Мости, яких не видно на мапі

Кому належала ідея проєкту і якими були мрії та плани на початку? І чи вдалося їх досягнути?

У 2024 році УКУ відгукнувся на конкурс міжнародного фонду «Відродження» «Нові горизонти глобальної України», присвячений розвитку співпраці з Азією, Близьким Сходом, Африкою та Латинською Америкою. Для університету це збіглося зі стратегією UCU Global 2030 і баченням проректора Дмитра Шеренговського: розвинути партнерство з Латинською Америкою. Ця візія має для нас історичне коріння: ще в 1960-х з ініціативи Патріарха Йосифа Сліпого в Буенос-Айресі діяв осередок УКУ, а нині освітяни з двох різних континентів створили спільний простір солідарності.

Головним інструментом стало спільне міжнародне онлайн-навчання (COIL): курси, де українські й латиноамериканські студенти навчаються та працюють разом. 

За рік проєкт обʼєднав університети Аргентини, Бразилії, Чилі, Колумбії та Перу: ми створили 15 спільних курсів, залучили 30 викладачів і понад 600 студентів, провели два публічних форуми та Staff Week у Львові.

Як обирали закордонні університети та викладачів до програми?

Ми не обирали університети лише за академічними рейтингами. Ми шукали партнерів, які вірять, що університет — це не лише місце навчання і досліджень, а й інституція, яка будує довіру між людьми, відповідає на суспільні та глобальні виклики й здатна створювати міжнародну солідарність. Саме тому природними партнерами стали католицькі університети Латинської Америки, для яких поняття людської гідності, соціальної відповідальності та служіння суспільству є такими ж фундаментальними цінностями, як і для УКУ.

Звичайно, спочатку було багато запитань. Для більшості наших партнерів Україна ніколи не була регіоном активної академічної співпраці. Дехто мало знав про нашу систему освіти, хтось переживав, чи можливо проводити навчання з університетом країни, яка живе в умовах повномасштабної війни. Але дуже швидко ці сумніви зникали. Коли колеги знайомилися з викладачами УКУ, бачили рівень підготовки, відкритість до співпраці та неймовірну мотивацію студентів, довіра виникала природно. Мені здається, що ми нікого не переконували словами, ми переконували якістю співпраці та послідовною комунікацією.

Як реагували українські студенти на таку можливість?

Реакції студентів були різними, як і їхні очікування. Для багатьох це був перший досвід системної співпраці з однолітками з Латинської Америки.

Часто українська молодь виходила з припущення, що світ добре розуміє причини й витоки російської війни проти України, тому нічого додатково пояснювати не потрібно. Однак у процесі спілкування виявилося, що чимало міфів усе ще існують.

Саме особистий діалог, спільні завдання та робота в міжнародних командах допомагали руйнувати ці стереотипи. Водночас обмін був двостороннім: українські та латиноамериканські студенти ділилися досвідом життя в умовах нестабільності й суспільних викликів. Відгуки показали, що найціннішим для учасників та учасниць стало не лише нове знання, а й глибше розуміння одне одного. 

Як цей проєкт може надихнути інші університети в Україні?

Від початку ми прагнули не лише реалізувати проєкт, а й показати, що міжнародна співпраця може бути доступною та системною навіть у час війни. Тому активно ділилися досвідом: у межах BRIDGE провели два форуми (понад 250 учасників із більш як 20 країн), представляли модель на конференціях і в професійних мережах. Сьогодні COIL дедалі активніше використовують українські університети — зокрема в Альянсі українських університетів, співзасновником якого є УКУ, вже діє програма професійного розвитку викладачів із COIL.

Найбільша цінність BRIDGE — не в кількості курсів, а в доведенні того, що партнерство починається не з грантів чи мобільності, а з довіри, спільної методології й інституційної підтримки. Створена модель охоплює весь цикл — від пошуку партнерів до забезпечення якості курсів. Наступний крок — національний COIL-центр, який допомагатиме іншим університетам впроваджувати цю модель.

Чим ви найбільше пишаєтеся за результатами проєкту? І що хотілось би втілити у майбутньому? 

Найбільше я пишаюся тим, що нам вдалося наблизити Україну до Латинської Америки, а Латинську Америку — до України. Звісно, ми пишаємося і результатами проєкту: 15 спільними курсами, сотнями студентів, новими університетськими партнерствами. Але найцінніше для мене — це людські зміни, які не вимірюються статистикою. Коли студенти після завершення курсу продовжують дружити, викладачі планують нові спільні дослідження, а університети вже думають про наступні проєкти, розумієш, що міст справді почав працювати.

Особливим моментом стала подія Staff Week у Львові. Вісім академічних координаторів і викладачів з Аргентини, Колумбії, Перу та Чилі вперше у своєму житті відвідали Україну. Протягом тижня вони побачили, як працює університет під час повномасштабної війни, познайомилися з українською культурою, поспілкувалися зі студентами й колегами та взяли участь у першій конференції Глобальної коаліції українських студій «Україна у світі». Багато хто зізнавався, що повертається додому із зовсім іншим баченням України, ніж мав до приїзду. Для мене це, мабуть, один із найважливіших результатів проєкту, коли особистий досвід руйнує стереотипи набагато сильніше, ніж будь-які інформаційні кампанії.

У майбутньому мені дуже хотілося б, щоб ця співпраця виросла у спільні магістерські програми, дослідницькі консорціуми, літні школи та взаємні візити студентів і викладачів. BRIDGE ніколи не задумувався як одноразовий проєкт. 

Ми будували міст, яким люди зможуть ходити ще багато років.

Чого Україна може навчити своїх колег із країн Південної Америки? І чого нам варто вчитися в них?

Українські університети сьогодні мають унікальний досвід. Ми навчилися забезпечувати якісну освіту під час війни, швидко адаптуватися до криз, ухвалювати рішення в умовах невизначеності та не втрачати надію навіть у найважчих обставинах. Але цей обмін ніколи не був одностороннім.

Латиноамериканські університети багато вчили нас культури партнерства, терплячого вибудовування довіри, відкритості до діалогу, поваги до різноманіття та глибокого звʼязку університету із суспільством. Для мене дуже цінним стало те, наскільки природно вони говорять про солідарність, соціальну справедливість, памʼять, віру та відповідальність університету перед громадою. Мабуть, саме тому ця співпраця виявилася такою органічною, ми знайшли набагато більше спільного, ніж могли очікувати.

Що найголовніше дізналися особисто ви завдяки проєкту?

Напевно, найважливіше, що я зрозуміла завдяки BRIDGE, — солідарність не виникає сама собою. Її не можна побудувати лише політичними заявами чи інформаційними кампаніями. Солідарність народжується тоді, коли люди починають слухати одне одного, працювати разом і поступово відкривати досвід іншого. Повномасштабна війна показала, наскільки легко світ може віддалятися від України, якщо між людьми немає живих звʼязків. Саме тому я ще більше переконалася, що відповідальна інтернаціоналізація — не про кількість міжнародних угод чи академічну мобільність. Це про готовність університетів відповідати на глобальні кризи не ізоляцією, а діалогом; не конкуренцією, а партнерством; не одноразовими проєктами, а довготривалими людськими стосунками.

Ми будували міст між Україною та Латинською Америкою, але зрештою зрозуміли, що найбільша цінність будь-якого мосту — не в його конструкції, а в людях, які наважуються перейти ним назустріч одне одному.

Як перекласти Україну через спільні досвіди

Як виникла ідея пояснювати Україну через буденні теми — їжу, навчання, студентське життя, а не через історичні наративи?

Ідея виникла дуже природно. Ми розуміли, що будь-яке знайомство починається не з великих історичних подій чи політичних дискусій, а з простих людських розмов. Саме тому першими темами стали студентське життя, навчання, традиційні свята, їжа. Такі теми допомагають створити невимушену атмосферу, у якій легко почати розмову, знайти спільні точки дотику й побачити, що між нами значно більше спільного, ніж може здатися на перший погляд. А таких точок виявилося чимало.

Уже після того, як виникли довіра й цікавість одне до одного, студенти були готові говорити про складніші теми — історію, війну, ідентичність, памʼять. Але для цього спочатку потрібно було побачити одне в одному не представників різних країн, а звичайних людей зі схожими радощами, турботами й досвідом.

Чому саме такий підхід виявляється ефективнішим у діалозі зі студентами з Латинської Америки, ніж класичні лекції про історію чи політику? 

Найперше, це не картинка на екрані, не новина і навіть не допис у соціальних мережах. Перед тобою реальні молоді люди — такі самі, як і ти. Студенти, у яких є лекції, дедлайни, іспити, друзі, улюблена їжа, мрії та переживання. Саме ця схожість руйнує стереотипи набагато швидше, ніж будь-яка лекція. Говорячи про повсякденне життя, навчання, традиції, свята чи їжу, студенти природно переходили до значно глибших тем. Вони запитували, як війна змінила університетське життя, чому для українців історична памʼять є такою важливою, що означає дім для людини, яка переживає війну. Ці питання виникали не тому, що їх хтось навʼязував — вони ставали логічним продовженням щирої розмови.

Мені здається, саме в цьому і полягає сила такого підходу: він починається не з політики чи історії, а з людини. А коли виникає людський звʼязок, тоді зʼявляється справжнє бажання зрозуміти країну, її історію та людей, які в ній живуть.

Як, на вашу думку, їжа стала «містком» між культурами? 

Їжа виявилася одним із найприродніших містків між культурами. Коли студенти починали говорити про свої улюблені страви, сімейні рецепти чи святкові вечері, дуже швидко зʼясовувалося, що між нами значно більше спільного, ніж відмінного. Ми всі маємо традицію збиратися за сімейним столом, зустрічатися з друзями за кавою, святкувати важливі події разом. І саме ці прості речі створювали відчуття близькості.

На мою думку, їжа ніколи не буває лише про їжу. За кожною стравою стоять історії, родинні традиції, спогади дитинства, культура й спосіб життя.

Коли людина розповідає про те, що готувала її бабуся або чому певна страва є особливою на Різдво чи Великдень, вона насправді розповідає про себе. Недаремно найкращі розмови так часто відбуваються саме за столом.

Як згадували студенти: «У рамках цього проєкту ми дізналися, що їжа є не лише невіддільною частиною повсякденного життя, а й віддзеркаленням історії, географії та культури кожної країни. Порівнюючи колумбійську та українську кухні, ми дізналися, як клімат, інгредієнти та традиції впливають на смаки та способи приготування страв у кожному регіоні. Цей досвід допоміг нам оцінити культурне розмаїття та усвідомити, що їжа обʼєднує людей поза межами кордонів. Він нагадав нам, що кожна страва розповідає історію, яка зближує нас і дозволяє святкувати нашу унікальну ідентичність через смак, традиції та єдність».

Які буденні українські практики чи звички найбільше дивують або цікавлять іноземних студентів?

Насправді найбільше їх дивували не якісь екзотичні українські традиції, а наші звичайні буденні речі. Колумбійські студенти неодноразово говорили, що були приємно здивовані тим, наскільки комфортно їм працювалося з українцями. Маючи вже досвід кількох міжнародних COIL-проєктів із різними країнами Латинської Америки, вони казали, що співпраця з українськими студентами була однією з найкращих.

Викладачів також вражало, що, попри війну, все відбувалося чітко за графіком. Заняття починалися вчасно, студенти були підготовленими, а під час повітряних тривог ми просто переходили в укриття і продовжували роботу звідти. Для них це було прикладом того, як люди можуть адаптуватися до надзвичайно складних обставин і при цьому не відмовлятися від навчання та міжнародної співпраці.

Водночас їх дивувало, наскільки звичним для наших студентів стало планування життя з урахуванням війни. Повітряні тривоги, вимкнення електроенергії чи необхідність переносити заняття вже не сприймалися як щось виняткове, а стали частиною повсякденності. Саме ця стійкість справляла, мабуть, найбільше враження. Вони побачили українських студентів, які, попри всі труднощі, продовжують жити, навчатися, працювати.

Як реагують латиноамериканські студенти, коли чують про війну не з новин, а від своїх українських ровесників?

Мені здається, що саме особисті історії найбільше змушують людей замислитися й співпереживати. Коли про війну розповідає твій одноліток, який пережив повітряні тривоги, втрату дому чи вимушене прощання з рідними, усе сприймається зовсім інакше. Перед тобою вже не абстрактна історія, а людина, яка є її частиною.

У таких розповідях є емоції — як-от страх, а ще хвилювання, невизначеність, але водночас і надія, віра та неймовірна стійкість. Саме це найбільше вражає латиноамериканських студентів. Вони перестають сприймати війну як далеку подію, про яку дізнаються з новин, і починають бачити її через долю конкретного однолітка. Особисті історії здатні зробити те, чого не можуть зробити цифри чи статистика: вони допомагають не просто зрозуміти, а й відчути. Саме тоді народжується справжня емпатія, яка стає основою для глибокого міжкультурного діалогу.

Чи є приклади, коли студенти з Латинської Америки, навпаки, змінили сприйняття українських студентів — про власну культуру чи про Україну ззовні? 

Було дуже помітно, з якою гордістю вони розповідали про свою культуру, історію, традиції та повсякденне життя. Вони робили це не тому, що отримали таке завдання, а тому, що їм було справді важливо показати Україну такою, якою вони її знають і люблять. Це змусило їх самих замислитися: що є справді унікальним, що ми часто сприймаємо як належне та чим можемо по-справжньому пишатися?

Водночас студенти відчули щиру зацікавленість з боку своїх колумбійських колег. Вони зрозуміли, що їх слухають, їм ставлять запитання, хочуть зрозуміти, а не просто почути факти. Це додавало впевненості й відповідальності за те, як вони представляють свою країну. Думаю, саме тоді вони перестали бути просто студентами, які виконують навчальний проєкт, і стали культурними амбасадорами України.

Що особисто для вас стало найбільшим відкриттям у цій роботі?

Це було радше велике професійне й людське задоволення. Мій курс Bridging Cultures through English перетворив англійську мову на інструмент — не мету, а міст між культурами. Завдяки проєкту далека Колумбія стала ближчою: ми пізнавали не абстрактну країну, а живих людей з їхніми історіями. І водночас наново відкривали Україну: пояснюючи свою культуру іншим, розумієш її глибше сам.

Найбільшим задоволенням було бачити, як між студентами зʼявлялася справжня цікавість одне до одного — вони переставали бути просто учасниками проєкту й ставали людьми, які слухають і розуміють одне одного. У цьому і є справжня цінність міжнародної освіти: не лише мова, а людські звʼязки, що змінюють бачення світу

Куди має рухатися цей формат «Україна в перекладі» далі?

Мені б дуже хотілося, щоб цей формат розвивався насамперед через живе спілкування між людьми. Для мене «спільна мова» — це передусім здатність розуміти одне одного, чути, бути відкритими до іншого досвіду.

Мені здається, що сьогодні світ потребує не лише нових технологій чи нових знань, а й нових мостів між людьми. Саме такі проєкти допомагають будувати ці мости через людські історії, спільні проєкти, взаємну повагу.

Я дуже хотіла б, щоб «Україна в перекладі» ставала не лише розповіддю про Україну, а й запрошенням до діалогу, до вміння слухати один одного, — так народжується взаємне розуміння, довіра і, зрештою, мирне співіснування.

Українці в Аргентині: збір родинних історій

Чому саме сімейні історії були обрані як формат для розповіді про Україну в рамках проєкту?

Ми обрали сімейні історії як формат для розповіді про різні моменти з життя обох країн, оскільки це був гарний спосіб проілюструвати теми наших курсів. З українського боку це показало, як люди докладали великих зусиль, щоб зберегти своє коріння, перебуваючи далеко від дому. 

З нашого боку, через ці індивідуальні історії ми могли показати студентам, якою була й залишається Аргентина — дуже гостинною країною для мільйонів людей, які допомогли побудувати наше сьогодення та нашу ідентичність, водночас з великою повагою ставлячись до їхнього походження, традицій і коріння, але при цьому пропонуючи турботу та дім під одним прапором для всіх.

Розкажіть про сам курс: як студенти працювали з архівами, спогадами та сімейними історіями? 

Оскільки родина однієї з наших викладачок має українське коріння, студенти з обох країн мали змогу взяти інтервʼю у різних людей, які живуть тут уже багато років. Вони могли з перших вуст почути, як ці люди зберігали українську культуру та мову і водночас будували майбутнє, поєднуючи це з аргентинським способом життя. 

Оскільки це курс з аргентинської культурної та соціальної історії, студенти працювали з теоретичною літературою та академічними джерелами. Ці інтервʼю дозволили їм порівняти те, що написано в текстах, з особистими та практичними прикладами реальності.

Що найбільше вразило студентів, коли вони дізналися про масштаби української імміграції до Аргентини?

Спершу вони мали чимало упереджень і стереотипів про історію цієї країни, вважаючи, що тут є лише нащадки італійців чи іспанців. Але через історію цієї родини їх вразили не лише масштаби української імміграції, а й довгий перелік різних народів, які жили й досі живуть тут у поважний, мирний та водночас звичайний спосіб.

Чи змінили ці сімейні історії з минулого їхнє сприйняття сучасної України? 

Більшість студентів були з різних країн Європи, тож вони знайомі з сучасною Україною, але точно небагато знали про українське минуле, традиції, культуру та погляди. Тож коли вони почали повʼязувати багато з цих аспектів, наприкінці курсу вони відтворили цікаву історичну лінію, яка дозволила їм зрозуміти сучасну Україну по-новому та повніше.

Що стало для вас особисто як для викладача найбільшим відкриттям у цьому курсі? 

Я можу поділити цей досвід щонайменше на кілька аспектів. Зокрема, як молодий викладач, я набув хорошого досвіду — працював разом із колегою професором Богданом Чумою з Українського католицького університету, а також брав участь у міжнародному проєкті, побудованому на темах курсу, який я викладав. А ще я  багато навчився, як взаємодіяти з людьми з різних країн. 

Цей досвід також дозволив мені дізнатися про історію та культуру України. Багато чого я не знав через відстань між нашими країнами, хоча все своє життя я прожив лише за три квартали від української церкви у Флоресті — районі Буенос-Айресу, де я мешкаю. 

До того ж мені було дуже важливо побачити, як студенти змогли змінити свої попередні уявлення про Аргентину, особливо зараз, коли в соціальних мережах можна почути чимало хибних тверджень про нашу історію. Вони змогли відкинути стереотипи та по-справжньому глибоко подивитися на нашу країну та її історію, повну різних людей, культур та історій — таких, як приклад цієї української родини, що мирно живе на щедрій аргентинській землі.

Розкажіть про ваше українське коріння.

Мої предки, як і багато українських родин, у першій половині двадцятого століття залишили Батьківщину і пустили коріння в Парагваї, а згодом і в Аргентині.

Я виросла серед оповідей про переселення, віру та незламну відданість культурі — і саме це сформувало в мені потребу берегти звʼязок з українською громадою.

Мій батько народився в українській родині в Парагваї. Ціле життя він присвятив збереженню спадщини: очолював українську асоціацію в Ланусі, співпрацював із «Просвітою», брав участь у культурних і церковних заходах. Мама так само плекала українські традиції — через громаду, церкву, свята.

У 2025 році батька спіткала важка хвороба, він довго пробув у лікарні. Та коли зʼявилася нагода взяти участь у проєкті BRIDGE і поговорити з українськими студентами рідною мовою, він знайшов сили — і був щасливий. Це дало йому змогу передати те, що не вимірюється нічим: памʼять, мову, цінності, успадковані від батьків.

Я вірю, що цей проєкт подарував найважливіше: відчуття, що історія родини досі має вагу, а досвід минулих поколінь здатен надихати молодь — і в Україні, і по всьому світу.

Що найбільше вам запамʼяталося з участі в проєкті BRIDGE?

Найбільше мене вразила можливість поєднати студентів з України та Аргентини через живі сімейні історії — міграція перестала бути абстрактною статистикою і стала людським досвідом. Через інтервʼю студенти побачили, як ідентичність і традиції змінюються з покоління в покоління, а деякі українські студенти впізнавали в почутому історію власних родин.

Вразила й багатомовність проєкту: інтервʼю вели іспанською, але розмова природно переходила на українську та англійську, створюючи справжній міжкультурний діалог. 

Найзворушливішим став момент, коли мій батько, який народився в Парагваї, але українську вивчив раніше за іспанську, вільно розмовляв нею зі студентами з України. Вони були приємно здивовані його вимовою. Бачити, як людина, що виросла в українській діаспорі Південної Америки, природно спілкується з молоддю сучасної України, було по-справжньому зворушливо. Мова здатна єднати покоління й континенти попри роки й відстані.

Як ви шукали аргентинські родини українського походження для курсу?

Я насамперед покладалася на власні особисті та громадські звʼязки в українській діаспорі в Аргентині та Парагваї. Протягом багатьох років я була залучена до різних українських культурних і громадських організацій, зокрема «Просвіти» та інших культурних, релігійних і освітніх ініціатив.

Завдяки цим контактам я знайшла людей, які представляли різний міграційний досвід, покоління та рівень збереження культури. Моєю метою було надати студентам різноманітні погляди на те, що означає бути українцем за походженням у Південній Америці.

З якими історіями чи документами ви працювали? Що найбільше вам запамʼяталося?

Родини ділилися усними історіями, фотографіями й спогадами про міграцію, релігійні традиції та адаптацію в Парагваї та Аргентині. Найбільше вразила сила звʼязків між поколіннями: навіть ті, хто ніколи не були в Україні, несли успадковані від батьків та дідів історії, цінності й звички — через мову, страви, свята й родинні розповіді за столом. 

Особливо зворушливим стало те, як сімейна памʼять зʼєднує крізь роки. Перше покоління еміграції мріяло повернутися в Україну, друге зберігало традиції, наступні ставали дедалі більш аргентинськими чи парагвайськими — проте звʼязок з корінням залишався живим через сімейні історії.

Спадщина живе не в документах, а в повсякденному досвіді, який родини свідомо бережуть майже століття.

Що для вас особисто означає цей досвід як для людини з українським корінням, яка живе в Аргентині?

Для мене цей досвід був водночас особистим і емоційним. Він підтвердив важливість збереження памʼяті та створення простору для міжпоколінного діалогу.

Я бачила, як міграція може поступово трансформувати ідентичність, але також бачила, як сімейні історії здатні підтримувати культурне коріння живим. Проєкт BRIDGE дав змогу студентам, українським та аргентинським, працювати разом, вчитися одне в одного та відкривати, що історії міграції залишаються актуальними й сьогодні.

У час, коли Україна переживає величезні випробування, допомога у збереженні та поширенні цих історій має особливе значення.

На вашу думку, як українська діаспора в Аргентині зберігає — чи втрачає — звʼязок з Україною сьогодні?

Українська громада в Аргентині зберігає спадщину через церкви, культурні обʼєднання, мову й традиції, хоча молодші покоління дедалі більше відчувають себе передусім аргентинцями. Та я не вважаю, що звʼязок з Україною зникає, — він просто змінюється: останні події спонукали багатьох нащадків заново відкривати родинну історію.

Найбільше мене вразила їжа. Навіть коли мова вже забувається, борщ, вареники й паски продовжують обʼєднувати покоління через спільну трапезу. 

Це нагадало мені давньогрецьку ідею про річку, в яку не можна увійти двічі: мова слабшає, звичаї адаптуються, ідентичність трансформується, але течія залишається — повага до родини, віра, стійкість, памʼять. Спадщина живе не тому, що вона незмінна, а тому, що кожне покоління наново її переосмислює. Для мене ці інтервʼю показали: ідентичність — не монумент, а жива річка, що й досі зʼєднує нащадків українців у Південній Америці з Батьківщиною, якої багато хто з них ніколи не бачив, але яку все одно несе в собі.

Чилійське вино й українські дрони: курс із міжнародного права

У чому ідея вашого правового курсу?

Він присвячений міжнародному приватному праву. Курс орієнтований на практичне навчання, розрахований насамперед на студентів-юристів і базується на чинному національному та міжнародному законодавстві, а також на культурних аспектах, повʼязаних із міжнародними контрактами. У межах курсу предметом торгівлі було чилійське вино та українські дрони.

Ідея щодо бізнесу з вином і дронами виникла у студентських групах. Студентам пропонували визначати ризики та розвʼязувати проблеми через взаємодію, дискусії та складання положень договорів для кращого захисту інтересів клієнта, враховуючи складність міжнародної торгівлі та спираючись на низку міжнародних угод і типових законів (Принципи міжнародних комерційних договорів, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів тощо). 

Чи змінилося ваше особисте розуміння України після цього викладацького досвіду?

Хоча відстань між нашими країнами дуже велика — 13 600 км, в плані людської взаємодії вона значно менша. 

Хоча всі ми починали переважно із загальних уявлень одне про одного і стереотипів, після взаємної співпраці студентів і викладачів, а особливо після поїздки в Україну, ми змогли отримати глибші знання та краще розуміння багатої культурної, правової, академічної, соціально-політичної та людської складової, а також сучасних геополітичних викликів, з якими стикається Україна та її народ.

Яким був ваш досвід знайомства з Україною?

Я провів цілий тиждень в Україні. Це був надзвичайний досвід, наповнений людським і академічним впливом, який точно змінить наш погляд на все життя. Львів подарував чудове знайомство з різноманітними аспектами життя України — включно з людьми, музикою, ремеслами, культурою, стійкістю та хоробрістю. 

Що б ви сказали колегам з інших країн, які ще не мали подібного досвіду співпраці з українськими університетами?

Не гайте більше часу і долучайтеся до цього неймовірного досвіду! Це стосується не лише студентів, а й викладачів. Ви, без сумніву, маєте відкрити для себе Україну.