2016-ий став важливим роком для The Ukrainians. У лютому ми оновили сайт і розширили концепцію проекту. Впродовж року публікували не лише інтерв’ю у форматі «історій успіху» відомих людей, а й багато репортажів про, на перший погляд, звичайних українців, які роблять фантастичні речі і змінюють країну.
Пропонуємо вам перечитати найцікавіші історії, розмови та репортажі, що з’явилися на сайті впродовж минулого року.
Олеся Яремчук та Олег Фея поспілкувалися із найцитованішим у світі українським вченим — Юрієм Гогоці, який є професором Дрексельського університету у Філадельфії.
«Уявімо собі, що традиційні батарейки та акумулятори замінять альтернативні носії енергії, а на зміну металевим двигунам внутрішнього згорання прийдуть керамічні, що працюватимуть у кілька разів ефективніше, — і станеться переворот у світовій автоіндустрії. Або що світло у вашій кімнаті йтиме від джерела, яке по-новому зберігає енергію. Це звучить доволі фантастично, проте саме такі наслідки світового масштабу можуть мати відкриття вченого українського походження Юрія Гогоці».
***
Марічка Паплаускайте кілька разів їздила у село Семиполки, що під Києвом, аби подивитися, як у чистому полі під Києвом троє сміливців будують собі країну.
На жаль, проект досі незавершений — через брак досвіду і ранню зиму чоловіки не встигли добудувати хату до морозів. Але планують зробити це із першим теплом.
«А я кажу — все, забудь, немає Горлівки, немає Донбасу. Для нас нічого там більше немає. Я туди не вернуся, навіть якщо дорогу кренделями встелять. Занадто багато друзів виявилися лайном. Критично багато».
***
Анна Давидова розповіла щиру історію Василя Верхогляда. Інженер, який колись запускав у космос ракети, тепер миє вікна на Хрещатику.
«Багато людей чекають на вихідні, а я навпаки, — каже він. — У неробочі дні мені не так добре, як в будні. Я лишаюся вдома, часто сплю й ходжу без діла. Але тільки настає понеділок — я знову живий-здоровий, стою на Хрещатику і роблю те, що люблю. Скільки мені не платили б і як багато не було б в мене замовлень, я завжди поцікавлюся, чи добре впорався і чи не мають замовники нарікань. Мені важливо все робити якісно».
***
Євген Руденко і Данило Павлов привезли із Житомирщини надихаючу історію Олександра Кононова. Майже 100 днів його катували «на підвалі» в «ЛНР», але він не зламався — придбав у Десятинах одну з давно залишених хат, перевіз туди любих серцю кіз та овець і будує наново не лише своє життя, а й життя місцевої громади.
Цікаво, що після публікації його стадо збільшилося у півтора рази — тепер Олександр має майже дві сотні кіз. Більшість нових тварин йому дарували: телефонували чи писали у Facebook незнайомі люди. Так само у подарунок він отримав барана молочної породи. Каже, і не мріяв поки займатися вівчарством, а тепер зможе.
А ще до Олександра приїздив у гості Міністр аграрної політики. Після цього чоловіку нарешті виділили землю під ферму.
«Є два способи досягнення мети — реалістичний і фантастичний, — ділиться він своєю філософією. — Перший: сидимо, чекаємо, коли прилетить фея, президент, уряд, соціальні служби — і зроблять усе, щоби нам було добре. Другий, фантастичний, — відриваємо дупу від насидженого місця і починаємо працювати. 90% людей — реалісти, які не хочуть фантазувати».
***
Координаторка акції «Година коду» в Україні та засновниця ІТ-школи LITS Анна Косарєва розповіла нам про особливості ІТ-освіти в Україні та навчання школярів програмуванню.
«Найпростіше, що можна робити, — скаржитися. Набагато важливіше завдання — використовуючи свій час і соціальний капітал, намагатись заповнити ці освітні прогалини своїми силами».
***
Софія Пилипюк поговорила з відчайдушними мандрівниками — Ігорем Шаверським та Оленою Петросюк, які залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн. Вражаючі фото й цікаве інтерв’ю.
«Подорож не означає, що ти знайдеш відповіді на всі свої запитання. Ти розширюєш своє сприйняття світу, розширюєш свої межі. Ми не знайшли себе, але ми знайшли дуже багато цікавих варіантів свого подальшого розвитку. Ти знаходиш відповіді на багато запитань, але замість одного запитання отримуєш десять. Потім більше і ще більше запитань! І далі шукаєш відповіді».
***
Ярослав Назар поспілкувався із Павлом Кузнєцовим, який незважаючи на різноманітні труднощі у дитинстві впевнено й наполегливо будує успішне життя і намагається потрапити у «вищу лігу» світового маркетингу.
«Коли ти ставиш собі дуже амбіційну ціль і намагаєшся стрибнути вище голови, то часто мусиш працювати ночами, забувати про вихідні та займатися багатьма справами одночасно. Думаю, я став ще схибленішим на тому, чим займаюся».
***
Ірина Андрейців провела декілька днів із членами доброчинної організації «Конвіктус» і спробувала з’ясувати, чому майже кожна жінка, яка працює у проституції, упевнена, що продає своє тіло тимчасово.
«Я досягаю поставленої мети. Я не така, як мама. Ми росли в сім’ї, де навіть простирадл нормальних не було. Мили голову порошком «Лотос». А тепер у мене маленький магазинчик і виставкові собаки, яких я продаю по 800 доларів. Люблю варити борщі і доглядати квіти. До тридцяти п’яти років попрацюю, а там піду — за вислугою літ, — сміється й сідає в машину до клієнта».
***
Катерина Сергацкова здійснила антропологічну експедицію в «енергетичну столицю» України — Енергодар і з’ясувала, чим живе український Спрінгфілд.
«Енергодар — маленьке українське місто, мешканці якого отримують найвищу (в середньому по країні) зарплату. Більшість працює на найбільшій у світі діючій атомній станції, навколо якої і утворилося місто. Сьогодні в Енергодарі живе близько 50 тисяч осіб, чверть із них працює на підприємствах, пов’язаних з АЕС. Трохи менш як чверть — на найбільшій в країні тепловій електростанції, що належить компанії ДТЕК Ріната Ахметова. Всі інші тут займаються здебільшого обслуговуванням цих підприємств або безуспішно намагаються знайти нормально оплачувану роботу».
***
Львівський «Охматдит»: уже не гастроном, іще не супермаркет
Євген Гриценко написав про львівського акушера-гінеколога із харизмою доктора Хауса, який намагається реанімувати українську медицину хоча б у стінах однієї обласної лікарні.
Але правильніше, мабуть, казати «намагався». Вальдемар Надіжко звільнився за два тижні після публікації.
«Погляньте на цю лікарню, — Вальдемар розводить руки. — Все, що тут є, переважно зроблене зусиллями лікарів. Лікарі самі шукають друзів, спонсорів, благодійників, міжнародні фонди. Якби всі лікарі були такими принциповими, як деякі, що кажуть склавши руки: «Я працюю в державній установі, тому нехай держава мене всім і забезпечує», то це була би не лікарня…»
***
Впродовж 2016 року ми опублікували майже 200 текстів: яскравих репортажів, розлогих інтерв’ю, цікавих карток і колонок.
Окрім найпопулярніших публікацій хочемо звернути вашу увагу на ті історії, які найбільше запам’яталися нашій команді.
Дякуємо, що ви були з нами впродовж усього року!
Підтримати The Ukrainians гривнею і, таким чином, допомогти нам створити ще більше якісних і важливих текстів впродовж 2017 року можна за цим посиланням.
