Ми — єдині дорослі в цій кімнаті

Яким підлітком був Олександр Михед? 

Не знаю. Я зазвичай кажу, що я людина без середньої освіти, але з вищою. Щось зі школи я таки взяв по верхах — і цього вистачило, щоб закінчити її зі срібною медаллю.

Водночас саме там стало зрозуміло, що мені цікавий гуманітарний напрям. Але читати по-справжньому, запійно, я почав десь із десятого класу — коли, крім Кінга, відкрив для себе сучасну українську літературу, і це стало певним розширенням свідомості.

Велику роль у моєму житті відіграв і баскетбол. Я займався ним з восьмого класу — і, як бачиш, досі намагаюся в кожному інтерв’ю чи публічній розмові знайти нагоду про нього згадати. Я займався в Ніжинській ДЮСШ кілька років — поки тренер мене не вигнав.

Чого тебе вигнав тренер?

Це дуже смішна історія. Я давно думаю написати текст про свого тренера — Вольдемара Ніколаєвича Шостку. Це епічна особистість, яка подарувала безліч висловів, що сьогодні навряд чи пройшли б перевірку на політкоректність — ні щодо дітей, ні щодо дорослих.

Один епізод особливо запам’ятався. Це був, здається, десятий клас. Гра п’ять на п’ять, мене міняють — сісти, відпочити, дати іншим пограти. А гра дуже азартна, а я — людина азартна, і це не завжди добре. Я стою на адреналіні, він мені каже: «Сідай». Я відповідаю: «Як я можу сидіти, якщо мої товариші там?» І у відповідь чую: «Не будуть яйца курицу учить». На цьому все й закінчилося. Я людина принципова — на наступне тренування вже не прийшов.

Через два роки ми з ним знову зустрілися — на міських змаганнях. І це було цікаво: наша команда складалася з хлопців, яких він колись вигнав. Але той базовий баскетбольний інтелект, ту основу гри — заклав саме він. І ми виграли той чемпіонат. Я був капітаном команди.

Це для мене досі важливий урок.

Ми були просто середньою командою, де кожен трохи розумів гру. А виграли у команди з одним гравцем рівня generational talent — справді геніальним — але без цілісності. І виявилося, що троє посередніх, які мислять як команда, можуть переграти одного генія з чотирма слабшими. У НБА таких історій теж чимало — і за цим завжди дуже цікаво спостерігати.

І ще одна річ, яку дав мені баскетбол у підлітковому віці. Це був кінець 90-х — початок 2000-х, бідність, Ніжинська ДЮСШ. Кросівки — китайські, з базару, розліталися миттєво. І тоді батько дістав свої старі радянські борцівки — червоні — і в майстра зробив їм фактично невбивну підошву.

Я був, здається, єдиною дитиною в Ніжині, яка грала стрітбол у борцівках. Це виглядало смішно, але вони були абсолютно невбивні.

І був ще один важливий момент. Наприкінці тренувань — гра п’ять на п’ять, і одна команда без футболок. І ти — підліток, трохи незграбний, із тілом, яке тільки формується, без координації, з усіма цими комплексами. І раптом виявляється: всім байдуже. Ти просто знімаєш майку і граєш — тричі на тиждень, поруч із такими ж пацанами. І ця проста річ дуже багато зняла — частину підліткових зажимів, неприйняття себе. Я не знаю, чи хтось про це спеціально думає, але для мене це був важливий досвід — прийняття своєї неоковирності. Вольдемар Ніколаєвич, звісно, свою роботу зробив.

Мені здається, у твоїй відповіді — дуже багато інсайтів.

Коли я грав на стрітбольних кортах у США і спостерігав, як там навчають дітей баскетболу, — в мене просто вибухало всередині. Наче знову зустрівся з собою восьмикласником, травмованим цими нескінченними тренерськими вигуками: «Хто в лєс, хто по дрова?», «Рахіти»… Цей набір фраз я й досі можу відтворити безкінечно. А потім я побачив, як працює американська система, — і був щиро щасливий за цих дітей. Дивлюся на цю дітвору — навіть не восьмикласників — і бачу, що їм показують і чого їх навчають. Це те, до чого ми доходили значно пізніше, десь у десятому класі, коли самі намагалися розібратися: піддивлялися, переписували якісь стрітбольні рухи, пробували — і не завжди розуміли, як це зробити. А тут — інший підхід: дитину ведуть дуже обережно, щоб не зламати в ній любов до гри. І це для мене стало таким терапевтичним моментом: усвідомленням, що могло бути інакше — і що навіть зараз про це важливо думати.

У мене дуже коротке питання: як ти думаєш, якби зустрілися команда, за якою ти спостерігав у США, і команда, яку тренував Вольдемар Миколайович, — хто б переміг?

Не знаю. Думаю, це довга розмова — і в мене немає однозначної відповіді. Але, здається, ми ще багато поговоримо про баскетбол. Я нарешті розговорився. У Вольдемара Ніколаєвича була одна історія. По-перше, він був чемпіоном СРСР зі штрафних кидків — казали, що забив сто поспіль. Якщо хтось із глядачів знайде щось про Вольдемара Ніколаєвича Шостку і ці сто кидків — буду вдячний, бо я так і не зміг це верифікувати. Але кидок він, без сумніву, вмів ставити. І в нього був один учень, випускник, який грав, здається, у Першій лізі. Він інколи приїздив до нас — і це, з дитячої точки зору, було щось неймовірне: метр дев’яносто два, як він виглядає, як вдягнений, як тримається, яка впевненість. Тобі показують гравця з Першої ліги, але для нас він виглядав як абсолютна зірка. Та ще й дуже красивий. І це було важливо — тобі показують, що так можна.

А ще в нього було двоє хлопців — справжні generational talents. Він розписав їм програму на літо, і коли вони повернулися, ти просто бачив різницю — що може статися, якщо такий талант вкладається в роботу.

Коротше кажучи, трохи розпакувалися спогади.

Останні три роки, а навіть більше, ти є військовослужбовцем. Це дисципліна, у певному сенсі — цензура й самообмеження. З іншого боку, ти — український письменник, а завдання письменника — говорити. Мені цікаво, як в одній особистості Олександра Михеда поєднуються ці два полюси?

Не знаю. Є просто дуже чітке розмежування. Воно внутрішнє — не продиктоване наказами або чимось зовнішнім. Є ясне розуміння, про що можна говорити, а про що — ні.

Навіть знаючи якісь речі «за кадром», ти все одно вибудовуєш історію так, що це знання — цей фактаж — впливає на спосіб, у який ти розповідаєш дійсність.

Але водночас передусім є письменницька ідентичність — і з цим нічого не зробиш. Вона лежить в основі.

Є щось таке, що ти вже дізнався і дуже хотів би розповісти або інтерпретувати, але поки що не даєш собі на це дозволу? 

У мене лежить дуже смішний розділ для «Позивного для Йова» — про армію. Називається «Сто днів у казармі». Але загалом у мене є дуже абсурдний текст — про найхимерніші історії, які траплялися. І постійно постає питання: коли його можна буде публікувати і чи буде це доречно — зараз чи вже згодом.

У якийсь момент я зрозумів, що є цілий пласт досвіду — абсурду, гумору, нелогічностей, — із якого, по суті, й складається це буття. Бо ті, хто опиняються в лавах Збройних сил, проходять певний адаптаційний період: прийняття того, як ця система функціонує.

Причому вона працює за принципом франшизи: де б ти не був, ця модель відтворюється — підкріплена статутами, вертикалями і всім іншим. І цей текст у мене є.

І десь на тлі — серед кількох паралельних потоків думок — постійно тихо звучить питання: вже час чи ще ні?

І я час від часу повертаюся до цього файлу.

Одним із синонімів слова «підліток» є бунт — і з цим, здається, можна погодитися. Підліток бунтує проти того, що є нормою для старших. Сьогодні ж дедалі частіше нормою для українців та українок стає бути українськими, ставати українськими, споживати українське. Відповідно, «неукраїнське» може ставати для підлітка формою бунту. І доволі часто цим «неукраїнським» виявляється російське або російськомовне — рідше англомовне чи, умовно, французьке, польське, шведське. Що, на твою думку, з цим робити?

Я не знаю — мені просто дуже боляче. І є відчуття, що коли ми в молодшій школі співали «Червону калину», вона була десь дуже далеко. Де я — і де та «червона калина»?..

Є ця пауза — ніби вся та «байрактарщина» відійшла, її вже немає повсюдно, і раптом вона десь з’являється — і все одно пробиває, дуже сильно б’є по душі. І виявилося, що ті, хто були дорослими або майже дорослими під час якихось ключових моментів української історії, як то Майдан чи то початок повномасштабки, тепер оці носії «червоної калини» — це ми.

Виходить, що між сльозою, яка тече по вишиванці дорослої людини, котра знає її ціну, і сльозою дуже молодої людини — насправді немає такої вже й прірви. Це сходиться в одному трагічному потоці. Тому і очевидно, що вік тих, хто буде робити зауваження через російськомовну музику, різко знизився.

Я, наприклад, слідкую за Наталкою Сосницькою з Костянтинівки. Після Майдану, десь у 2016-му, вона з колегами запустила там проєкт «Друзі» — працювала зі старшокласниками, формувала усвідомлену україномовну спільноту. Ми знаємося ще з тих часів, коли вперше приїхали туди в межах дослідження «Метамісто Схід», з якого згодом виросло «Я змішаю твою кров з вугіллям». І зараз, через десять років, вона знову працює з підлітками — робить із ними глибокі інтерв’ю в межах Blue White Project. І коли дивишся на цих дітей — це просто вау. Фантастичні. І, знаєш, одне з того, чого мене навчило вторгнення: ця узагальнена, усереднена картина не працює… І ти ніколи не знаєш, коли проявиться громадянська позиція оцієї молодої людини, яка сьогодні Цой, а завтра вийшла на протест.