Алевтина Кахідзе живе у селі на Київщині, малює від руки та вирощує сад. І водночас вона — одна з найбільш політичних мисткинь України, чиї роботи показують на Венеційській та Берлінській бієнале. Для неї це не суперечність: кожна робота, кожен перформанс, кожна рослина в саду — це спосіб побачити систему і поставити їй питання. Мистецтво для Кахідзе ніколи не буває просто красивим.
У центрі сучасного мистецтва PinchukArtCentre незабаром відкриється виставка з кількома роботами Алевтини Кахідзе. Одна з них — відеоробота «Я можу бути дівчиною з блакитними очима», створена понад двадцять років тому. У ній художниця вдягає блакитні контактні лінзи — немов іншу ідентичність. Відео уповільнене: одягання відбувається без дзеркала — буденний акт стає майже насильницьким.
Очі Алевтини — карі. Прізвище — грузинське. Пізніше ми ще будемо говорити про подвійну ідентичність і міжгенераційну колоніальну травму. А поки що — шукаємо місце для інтерв’ю. Вирішено, що з вином.
Дорогою встигаємо коротко згадати художній ліцей, директоркою якого Алевтину призначили торік. Художниця показує мені фотографії своїх «інтервенцій»: відсунула меблі, що затуляли вітражі на вікнах ліцею, і запропонувала студентам вигадати для них назви. Виявилося, вітражів раніше ніхто не помічав.
Те, що наприкінці 2025 року Алевтина Кахідзе очолила художній ліцей імені Тараса Шевченка, викликало хвилю невдоволення. Як це часто буває, навколо події окреслилися два табори: ті, хто переживав за традиції закладу — читай: академізм як єдина художня мова, — і ті, хто цих побоювань не поділяв. Були й ті, кого тривожила сама невідомість — передусім батьки, які не отримали належної комунікації про зміну директорки. З часом суперечки вщухли, комунікація владналась і настала щоденна робота.
Пропозицію обійняти посаду Алевтина отримала від Міністерства культури. Прийняла після вагань і довгих міркувань. «Я подумала: це невідповідально — так багато критикувати систему освіти, а коли мені кажуть: бери й роби — відмовитись».
Сама Кахідзе має три історії формальної освіти. Перша — технічна: сім’я не одразу підтримала рішення навчатися мистецтва, тож Алевтина вступила до Дніпровської академії будівництва та архітектури. Ці знання, каже вона, виявляються корисними й нині — у перші місяці роботи в ліцеї вона займається тепломережею, водостоками і паркуванням.
До Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури в Києві вступила не з першого разу: приїхала зі Жданівки, що на Донеччині, в Горлівському районі, показати малюнки — і не отримала допуску. «В цьому ліцеї я бачу те саме. Приїжджають діти, дають стос творчих робіт — і не отримують допуску». Для допуску потрібен певний набір академічних малюнків, які годі опанувати без підгото
На жаль, перший доступ до цього тексту має Спільнота The Ukrainians Media
Історія однієї ночі в коридорі — і всього, що в неї вміщається
Мирослава Мельнийчук, Вадим Блонський
R «Чому не виїжджаєте? — А куди?»
Дружківка — ще одне місто Донеччини, яке російська армія стирає з лиця землі
Олійник Микола
R Рятувати столицю
Одна історія про рятувальників, завдяки яким Київ переживає кожен російський удар, — очима українських фотографів
Віра Курико, Данило Павлов
Думки
У передчутті моменту Х
Я певен, що Україна стане однією з опор майбутнього світового порядку
Мирослав Маринович, Вадим Блонський
Прогулянка Полтавою в день після обстрілу
Якби я була Мазепою, поверталась би сюди втішитись, що все було недаремно
Марина Пономаренко, Вадим Блонський
Мадленки воєнного часу
Страх перед голосними звуками, неназваними загарбниками, порушенням пересторог природний, як сам світ
Ніка Чулаєвська, Вадим Блонський
Інтерв’ю
Люсі Фулфорд: «Я розповідаю про війну через особисті історії переміщення людей»
Австралійсько-британська журналістка — про повернення імперіалізму, пошуки дому й документальне письмо як форму справедливості
Олеся Яремчук, Галина Зварич
Олеся Яскевич. Та, що бачить серцем
Чотири місяці Олеся не знала, що її син не бачить. Двадцять років потому вона робить усе, щоб таких, як він, нарешті побачили інші
Олена Пшенична, Данило Павлов
Тарас Прохасько: «В людей є туга за близькістю»
Розмова лікарки-психіатрині з письменником навколо есею про пансіонат для людей з депресією
Христина Шалак, Галина Зварич
Їсти, любити, воювати
Чотирнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters присвячений їжі, що в умовах війни стала для українців символом опору й солідарності, а також маркером національної ідентичності.
У цьому випуску ми досліджуємо, як змінюються гастрономічні практики нації, що мусить збройно відстоювати своє право бути, а також розглядаємо їжу як акт деколонізації. Тоді як радянська влада цілеспрямовано нищила міську кулінарну культуру, сьогодні ми повертаємося до втраченої унікальності — відшукуємо перервані традиції й водночас вибудовуємо нові.