за свободу. Американські війська стали єдиною річчю, яка утримувала турецькі війська від нападу на «Сирійські демократичні сили», які активно знищували ІДІЛ, діючи разом зі США. Але не лише НАТО зреагувало на виникнення Ісламської Держави, в уряду Башара аль-Асада теж були свої союзники.

Російські бомбардування міняють ситуацію

Поки США, Туреччина та сунітські арабські держави підтримували різні групи повстанців, сирійський диктатор отримував допомогу від Ірану та РФ. Яскрава поява ІДІЛу на карті бойових дій дала Москві змогу втрутитися у війну безпосередньо. У 2015 році російські військово-повітряні сили почали бомбардувати сирійські землі. Кремль заявляв, що бореться з терористами, але його військова кампанія була спрямована не лише проти Ісламської Держави, а й, великою мірою, проти демократичної опозиції, яка повстала проти Башара аль-Асада.

Вступ у війну росіян кардинально змінив ситуацію на користь уряду диктатора. Державна сирійська армія почала відвойовувати території, контрольовані демократичною опозицією. Водночас війська аль-Асада застосовували силу і проти цивільного населення: в хід пішла навіть заборонена міжнародними конвенціями хімічна зброя, забравши тисячі життів мирних громадян. Допомогу уряду надавали і бойовики з іранського «Корпусу вартових Ісламської революції». З такою підтримкою Дамаск зумів відкинути повстанців до невеликої території на північному заході Сирії. Спільні бойові дії усіх сторін війни проти ІДІЛ також дали результат: терористична організація втратила, фактично, усі контрольовані нею території.

Тоді, у 2016 році, у війну відкрито вступила Туреччина. Війська Анкари допомогли підтримуваним ними повстанцям відбити наступ об’єднаних сил аль-Асада і Москви. Згодом, за президентства Трампа, США вирішили забрати свої війська з території курдів, тож Туреччина напала ще й на ці землі. Тоді курди мусили домовлятися з урядом Башара аль-Асада, щоб разом боротися проти турків. Відтоді й донедавна ситуація у Сирії залишалася незмінною. Значну частину країни контролює уряд диктатора, з протестів проти якого ця війна і почалася. Північний схід держави — досі під управлінням курдських «Сирійських демократичних сил», які проголосили там автономію. Північний захід Сирії утримує опозиція, яку підтримує Туреччина.

Тепер, коли Росія, Іран та Хезболла зосереджені на війнах проти України та Ізраїлю, аль-Асад залишився майже наодинці. Тож Хайят Тахрір аш-Шам — частина опозиції, яка раніше була пов’язана з Аль-Каїдою, а тепер намагається відбілити свою репутацію, перейшла в наступ.

До чого тут Україна?

Понад десятиліття війни залишило Сирію зруйнованою. Загинуло, за деякими підрахунками, до 600 тисяч людей. З 22 млн населення країни до війни, близько 6,6 млн відправилися за кордон, ще близько 6,7 млн стали внутрішніми біженцями. Поява великої кількості сирійців у Європі дозволила місцевим радикальним силам, які виступають проти міграції і які переважно є проросійськими, штибу «Альтернативи для Німеччини», вийти на передній план. Повстання проти диктатора наразі не дало результату: Башар аль-Асад досі контролює більшість території Сирії. Та найгірше — жодна зі сторін, яка чинила злочини проти мирного населення, окрім Ісламської Держави, не понесла покарань.

Попри всі заяви західних держав про неприпустимість використання хімічної зброї, НАТО так і не втрутилося у війну достатньо активно, аби зупинити режим аль-Асада. Російські бомбардування демократичних повстанців залишилися наче непоміченими, Москва продовжувала бути важливим учасником усіх міжнародних зустрічей і раз за разом блокувала будь-які рішення Ради Безпеки ООН стосовно Сирії, які могли б хоч якось вирішити ситуацію. Замість того, щоб активно діяти проти диктаторських режимів, держави вільного світу намагалися організовувати мирні переговори, які вже протягом багатьох років не дали абсолютно жодного результату.

Уряд диктатора не збирається нести будь-яку відповідальність. Повстанці не збираються жити під владою людини, яка спричинила сотні тисяч жертв свого народу. Це все, як того й можна було очікувати, призвело до поновлення бойових дій. А водночас, низка оглядачів зазначає, що цілковита відсутність відповідальності за злочини, вчинені Дамаском та Москвою в Сирії, стала однією з причин, які дозволили Москві почати повномасштабне вторгнення в Україну у 2022 році. Вже понад десять років РФ та Іран продовжують організовувати війни у світі, адже їх не зупинили у Сирії.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: REUTERS/Hosam Katan

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики

Ліван і Хезболла

Почнімо з того, що таке взагалі Хезболла? З одного боку, це — воєнізована організація, яку в низці країн світу визнали терористичною. При цьому вона має на диво багато ресурсів, як для терористів. Хезболлу вважають однією з найбільш озброєних недержавних організацій у світі. А все це тому, що з іншого боку Хезболла — це політична сила, яка має своїх депутатів в ліванському парламенті. Свій статус вона підкріплює підтримкою з Ірану, який масово озброює її бойовиків. Самі ж члени Хезболли претендують на те, що вони репрезентують погляди значної частини ліванського суспільства, а саме мусульман-шиїтів (станом на 2012 рік шиїти становили 27% від загальної кількості населення Лівану).

Ліван зазвичай згадують саме у зв’язку з Хезболлою, з різного роду атаками, обстрілами чи трагедіями. Це не зовсім справедливо, адже ця близькосхідна країна вкрай розмаїта. Шиїтська Хезболла є лиш однією з багатьох місцевих сил. Власне, вона навіть не є єдиною ліванською силою, яка виступає від імені шиїтів. Ще досить нещодавно, у 1990 році в Лівані завершилася громадянська війна. Передумовою для її початку за 15 років до того була якраз розмаїтість ліванського суспільства. І саме у цій війні слід шукати витоки угруповання Хезболла. Та перш ніж згадувати той конфлікт, треба розібратися у двох важливих питаннях: хто такі шиїти і хто крім них ще живе в Лівані?

Гори, море та імперії

Щоб зрозуміти чим живе Ліван, треба усвідомити як він виглядає. Це досить невелика держава розміром трохи більша за Чернівецьку область — найменшу в Україні. При цьому населення у ній— понад 5 млн, тобто більше ніж в будь-якій з українських областей. З цього вже можна зрозуміти, що щільність проживання людей там висока. Але якби лиш розмір Лівану робив його густонаселеним. Ця невеличка територія, на якій живуть так багато людей, затиснена між двома майже паралельними рядами гір, які тягнуться з півночі на південь фактично через усю країну. А збоку ще й Середземне море.

Таке розташування дозволило цим землям стати центром торгівлі. Свого часу територія сучасного Лівану була частиною Родючого півмісяця — регіону, у якому люди вперше на планеті навчилися вирощувати їжу. Через це тут виникли одні з перших на планеті міст, деякі з яких існують і досі. Наприклад, місто Бібл, від назви якого походить слово Біблія, досі має багато населення і є важливим центром життя у Лівані. Щоправда, жителі міста називають його не грецькою варіацією назви, а власною, місцевою — Джубейль. У давнину цей край звали Фінікією, його жителі колонізували усе Середземномор’я. Одна з фінікійських колоній — Карфаген, певний час була головним ворогом Давнього Риму. Але ніщо не скаже про вплив фінікійців більше за головний їхній спадок — фінікійська абетка лягла в основу грецького письма, на базі якого, своєю чергою, створили латинку і кирилицю.

І це все багатство було на Близькому Сході — в краєві, що споконвіку був багатий на великі і могутні імперії. Фінікію захоплювали єгиптяни, асирійці, вавилоняни, перси, греки, вірмени, римляни, знову перси і візантійці. Місцевий семітський народ тут жити весь цей час теж продовжував. В Середні віки край захопили арабські держави, сюди ж прибували хрестоносці і засновували тут свої королівства, які досить швидко знищили мусульмани. А потім все захопили турки. І під час всіх цих перипетій багато релігійних меншин утискали і переслідували. Втікаючи від гонінь, різноманітні віряни втікали в гори — туди, де зараз Ліван.

Країна-прихисток

Сьогодні більшість населення Лівану вважає себе ліванськими арабами (арабів з інших країн тут за своїх вважають зовсім не усі), а місцевий різновид арабської мови є тут основним. На цьому єдність закінчується. Діляться усі тут натомість за релігійними віруваннями і відповідними їм різними культурами. Мусульмани-суніти, мусульмани-шиїти та християни-мароніти становлять найбільші групи, але навіть кожна з цих спільнот охоплює менше 30% населення країни. Тобто, більшість не становить ніхто. То чому ж ми так багато чуємо саме про шиїтів і Хезболлу? Хто взагалі такі шиїти?

Як у християнстві є католики православні та протестанти так і в мусульманстві є багато різних груп. Найбільша з них — це суніти. Вони становлять більшість в більшості мусульманських країн. Набагато менша група — це шиїти, вони становлять більшість лиш в Ірані, Іраку та Азербайджані. І їх багато в Лівані, куди предки шиїтів втікали від переслідувань. Відколи в 1978-1979 роках в Ірані відбулася Ісламська революція і до влади прийшли релігійні лідери місцевих шиїтів, Тегеран взявся озброювати шиїтів по цілому Близькому сходу. В полум’ї Ліванської громадянської війни іранська диктатура знайшла собі близьких союзників.

Громадянська війна

Ліван проголосив свою незалежність у 1943 році від Франції (так, французи захоплювали цей край теж). Місцевий народ вирішив будувати республіку, в якій кожна релігійна група мала бути представлена окремо. Традиційно, президентами ставали християни-мароніти, прем’єрами — мусульмани-суніти, а головами парламенту — мусульмани-шиїти. Спершу, співжиття працювало. Та з часом кількість населення в різних спільнотах почала коливатися, сусідні країни теє ставали все більш нестабільними. В регіоні виникали ідеї панарабізму (дехто хотів об’єднати всіх арабів в одну державу) і поруч були війни. Напруга між релігійними спільнотами в Лівані наростала. Коли ж до Лівану прибули бойовики Організації визволення Палестини (ОВП), яких вигнали з Йорданії, баланс сил був зруйнований. Почалися збройні бої. То був 1975 рік.

Громадянська війна між релігійними спільнотами Лівану тривала 15 років. За цей час в суперечки між собою вступали не лише люди різних вірувань, але й різні групи всередині однакових релігій. Ба більше, у війну вступили і сусідні країни. Одну зі сторін підтримувала Сирія, за християн вступився Ізраїль, який дійшов аж до столиці – Бейрута, бажаючи побороти бойовиків з ОВП. Саме тоді для боротьби проти ізраїльських військ в Лівані сформувалася Хезболла — збройна організація ліванських шиїтів.

Мир і зброя

Коли в 1990 році більшість сторін війни домовилися про її припинення, бойовиків почали роззброювати. Але не всіх. За дотриманням мирних угод мала стежити Сирія. А оскільки Хезболла була просирійською організацією, її зброю залишили. Згодом Сирія сама впала в горнило власної громадянської війни, яка триває й досі і їй було вже зовсім не до Лівану. А ось Хезболла залишилася. У перипетіях післявоєнного часу влада в Лівані мінялася багато разів і певний час Хезболла була при владі. Та 2022 року на виборах втратила більшість у парламенті. Попри це, Хезболла зберігає значний арсенал зброї, а з ним і великий вплив. Так, одного з колишніх прем’єрів-сунітів Лівану — Рафіка аль-Харірі вбили бойовики Хезболли, але щодо причетності до цього злочину лідерів організації не було доказів.

А потім, в жовтні 2023 року почалася війна в Секторі Газа. Хезболла пообіцяла воювати проти Ізраїлю доки той не закінчить свою військову операцію проти ХАМАСу. Відтоді між шиїтським терористичним угрупованням та Ізраїлем відбуваються постійні обстріли. Внаслідок ракетних атак багатьох лідерів Хезболли вбили. Ізраїль, задля власної безпеки, прийняв рішення проводити і наземні операції на півдні Лівану. Іран — головний противник Ізраїлю, продовжує озброювати Хезболлу, а також ще й хуситів з Ємену та інших бойовиків. Фактично, війна в Лівані і на широкому просторі Близького Сходу вже триває. Ознак того, що бойових дій стане менше наразі немає.

Автор статті: Дмитро Спорняк

Фото: Wikimedia Commons

Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians — підтримуйте розвиток українськомовної журналістики