Чому останнє слово про цю війну має бути за нами?

«Насправді я маю величезний пієтет до Гемінґвея, і підважую я не його, а людей, які його письмо і його спосіб намагаються накласти на нас».

Твій позивний у війську — Давид. Як він став твоїм і чому саме Давид?

Це відбувається дуже по-різному — і тут, як кому пощастить. Буває, хлопці чи дівчата-військові обирають собі гучні, пафосні позивні, а їх потім нарікають штрихкодом — і так усю службу й кличуть. Я хотів обрати собі позивним не прізвисько, а справжнє ім'я. Якраз у той час я час від часу перечитував Псалми — дуже люблю цю книгу з Біблії. І подумав про ім’я Давид: воно гарно звучить, чітке, коротке, і перегукується з тим Давидом, який писав Псалми. Хоча тоді я не надто думав про себе як про письменника чи про свою літературну роботу — я все одно був письменником. І той аспект, що це ім’я перегукується з текстами, які я люблю, з важливими для мене словами й важливим письмом, — він теж важив.

Давай поговоримо про Давида. Коли ми згадуємо це ім’я в біблійному контексті, перша історія, що спадає на думку, — Давид і Голіаф: маленька людина, яка перемогла велетенського ворога. Але є продовження, і воно не менш цінне. Це історія про Давида і Йонатана — символ справжньої чоловічої вірності й дружби. Через складні сюжетні повороти Святого Письма вони були змушені розлучитися. І там є фраза — я зараз не пригадаю її дослівно, але звучить вона приблизно так: «Нехай Господь буде поміж нами повік». Вона мені здається дуже красивою і глибокою, бо тут Господь постає як зв’язок між людьми — навіть між тими, хто, можливо, вже ніколи не зустрінеться. Думаю, у тебе теж є такі історії і такі зв’язки. Розкажи про них.

По-перше, це справді красиві слова — і дуже точний образ Бога як зв’язку між людьми, чим Він, вочевидь, також є. Думаю, це цілком актуально до деяких із моїх найближчих побратимів. Ми придумали в українській мові окреме гарне слово для цього — побратимство: коли людина ніби і не брат, і не друг, але водночас і брат, і друг; коли ти знаєш її зовсім мало часу, але рівень довіри до неї може бути непропорційно великим — через обставини, в які ви разом потрапляєте. І я цілком міг би сказати щось таке деяким своїм побратимам.

Але, мабуть, більше — тим, яких уже немає. Бо з тими, хто є, можна спілкуватися і так. А от покласти надію на такий зв’язок — через відстань, через смерть — хотілося б стосовно тих, кого вже немає. Тут хіба один нюанс, одна розбіжність між мною і тими двома хлопцями зі Святого Письма. Там, як ти кажеш, ідеться, мабуть, про зустріч, яка вже не відбудеться. А я маю надію: якщо дуже постараємося — на совість дожити те, що нам лишилося, — зустріч із нашими померлими все ж таки відбудеться.

Якщо говорити про Артура і Давида. Відверто кажучи, ми знайомі недовго й спілкувалися лише кілька разів. Але в мене чомусь складається враження, що між Артуром Дронем до і Артуром Дронем після немає великої різниці. Що всі аспекти Артура Дроня складають цілісну особистість — і тому, мабуть, немає різниці між Артуром і Давидом. На твою думку, ця межа існує? І якщо існує — де вона пролягає?

Якщо ти маєш на увазі різницю до і після — до досвіду служби й війни і після — то так, вважаю, що різниця є, і сам за собою я її помічаю.

Є один вид комунікації, який не має жодних нашарувань, найбільш оголений. Це письмо.

Якщо подивитися — мені самому чи комусь іншому — на те, що і як я писав до досвіду служби й війни, і що і як пишу після, різницю відчути можна. А письмо — це найвідкритіший я, найправдивіший, без нашарувань і другорядних факторів.

Колись, коли я ще служив і приїжджав у відпустки, казав, що це великою мірою завжди театр. Бо треба перед кимось щось вдавати — або що справи кращі, ніж є, аби хтось менше переживав, або щось інше. Словом, це часто був великий театр. І лише деякі речі давали змогу бути по-справжньому собою.

Наприклад, спілкування з побратимами — з тими, хто такий самий досвід проживає або прожив. Або мої читання, літературні й поетичні вечори, які я організовував, благодійні заходи. Коли я міг читати свої тексти, писати їх — це завжди був момент найбільшої відкритості й справжності. І саме по ньому можна чіткіше розуміти якісь зміни в собі.

Ти дуже природно, без пафосу пишеш про Бога, Боже, божественне. Але у світі, в якому ми з тобою перебуваємо, де є Бог — там, на жаль, є і диявол.

На мою скромну думку — і з мого досвіду — Бог найчіткіше бачиться в людях, у тому, що вони роблять. І відповідно — диявол теж найчіткіше видно в тому, що роблять люди. У питаннях релігійних і духовних ми дуже часто вдаємося до небезпечного спрощення: складні речі примітивізуємо — і потім дивуємося, що це не працює.