Як нам заважають жити ярлики

Коли ти дивишся на себе на старих фото, що б ти хотіла сказати дівчинці на них? 

Ой, мені дуже шкода цю людину. Мені хочеться просто її обійняти й сказати: «Все буде добре. Так, як ти собі уявляєш. Ти обов’язково колись схуднеш і все буде чудово. І життя після цього буде саме таким класним, як ти завжди мріяла».

Ти казала в якомусь інтерв’ю, що ти пластунка, — це важливо згадати. І що на пластових таборах ти була вдвічі більшою за своїх однолітків. Зважаючи на це, чого ти не отримала у своєму дитинстві? Чого не було у твоєму дитинстві, що мали інші діти? 

Я ніколи не скакала на ліжку. Ну, знаєш, отак — у-у-у, у-у-у — в мене цього не було. Коли ми ще маленькими заселялися в кімнати — пластуни ж живуть у будиночках, — усі діти одразу: «У-у-у, на ліжках скакати! Батьків нема, ніхто не заборонить». А я не могла цього робити.

Бо ти знала, що це небезпечно. 

Ну, так. У одинадцять років я вже важила вісімдесят три кілограми — як доросла людина. Тому я ніколи не могла собі цього дозволити. Мені здавалося, що ліжко просто не витримає.

Чи надолужуєш ти оце щасливе дитинство? 

Я надолужую — і хочу це робити. Буквально дванадцять годин тому я повернулася зі Східниці, і там, у готелі, вперше стрибала на ліжку. І там же вперше змогла влізти в готельний халат — і це неймовірно мене потішило.

А розкажи ще про якісь неочевидні речі, якими ти тепер можеш насолоджуватися.

Увага людей… Увага чоловіків — це, мабуть, очевидно, правда? Після схуднення. А з неочевидного… Мабуть, вибір одягу. Хоч це теж частково очевидно — але сам досвід. Це так дивно: мені потрібні джинси — я просто йду в магазин і купую джинси. А не думаю, де їх замовити — з Америки, з Європи, чи йти в секонд, і ще не факт, що щось знайду. Це спрощує життя.

Ще — я влізаю в усі крісла. Це, може, теж звучить очевидно, бо я про це вже говорила. Але це про щоденність: усі двері, проходи, ці маленькі відстані між столиками в кафе… Мені більше не треба вигинатися, підніматися, просити всіх: «Вибачте, вибачте». Раніше я ніби займала дуже багато місця. А тепер — значно менше. І це проявляється буквально щохвилини. Хоча в голові я досі та велика Маґда.

Я думаю: «Ой, а як я там пролізу?» — а потім зупиняю себе: «Стоп. Я ж можу».

Наприклад, у трамваях — ті подвійні сидіння. Я ніколи на них не сідала. А сьогодні зранку заходжу — і бачу: біля вікна люди сидять, а місця скраю вільні. І перша думка: «Я туди не сяду». А потім — «Стоп. Чому? Я ж можу. Я нікому не заважатиму, не сидітиму напів на чужому місці». І я сіла.

Ти в одній із розмов казала, що звикла до уваги до себе. Раніше вона часто була пов’язана з твоєю вагою — і ми розуміємо, що суспільство лише рухається в напрямку толерантного й відкритого ставлення до людей, які мають надлишкову вагу. А зараз ти згадала про увагу чоловіків — і, очевидно, це інший досвід, більш приємний. Що ти відчуваєш у цьому переході? Чи схоже це на той момент із сидіннями у трамваї — коли ніби ще звикла думати про себе по-старому, але реальність уже інша?

У мене в цей момент у голові виникають дуже смішні думки: ніби «Ага, тепер ви мене помічаєте, а раніше не помічали». Хоча насправді я їх і раніше не знала — це просто випадкові чоловіки на вулиці, які озираються, коли я проходжу. Але чомусь у мене таке до них ставлення, ніби вони мені щось винні. Хоча, звісно, нічого не винні.

Я хочу поговорити про твою сім’ю. У вас є дуже цікава сімейна традиція — і в тата, і в мами: наприкінці року, на Різдво, публікувати сімейний звіт.

Ми любимо називати себе такою крейзі-сімейкою. Насправді кожен із нас унікальний, ніхто не схожий на іншого, і в кожного є власна думка. У нас немає такого, що ми сидимо мовчки чи просто погоджуємося одне з одним. Навпаки — вдома переважно підвищені тони. Навіть жартома називаємо себе італійською сім’єю: всі сперечаються, всі намагаються довести свою правоту. Але водночас ми дуже дружні. Ми щиро підтримуємо одне одного — просто в нашій манері.

Мені здається, що багато сімей хотіли б бути такими ж дружніми, відкритими, як ваша — хотіли б мати свої традиції, як-от ці річні звіти, і так само вільно говорити про себе назовні. Але не всім вдається — у когось це просто не працює. Як ти думаєш, у чому тут ікс-фактор? Яка ваша «суперсила»? Чому вам вдається залишатися такими — дружніми, живими, галасливими й водночас підтримувати одне одного?

Думаю, це пов’язано з нашими цінностями, а наші цінності — Бог і Україна. І коли є щось таке спільне, цей об’єднувальний фактор, воно тебе тримає. Тоді глобально вже не так важливо, яким шляхом ви рухаєтесь — умовно, через Київську чи через Мельника, — бо є цей більший орієнтир. І це при тому, що кожен із нас по-різному ставиться і до Бога, і до України. Тобто це не означає, що ми всі однаково на колінах молимося кожного вечора… Чи щось там інакше. Кожен має свій спосіб бути до цього дотичним. Але ця спільна цінність у нас всіх є. Хоча, якщо чесно, я щойно подумала, що кожен із нас відповів би на це питання зовсім по-іншому. Можливо, хтось — наприклад, мій молодший брат чи старша сестра — навіть посміялися б з моєї відповіді й сказали б: «Це взагалі не так». Тому, мабуть, тут немає однієї правильної відповіді.