Олег Грищенко, Олена Старанчук: «Ми ніколи не знаємо, хто буде наступним Нарбутом»
Двадцяті роки минулого століття для українського мистецтва були часом небаченого розквіту — і трагічного обриву. Більшість митців, чиї роботи зараз — у залах Мистецького арсеналу, були репресовані, розстріляні, замовчані. Виставка «Ілюстротека. Українська ілюстрація в діалозі двадцятих» повертає їм голос — і ставить поруч із тими, хто творить сьогодні, в іншу, але знову переломну добу.
Куратори Олег Грищенко та Олена Старанчук назвали це діалогом — і зібрали в чотирьох залах роботи митців, між якими ціле століття. Двадцяті роки ХХ і двадцяті роки ХХІ століття, на їхню думку, мають більше спільного, ніж здається: і тоді, і зараз ілюстрація стає одним із найточніших способів говорити про свій час.
В інтерв’ю для The Ukrainians ми поговорили про діалог між епохами, про те, що означає звертатися до графіки 1920-х у 2026 році, і чому образи столітньої давнини досі працюють.
Ви є кураторами «Pictoric» — спільноти, що з’явилась у 2014 році. Тоді українська ілюстрація була майже невидимою як усередині країни, так і за її межами. З чого починалась ця ініціатива і який запит ви тоді відчували?
Олена: «Pictoric» офіційно з’явився у 2014-му. Але й раніше ми робили виставки, майстер-класи, лекції. На той момент відчувався дефіцит ілюстрації в публічному просторі, зокрема виставковому. Ілюстрацію сприймали як другорядну, несамостійну одиницю в мистецтві. Нам хотілось її більше показувати. Тому виникла ідея створити спільноту, яка могла б промотувати українську ілюстрацію. Ми почали робити міжнародні проєкти: спершу польська виставка, потім — французька, чеська тощо. Запрошували відомих ілюстраторів. Водночас головною метою «Pictoric» залишається популяризація ілюстрації в Україні — і представлення української ілюстрації в міжнародному середовищі.
Ми самі є ілюстраторами, практиками. Але хтось мав цим займатися. І вирішили: окей, якщо ніхто не хоче — треба організовувати самостійно. Мені здається, коли ти практик, то можеш підсвітити такі моменти, яких проєктний менеджер або мистецтвознавець можуть не помітити. Бо ти знаєш, як це все працює зсередини. Щоправда, десь це може виявитись мінусом, бо страждають менеджерські навички. Але ми доросли до того, що на окремі проєкти залучаємо команду професіоналів — від менеджменту до експертних консультацій.
Ілюстрація часто працює як швидка реакція на події. Ми бачили це і у 2014-му, коли ви заснували «Pictoric», і особливо у 2022 році. Що відбувалося у вашій роботі в перші місяці повномасштабної війни?
Олена: Десь на третій або четвертий день ми створили сайт. Це була платформа, де ми збирали ілюстрації різних художників, ілюстраторів, дизайнерів, які у своїх соцмережах викладали роботи. Це могли бути комікси, намальовані на основі реальних подій, плакати, анімації, навіть шаржі. Все було в соцмережах, і ми подумали: потрібно все зібрати в одному місці, щоб це могли бачити іноземці. Ілюстрація на практиці показала, що може існувати будь-де й показувати актуальну реальність — чітко, виразно, яскраво та зрозуміло навіть без слів. Вона може жити і в музейному просторі, і на вулиці, і в мультимедіа, і в проєкції на стіні.
Ми створили цей сайт і почали розсилати його міжнародним партнерам. Просили, щоб вони поширювали у своїх спільнотах. А потім сайт розрісся і його вже знаходили незнайомі люди з різних куточків світу. Для нас це був один із найкрутіших моментів: ілюстрація змогла відповісти на багато питань про події, які тоді відбувались.
Олег: Ілюстрація так працює, бо новини чи документальні фотографії шокують і можуть відштовхувати, втомлювати людей. А ілюстрація через свою метафоричність та візуальність може існувати і в центрі міста.
Значна частина вашої роботи була спрямована на міжнародну презентацію українських ілюстраторів. Чи можна сказати, що виставка «Ілюстротека. Українська ілюстрація в діалозі двадцятих» — навпаки звернена всередину, до української аудиторії? І якщо так, що саме ви хотіли проговорити тут?
Олена: Перша третина ХХ століття стала ключовим етапом формування модерної української графіки та ілюстрації. Це був час політичних потрясінь, визвольних змагань, яскравих імен і активних пошуків національної ідентичності.
Ілюстрація — одне з найдемократичніших і найдоступніших медіа — давала змогу художникам осмислювати історію, традиції та сучасність.
Саме ці практики допомогли зберегти українську культурну тяглість через ХХ століття, війни, тоталітарний тиск і репресії.
Олег: Коли у 2022 році ми привозили виставки за кордон, то побачили: про українську культуру та Україну там майже нічого не знають, окрім війни, а раніше хіба Чорнобиля. Тоді ми зрозуміли, що треба створювати проєкти, які були б однаково цікавими і тут, і за кордоном. Щоб більше дізнавалися про нашу культуру й мистецтво. Виставка зроблена перш за все для українського глядача. Але попередню, меншу її версію, ми зробили рік тому на Болонському дитячому ярмарку, де показували дуети сучасних ілюстраторів з відомими ілюстраторами ХХ століття. Вже тоді міжнародній аудиторії це було цікаво.
З іншого боку, нам хотілося, щоб і українці могли відкривати нові імена. Розуміємо, що багато хто не знає про українську ілюстрацію нічого. Але нам було важливо, щоб і така аудиторія могла зайти на виставку і усвідомити, скільки існує крутих майстрів, якими можна пишатися.
Ми пропонуємо розглядати цей діалог не лише як історичне порівняння, а й як спробу відчути тяглість культурного процесу. Двадцяті роки ХХ століття і двадцяті роки ХХІ століття мають багато спільного: це періоди суспільних потрясінь, але водночас і часи потужного культурного сплеску, коли мистецтво формує нове уявлення про країну у світі.
Дивлячись на перелік партнерів цієї виставки — музеї та архіви, з якими ви працювали, можу собі тільки уявити обсяг роботи! Чи було щось у процесі дослідження, що вас здивувало або змінило ваше уявлення про українську ілюстрацію?
Олег: Ми вважали, що знаємо багато про ілюстрацію, розуміємо її, але що більше занурювалися, то більше нових імен відкривали навіть для себе.
Олена: На цій виставці ми вирішили не показувати всю історію української ілюстрації. А сфокусуватись на короткому відрізку — діалозі між двадцятими і двадцятими. Що відбувалося сто років тому з актуальними на той час проблемами і що відбувається зараз? Хотілося знайти точки дотику і перетини у стилістиці, темах, графічних рішеннях. І коли ми почали ходити в усі ці партнерські музеї та архіви, відбирали роботи, спілкувалися з науковими працівниками, то зрозуміли, що навіть ті двадцяті неможливо показати в одному Мистецькому арсеналі. Потрібно десять таких просторів. Там насправді дуже багато всього. Деякі речі нас дійсно вразили.
Одна з моїх улюблених історій трапилась у бібліотеці Вернадського. Там є відділ мистецької книги, де ми шукали ілюстрації та видання. Але нам порадили звернутися у відділ музичних видань, оскільки всі їхні обкладинки, виявляється, оформляли тільки ілюстрацією. Не типографікою, не фото, не репродукцією мистецтва, а саме ілюстрацією. Для нас це було відкриттям. І часто на самій обкладинці навіть не зазначали автора. Коли ми зробили вибірку для виставки, то вже почали разом з науковцями ідентифікувати авторство. І нас здивувало, що на той момент чимало дуже відомих художників оформляли музичні видання та періодику. Тобто у 1920-х ілюстрація мала надзвичайно широке застосування й була органічною частиною різних сфер побуту й суспільного життя.
Які імена вам було важливо перевідкрити у цій виставці?
Олег: Хотілося підсвітити Сергія Конончука — дитячого й дорослого ілюстратора 1920-30-х років, який зазвичай залишається в тіні зіркових імен. Для себе ми також відкрили Євгена Мея — майже невідомого харківського ілюстратора і дизайнера обкладинок, але надзвичайно якісного майстра. Окремим відкриттям стали численні дитячі ілюстратори. Адже знані автори книжкової графіки для дорослої аудиторії, як-от Георгій Нарбут та Василь Кричевський, також створювали дитячі книжки. Серед них і Борис Крюков — неймовірно крутий художник, який, на мою думку, має посісти почесне місце серед грандів української графіки.
Олена: Цікаво, що Олена Кульчицька, Михайло Жук та Охрім Судомора, знані як видатні майстри графіки, також ілюстрували багато дитячих книжок. В одному із залів ми навіть виокремили спеціальний напрям, присвячений дитячій ілюстрації. Показово, що ці роботи сприймаються як повноцінне мистецтво, доросла графіка. Вони не виглядають спрощеними чи надмірно яскравими. Часто це взагалі чорно-білі видання, які мають сильну візуальну мову й сьогодні виглядають сучасно. Нам здається, це виховувало певну естетику в дітей, впливало на їхній розвиток.
Говорячи про цей період, ми неодмінно згадуємо історичні розриви, спричинені репресіями, а згодом війнами та міграцією. Що в українській ілюстрації, на вашу думку, виявилося тяглим і змогло пережити ці злами?
Олег: Для мене нині стає видимим те, що, попри репресії, все ж вдалося зберегти певну стилістичну тяглість. Значною мірою цьому посприяли шістдесятники, а також художники 1970-80-х років, які нерідко обходили цензурні обмеження через дитячу книжку. Потяг до монументалізму, якісного декоративізму, символізму в ілюстрації — усе це зберігається у творчості багатьох українських авторів.
І тоді, і тепер є митці — універсальні художники. Наприклад, бойчукісти, як-от Іван Падалка (художник, графік, представник школи Михайла Бойчука, — Авт.), могли одночасно займатися і маленькими ілюстраціями для книжок, і водночас керамікою, величезними розписами. Так само й зараз ілюстрація перестає бути мовою, замкненою лише у книжці. Це ширша мова про українську культуру — форма сторітелінгу, який може існувати у дуже багатьох медіа.
Ми бачимо хвилю виставок, які повертають у поле видимості забуті чи витіснені імена, зокрема художників 1920-х і шістдесятників. Чому, на вашу думку, тема тяглості зараз є такою необхідною?
Олена: Для мене це насамперед про розуміння значення історії — не в сенсі її вивчення, а як глибокого усвідомлення. Це про ідентифікацію: про те, що ти живеш саме тут, що маєш своє коріння і що є речі, якими можна пишатися. Все, що нас оточує, — мистецтво, архітектура, музейні колекції, література, кіно, навіть анімація — це частина великого культурного багажу. Він уже створений, і важливо його бачити, знати. Це також про подолання почуття меншовартості. Про те, щоб не знецінювати своє, а навпаки — пишатися й розуміти, скільки всього є. І водночас — працювати з цим матеріалом, створювати нові, сильні проєкти. Для мене це також про внутрішню впевненість.
Олег: Нам дуже важливо працювати з молоддю, бо ми самі викладаємо в художній академії (Олена й Олег — викладачі кафедри графічних мистецтв НАОМА, — Авт.). І тут виникає складність — важко переконувати, що щось варто робити саме так, якщо немає на що спертися, якщо бракує видимих прикладів. Тому такі виставки мають велике значення. Вони показують: дивіться, з українською тематикою можна створювати сильні, сучасні, актуальні роботи. Вони демонструють, що тут є великий потенціал, що необов’язково чекати визнання десь у Берліні, щоби стати відомим. Є величезний пласт матеріалу, з яким можна працювати тут і зараз, — і є приклади, як це робити.
І водночас, коли ти глибоко працюєш зі своєю культурою, це якраз і робить тебе помітним за кордоном. Бо навряд чи, скажімо, в Німеччині зацікавляться українським ілюстратором, який виглядає як німецький, або в Японії — тим, хто просто відтворює японські гравюри.
Увагу привертає унікальність. Працюючи з українською культурою і якісно її представляючи, ми стаємо цікавими й за кордоном.
Люди відчувають, коли ти справді щось цінуєш, у щось віриш і показуєш це на високому рівні. Тоді в цю роботу починають вірити й інші.
Нам дуже важливо показувати роботи молодих авторів. Адже ми ніколи не знаємо, хто буде наступним Нарбутом, хто буде наступним Іваном Падалкою. Ми хотіли вписати в історію імена початківців.
Олена: Пригадую 2022 рік, коли за кордоном відбувалося багато виставок. Доти інтерес до української ілюстрації був доволі обмеженим: існували окремі відомі імена, але загалом вона не була широко представлена чи помітна. Згодом ситуація почала змінюватися. Коли іноземна аудиторія побачила цю якість — щільну, цілісну, потужну візуальну мову, не схожу на те, що пропонували інші країни, з’явилося зовсім інше сприйняття. Це були роботи з власним характером, часто епічні за настроєм і формою, і саме ця відмінність почала привертати увагу.
Які імена в українській ілюстрації залишаються недооціненими або маловідомими широкій аудиторії? І чому, на вашу думку, так сталося?
Олег: Я хотів би надалі робити виставки, присвячені українській ілюстрації 1960-70-х і 80-х років. У цей період з’явилося багато важливих імен, які нам іще належить відкривати й показувати ширше, — Валентин Гордійчук, В’ячеслав Легкобит, Ніна Денисова й багато інших. Часто цих митців знають передусім як «дорослих» художників, але їхня робота в дитячій літературі залишається менш видимою. Водночас саме там вони створювали надзвичайно сильні речі, які варто підсвічувати.
Олена: Вважаю, що про багатьох митців ще належить розповісти й ґрунтовно дослідити їхнє життя і творчість. Відомості, які ми маємо сьогодні, залишаються скупими та малодоступними широкому загалу. Хотілося б, аби імена і творчий спадок українських художників знала не лише професійна спільнота. Хотілося б бачити українських митців, графіків та ілюстраторів у найбільших музеях та галереях світу як у форматі ретроспектив, так і в контексті сучасного мистецтва.
Українська ілюстрація зараз шукає власну мову чи вона її вже знайшла?
Олег: Це складно сказати, адже ми перебуваємо всередині самого процесу й не можемо подивитися на нього збоку. Думаю, за кілька десятиліть дослідники чітко визначать, у яких стилях працювали ілюстратори у 2020-х, поділять їх на течії та групи й будуть досліджувати особливості графічної мови. Власне, для цього ми й працюємо — намагаємося створювати проєкти, на які зможуть спертися наступні покоління. Якщо ж коротко, то, як і сто років тому, українська ілюстрація розвивається в загальноєвропейському векторі.
Олена: Не можна сказати, що українська ілюстрація має чітко окреслені й однозначно впізнавані ознаки для ідентифікації. Наша історія складна та бурхлива, і це не сприяло лінійному й послідовному розвитку української ілюстрації, її виразної традиції. Мені здається, під впливом світових тенденцій, зміни поколінь і нових технологій візуальна мова також постійно змінюється — ми й далі перебуваємо в пошуку. Але, дивлячись на реакцію та відгуки глядачів за кордоном, розуміємо, що українська ілюстрація все ж має власну мову. У ній можна виокремити багатошаровість, орнаментику, яскраву кольорову палітру. Тож певні риси вже сформувалися, але вони потребують дальшого розвитку та поширення.
Чим для вас ілюстрація є насамперед — мистецтвом, ремеслом, комунікацією, чимось іншим?
Олена: Вважаю, що це поєднання різних функцій і форм. Одну й ту ж ілюстрацію можна показати на виставці, надрукувати у книжці, перенести в розпис або кераміку чи перетворити на обʼємну інсталяцію. У кожному з цих форматів її значення та посил звучатимуть по-різному. Особисто для мене важливо, щоб ілюстрація сприймалася як повноцінне мистецтво.
Олег: Ілюстрація може бути чим завгодно — усе залежить від поставленого завдання. Особисто мені ближчий напрям мистецької комунікації, коли через візуальні образи можна спілкуватися із суспільством, простою, але естетичною мовою доносити важливі теми, історії, дискусії. Робити щось, що здатне надихати інших.
