Катерина Ботанова: «Я вірю в силу культури змінювати суспільство»
Із Катериною Ботановою ми зустрілися під час її візиту до Києва на початку березня. Попри те, що вона вже дев’ять років мешкає у Швейцарії, де є співкураторкою міждисциплінарного культурного фестивалю Culturescapes, більшість її теперішніх проєктів пов’язані з Україною.
Серед них — «25 стратегічних питань для України», в межах якого Катерина як кураторка та керівниця медіапроєктів Інституту фронтиру гуртує українських інтелектуалів та інтелектуалок навколо викликів, що визначатимуть майбутнє країни.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся зараз!]
§§§
Ви здавна працюєте у сфері культури — як кураторка, критикиня, дослідниця. З чого для вас почалася ця історія?
З гуманітарного факультету і кафедри культурології у Києво-Могилянській академії, закінчивши яку, я зрозуміла, що більше нічого не вмію робити. Я кілька разів намагалася вийти в суміжні сфери, наприклад, у комунікацію та піар, але все закінчувалось тим, що якщо я не бачу сенсу в процесі, якщо не відчуваю драйву, то просто не можу цього робити. Напевно, звучить пафосно, але це доволі щиро. Я вірю в силу культури змінювати суспільство. Тому якщо є якась дотичність до цих змін, тоді я буду працювати. Якщо ні, мій інтерес швидко згасає і я знову тікаю в затишну культурну царину.
Що вас мотивує працювати саме у сфері культури?
Я вірю, що культура є важливою в дуже широкому розумінні. Це частина суспільної тканини. Це спосіб суспільства бути разом, знаходити порозуміння і проживати різні моменти своєї історії. Це спосіб взаємодії, він змінюється з часом, і на нього впливають дуже багато чинників — від особистих до геополітичних.
Мистецтво у вужчому розумінні — це спосіб надавати сенсу тому, що відбувається. Це емоційне, інтелектуальне перетравлення того, що проживає суспільство. Коли дев’ять років тому я переїхала до Швейцарії, зрозуміла, наскільки цей динамічний і артикуляційний характер культури присутній у тих суспільствах, які перебувають у русі, з якими постійно щось відбувається.
Як українське, наприклад.
Як українське, але не лише. Сьогодні це практично весь світ. Тому що в суспільствах, які ми звикли вважати сталими, точка стабільності зараз розхитується з шаленою швидкістю. Там культура як середовище, на яке можна спертися, яке допомагає порозумітися з собою і спільнотою, до певної міри, втратила свою функцію. А в Україні вона зберігається, і це, зрештою, добре.
Як повномасштабна війна вплинула на вашу роботу не лише організаційно, а й внутрішньо?
Переїхавши до Швейцарії, я час від часу брала участь в українських проєктах, однак основна моя робота була за кордоном. Я є співкураторкою міжнародного культурного фестивалю Culturescapes. Сподіваюсь, що, не без моєї участі, фестиваль почав фокусуватися на трансформаційно-динамічних регіонах світу, щоби дуже стабільній і одній з найбільш передбачуваних країн світу, Швейцарії, показувати відмінні культурні контексти. Ми робили фестивалі, присвячені регіонам Амазонки й Сахари. Наступний фестиваль, що відбудеться 2027 року, буде про Арктику, а саме про корінні народи й культури Північної Європи та Америки. Готуючи ці фестивалі та досліджуючи ці частини світу, я багато чого навчилась, адже це суспільства, що перебувають у постійній трансформації та стикаються з великими внутрішніми викликами. Тут культурні середовища постійно намагаються випрацювати мови, щоб говорити про власні досвіди, культурні ландшафти, традиції, способи суспільної організації та життя, відмінні від західних культур.
Нині 80% мого робочого часу займають проєкти, пов’язані з Україною, — постійні і тимчасові: виставки, книжки, дослідження. Минулого року я курувала дві виставки — в Мистецькому арсеналі та ПінчукАртЦентрі. Зараз головний проєкт — це медіадискусійна платформа Інститут фронтиру. Моя присутність за кордоном хоч і є роботою з іншими культурними контекстами, але також переважно дотична до України. Дуже багато різних культурних і суспільних діячів намагаються не допустити, щоб український дискурс зник або відійшов на задній план.
Як, за вашими спостереженнями, змінювався інтерес до української теми на західних культурних платформах протягом років війни?
На початок повномасштабного вторгнення українська культура в Європі була мало присутня. Зусиль самого лише Українського інституту, який з’явився у 2018 році і мав обмежені ресурси, та кількох інших інституцій, які намагалися просувати українську присутність, звичайно, було недостатньо. Україна переважно потрапляла в білу пляму на сході Європи, десь між Польщею та Росією.
Потім, у 2022 році, був шок. Із нього виросло багато співчуття та підтримки: більшість європейських культурних та академічних інституцій створювали тимчасові програми підтримки та резиденції для українців. Кількість українських голосів, мистецьких проєктів, пов’язаних з українськими досвідами війни, значно зросла. Однак уже через років два стало очевидно, що коли перший шок і хвиля підтримки спали, лише частина цих ініціатив перейшла у сталу підтримку і присутність.
Україна, безперечно, з’явилася на культурній мапі Європи, але за втримання свого місця та свого голосу ми й далі боремося.
Сьогодні нам дедалі важливіше мислити себе у глобальному контексті, адже ми є частиною світу, де, на жаль, більшість суспільств так чи так переживають досвіди боротьби за справедливість і агентність. І що більше ми бачитимемо того, що відбувається навколо нас, то більше продуктивного діалогу і солідарностей зможемо побудувати.
У лютому 2026 року Інститут фронтиру відзначав свою другу річницю. Розкажіть, будь ласка, як ви долучилися до цього проєкту.
Це почасти приватна історія. Багато речей і людей у моєму житті виросли з Могилянки. Зокрема Євген Глібовицький, засновник і директор Інституту фронтиру. Ми є частиною тієї першої, ще дуже маленької Могилянки і весь час підтримували дружні та професійні стосунки. Тоді, в 2014–2015 роках, компанія pro.mova, яку Євген заснував разом з Олександрою Баклановою, стала буквальним і метафоричним домом для ініціативи «Культура–2025». У своєму офісі вони хостили, модерували і навіть годували групу активістів, до якої належала і я, котра на хвилі постмайданного ентузіазму розробляла довгострокову стратегію реформ у культурі.
Наприкінці 2023 року я писала черговий текст про українську ситуацію для одного західного медіа і натрапила на промову Євгена, де він говорив про фронтирність України. Мене надзвичайно вразив цей образ — своєю влучністю й болісністю, але, з іншого боку, простором для розуміння та інтерпретації того, що відбувається з українським суспільством — не лише в минулому і теперішньому, а й у перспективі. Не фронтирність у стереотипному розумінні американського фронтиру — завоювання, знищення, цивілізації, яка рухається проти умовних варварів. А фронтирність як місце зустрічі, зіткнення, боротьби, але водночас і активного взаємного обміну та впливів, де дуже багато речей перетинаються і мусять знайти порозуміння і способи співіснування між собою. У контексті українсько-російських стосунків це порубіжжя нікуди не зникне у жодному з можливих сценаріїв, навіть у разі розпаду Російської Федерації європейська частина Росії залишиться нашим сусідом.
Тоді, посилаючись на Євгена, я написала про це у своїй статті. А згодом з’явилася інформація, що він разом з іншими колегами заснував Інститут фронтиру. Вже у серпні 2024 року ми почали розмову про співпрацю, спочатку в аналітиці, а згодом — у медіапроєктах.
Місія Інституту — концептуалізувати виклики для суспільства, яке живе на фронтирі. Мені це дуже суголосно. Я розумію, що в Україні дуже важко думати про майбутнє. Однак якщо про нього не думати, то в той момент, коли ми в нього потрапимо, доведеться раптом із нуля перезбирати щось нашвидкуруч, а часу на це не буде. Тому важливо заздалегідь продумувати та мапувати і виклики, і потенційні рішення. Можливо, вони ніколи не знадобляться, ми просто складемо їх у шухляду й забудемо. Але коли ми будемо в кожній наступній точці майбутнього, принаймні нас не охопить шок і ми матимемо розуміння, що відбувається, а можливо, і підходи, як із цим працювати.
Із цих міркувань і з’явився спецпроєкт Інституту фронтиру та Ukraïner «25 стратегічних питань для України». Це початок публічного майданчика для візійних дискусій, який має амбіції вирости у щось більше.
Проєкт «25 стратегічних питань для України» відкриває ваш есей про радикальну одночасність викликів, які стоять перед нами, і про неможливість пріоритезувати жоден з них. Якщо ми приймаємо цю радикальну одночасність як звичний стан нашого буття, на що нам спиратися?
У перші роки повномасштабного вторгнення я багато писала для різних західних книжок, антологій, медіа про те, як мистецтво намагається усвідомити війну, надати сенсу життю у війні.
Я побачила, як у дуже різних проявах художниці й художники одночасно вели внутрішні щоденники війни — для того, щоб зберегти й зрозуміти те, що відбувається, зафіксувати різні прояви реальності як свідчення. Це не кримінальні й не журналістські докази, але все одно докази — людські, емоційні, художні — того жахіття й несправедливості, що відбуваються через повномасштабне вторгнення. При цьому вони це роблять для себе і для свого глядача тут, щоб разом прожити і прийняти цей досвід. А також вони спілкуються назовні і намагаються розказати цю історію співрозмовникам за межами України. Це поєднання дуже різних ролей і дуже різних мов, часових і просторових потоків.
Розуміння радикальної одночасності спочатку прийшло звідти.
Також дуже корисним виявився досвід роботи з колишніми колоніальними контекстами Африки і Південної Америки під час підготовки до фестивалів Culturescapes. Я зрозуміла, що частина викликів, які постали перед різними африканськими країнами після визвольних воєн кінця 1950-х — початку 1960-х, досі актуальні. Вони трансформуються, але існують. А потім на них нашаровуються інші виклики, вони ускладнюються — і все це існує в одному часопросторі. Суспільство просто мусить давати з цим раду. Не можна обирати, приміром, поміж політичною боротьбою за демократію і адекватною освітньою системою: якщо не буде демократії, не буде освітньої системи. А якщо не буде освітньої системи, не буде людей, які розумітимуть, що відбувається, і включатимуться в суспільно-політичний процес.
І тоді наступна спроба зрозуміти те, що діється в Україні, привела мене до висновку: ранжувати й пріоритезувати виклики — це здатність суспільств, які існують радше в ситуації загальної безпеки. Тоді можлива довготривала стратегія — можна починати одну реформу, а потім іншу. А для суспільств, з якими історія відбувається щодня, цієї розкоші просто не існує.
Я думала про українські дискусії початку війни 2014 року: «У нас країна у стані війни, а ви говорите про культуру та реформи. Все — на фронт». Вони були довгими й болісними, але поступово затихли. Прийшло усвідомлення, що ця війна йде за життя і це життя має тривати у своїй повноті. Якщо не інвестувати в охорону здоров’я, соціальну сферу, освіту, то в України не буде майбутнього. Якщо не існуватиме культури — не існуватиме суспільства як певної спільності досвідів і розуміння реальності.
Можливо, єдиний спосіб дати раду всім цим викликам — просто прийняти, що вони існують тут і тепер. Реагувати на більшість із них через п’ять років може бути запізно. Приміром, мої колеги в Інституті фронтиру говорять про те, що в країні демографічна криза і якщо не вирішувати соціальні й освітні питання зараз, криза стане катастрофою.
На що тут можна спиратися? Коли моя двадцятирічна дитина час від часу каже: «Мамо, у вас було майбутнє, а у нас — кліматична криза, війни, через 20 років цієї планети може не бути!», я відповідаю: «Дитино, ти не зростала в Україні дев’яностих. Ти не розумієш, як це, коли щодня незрозуміло, що буде завтра, бо щодня все розвалюється на шматки й абсолютно не ясно, на що можна спертися». Утім, українське суспільство пережило і дев’яності, і Кучму, і Януковича, і кілька дуже болісних, але надзвичайно важливих Майданів.
Ми маємо довіряти собі як суспільству, що здатне себе перезбирати і рухатися далі, — деколи є два кроки назад, але потім все одно буде крок уперед.
Дивіться, який у країні зараз запит на книги, виставки про шістдесятників, Аллу Горську та Василя Стуса, бойчукістів і бойчукісток, загалом про український модернізм. Це запити до поворотних, непростих, але символічних постатей і явищ в українській історії та культурі, коли ми розуміємо, що ці люди боролися й творили у дуже складній ситуації, проходили табори й ув’язнення, але все одно вірили й рухалися вперед.
Звичайно, ми не є нацією героїв і не можна спиратися лише на сильні й частково міфологізовані персоналії. Саме тому мені здається дуже цінним, що ці проєкти намагаються великою мірою олюднювати цих діячів — не героїзувати, а олюднювати, показувати їх вразливими, живими, зболеними, деколи зовсім розгубленими, але такими, що витворювали спільноти та існували завдяки їм. Віра в підтримку спільнот може бути нашою точкою опори.
Складається враження, що Україна є піонером у тому, щоб давати раду радикальній одночасності. Чи дійсно це так? Або нам таки є на кого озиратися?
Коли вийшов мій текст про радикальну одночасність, кілька моїх колег із геть різних країн написали, що цей образ радикальної одночасності насправді пасує не лише Україні, а й дуже багатьом іншим частинам світу. Йдеться не лише про відкриті конфлікти чи війни. Просто більша частина світу насправді не живе у безпеці, немає привілеїв довготривалого планування.
Україні важливо розуміти те, що відбувається в різних частинах світу, аби вміти говорити з ними їхньою мовою, показувати, що ми знаємо їхню історичну й політичну ситуацію, і таким чином будувати солідарності та партнерства. Це величезна кількість часу й інтелектуальної та фізичної енергії. Але щороку це стає дедалі актуальнішим.
Нам важливі союзники — не лише ті, що можуть постачати зброю, а й ті, які визначатимуть порядок денний. Якщо ми говоримо про те, що з несправедливістю знайома більша частина світу, то чому б нам не спробувати побудувати коаліції, які обстоювали б неприпустимість цієї несправедливості та нових імперіалізмів, не лише територіальних, а й економічних. Це величезний шмат роботи, але Україна точно може бути важливою частиною рушійної сили.
В есеї, який для проєкту «25 стратегічних питань для України» підготувала історикиня Олена Стяжкіна, вона говорить про те, що ми маємо прийняти нашу нову рутину, яка стає відповіддю на війну. Де, власне, місце культури у цій рутині?
Олена Стяжкіна пише про те, що ми вже прийняли цю рутину, бо суспільство вже живе у щоденних практиках, які передбачають присутність війни; ми просто ще не зізналися собі у цьому прийнятті. Я ще процитую есей Богдана Логвиненка з нашої серії. Він уживає страшну, але прекрасну метафору про турнікети: надзвичайні засоби є дієвими й помічними тільки поки вони надзвичайні, і якщо вдаватись до них тоді, коли ситуація утривалюється, вони стають убивчими та отруйними, як турнікет, який, залишаючись довго, спричиняє некроз. Богдан Логвиненко теж вловив — незалежно від Стяжкіної — ідею, що важливо прийняти утривалення.
У культури є кілька різних ролей, і важливо зберігати у фокусі її різні іпостасі. З одного боку — це про усвідомлення, що передбачає проходження декількох фаз: спочатку побачити, потім не відвернутися, прийняти, спробувати вхопити й усвідомити, а далі це проговорювати різними способами і мовами: до себе, колег, середовища і ширшої аудиторії.
Це спроба надавати і створювати сенси там, де, здається, їх уже не може бути.
Основна функція війни — руйнування сенсів. Вона руйнує не лише людей та довкілля, а й те, що пов’язує їх між собою, а також з історичним простором і пам’яттю. Мистецтво намагається осмислити ці розриви. Воно не відновлює їх — бо це неможливо, — але намагається назвати, надати форми. Щоб ми могли жити далі всередині цих розривів.
Інша роль — підтримча. У професійному середовищі зараз триває дискусія про те, чи є в нас ресурс перетворювати мистецтво на розважальну царину. Мені здається, це теж про утривалення війни і про «зняття турнікета»: культура має і розважальну складову, яка дозволяє розслабитися, видихнути й переключитися. Це питання балансу. В Україні сьогодні розважальна частина культури не може переважати і забирати більшість простору. Але й вважати, що ціле суспільство готове постійно сприймати страшні й болісні речі, артикульовані мистецькою мовою, — теж неправильно.
Документальні фільми Мстислава Чернова дивитися страшно, а читати Артура Дроня не страшно, але все одно дуже важко: закриваєш книжку, і з цим треба якось жити далі. А вистава «Конотопська відьма» — зовсім інакша. Вона красива, весела, трохи дурнувата, в хорошому сенсі. Як серіал із «Нетфліксу»: закриваєш комп’ютер і лягаєш спати.
Залишається ще найширша функція — про те, як ми взаємодіємо через культуру. Сюди входить медіапростір, який не лише подає новини, а й намагається переосмислити наше співіснування і стимулювати суспільну дискусію в різних її проявах. Це і майданчики для публічних обговорень, і заходи ширшого формату — наскільки це зараз можливо. Така розгалужена культурна рамка здається мені надзвичайно значущою. Як і той факт, що в Україні досі багато людей — у тих регіонах, де є доступ до культурного життя, — відвідують події різних форматів. Важливо й те, що з’являється дедалі більше діячів, які свідомо їдуть туди, де культурних заходів значно менше, і працюють там не разово, а послідовно.
Ви часто виступаєте на міжнародних майданчиках і маєте змогу безпосередньо спостерігати, про що говорять західні культурні середовища. Чи присутня тема українського фронтиру у їхніх дискусіях?
Фронтиру — ні. Щоб дискутувати про фронтир, треба прийняти війну як довготривалий факт. А ми самі лише нещодавно до цього прийшли.
Західні суспільства тільки зараз починають усвідомлювати, що ця війна може якось опосередковано або й безпосередньо їх торкнутися.
Але тема України присутня з перемінним успіхом. Я схиляюсь до того, що зараз нам важливо просувати не лише українську тему. Потрібно максимально включатися в ширші європейські та глобальні дискусії, тому що Україна в дуже різний спосіб дотична фактично до всього: свобода слова, демократія, екологічні й демографічні виклики.
Досі часто українських культурних діячів намагаються зашити в одну комірку: «Ці — про Україну і про війну». Але насправді ми можемо говорити про велику кількість речей, бо стикаємося з ними безпосередньо. Це, на мою думку, наступний крок і наступне зусилля — поступово й наполегливо починати говорити на ширші теми, де наш український досвід є важливим і визначальним, але не єдиним. Для цього треба доторкнутися до тих інших досвідів, які існують навколо. Тобто перестати постійно говорити винятково про українські речі. Це складно.
А наскільки нас готові чути?
Нас ніколи не були готові чути — ні у 2022-му, ні у 2014-му. Тут важлива здатність наполягати на власному порядку денному і говорити про те, що для нас важливо, — але не обов’язково про те, про що нас питають. Україна вже включається — через культурних діячів і дослідниць — у доволі широкі дискусійні рамки, які не стосуються лише війни в Україні. Наприклад, в екологічних дискусіях це проявляється дедалі більше, тому що ті досвіди, які з’являються в різних частинах України через війну, є надзвичайно важливими у глобальному контексті — не лише щодо сьогодення, а й щодо майбутнього.
В антології «Повернення історії: деколоніальність та мистецтво в Україні після 1991 року» упорядницею якої ви були, є ваш есей про мистецтво як доказ. В інших ваших есеях теж звучала ідея, що мистецтво з інструменту дозвілля та діалогу стає способом артикулювати й осмислювати досвід війни. У чому полягає ця унікальна роль мистецтва як свідчення?
Ми з вами вже говорили про різні іпостасі мистецтва й культури і те, що важливо їх зберігати. Єдине, що б я тут додала, — трохи з іншого контексту. Якось ми з колегами робили швейцарський фестиваль Culturescapes, присвячений культурному контексту регіону Амазонки, побудованому на боротьбі за ресурси й загрозах, перед якими стоять корінні народи. Цих народів понад 300 — величезна спадщина під загрозою. Дуже багато некорінних мистецьких і суспільних діячів залучені у процеси підтримки й обстоювання їхніх прав, через обстоювання екологічної безпеки регіону і суспільної рівності, визнання несправедливостей, які чинилися. Після частини проєктів і публічних дискусій у рамках фестивалю до нас підходили поважні пані й панове і казали: «Слухайте, це не мистецтво, а якийсь активізм».
Тут було важливо пояснити: мистецтво, яке живе в синхроні зі своїм суспільством, перед яким постало багато викликів, може або залізти під диван і уявляти, що нічого не відбувається, або природно відгукуватися на них. Однак це ще й про неможливість займатися іншими питаннями.
Прекрасна українська художниця Алевтина Кахідзе якось сказала мені: «Я не роблю жодних проєктів, не пов’язаних із війною, бо я занадто лінива — для цього треба виходити кудись в інший простір. А я не можу, бо у мене є війна. Я працюю з війною».
В українській ситуації мають існувати якісь форми розваг, як, наприклад, «Ukraine Wow», куди приходить чимало людей, що так долучаються до української культури. Але існує великий масив митців, які просто не можуть робити щось інше, бо для них війна — це велика частина життя і так живуть їхні друзі, рідні. Ці люди не виконують якусь спеціальну функцію і не розказують про війну тому, що треба це робити. У перші місяці й роки після початку повномасштабного вторгнення західній аудиторії було важко розібратися — невже українці спеціально розповідають про війну? Ні, не спеціально. Це те, що займає весь часопростір і ціле суспільство, і те, що не можна виключити і почати займатися чимось іншим.
Ви згадували сьогодні про деколоніальний дискурс у контексті своєї роботи у Швейцарії. Хочеться повернути фокус на Україну і поговорити про деколонізацію в більш звичному нам сенсі — не лише про мистецтво, а про сам термін. Він став дуже популярний після початку повномасштабного вторгнення. Але чи не здається вам, що він утрачає своє первинне значення? Як нам повернути глибину розуміння цього процесу та уникнути його спрощення до просто «відмови від усього російського»?
Я пишу не про деколонізацію, а про деколоніальність. Тут є важлива відмінність. Саме поняття деколоніальності походить із південноамериканської економічної і культурно-антропологічної думки. Якщо спростити, ми говоримо про те, що в момент, коли відбулося створення або відновлення держави, процес деколоніальності лише починається. Тому що це не про фізичну чи політичну незалежність і навіть не про перебудову політико-економічної системи, а про те, як виробляється знання, в яких термінах суспільство дивиться на себе, думає про себе й розуміє себе.
В українській ситуації це дуже наочний процес — як довго усвідомлення себе як суспільства, погляд на власну історію й сучасну культуру після здобуття незалежності все одно відбувалися через російську рамку. Це уявлення про те, що культурний продукт не може бути українським, що в нас не може бути такого культурного виробництва, а дискусії про історію — дуже спрощені, вихолощені. Процес повільно почався в 2014 році. А повномасштабне вторгнення 2022 року, зламавши зв’язок із Росією, зламало також і цю російську перспективу. Тоді ми змогли побачити, що тривалий час, навіть уже за політичної незалежності, різні частини суспільства усвідомлювали себе через російські суспільні рамки.
Відповідно, частина суспільства дивилася на себе наче ззовні і, таким чином, фактично не бачила того, що відбувається в українському суспільстві: динаміку інституційних змін, низову організацію процесів, горизонтальні зв’язки, зв’язок між громадянським суспільством і політичними інститутами. Точки розвитку, через які проходило українське суспільство з 1991 року, нам важливо усвідомлювати не лише через якусь зовнішню теорію чи рамку, неважливо, приходить вона із Заходу чи зі Сходу. Ці точки важливо усвідомити зсередини, з огляду на той досвід, який відбувається. І деколи ця теоретична рамка може прийти зсередини, а не ззовні.
І в цьому сенсі те, що писали дослідники й письменники з інших колись колонізованих контекстів, є дуже важливим. Що не лише колишній колонізатор лишає по собі інструменти самопізнання, з якими дуже важко боротися. Що примусова освіта іншою мовою, спроба відірвати суспільство від притаманних йому способів взаємодії і перебудувати його через освіту — цим займалися в різних формах і форматах будь-які колоніальні суспільства: від насильницьких шкіл для перших націй у Північній Америці, Австралії та на європейській півночі до просто вимоги навчатися іншою мовою в африканських колоніях або в Україні.
Цей розрив і створення поколінь людей, які фактично не здатні говорити рідною мовою, не мислять нею, не можуть артикулювати суспільно-політичні процеси цією мовою, — дає добрий ґрунт для того, щоб навіть коли колонізатор піде, вплив — політичний, економічний, культурний — лишався. Лишається велика частина людей, яка досі мислить себе рамками Лондона, або Парижа, або Москви.
Якщо ми згадаємо, наприклад, українське художнє і театральне середовище до 2014 року — воно великою мірою мислило себе рамками Москви й Петербурга. Потім, після 2014-го, це повільно й болісно почало відмирати. Почасти, напевно, не відмерло й дотепер, але більша частина все ж відійшла — і нам це забрало такий довгий і болісний шлях.
Деколоніальність — про це. Але також — і це важливо — вона не про якусь тотальну сепарацію і уявлення, що ми живемо на острові.
Це вміння зберігати, підтримувати, вчитися й обмінюватися з іншими, але завжди розуміючи, де ми є як суспільство, ким ми є.
Цей перевинахід мови і способу вироблення знання — про деколоніальність, і він триває. І це дуже добре.
Але проблемою тут буде те, про що пише в третьому тексті серії «25 питань» Олеся Островська-Люта: якщо цей інтуїтивно й болісно намацаний спосіб вироблення знання не інституалізується, тобто не перестане бути волонтерським і відповідальністю лише частини суспільства — митців і культурних діячів, — якщо за нього не візьмуться культурні та дослідницькі інституції, академія як дослідницьке середовище, то це знання почне вимиватися, тому що моделі, побудовані деінде, є сильнішими.
Наостанок хочеться запитати про ваші власні опори у цей період невизначеності. Що підтримує особисто вас?
Мене підтримують люди. Я дуже вдячна своєму чоловікові Юрріаану Койману. Він включений в українські процеси, підтримує й просуває український театр у різних європейських контекстах. Ми з ним багато говоримо про українську ситуацію. Я не мушу вдома знімати свій «білий халат», говорячи про щось інше. Хоч Юрріаан — людина із зовсім іншої культури й контексту, але дуже багато знає про Україну, знайомий з моїми друзями та колегами. З ним мені не треба роз’єднувати й ділити себе на частинки.
А друга важлива частина підтримки — це люди тут, в Україні. Можливо, саме тому я так багато працюю з Україною і так часто приїжджаю сюди. Тому що мої друзі, які переважно також є моїми колегами, — вся наша бульбашка є настільки втомленою, відданою, щирою, затятою — і такою, яка не здається. Не незламною — я дуже не люблю цього слова, — а якоюсь дуже щирою, вразливою, людською. І попри всі нюанси внутрішньої дискусії, я відчуваю дуже багато тепла й підтримки між людьми і щодо себе. Ми тримаємося разом. Сподіваюся, що і я в якийсь доступний мені спосіб передаю своїм друзям і колегам частину підтримки.
Ця бульбашка плаче, дихає, видихає, обіймається і рухається далі. Після кількох тижнів тут я завжди кажу: кількість обіймів на одиницю часу в Києві дорівнює, напевно, декільком місяцям у Швейцарії. А тут на кожному розі зустрічаєш знайому людину — і тоді обов’язково будуть тривалі обійми й розмови. Це дуже цінно.
