Оленятко проводжає Ба

1.

Колумбарій — дивне слово для п’ятирічної дитини. Я не розуміла, як мій великий і кремезний дідусь умістився в таку маленьку могилку, що й на могилу не схожа. Брат припускав, що людей тут ховають стоячи. Моя Ба щось пояснювала про кремацію, але звучало це і незрозуміло, і страшно.

Дідусь пішов із життя рано — і для мене, і для себе самого. Я майже не пам’ятаю тих днів, лише маму, яка мусила раптом лишити мене із сусідами і їхати до своєї мами, тобто моєї Ба, бо їй — тепер одній — чи то було, чи то могло стати страшно вночі. Я справді мало пам’ятаю той час — він майже нічим не вирізняється, утім, із мого життя несподівано зникла людина, яка бовтала мені лимонадик із води й цукру, дорогою додому зустрічала зайчика, який обов’язково передавав мені льодяника, і дозволяла їсти кавун ложкою, що страшенно дратувало Ба.

Щовесни ми приходили до дідуся. Ходили пагорбами Байкового кладовища, поки їх не почали забудовувати новими колумбаріями. І я дивилася на кожного літнього чоловіка, що прийшов відвідати рідних або знайомих, з особливим трепетом — він чийсь дідусь, вони всі чиїсь дідусі, просто мого серед них немає.

2.

Тепер я доросла і знаю таке слово — колумбарій. Ба вже не мусить пояснювати. Ба вже не може пояснити.

Стою в малій залі прощання і не знаю, куди подіти погляд, аби не думати про те, що ми з мамою дарма мучили нашу вже бездиханну Ба пі