Вибір усе змінювати
У її роботі найважче — вибудувати довіру. Батьки дітей з особливими освітніми потребами часто переступають поріг її установи, уже коли зневірилися в державних структурах. Тоді Алла будує довіру наново, з крихкої і тендітної надії — між дитиною та педагогом, між сім’єю та інклюзивно-ресурсним центром.
У 2018 році у Коростишеві на Житомирщині відкрили ІРЦ. Це була одна з перших у країні установ, що мала абсолютно змінити підхід до оцінювання дитини з особливими освітніми потребами. Якщо раніше система спиралася на медичні діагнози, то тепер мала враховувати індивідуальні особливості її розвитку та навчання.
Інклюзивно-ресурсні центри постали у різних громадах — затишні, красиві простори, де з дітьми, батьками, педагогами освітніх закладів з інклюзивним навчанням стали працювати команди фахівців.
Директорка центру в Коростишеві Алла Гребенюк нині каже: «Рада, що опинилася на початку всього».
§§§
[Цей матеріал створений у партнерстві з ЮНЕСКО за підтримки Глобального партнерства заради освіти (GPE) та покликаний розповісти про роботу інклюзивно-ресурсних центрів в Україні у час війни]
§§§
1.
Аллу Гребенюк можна було б з легкістю назвати супергеройкою. Чи, може, феєю. А інколи чарівницею. Але ті, для кого вона робить найбільше, зазвичай називають її просто — пані Аллою.
Слова «інклюзія» вона ні маленькою ніколи не чула, ні школяркою. Але інклюзія завжди була поруч.
Батько Алли втратив ногу під час роботи на шахтах Донбасу ще молодим. Нижче коліна мав протез. Тому Аллу інвалідність ніколи не лякала — з дитинства вона розглядала батьків протез. Це було не щось незвичайне чи жахаюче, а дуже близьке і звичне.
Проте росла Алла в радянський час — тоді ні про інклюзію, ні про особливі освітні потреби не говорили.
«Спадщина Радянського Союзу ще довго залишалася з нами. Там формували образ ідеальної «совєтської» людини — здоровий, спортивний, красивий робітник (чи робітниця). У цей ідеальний образ не вписувалися люди з інвалідністю чи люди, які відрізнялися, ніхто не мав бути особистістю — тільки частиною колективу», — каже вона.
І додає: «Зараз ми нарешті змінили це, почали бачити особистість, індивідуальність. І від цього наше суспільство стало значно різноманітнішим».
2.
Усе своє життя Алла Гребенюк пов’язує з дітьми. На це її надихнула шкільна вчителька ще у 80-ті. Каже, справляла на неї таке враження, що іншого вибору й не мала.
«Можливо, якби це була інша людина, то і я пішла б не цією дорогою. Ходила до звичайної сільської школи в Шахворостівці на Житомирщині, але ця вчителька для мене стала безумовним авторитетом», — так Алла Гребенюк ще з дитинства й вирішила, що по життю теж учителюватиме. Отримала педагогічну освіту — й одразу працювати у школу. Проте на самому лише вчителюванні не спинилася.
Була заступницею директора. Потім — директоркою сільської малокомплектної школи. Невелике село Харитонівка у цій же області, за кілька кілометрів від Коростишева, на березі річки Тетерів і серед лісів. Середина 90-х — початок 2000-х, а відтак освітянам непросто: втім, завжди намагалася зробити все і навіть трішки більше. Хотілося дати дітям те, чого в сільській місцевості недостатньо і чого їй самій бракувало під час навчання. До прикладу, в місті діти мають доступ до гуртків і позакласних секцій, у селі — ні. Тому вирішила створювати такі активності самостійно, щоб запропонувати дітям «щось цікаве».
Так Аллі з колегою вдалося створити шкільне лісництво. Діти залюбки відгукнулися на ідею, пізнавали нове, досліджували, вчилися дбати про довкілля і любити те, що тебе оточує в природі, їздили на змагання та екскурсії. Маленькій сільській школі, що мала лише 9 класів, а опалювалася пічкою, вдалося увійти в рейтинг 100 найкращих в Україні.
Із багатьма учнями Алла Гребенюк спілкується досі. Тепер вони відвідують її, щоб поговорити вже про своїх дітей, приходять на консультації. «Я цим дуже дорожу», — зазначає жінка.
Згодом Алла очолила колектив Кмитівської спеціальної школи-інтернату для дітей з особливими освітніми потребами у Глибочицькій громаді. Було важко. Але тут зустрілася з новими підходами, зобов’язаннями і новими дітьми. Здобула третю вищу освіту — дефектолога, бо вважає, що має добре розуміти і вміти те, що робить. Саме тут Алла Гребенюк усвідомила, що обраний шлях — достоту її. Робота стала поштовхом до того, щоб краще розуміти дітей з особливими освітніми потребами, їхніх батьків, педагогів та виклики, що стоять перед ними.
Досі в кабінеті над своїм робочим місцем має велику фотографію у рамці — з того часу.
«Ось ця світлина наді мною — це мої діти, з якими я працювала у спеціальній школі-інтернаті, — показує жінка. — Вони подарували мені це фото на 45-річчя. І коли я йшла з цієї роботи, не могла залишити його там: це частинка мого життя. У кожного і кожну з них вкладені любов і тепло. Спілкуємося до цього часу. Дехто зараз у війську. Намагаюся допомагати, чим можу».
3.
У школі-інтернаті Алла працювала сім років. А після — вирішила змінити все. Не просто навчати, а спробувати розбудовувати простір для дітей з особливими освітніми потребами. Новий. Інший.
Ще у 2018 році в місті Коростишеві почали створювати інклюзивно-ресурсний центр. Найперше потрібно було обрати директора — людину, яка зможе якісно втілити проєкт у життя. Відбирали на цю посаду за конкурсом. Алла жартує, що навіть мера обирали не так серйозно. Серед кандидатів була, звісно, й вона.
«Це абсолютно нова структура, яка розпочинала діяльність з нуля. Раніше таких центрів не існувало. Я рада, що опинилася на початку всього».
«Мені вдалося побудувати тут систему так, щоб вона була ефективною для дітей, батьків і педагогів. Принаймні я так думаю про це», — каже директорка.
Увесь центр почався з неї. Спочатку не було ні приміщення, ні команди. Натомість — маленька кімнатка для роботи, директорка і діти, яким потрібна допомога.
На початках роботи ніхто не розумів: що таке інклюзивно-ресурсний центр? Навіщо він у Коростишеві? Втім, за вісім років роботи центр зайняв дуже важливе місце в житті громади.
Якби цю жінку запитали, вона точно відповіла б, що інклюзивно-ресурсний центр — це насамперед місце, куди може звернутися будь-хто з будь-якого питання, що стосується виховання та навчання дітей. Для сімей — це місце, де чують, вислуховують, а головне — справді допомагають: супроводжують, радять, підказують, як обрати правильний шлях чи зробити вибір, підтримують і відповідають на питання, відповідей на які батьки дітей з особливими освітніми потребами самі знайти не можуть.
До створення ІРЦ в Україні діяли лише психолого-медико-педагогічні комісії, які не надавали тих послуг, які зараз є в ІРЦ.
«Поява ІРЦ дає дітям, батькам, педагогам та й суспільству в цілому зрозуміти, яким воно має бути. З часом філософія освіти і її бачення почали змінюватися, відповідно, мали змінюватися і структури — так і з’явилися наші центри. Вони допомогли фахівцям стати ближчими до людей, орієнтуватися на особистість, дитину та всі її потреби», — переконує Алла.
Перші пів року приймала батьків у невеличкому кабінеті. Інколи зустрічалася з ними й просто під час прогулянки у парку. Очолити ІРЦ у Коростишеві для Алли Гребенюк означало зробити певний крок у невідомість. Та створювати нове, міркує Алла, насправді ніколи не страшно, навпаки — цікаво. «Крок у невідомість» став для неї кроком у нову хорошу реальність.
«Кажуть, що той, хто хоче працювати, — шукає можливості. А хто не хоче — причини. От моя філософія життя така, що я шукаю можливості», — пояснює вона.
4.
Нині у команді — шестеро людей. Добирати кадри — непросто: не всі хочуть працювати у комунальній установі.
Кількість дітей, яких у роботі охоплює центр, порахувати складно — вона постійно змінюється. Ба більше, Алла наголошує, що сім’ї не ходять сюди регулярно, як у школу, а тоді, коли виникає потреба. Інколи — менша кількість запитів, інколи — більша. На зараз у громаді в інклюзивних класах різних закладів освіти навчається 147 дітей. Усіх їх супроводжують фахівці ІРЦ — проводять комплексні оцінки розвитку дитини, беруть участь у засіданнях команд супроводу. Коли центр тільки починав свою роботу, дітей, які навчалися в інклюзивних групах, було лише 7.
У приміщенні, де працює центр, раніше була міська дитяча бібліотека. Зрештою з того, що було, залишилися фактично тільки стіни. Усе інше — нове. За цей час встигли перекрити дах, провести ремонт і забезпечити заклад необхідним.
Інклюзивно-ресурсний центр Алла Гребенюк називає можливістю не скиглити і не плакати, що хтось щось зробив не так, а самому — впливати і змінювати.
Тут світло та затишно. Діти часто просять сюди повернутися, втім — не через стіни та гарні меблі, а через підхід та фахівців, які тут працюють. І через любов, яка тут на кожному кроці. Завдання інклюзивно-ресурсного центру, каже Алла Гребенюк, — забезпечити дитині з особливими освітніми потребами її право навчатися, дати комплексну оцінку розвитку дитини і низку фахових послуг, які допоможуть і підтримають на шляху до освіти. Центр також відіграє ключову роль у розвитку інклюзивної освіти: співпрацює зі школами та дитсадками.
Від початку війни до її ІРЦ стало більше звернень: діти мають депресивні стани, неврози, поганий сон та страхи. Тому працюють у посиленому режимі. У перший день повномасштабного вторгнення всі вийшли на роботу. Того дня саме запланували вебінар логопедині ІРЦ Людмили Кобилінської про ритми і їх значення у розвитку мовлення: готувала його завчасно і відміняти не хотіла — 10 людей зголосилися слухати.
Тоді страшно було усім. Алла вирішила починати допомагати одразу. Розказує про групи підтримки у вайбері, як писала інструкції зі складання тривожних валізок та поведінки під час обстрілів, пропонувала людям: якщо хтось потребує психологічної допомоги, центр — працює.
Виїжджати з Коростишева відмовилася.
«Подумала: якщо я почну втікати, хто ж тут залишиться?»
«Передзвонила батькам, які зверталися до нас, запропонувала їм допомогу в супроводі, якщо вони виїжджають із дітьми. Більшість із них відмовилася, також залишилися», — розповідає жінка.
Тих, хто виїжджав, Алла та її колеги підтримували та супроводжували онлайн.
Центр у Коростишеві отримує підтримку від ЮНЕСКО і брав участь у програмі «Безпечне освітнє середовище». Щоб діти в Україні мали змогу навчатися та відновлювати психологічну стабільність, а інклюзивна освіта була безперервною, ЮНЕСКО за підтримки Уряду Японії та Глобального партнерства заради освіти (GPE) допомагає ІРЦ в Одеській, Житомирській, Київській, Тернопільській, Запорізькій, Дніпропетровській, Вінницькій, Волинській, Донецькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Луганській, Львівській, Миколаївській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Харківській, Чернігівській, Чернівецькій областях.
Бюджетних коштів не завжди вистачає на всі потреби — закупівлю сучасного обладнання чи нових діагностичних методик, тому це цінно. Однак Алла Гребенюк наголошує: вкрай важливими нині є й освітні заходи для команди ІРЦ, психологічна допомога співробітникам. Частина фахівців центру пройшла навчання від ЮНЕСКО. Директорка впевнена: це допомога не тільки команді, а й для тих, хто відвідує центр. Нові знання і нові методики дають змогу бути ефективнішими.
5.
У кабінеті директорки — вся стіна у малюнках. Майже всі вони створені її учнями. Про дітей, з якими колись займалася, може розповідати вічність. Вибудовувати довіру — вдається.
Однак за ці роки вона точно знає: окрім будувати довіру, важко ще одне — сказати правду.
Сім’ї дітей з особливими освітніми потребами часто шукають чарівної пігулки — щоб усі діагнози зникли, а син чи донька мала навички нарівні з іншими дітками. Шукають цього й в інклюзивно-ресурсному центрі. Втім, важливо пояснити: не завжди вдасться досягти ідеального результату. Хоч для цього всі у цих стінах роблять максимум.
Буває, батькам складно зважитися віддати дитину на заняття в ІРЦ — хочуть шукати кращих спеціалістів, кращих методик. Їх розуміють, однак у таких випадках Алла намагається переконати, аби залишалися і починали заняття тут і зараз, щоб у жодному разі не втрачати часу.
«Коли я прийшла працювати в інклюзивно-ресурсний центр, у мене з’явилося відчуття, що я не просто проживаю своє життя, а роблю щось дуже значиме», — каже вона.
*
ЮНЕСКО розглядає підтримку фахівців ІРЦ як ключову інвестицію в якість інклюзивної освіти, адже саме від їхньої компетентності та стійкості залежить, чи отримає дитина своєчасну і належну підтримку.
У практичному вимірі ця підтримка є комплексною і охоплює кілька напрямів:
- підвищення кваліфікації та навчальні програми, орієнтовані на сучасні підходи до оцінювання розвитку дитини та роботи з різними освітніми потребами;
- супервізію та професійну підтримку, що дозволяє фахівцям працювати зі складними кейсами і водночас зберігати власну професійну стійкість;
- забезпечення сучасними діагностичними інструментами та обладнанням, які підвищують якість і обґрунтованість рекомендацій;
- покращення умов роботи, включно з відновленням приміщень і розвитком мобільних форматів послуг.
Чому це необхідно саме зараз?
В умовах війни роль фахівців ІРЦ суттєво розширилась. Вони працюють не лише з традиційними освітніми труднощами, а й із наслідками стресу, втрати, переміщення, що впливають на розвиток і навчання дітей.
Це означає, що до їхньої роботи зростають вимоги:
- до професійної експертизи,
- до вміння працювати з поведінковими і емоційними труднощами,
- до взаємодії з батьками, які самі перебувають у кризі.
Водночас важливо, що ця підтримка сприяє переходу до сучасної моделі роботи ІРЦ — від формального оцінювання до глибокого розуміння функціонування дитини та її освітніх потреб.
Це змінює не лише якість висновків, а й саму логіку взаємодії з дитиною і родиною — робить її більш підтримуючою, партнерською і орієнтованою на результат.
У підсумку, підтримуючи фахівців, ЮНЕСКО фактично підтримує кожну дитину, яка звертається до ІРЦ. Адже сильний фахівець — це своєчасне рішення, правильна допомога і зовсім інша освітня траєкторія для дитини.
