Алевтина Кахідзе живе у селі на Київщині, малює від руки та вирощує сад. І водночас вона — одна з найбільш політичних мисткинь України, чиї роботи показують на Венеційській та Берлінській бієнале. Для неї це не суперечність: кожна робота, кожен перформанс, кожна рослина в саду — це спосіб побачити систему і поставити їй питання. Мистецтво для Кахідзе ніколи не буває просто красивим.
У центрі сучасного мистецтва PinchukArtCentre незабаром відкриється виставка з кількома роботами Алевтини Кахідзе. Одна з них — відеоробота «Я можу бути дівчиною з блакитними очима», створена понад двадцять років тому. У ній художниця вдягає блакитні контактні лінзи — немов іншу ідентичність. Відео уповільнене: одягання відбувається без дзеркала — буденний акт стає майже насильницьким.
Очі Алевтини — карі. Прізвище — грузинське. Пізніше ми ще будемо говорити про подвійну ідентичність і міжгенераційну колоніальну травму. А поки що — шукаємо місце для інтерв’ю. Вирішено, що з вином.
Дорогою встигаємо коротко згадати художній ліцей, директоркою якого Алевтину призначили торік. Художниця показує мені фотографії своїх «інтервенцій»: відсунула меблі, що затуляли вітражі на вікнах ліцею, і запропонувала студентам вигадати для них назви. Виявилося, вітражів раніше ніхто не помічав.
Те, що наприкінці 2025 року Алевтина Кахідзе очолила художній ліцей імені Тараса Шевченка, викликало хвилю невдоволення. Як це часто буває, навколо події окреслилися два табори: ті, хто переживав за традиції закладу — читай: академізм як єдина художня мова, — і ті, хто цих побоювань не поділяв. Були й ті, кого тривожила сама невідомість — передусім батьки, які не отримали належної комунікації про зміну директорки. З часом суперечки вщухли, комунікація владналась і настала щоденна робота.
Пропозицію обійняти посаду Алевтина отримала від Міністерства культури. Прийняла після вагань і довгих міркувань. «Я подумала: це невідповідально — так багато критикувати систему освіти, а коли мені кажуть: бери й роби — відмовитись».
Сама Кахідзе має три історії формальної освіти. Перша — технічна: сім’я не одразу підтримала рішення навчатися мистецтва, тож Алевтина вступила до Дніпровської академії будівництва та архітектури. Ці знання, каже вона, виявляються корисними й нині — у перші місяці роботи в ліцеї вона займається тепломережею, водостоками і паркуванням.
До Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві вступила не з першого разу: приїхала зі Жданівки, що на Донеччині, в Горлівському районі, показати малюнки — і не отримала допуску. «В цьому ліцеї я бачу те саме. Приїжджають діти, дають стос творчих робіт — і не отримують допуску». Для допуску потрібен певний набір академічних малюнків, які годі опанувати без підгото
На жаль, перший доступ до цього тексту має Спільнота The Ukrainians Media
Поїхати у Косів за тишею і вчитися чути одне одного, навіть якщо між вами — гори горя
Олена Лівіцька, Валентина Поліщук
R Так і знала, що ви щось забудете
Україна здобувала незалежність протягом століття у важких боях і ціною велетенських втрат — не завжди очевидних. Одна жінка втратила не лише батька, а й мову
Олег Криштопа, Дарія Ковтун
СR Зникомість дому
Дитяча кімната, закрутки з городу, сімейні застілля, мамин бісквіт, сад із вишнями, — усе це може виявитися вельми крихким
Сергій Коровайний, Дар‘я Свистуха
Закритий матеріал
Думки
Вийти сильнішими
Сильніша Україна починається з простого: це країна, яка шанує і береже своїх людей
Михайло Драпатий, Вадим Блонський
Ставка на надію
Усім, хто втратив своїх на фронті
Аліса Акимова, Вадим Блонський
R Спадкоємці не найкращих практик
які вчаться говорити про те, що нам залишили і як давати цьому раду
Христина Бойко, Катерина Сорохманюк
Інтерв’ю
На зв’язку з Україною
Американська юристка українського походження Ярослава Джонсон — про відкриття першого Макдональдза в Києві, інтерес американських інвесторів до України під час війни, відновлення зруйнованого Росією та цінність української кухні
Тетяна Катриченко, Данило Павлов
R Спадкоємці відповідальності
Як ідеї Богдана Гаврилишина продовжують розвивати Україну
Дар‘я Свистуха
Катерина Радченко: «Фотографія — це не лише зображення моменту»
Кураторка і дослідниця фото — про те, чому це мистецтво в Україні недооцінене, про візуальну мову війни та Дім фотографії
Кіхтенко Вікторія, Данило Павлов
Спадкоємці
Шістнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters — про тяглість поколінь, яку в нас відібрали, і спадок, який ми знову набуваємо і прагнемо передати нащадкам.
Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію.
Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.