Місто, в якому я купувала оберемки квітів – Reporters.

09:00

загальнонаціональна
хвилина памʼяті

Місто, в якому я купувала оберемки квітівМісто, в якому я купувала оберемки квітів
Reporters, Репортажі

Місто, в якому я купувала оберемки квітів

Фоторепортаж із Добропілля військовослужбовиці 108-го окремого штурмового батальйону «Вовки Да Вінчі»
Вербова Анастасія
18.02.2026
Вербова Анастасія
18.02.2026

Міста українського сходу стають частиною життя військових, залишають у ньому свої сліди та історії, а тоді порожніють від смертоносного наступу війни. Таким Добропілля стало й для фотографки Анастасії Вербової. Настя служить у 108-му окремому штурмовому батальйоні «Вовки Да Вінчі»: місто змінювалося на її очах. Зараз Добропілля у зоні активних бойових дій на Покровському напрямку, де російські війська намагаються прорвати оборону ЗСУ.

У 2022 році я лише проїздом була в Добропіллі, коли прямували з Дніпра в Краматорськ чи Бахмут.  Бачила будівлю з ліпниною, на ній люди танцюють в українському однострої — так і запамʼятала це місто на Донеччині. Тоді це був глибокий тил.

У 2025-му, коли ми вже виїхали з Покровська, спершу перебралася в Білицьке і їздила в Добропілля «розвіятися» в кавʼярню чи скупитися в продуктовому. Тоді й упізнала ту ліпнину і згадала, що вже бувала тут.

Із часом я переїхала в Добропілля. На диво легко знайшла дім, в який пустили жити з собакою. Це були дуже хороші власники, які виїхали в Київ, але завдяки їм я зробила висновок про всіх місцевих. Власниця засаджувала двір багатоквартирного будинку квітами. Часто телефонувала і запитувала, як справи, як живе мій пес, і казала їсти їхнє варення, раптом захворію.

На одній із вулиць, що веде до центру, місцева пані влітку весь час продавала квіти зі свого саду. Я щодня купувала у неї оберемок за 250 гривень. Парк, більше схожий на невеличкий лісок, маленьке озерце — там можна було відпочити. У дворах стояв спортмайданчик, куди  військові ходили тренуватися, а щовечора діти грали там у футбол. Був у місті й невеличкий скейтпарк, куди підлітки ходили кататися зі своїми скейтами.

Ранкову чи вечірню каву я пила в місцевій кавʼярні «Тепло». Дуже дивно, як один заклад робив навколо себе таке ком’юніті. Там усі між собою легко знайомилися: місцеві та військові. Так я отримала нових друзів з інших підрозділів та потоваришувала з місцевими. Це стало новим для мене: ніколи раніше так не дружила з місцевими. Зараз кавʼярня переїхала в Павлоград, і я бачу, як багато військових, що проїздом у цьому місті, намагаються заскочити туди, щоб випити кави.

У Добропіллі була крамничка різних продуктів з Європи та Азії. Продавець там завше знав своїх покупців, вітався з ними на вулиці. Сам же — з Покровська. На розі біля ринку — кавʼярня з Мирнограду.  А неподалік — заклад із Покровська. І все було якось так дружньо, ніби всі всіх тут знали. 

Добропілля здавалося дуже дружелюбним містом. Можливо, то мій пес був магнітом, але з нами постійно хтось знайомився. В якісь моменти здавалося, що всі знають мого пса. Іноді рандомні люди, яких я бачила вперше, запитували: «А де ваш пес?». Містечко відчувалося таким комфортним, як дім. Можливо, тому що це перше місце за мій четвертий рік в армії, де я так довго жила. 

Іноді марилося, що Добропілля — якесь гірське містечко. З вікна виднілися терикони — як гори. До найбільшого терикону я постійно їздила гуляти. З нього відкривалися найгарніші заходи сонця. 

Коли стався перший масований приліт, місцеві, пригадую, дуже мобілізувалися, аби один одному допомогти. Біля одного зі згорілих підʼїздів я побачила квіти і розчулилася. 

Улітку 2025 року воно ніби ще більше набирало обертів до життя — як останній подих перед смертю. Це нагадало мені останні місяці в Покровську. Десь жевріла надія, що ворог його не знищить. 

Зараз Добропілля безбожно руйнують. Кожен клаптик і кожен будинок. Востаннє, коли я туди їздила, місто стояло порожнім, наче померло за декілька днів.

Їсти, любити, воювати

Чотирнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters присвячений їжі, що в умовах війни стала для українців символом опору й солідарності, а також маркером національної ідентичності.

У цьому випуску ми досліджуємо, як змінюються гастрономічні практики нації, що мусить збройно відстоювати своє право бути, а також розглядаємо їжу як акт деколонізації. Тоді як радянська влада цілеспрямовано нищила міську кулінарну культуру, сьогодні ми повертаємося до втраченої унікальності — відшукуємо перервані традиції й водночас вибудовуємо нові.

Придбати

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки

Вітаємо у спільноті!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутися до читання