Коли чоловік знаходить скарб

У шість років Роман потрапив на небеса, коли вперше переступив поріг храму в Сумах. Кам’яний, білий, із зірками на блакитних банях, він стояв на центральному кладовищі серед чорного граніту, залізних хрестів, імперських надгробків із потертими написами й відчужених янголів з італійського мармуру. Усередині блакить і позолота. Захмелілий від тонкого співу, золотавого одягу панотців і прислужників, тьмяних ікон та запаху ладану, сам собі сказав: «Буду священником».

Уже двадцять три роки він — отець Роман. Чоловік тримає в шафі різнокольорові ряси до кожного свята (улюблена — зелена, бо пасує до зелених очей), подарункові хрести і, звісно, звершує таїнства.

Найбільше Роман береже в собі дитячу віру і здатність ні в чому не сумніватися, бо Господь говорить: будьте як діти. Але в дечому отець таки засумнівався.

1.

Бабуня знала чимало молитов і тримала в хаті іконостас. Дерев’яний образ Миколая зберігала від свого весілля протягом усіх радянських років, коли Миколая не існувало. У 80-х вона подбала, аби Романа похрестили. Звісно, у єдино можливому московському храмі — іншим до забороненого Бога звертатися не давали.

Хлопчиком не пропускав жодної служби, ходив до церкви сам. Однолітки товклися між собою, але його не займали, навіть поважали, бо Роман ніби як мав справу з таємними, майже магічними знаннями. Одного дня на богослужіння не прийшов жоден паламар і нікому було подати священникові кадило й запалити свічки. Тож настоятель запросив до вівтаря Романа.

— Допомагатимеш нам — отримаєш багато мудрості. А там вже як Господь поверне.

А Він — поверне.

Пішов у духовне училище,