Брате, поговорімо з тобою

Якось у лісі на Харківщині біля села Гресі (колись тут жило 48 душ) Сергій з побратимами зробив церкву в закинутому капонірі. Капонір — ніша в землі в системі польових позицій та укріплень, з якої ведуть вогонь і в яку ховають від людського ока військову техніку. 

То була його друга ротація з початку повномасштабної. Межа з Росією, де прикордонники робили все, аби росіяни не зайшли на Курщину з тилу. «З дому передадуть вишиті рушники, ікони з храму, капелан служитиме, я буду дякувати, як дід колись», — думав Сергій, поки обкладали капонір дошками. 

Так і сталося. Хотів церкву, в якій не питали б, чи вірив до того і як. Таку, в якій був би Бог. Війна, каже, — саме те місце, де людина найдужче може зрозуміти значення слова «екуменізм», єднання між християнськими конфесіями. Сам він греко-католик, більшість побратимів — православні. Але чи мало те значення в капонірі Святого Георгія зі свічками? 

Чи мало те значення ще в 1990-му, на граніті під Верховною Радою? Може, звідти він на цю війну і йшов. Дорога зайняла 35 років. 

*

Коли ситуація біля Гресів змінилася, церква прикордонникам стала за штаб. У колишньому капонірі лишили тільки одну ікону — вхідну. Нині доля штабу невідома. Сергія евакуювали у шпиталь. І тепер його побратимам ніхто не читає в окопах лекцій про варязьку теорію походження Русі чи ще щось історичне. Раніше це робив він. 

На війні хлопці за те й любили Сергія і охрестили Професором. Хоча він собі думав: носитиме позивний Гесс. Годлевський Сергій Сергійович же і, сміється, «трохи німецького в зовнішності». У школі, в інституті та на київському граніті був — Джорджем. Схоже, кожен етап дорослішання його країни залишав у ньому своє ім’я. 

Причастя

Луцьк. 6 жовтня 1990 року. Вечір, коло 20-ї. На вокзалі людно: рушає київський потяг. Шестеро 20-літніх юнаків збилися в гурт біля колії. Із собою майже не мають речей, лише квитки у загальний вагон. 

Зі сторони міста до гурту впевнено наближаються троє. Минають вокзал, перетинають площу, йдуть до перону. Першим крокує декан історичного факультету Луцького педінституту Євген Франчук, двоє інших — незнайомці. Сергій Годлевський, один із того гурту, кидає погляд на тих двох. Але чоловіки мовчать. 

«Добрий вечір, хлопці», — вітається декан. «Їдете таки? Навчання кидаєте?» — важко починає. — «Їдемо, Євгене Євгеновичу, ми ж написали в заяві». — «Так, але ви робите помилку. Можливо, передумаєте?» — «Ні». 

Напередодні в Л