Це аудіо створене за допомогою ШІ
§§§
[Ця колонка створена завдяки Спільноті The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Телефон дзвонив щовечора, близько дев’ятої. Його звук тріскотіння впереміш із якимись металевими нотками розливався вузьким коридором. Мені ніколи не подобалося, як дзвонить наш домашній телефон, у бабусі він звучав м’якше і мелодійніше. У їхній трикімнатній квартирі було два апарати: один — на кухні, другий — у спальні. Зі спальні завжди дзвонила ба. З кухні — дідусь. Цей майже щоденний дзвінок щоразу лунав із кухні, а я не дуже квапилася піднімати слухавку.
ТЕЛЕФО́Н, у, чол. 1. Вид електрозв’язку, що дає змогу передавати та приймати мовлення на великій відстані по дротах
«Мальочєк, я дивився телевізор і почув слово “фосфор”, мій тлумачний словник у вас, ти можеш знайти і прочитати мені значення слова?» Це був дідусь. Він називав мене «мальочєк». Або мальоха, а я шалено дратувалася на це звернення. Ну що це за «мальочєк»? Я йому що, риба? Ще й якась дрібна. Якби хоча б сом або камбала… Оце я розумію. А так…
Я не любила не лише самого звертання — я не любила й цих дзвінків. Вони означали, що зараз доведеться відкласти всі свої надважливі справи (а це зазвичай казки або уроки математики м’яким іграшкам) і тягнути до коридору важезний словник — розбиратися з його черговим «фосфором». Наступного дня фосфор змінювався дистриб’ютором, бронетранспортером, держалном, гіперактивністю і навіть лелітками, хай би їх качка копнула.
Я по пів години нудилася біля телефону, гортаючи словник. І жодні мої торги не були успішними: ні обіцянки передзвонити за годину, ні скарги на «хворе горло», яке було абсолютно здоровим. Дідусь терпляче і з педагогічною впертістю змушував вичитувати важку термінологію до кінця і ставив уточнювальні запитання.
Дідуся не стало, коли мені було десять. Його забрала хвороба за лічені тижні. А нашого з ним дому не стало, коли мені було дев’ятнадцять. Його забрали росіяни. Разом із нашим тлумачним словником, який я колись так ненавиділа.
Чому жодного разу за ці багаторічні дзвінки він не спитав у мене значення терміна «окупація»? Окупа́ція (від лат. occupatio — загарбання) — зайняття збройними силами однієї частини держави або всієї території іншої держави без отримання суверенних прав на неї. От що це таке, дєда.
ДИТИ́НСТВО, а, сер. 1. Дитячий вік, дитячі роки // Стан дитини до повноліття
Ти не можеш зненавидіти свій дім, хай який він зараз, — якщо у тебе було щасливе дитинство.
Якщо тебе возили до баби Галі викачувати переляк яйцем. Якщо ти пірнала носом у запашні різнобарвні кущі петуній, бо на маминому ґанку квітли вони, а не мальви. Якщо засинала в будці улюбленого собаки Гєри, певна, що це найнадійніше укриття у світі. Якщо того єдиного разу, коли тебе покарали й поставили в куток, ти з нудьги й помсти обскубла коричневі шпалери з блискітками.
«Ми все одно планували ремонт», — радісно дивилася мама на мої труди. Я знала: ті шпалери їй ніколи не подобалися.
Крим — це місце, де судів більше, ніж дитячих парків. І в одному з таких парків батько якось загубив мене, трирічну.
Кримські зими та сніг — явище рідкісне й жадане. Особливо коли тобі три. Коли ти живеш через дорогу від парку. Коли санчата сумно висять у батьковому гаражі, а у дворі живе Гєра, німецька вівчарка, яка була тобі і за няньку, і охоронницю, й за безкоштовний готель, доки в її будці тебе не знайшли батьки. Того дня батько запряг Гєру в санчата. Мене закутали у десять шарів одягу й замотали в червоний плед. Збоку це виглядало так, ніби дорослий чоловік і надто веселий собака носяться засніженим парком і катають на санчатах чийсь великий пухнастий помпон від шапки. На одному з поворотів вони так захопилися, що виронили мене і побігли далі. Людина й собака. А я — маленький помпон — підвелася і побрела додому.
Коли ти трирічний помпон від шапки, який тягне за собою червоний плед, ти не можеш не хотіти додому — навіть у тридцять один. Не можеш забути його. Навіть якщо кримських судів, у яких ти побувала дорослою, стало значно більше, аніж дитячих парків, у яких ти гуляла в дитинстві.
В’ЯЗНИ́ЦЯ, і, жін. Приміщення, де тримають в’язнів
Про те, що в Криму росіяни зроблять одну велику в’язницю просто неба, стало зрозуміло майже одразу. З кожним місяцем кількість політично вмотивованих справ із вигаданими обвинуваченнями проти місцевих більшала так стрімко, що українські журналісти, які працювали в окупації, фізично не встигали охопити всі суди. Нерідко ми з колегами розподіляли засідання між собою, щоб родини заарештованих не лишалися сам на сам із чужою, холодною системою.
Ми жили у світі, де, знайомлячись із новою людиною, ти про всяк випадок робив її фото. На той випадок, якщо завтра когось із вас посадять, бо людям треба хоча б знати в лице, за чию свободу ще доведеться боротися. Увечері ти міг стояти під будівлею окупаційного суду, щось обговорювати з новим знайомим, а зранку тебе будили новиною: у нього був обшук, його затримали. У портреті про мого знайомого громадянського журналіста Сервера Мустафаєва я писала, як це буває. Коли вночі ви ще листуєтеся, а зранку ти вже мчиш у Бахчисарай — просто бути поряд з його родиною в ту мить, бо по Сервера прийшла ФСБ.
Я не була в Криму із 2021 року, а з 2014-го перестала сприймати його як дім. У моєму світі дім не може існувати під чужими прапорами. І все ж я думаю про нього щодня. Про це місце. Про людей, які залишилися там. Про родини наших політв’язнів. Що буде, коли дім знову стане домом?
Чи зможемо ми радіти одне одному у світлі часи так само щиро, як раділи у темні?
Чи захочуть вони мене бачити — ту, що з’являлася в їхньому житті після арештів найдорожчих, ту, що знову й знову просила згадувати, розповідати, проживати біль уголос?
РІК, у, чол. Одиниця літочислення, проміжок часу, близький до періоду одного обертання Землі навколо Сонця; має 12 календарних місяців
Сьогодні — дванадцять украдених років.
І все, що оточує мене в іншому місті, нагадує мені про відчуття щастя бути вдома. Уже дванадцять років я борюся з бажанням вкрасти кришку київського люка з написом «Керч», щоб в мене було ще хоч щось від Крима. Я радію кожному камінчику з рідного узбережжя, який знаходжу в старих гаманцях, ніби це доказ, що все було насправді. У кожному місті чи країні, де я була і ще буду, я все одно бачу півострів — у лінії обрію, в обрисах гір, у силуетах вечірніх дахів.
Коли я маю вільний час, відкриваю онлайн-мапи. Дивлюся, якого кольору лавочки на Ялтинській набережній, який рівень води у Салгирі в ту мить, коли його знімав супутник, наскільки цьогорічний шторм розтрощив набережну в Артбухті Севастополя.
Дванадцять років — це дуже багато. Трохи менш як половина всього мого життя. І всі ці дванадцять років я хапаюся за залишки: за свої й чужі спогади, за дрібні пам’ятні речі, за розмови з людьми по той бік лінії бойового зіткнення. За голоси тих, хто вже дванадцять років живе у смертельній небезпеці і все одно не втрачає віри.
ДІМ, у, чол. Місце, яке не під силу забрати нікому
Іноді мені хочеться підняти слухавку давно неіснуючого телефону, набрати 9-27-77 і сказати, що твого словника я й досі не можу повернути, зате можу навести власне тлумачення слова «дім». Дім — це місце, якого в тебе не заберуть, доки ти маєш сили говорити про нього.
Ілюстрація Вадима Блонського на основі архівної світлини авторки. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
