Кому дісталася музика – Reporters.

09:00

загальнонаціональна
хвилина памʼяті

Кому дісталася музика
Reporters, Репортажі

Кому дісталася музика

Як відома онука відомого майстра відроджує занепалу фабрику музичних інструментів — переносячи її в кожен дім
Данило Павлов, Олексій Бондаренко
09.12.2025
Данило Павлов, Олексій Бондаренко
09.12.2025
Право на спротив

Право на спротив

Цей текст опублікований у друкованому журналі Reporters

Фабрика

Першим, що виготовила колись чи не найбільша в Європі фабрика музичних інструментів, могли бути мандоліни — струнний щипковий інструмент, створений на основі італійської лютні. Останніми, ймовірно, були труни із залишків дерева для італійських замовників.

Фабрику музичних інструментів у Чернігові звели й відкрили у 1930-х роках. Чому саме музичну? Припускають, тому, що Чернігів узагалі не мав і не має потенціалу до важкої промисловості, але радянська влада наполягала на відкритті підприємств у кожному регіоні. Тож Чернігову дісталася музика, а разом із нею покоління блискучих майстрів у цій галузі. Вони не лише випускали інструменти з конвеєра, а й виготовляли їх вручну, стаючи ніби в опозицію до «масового виробництва».

Онука

У приватному секторі Чернігова на вулиці Фабричній уже понад сто двадцять років стоїть дерев’яний будинок, де виростають музиканти. Ще донедавна тут жив унікальний майстер музичних інструментів Олександр Шльончик та його дружина — музикантка Валентина. Нині тут мешкає їхня онука — музикантка Ната Жижченко, відома як Onuka, разом із чоловіком — музичним продюсером Євгеном Філатовим — та двома дітьми.

Ната стрічає нас зажуреною: родина міркує, чи не повернутися їм під Київ. У Чернігові постійні повітряні тривоги, що можуть тривати по пів дня й більше, тож у садочку діти весь час мусять проводити в підвалі. Цей смуток розумієш із перших хвилин, бо поїхати жити під Київ — це покинути червоний дбайливо відреставрований будинок із типовим для цього краю дерев’яним різьбленням. У цьому будинку дивовижним чином переплітається старе й нове.

Майстер

Друга світова війна пошматувала новеньку чернігівську музичну фабрику й ледь не забрала життя юнака, якому судилося згодом стати одним із найкращих її майстрів.

Він вижив після тяжкого поранення в Білорусі, видряпався з-під гори загиблих побратимів і у майже незбагненний спосіб повернувся додому — в родинний дерев’яний будинок. Його не впізнала навіть рідна мати.

Цього юнака звали Олександр Шльончик, і через роки він почав працювати на чернігівській музичній фабриці. З одного боку, він застав її найславетніші часи, але з іншого — був із тих, завдяки кому ці часи настали.

Саме в Чернігові запустили першу конвеєрну лінію піаніно (а це тисячі деталей в одному) у Європі. У 1970-х із конвеєра сходило сто піаніно на день, а ще ж гітари, сопілки, флояри, домри, окарини, гуслі, цимбали, бандури, кобзи. Проте саме 350-кілограмове піаніно «Україна» залишається найвідомішим інструментом із фабрики — їх випустили 750 тисяч. Одне з них, перефарбоване в синьо-жовтий, стояло біля барикад на Грушевського під час Революції Гідності.

Олександр Шльончик очолював на фабриці експериментальний цех. Його команда створила першу бандуру з перемикачем, що стало революцією у світі бандуристів і дозволило грати на бандурі у будь-якій тональності. Але Шльончик працював не лише на масовому виробництві. Окрім того, він виготовляв і реставрував народні музичні інструменти вручну у своїй майстерні в тому самому дерев’яному будинку. Наталя з дитинства пам’ятає запах дерев’яних ошурків, який витав у домі. Коли вона оселилася тут, то найбільше боялася, аби цей запах дерева не зник.

Сьогодні в домашній майстерні Шльончика на Фабричній усе так, як і було за його життя. Біля дверей у майстерні й далі висить його робочий халат.

— Я не знімаю його спеціально, ніби дідусь щойно вийшов надвір і от-от повернеться.

У великій кімнаті стоїть те саме піаніно «Україна».

— Але експортна версія, вона мала йти кудись до Швеції. І таки ж дійсно краще звучить! — зауважує Ната.

Інструменти, які Олександр Шльончик робив сам, мали й мають особливу цінність. Загалом музичні інструменти, створені руками, а не на конвеєрі, так звані «майстрові», здебільшого вважають кращими. Вони витонченіші, точніші у виконанні, а головне — унікальні.

Шльончик також реставрував легендарні інструменти й відновлював давно забуті. Відновлений торбан (різновид бандури), який належав Тарасові Шевченку, — це його кропітка і надзвичайно важка робота, адже інструмент потрухлявів і розсипався на порох. Дерево, з якого кілька століть тому виготовили інструмент, звісно, уже не росло. Торбан не мав ані струн, ані кілків.

Натин дід вишукував креслення старовинних інструментів і відтворював їх буквально «з повітря» без живих прикладів, які можна помацати і на які можна спертися.

— Дідусь читав про те, як мав би звучати цей інструмент, і намагався відтворити звук за описом, — зі щирим захопленням переповідає Ната. Так її дідусь відновив утрачені кувиці, володимирський ріжок і старовинний музичний гудок, зображений на фресці XI століття в Софійському соборі у Києві.

— Знаєш, як кажуть: найкращий музикант — з майстрів, найкращий майстер — із музикантів. Оце мій дідусь. Він був постійно в русі і цей рух постійно створював.

Їхня родинна легенда, яку переповідає Ната, — про те, як музичний інструмент урятував сім’ю за нацистської окупації.

— Коли Чернігів був в окупації під час Другої світової війни, до нашої хати ввійшли німці. Не знати як вони відшукали в нас інструмент німецької фірми Bosch і нібито через це вирішили не чіпати родину, яка тут жила.

У 1990-х Натин дідусь раптом згадав цю історію і, завжди ініціативний, вирішив подякувати компанії за порятунок родини.

— Він десь знайшов пошту директора Bosch, написав йому листа, попросив знайомих перекласти листа німецькою, — і надіслав! Ми, звісно, не розраховували на відповідь, а вони — відповіли. І не просто відповіли, а з листом надіслали ще й подарунок — набір їхніх інструментів.

Олександр Шльончик помер у 2008 році, його дружина, музикантка Валентина, — у 2020-му. За рік після цього Ната і Євген вирішили відреставрувати будинок і перебратися туди, перетворивши його на родинний дім, а водночас і місце, відкрите до місцевих митців.

Фабрика

Наприкінці XX століття, в часи чергових приголомшливих змін у Європі, Олександр Шльончик пішов на пенсію. Десь у той час почала занепадати й фабрика, як і багато інших підприємств у 90-х.

— Якось дідусь — уже на пенсії — вирішив сходити на фабрику, подивитися, що там і як. Коли повернувся… Я ніколи не бачила його таким похмурим. Два дні він просто мовчав.

У 2000 році фабрика офіційно оголосила банкрутство, хоч для місцевих це й не стало новиною: люди були певні, що фабрика закрилася ще у 90-х. Десь тоді її приміщення передали текстильному підприємству. Ще у 2013 році вони звітували про 100 % завантаженість. Остання новина, датована 2020 роком, — уже закинуте приміщення загорілось і завалилося дві стіни.

Сьогодні там і дивитися нема на що.

Майже все, що лишилося від фабрики музичних інструментів, нині зберігається в Чернігівському історичному музеї. Поруч там можна побачити скам’янілості, костюми воїнів часів Кримської війни та копію Мазепиної шаблі.

Нині триває спеціальна експозиція про Олександра Шльончика, до якої додали й розділ про Onuka. 

Онука

Дім на Фабричній у різні часи був місцем зустрічей чернігівської інтелігенції, музикантів та просто друзів Шльончиків. Сама Ната народилася в Києві, але щоліта приїжджала сюди до бабусі й дідуся. Для неї цей дім став власною «зачарованою Десною».

Нині тут тричі на тиждень збираються учасниці «Співочої майстерні» з композиторкою та викладачкою традиційного співу Вірою Ібрямовою-Сиворакшею, де люди, які досі ніколи не співали, відкривають свій голос.

— Коли вони приходять співати, ми отак сидимо: син Саша з планшетом, донька Ліна з відерцем, а на фоні звучать русальні пісні. І думаєш тоді — це ж просто мрія, яка здійснюється просто зараз.

У дворі дають концерти. Тут виступали музиканти US Orchestra і співав гурт «Вільце». Коли вирішили запросити «ДахуБраху», стало зрозуміло, що хатина просто не вмістить усіх охочих. Тоді виникла ідея записувати в домі й садку концерти та інтерв’ю — так народився проєкт «Фабрична, 12».

Буває, що виступи майже імпровізовані. Якось Дмитро Зезюлін із Latexfauna приїхав без гурту, і йому просто неба, під дощем, підігравали місцеві музиканти разом із Натою, яка грала на сопілці.

Окрім повернення мистецького життя в родинний дім, Ната має ще одну мрію — певним чином відродити втрачену фабрику інструментів. Можливо, навіть створити таку, що працюватиме будь-де — навіть у вашій кімнаті.

Онука, майстер, фабрика

В Олександра Шльончика був лише один учень — музикант Олександр Бешун, який уже майже тридцять років виготовляє та реставрує народні музичні інструменти. І у своєму бажанні відновити «фабрику» Ната працює саме з ним. Разом вони сидять над дідусевими кресленнями, щоб почати створювати нові інструменти, зокрема й на ЗD-принтері. Тому до роботи долучився мейкерський простір Peremoha Lab при «Чернігівській політехніці».

— Це виявилося дуже складно. Відтворювати сопілки — тонка і складна робота. А дідусь робив це сам і без додаткової техніки, — каже Ната.

На 3D-принтері вдалося надрукувати відтворені версії окарини, сопілки, жоломиги й тріскачки. Те, на що Шльончик витрачав вісім місяців, принтер зробив за чотири години. Йдеться, звісно, про геть іншу якість, але результат виявився цілком пристойним. І для задуму Нати — зробити музику доступнішою — це добрий результат.

Зрештою музикантка хоче налагодити виробництво надрукованих сопілок за ескізами дідуся.

— Це не професійні інструменти, але вони дешеві й доступні. Поки що багато треба доробляти, але моя мета — зробити народні інструменти відкритими для всіх, — каже Ната.

Фактично, вона повторює дідусів шлях: у цьому ж домі гуртує людей, займається музикою і майструє інструменти.

Дім на Фабричній — це літня казка маленької Нати, а тепер і точка культурного зламу не лише для Чернігова, а й усієї української сцени. Люди мріють сюди потрапити, і не дарма.

Ната зуміла використати пам’ять, народні інструменти та любов до своєї родини й музики, аби створити щось справді тривке.

Право на спротив

Право на спротив

Тринадцятий номер Reporters присвячений підставовому європейському праву — праву на спротив.

Спадкоємці

Шістнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters — про тяглість поколінь, яку в нас відібрали, і спадок, який ми знову набуваємо і прагнемо передати нащадкам.

Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію. Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.

Придбати
Ми скасували листопад. Що це означає?

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки

Вітаємо у спільноті!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутися до читання