img

Із Сум — у Лас-Вегас

04.04.2018 Надія Швадчак

[Кожна дитина заслуговує на можливості для розвитку, самореалізації та здійснення мрій. І якщо постійно створювати ці можливості, підтримувати українських підлітків у їхніх прагненнях і починаннях, то результати не забаряться — нове покоління змінить країну на краще.

У спецпроекті «Борись за свою мрію!» разом із освітнім проектом «Школа успіху» Klitschko Foundation розповідаємо про талановитих, амбіційних та сміливих молодих українців. Це історії тих, хто не боїться мріяти і впевнено й наполегливо йде до мети.]

***

19-річний Андрій Безмен виходить на зв’язок із Лас-Вегаса. Між нами дев’ять часових поясів. М’яке ранкове сонце огортає його силует. Місто, у якому тепер живе Андрій, не має нічого спільного з казино і нічним життям, як можна подумати, почувши назву. Воно невеличке (близько 15 тисяч мешканців) і розташоване у штаті Нью-Мексико.

Тут розташований єдиний у США міжнародний коледж мережі UWC (United World College), яка має свої представництва у сімнадцятьох країнах.

Щоби потрапити туди на безкоштовне навчання, Андрій подолав чотири рівні відбору і обійшов близько двохсот інших аплікантів з України.

До США хлопець із Сум їхав як переможець і призер понад десятка олімпіад і винахідницьких конкурсів. Зокрема міжнародних. Їхав — після участі в «Школі успіху» від Klitschko Foundation, яка показала, як виглядає бізнес здорової людини, і як правильно продавати й презентувати проекти. Навчила бути дорослим.

І тут, каже, його взяли за руку і повели. Через «пекло» — коли ні на що нема часу.

Щоби потрапити у США на безкоштовне навчання, Андрій подолав чотири рівні відбору і обійшов близько двохсот інших аплікантів з України


Позаду залишилися сім реалізованих проектів (на один з них Андрій разом з командою отримав $15 000 інвестиції після презентації на бізнес-акселераторі). Попереду — спільний проект з Аmazon, де хлопець саме стажується.

У UWC Андрій вивчає фізику, математику, комп’ютерні науки, економіку, англійську і українську. Тут, каже, він уже навчився займатися самоосвітою, тайм-менеджментом і правильно визначати пріоритети.

У коледжі хлопцю залишилося навчатися три місяці. Він вже подав документи в американські і канадські університети, але до України збирається повернутися.

Лінь

Андрій зростав тихим домашнім хлопчиком. На вулиці бував рідко — мав від народження легке порушення рухів, і батьки боялися, що діти сміятимуться з нього.

Олімпіади хлопець вважав безсенсовними — кому, питає, користь від розв’язування задач, які вже мають рішення

— Свого першого-другого класу не пам’ятаю, але мама каже, все мені було складно.

Сам він пам’ятає тільки комп’ютер, який часто ламався, а він його збирав-розбирав, ходив до бібліотеки, простягав 25 копійок і копіював книжки, щоб зрозуміти, як то все ремонтувати.

У хлопця був чіткий розклад: школа, чотири години басейну, дім. Повертався і вкладався спати, домашніх завдань не робив, батьки не вимагали.

— Лінувався трохи, — зізнається.

У третьому класі Андрій почав добре ходити, але лінь нікуди не зникла: на уроках він не писав. І щоб хоч якось залучити до процесу — його викликали до дошки. Перші рази — на математиці — щоб поставити двійку, зауважує, але виявилося, що він міг все вирішити. Все розумів.

— Вчителька це побачила і вже потім на уроках заповнювала журнал, а я розв’язував завдання на дошці. Діти переписували. Якщо хтось не розумів — я пояснював. І ось, напевно, через це у мене піднявся авторитет, бо я почав говорити, і люди зрозуміли, що я не тупий.

Згодом хлопець почав виборювати призові місця на олімпіадах з математики і фізики. При цьому Андрій вважав ці конкурси безсенсовними — кому, питає, користь від розв’язування задач, які вже мають рішення.

— Мені завжди було цікаво робити щось таке, що може допомогти комусь.

Винахід для тата

У дев’ятому класі Андрій перестав ходити до школи. («Мене за це спершу хейтили всі, кому не лінь», — пригадує). Мама про це дізналася від вчителів. Ті констатували факт, але де пропадає хлопець — ніхто не знав.

— Для мене це було дуже сокровенно — я займався власним проектом, — Андрій говорить, надаючи словам якогось особливого значення. — Я не знав, чи вдасться і що вдасться. І вони б не зрозуміли… Вони розуміють тільки, коли приносять медаль і отакенну грамоту.

Насправді наприкінці восьмого класу Андрій пішов до Малої академії наук. Не знав, що це, але припускав, що щось відмінне від олімпіад. Все літо провів у лабораторії Інституту прикладної фізики: у радянській будівлі з радянським обладнанням. І надзвичайно розумними співробітниками, додає. Такими, що навіть Google не треба, бо будь-яка константа у кожного з них в голові.

Отже, лабораторія — з сьомої ранку до сьомої вечора. Інколи до десятої.

— Що мені було робити вдома? Мама з малою займалася. Тато поїхав в АТО. Ми з ним могли говорити раз чи два на тиждень, бо він десь в лісі перебував.

У тринадцять хлопець став інтерном в інституті, отримав власне робоче місце і ключ від лабораторії. А невдовзі з’явився і його перший винахід

 

Зарядити телефон там часто було ніде. Тому Андрій захотів винайти щось, що б давало батькові електроенергію в таких умовах.

Так у тринадцять хлопець став інтерном в інституті, отримав власне робоче місце і ключ від лабораторії. А невдовзі з’явився і його перший винахід.

— Є така штука — елемент Пельтьє, — пояснює. — Якщо до нього підключити струм, то одна сторона гріється, а інша охолоджується. Через певний час у гарячої сторони коефіцієнт корисної дії більший, вона нагріває холодну і все це стає гарячим квадратом. Ми ж відкрили зворотне (експериментально підтвердили ефект Зейбека, який той випадково відкрив у 1821 році). Якщо на елементі Пельтьє гріти одну сторону, а інша залишиться холодною — отримаємо струм.

Так з’явився 20-дюймовий прямокутник з отвором, на який треба покласти щось гаряче — вугілля чи розвести вогонь, і можна заряджати телефон.

У жовтні винахід поїхав до батька під Слов’янськ. Через два місяці повернувся з фотографіями і відгуками.

Все працювало.

Винахід для інституту

Свій винахід Андрій запатентував. І хоча хлопець не мав амбіцій перемагати в конкурсах і наголошує, що робив проект винятково для батька, його все ж вмовили представити роботу на конкурсі «Майбутнє України». Там він переміг у секції «Машинобудування» — і виграв свій перший смартфон і планшет.

Далі Андрій працював над збільшенням ефективності приладу і хотів передати його Міноборони, щоб його застосовували, але нічого не вдалося.

Зате Андрій таки приніс до школи медаль і «отакенну грамоту».

Школа остаточно здала позиції в житті Андрія. Він і зараз не бачить сенсу у тамтешньому навчанні. Хіба що до п’ятого класу. А так — називає його марнуванням часу й коштів.

— Якщо ти знаєш, що таке онлайн-курси Udemi, що таке самоосвіта, то можна в школу не ходити.

І Андрій дійсно пропустив весь дев’ятий (а потім і десятий) клас, але закінчив його на відмінно.

А після, у літню спеку, в задушливій лабораторії, думав над наступним проектом. Що якщо зробити дешевий і нешкідливий кондиціонер?

— Я хотів, щоб ми його поставили хоча б у лабораторії. Бо шістдесятирічні дідусі, які знають більше, ніж вміщає енциклопедія з фізики, приходять на роботу і мучаться. Бо в інституті немає достойних умов. Як і грошей на розробки.

Спершу зі звичайного кондиціонера викинули фреон: і дорогий, і шкідливий, і важкий в експлуатації. Наступним викинули компресор. Його треба міняти кожні п’ять років — невигідно. Думали з науковим керівником, як же цей їхній кондиціонер має працювати.

— Ми знайшли термотрубку. Такі використовують для охолодження комп’ютерів. Мідна, з водою, з якої викачали повітря, тому там зменшився тиск і температура кипіння. Принцип такий — пара передає тепло другому кінцю, і таким чином відводить тепло від джерела тепла.

Андрій хотів зробив навпаки — охолоджувати одну сторону. При цьому мав знизитися тиск, а вода — закипіти при малій температурі, і тим самим почати відводити тепло від іншої сторони, аби зрівноважити температури на обох кінцях трубки. Так з’явився кондиціонер: одну сторону трубки, на вулиці, охолоджували за допомогою елемента Пельт’є, а тепло відводилося з кінця трубки, яка знаходиться в кімнаті.

Щоправда, важко було знайти трубку, яка б годилася за діаметром, не було точного обладнання, не було грошей, щоб експериментувати з різними рідинами.

— Були моменти, коли ми думали закрити проект, — каже Андрій. — Але потім раптом знаходилися варіанти, як це все пофіксити.

Зрештою зробили демоверсію на спирту. Велика коробка розміром з холодильник імітувала кімнату, в якій працював маленький кондиціонер. Вже вдруге проект Андрія переміг у конкурсі «Майбутнє України». Приз — п’ять тисяч гривень — пішов на матеріали і доопрацювання.

Суми на великий екземпляр так і не вистачило.

Андрій винахід запатентував і подався на українські і міжнародні конкурси, щоб розробка не пропала. Щоб її помітили.

— В Україні на мене дивилися косо: хто я, чому приїхав? Бо зазвичай перемагають Дніпро, Київ, Харків — міста, де є інститути, де роботи пишуть наукові керівники, а діти їх представляють. Хоча, звісно, є й винятки. Я хотів показати, що на базі Інституту прикладної фізики, який розташований по сусідству з гаражами і від них не сильно відрізняється, зі сміття і без грошей можна робити круті проекти і представляти їх на рівні.

Україна без сумнівів

Отже, була перемога на Білоруській конференції для учнів, третє місце на Міжнародній конференції молодих вчених ICYS-2016 в Румунії. До Петербурга не поїхав з політичних міркувань, а в США на Google Science Fair — просто не вдалося: держава не фінансувала, а в Андрія не було коштів.

Патенти на обидва винаходи відкликав і залив інформацію на GitHub — один з найбільших веб-сервісів для спільної розробки програмного забезпечення. Хотів, щоб проекти працювали. І працюють.

У мене немає сумнівів, чи повертатися. Я не хочу бути емігрантом. Хочу жити в своїй країні. Хочу її розвивати

Перша ідея — в Китаї: там існують чашки, в які треба лити гаряче, і вони заряджатимуть телефон.

На основі другої — в Іспанії вдалося вдвічі збільшити ефективність відведення тепла з сонячних батарей.

Попри всі невдачі з державною підтримкою, Андрій вважає свій досвід в Україні корисним.

— Все змінюється. Скоро все стане краще. А якщо ні, то я буду тим, хто хоча б спробує щось змінити у сфері технологій, бо це вони породжують прогрес. Хочу показати на міжнародному ринку, що Україна не просто країна-споживач.

Є багато крутих проектів українців, які працюють в Сіетлі, Нью-Йорку. А в Україні їх на пальцях однієї руки можна перерахувати. І я вдячний, що вони залишаються. У мене немає сумнівів, чи повертатися. Я не хочу бути емігрантом. Хочу жити в своїй країні. Хочу її розвивати.

Фото — Урош Цветковіч.

***

«Школа успіху» — безкоштовний літній проект, покликаний розкрити особистісний потенціал у підлітків і розвивати навички самостійних активних дій та відповідальної й цілеспрямованої поведінки. Підтримати проект можна за цим посиланням.

Надія Швадчак

Текст Надія Швадчак

Журналістка у The Ukrainians.

Пишіть Надії у Facebook!

Схожі публікації

2077 7

Де народжується лідерство

Як «Школа успіху» вчить бути особистістю та командним гравцем водночас

14.09.2018 Ярослава Тимощук
5631 8

Анастасія Примович: «Найголовніше — це мотивація»

Львів’янка про те, як це: навчатися у Гарварді та Оксфорді, а працювати — у Microsoft

11.05.2017 Оксана Левантович
13972 6

Робити науку вдома

Нікіта Гордієнко про те, як розпізнавати втому за допомогою смартфону

29.11.2016 Надія Швадчак

Популярні публікації

30371 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов
41005 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
39555 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати