Міста українського сходу стають частиною життя військових, залишають у ньому свої сліди та історії, а тоді порожніють від смертоносного наступу війни. Таким Добропілля стало й для фотографки Анастасії Вербової. Настя служить у 108-му окремому штурмовому батальйоні «Вовки Да Вінчі»: місто змінювалося на її очах. Зараз Добропілля у зоні активних бойових дій на Покровському напрямку, де російські війська намагаються прорвати оборону ЗСУ.
У 2022 році я лише проїздом була в Добропіллі, коли прямували з Дніпра в Краматорськ чи Бахмут. Бачила будівлю з ліпниною, на ній люди танцюють в українському однострої — так і запамʼятала це місто на Донеччині. Тоді це був глибокий тил.
У 2025-му, коли ми вже виїхали з Покровська, спершу перебралася в Білицьке і їздила в Добропілля «розвіятися» в кавʼярню чи скупитися в продуктовому. Тоді й упізнала ту ліпнину і згадала, що вже бувала тут.
Із часом я переїхала в Добропілля. На диво легко знайшла дім, в який пустили жити з собакою. Це були дуже хороші власники, які виїхали в Київ, але завдяки їм я зробила висновок про всіх місцевих. Власниця засаджувала двір багатоквартирного будинку квітами. Часто телефонувала і запитувала, як справи, як живе мій пес, і казала їсти їхнє варення, раптом захворію.
На одній із вулиць, що веде до центру, місцева пані влітку весь час продавала квіти зі свого саду. Я щодня купувала у неї оберемок за 250 гривень. Парк, більше схожий на невеличкий лісок, маленьке озерце — там можна було відпочити. У дворах стояв спортмайданчик, куди військові ходили тренуватися, а щовечора діти грали там у футбол. Був у місті й невеличкий скейтпарк, куди підлітки ходили кататися зі своїми скейтами.
Ранкову чи вечірню каву я пила в місцевій кавʼярні «Тепло». Дуже дивно, як один заклад робив навколо себе таке ком’юніті. Там усі між собою легко знайомилися: місцеві та військові. Так я отримала нових друзів з інших підрозділів та потоваришувала з місцевими. Це стало новим для мене: ніколи раніше так не дружила з місцевими. Зараз кавʼярня переїхала в Павлоград, і я бачу, як багато військових, що проїздом у цьому місті, намагаються заскочити туди, щоб випити кави.
У Добропіллі була крамничка різних продуктів з Європи та Азії. Продавець там завше знав своїх покупців, вітався з ними на вулиці. Сам же — з Покровська. На розі біля ринку — кавʼярня з Мирнограду. А неподалік — заклад із Покровська. І все було якось так дружньо, ніби всі всіх тут знали.
Добропілля здавалося дуже дружелюбним містом. Можливо, то мій пес був магнітом, але з нами постійно хтось знайомився. В якісь моменти здавалося, що всі знають мого пса. Іноді рандомні люди, яких я бачила вперше, запитували: «А де ваш пес?». Містечко відчувалося таким комфортним, як дім. Можливо, тому що це перше місце за мій четвертий рік в армії, де я так довго жила.
Іноді марилося, що Добропілля — якесь гірське містечко. З вікна виднілися терикони — як гори. До найбільшого терикону я постійно їздила гуляти. З нього відкривалися найгарніші заходи сонця.
Коли стався перший масований приліт, місцеві, пригадую, дуже мобілізувалися, аби один одному допомогти. Біля одного зі згорілих підʼїздів я побачила квіти і розчулилася.
Улітку 2025 року воно ніби ще більше набирало обертів до життя — як останній подих перед смертю. Це нагадало мені останні місяці в Покровську. Десь жевріла надія, що ворог його не знищить.
Зараз Добропілля безбожно руйнують. Кожен клаптик і кожен будинок. Востаннє, коли я туди їздила, місто стояло порожнім, наче померло за декілька днів.
