Бути всередині світла, тримати його периметр

«Невже ми будемо терпіти свавілля регіоналів до смерті?» — кажу я мамі, виходячи з магазину «Горішкове» на Університетській. На календарі 2013 рік, 20 листопада. Якби не студенти, які наступного дня вийшли на протести в Києві, я б ніколи не запам’ятала цих слів. Якби ці студенти не вийшли на протести, я б і далі жила в країні з моєї фрази.

21 листопада в Києві починається Євромайдан. Починається він і в Донецьку, коли о 22:27 місцевий митець Євген Насадюк пише у фейсбуці: «Сідаю на ровер і їду до пам’ятника Шевченку. Я за розвиток України, виконання законів, чесні суди, звітність влади перед народом, проти корупції, повагу одне до одного, за те, що заведено називати європейськими цінностями». Туди ж приходять журналісти Максим Касьянов і Катерина Жемчужникова та двоє хлопців, чиїх імен та прізвищ історія не збереже.

Про це мені відомо зараз, але тоді про початок донецького Євромайдану я не знала. І це питання не так медійного висвітлення, як уяви. Один із найпідступніших наслідків російського колоніалізму в тому, що імперія нав’язує уявлення про простір, в якому живеш, як про задушливу конструкцію зі своїм центром, де зосереджуються ухвалення рішень і важливі події, та периферією як сумою одноманітних і позбавлених голосу ландшафтів, де нічого не відбувається. Отримавши цю політичну просторову уяву у спадок, я проєктую її на свою країну: усе важливе відбувається у столиці.

Не пам’ятаю, як і коли я зрештою дізналася про донецький Євромайдан, але з початку грудня (реконструюю це з листування — єдиного, що збереглося в месенджері з тих днів), я теж там — під Шевченком, о 18:00, як завжди. Приходжу туди як звичайна людина, вдень у якої робота в Донецькій політехніці, вечорами — навчання на графічному дизайні, а опісля — переклад технічних текстів як підробіток. Маневруючи між заняттями й працею, я ходжу на наш Майдан не щодня, але часто, якомога частіше. Моя 57-річна мама буває там іще частіше.

Що ми робимо під Шевченком? Ми, як то кажуть, стоїмо. Співаємо гімн. Купуємо теплі речі й передаємо гроші для тих, хто в Києві, — їм потрібніше. Слухаємо Жадана із «Собаками в космосі» й «Гайдамаків». Людей приходить небагато — двадцять-тридцять, однак буває, що й п’ятдесят, і двісті. На спротив, гідний міста-мільйонника, наше стояння не тягне. Але ми тут не за кількість — ми тут за себе. Хоч декотрі, розчарувавшись, їдуть до Києва — краще підсилювати боротьбу там.

Рефлексувати потребу бути тут немає коли. Мабуть, це як у єврейського мудреця Гілеля: «Якщо не я за себе, то хто за мене? Якщо я лише за себе, то хто я? І якщо не зараз, то коли?». Відчуваю пекучий сором, що я не в Києві. І ще пекучіший — що через Партію регіонів люди в Україні асоціюватимуть Донецьк не зі Стусом чи Дзюбою, а з Януковичем та Пшонкою. Для мене стояти під Шевченком — це передовсім про солідарність із тими, хто зараз у столиці, а ще — про повернення суб’єктності собі й донеччанам, за яких ось уже кілька десятиліть говорять проросійські політики та олігархи.

Досвід політичного протесту — як вивчення мови. Спершу не знаєш, із