Усього лише двадцять хвилин щасливі

1.

Середина грудня. За трохи більш як два тижні — 1996-й. Сивий, худорлявий, з трохи втомленою життям поставою 76-річний чоловік неспішно виходить із двору будинку на проспекті Волі у Луцьку. Колись — вулиці Леніна. Його дім, що досі тримає в собі трохи сталінського ампіру, раніше був сусідом Волинського обкому КПУ. Тепер — сусід головного корпусу університету. Іноді чоловік думає, що міг би викладати в цих стінах досі. Але після одного 1-го вересня університет уже не наважувався його повернути. 

Тримає в руці пакет. 

У Луцьку взялися теплішати зими. Він же все ще не може забути Новий рік 1966-го: теж був не вельми сніжним. Минуло 30 літ, два з них прожив зеком, 23 — «ізгоєм». 

— Заходьте, Дмитре Полікарповичу, — мовить трохи молодша за нього жінка за білими високими дверима одного з кабінетів краєзнавчого музею.

Він бережко дістає з пакета щось схоже на книжку. У товстій і шорсткій на дотик палітурці — підшиті тоненькі учнівські зошити. На обкладинці — його фото, прикрите плівкою: біла сорочка, чорні штани, його звична зачіска з довшим волоссям, закладеним за вуха. 

Палітурку тюремному щоденникові Дмитро Іващенко зробив власноруч. Зміг вивезти з табору в Явасі більшість спогадів. Удома закреслив у записах деякі імена, лишив помітки. Нікому не показував. Не ділився. На старості поніс щоденник у музей. Сам. 

Коли місто знов буде перебирати «холодний попіл» історії луцьких шістдесятників, переписувати її на свій лад,  судити, хто що зміг чи не зміг, книжечка, яку він зшив, скаже правду. Від 1965-го і аж до смерті Іващенко вже не довіряв людям свого міста.

2.

12 листопада 1965 року. 73-й день арешту. П’ятниця. Камера № 31 Луцького СІЗО. З віконця при самій стелі видно шмат сірого, набухлого волинськими дощами неба. Місто в передчутті зими. Він, високий жилавий 46-річний чоловік, у передчутті Мордовії. Курить стільки, скільки не курив на війні. 40 хвилин робить зарядку — приходить до тями. 

Ледве добився, щоби писати: дозволили конспектувати книжки з бібліотеки ізолятора, робити нотатки з радянської літератури. Між ними зважується писати про свій настрій, події, почуття, маскуючи їх конспектами. Записи перевіряють, іноді знищують. 

Найтепліші слова цього листопада і ген до наступного писатиме жінці, яку називатиме М., М.М., М.П. чи П., дуже рідко — Марійкою, в інших щоденниках ніжним і вигаданим для неї — Пелотсу. Усе це — Марія Мельничук.

Дмитро Іващенко —  викладач кафедри української мови та літератури, один з учасників луцького судового процесу січня 1966 року. Першого суду над шістдесятниками