Додому

В армії виснажує не тільки сама війна, бойові дії, прильоти, позиції, виїзди, переїзди й побут. А ще й відстань. Коли ви далеко одне від одного, відстань щодня стає більшою, навіть якщо ви лишаєтеся на місці. Люди звикають і пристосовуються жити окремо, потім звикають і пристосовуються одне до одного в дні відпусток чи коротких так званих «про…бів» (це так в армії називають відгул на кілька днів, коли командир відпускає під власну відповідальність). І поки мине це звикання, вже треба їхати назад до свого підрозділу. Так ці відпустки й «відгули» марнуються. 

У відпустках час летить божевільно швидко. Кожного разу ти летиш машиною додому, швидко й цілеспрямовано, інколи навіть занадто. Цього року дороги в нас на деяких напрямках дійсно зійшли зі снігом… і потім іще витрачаєш пів дня на візит до шиномонтажу, щоби знешкодити гулю на гумі чи підрівняти диск. 

Перші два дні — рай та ідилія. Усі спраглі і втамовують цю спрагу, насолоджуються близькістю, надолужують втрачене.

Усі — сонечка й котики. На третій день починають виникати різні питання, можливо, коли заходить мова про плани на майбутнє, хоча, здавалося б, які тут у нас можуть бути плани. Або як залагоджуються побутові проблеми чи навпаки ігноруються. Ці питання завжди різні, але вони виникають. Саме тоді з’являється дратівливість. Саме тоді ти пильніше придивляєшся до перехожих — призовного вони віку чи ні, хворі чи заброньовані, ще й пхаються інколи поперед черги, адже саме вони кудись дуже квапляться… Різне. Інколи такого можеш нашифрувати!.. Бо вони вільні, а ти ні. 

Ти нічого не можеш зробити без дозволу. Спланувати відпустку, посидіти з друзями за кухлем пива, організувати презентацію, відвідати фестиваль (Книжковий арсенал 2025, Букфорум 2025, Книжкова країна 2026 — заходи, які я пропустив останнім часом). І головне — навіть якщо інколи «там» ти нічим не зайнятий, а таке теж час від часу трапляється (сподіваюсь, командири цього не прочитають), ти не можеш провести час із дружиною й донькою, лише дзвониш по відео й кажеш: «Тато приїде — і ми підемо в зоопарк». «А там будуть черв’ячки?» — питає мала. «Звісно», — кажеш ти, а сам думаєш, що, певно, похід у зоопарк буде для неї розчаруванням, бо вона, певно, уявляє собі тих тваринок, як у мультиках і книжках. Як іграшки, які розмовляють… А побачить щось не таке яскраве. А може, й ні. Ти досі не зводив її до зоопарку, і тому не знаєш відповіді. Сходити б бодай на майданчик у дворі. 

Якось одному колезі подзвонила донька і він говорив із нею по відео. А згодом розповів, мовляв, нещодавно довелося відпрошуватися в командира і терміново їхати додому, заспокоювати дружину. Бо її подружка виїхала до Німеччини, щодня дзвонить і переконує покинути свого військового, перебратись до неї, мовляв, «ми тобі тут когось знайдемо». Приїхав, узяв телефон, подзвонив при дружині тій «фрау», нагнав матюків і заблокував. Ніби ситуація трохи вирівнялась, та однаково все на волосині — адже щодня повітряні атаки, вибухи і відсутність чоловіка удома. За кілька днів він був змушений повернутися до підрозділу й продовжити своє сімейне життя в телефонному режимі. 

І скільки нас таких. Хтось рік, хтось два, а хтось — усі чотири.

І не видно ні кінця ні краю. До чого це все? До чого про це писати, згадувати… Адже виходу немає. Про терміни служби й надалі тиша. Хтось називає розмови про це «рожевими замками», бо «посилення мобілізації дозволить лише покращити ротацію». Особливо сподіватися нічого. Краще налаштовуватися на «шлях самурая» — витримка й дисципліна. Налаштовуватись-то можна, але чи вдасться… Бо дедалі важче і військовим, і їхнім рідним. 

Щоразу в день перед від’їздом що не година, то сумніше й сумніше, аж поки під вечір не стає геть нестерпно, ніч тривожна й безсонна, щось мариться, ти прокидаєшся, западаєш у напівсон — і так по колу, аж поки не підводишся на світанку, збираєш речі й прогріваєш машину. А потім виїжджаєш на кільцеву й занурюєшся у щільний потік авто. Дорога з самого ранку вже заповнена. І всі вони сьогодні після роботи повернуться додому, думаєш ти. І тільки тобі, ну, може, ще кільком треба з’їжджати праворуч на Дніпровське шосе, якщо прямуєш на південь, і прощатися з улюбленим містом невідомо на скільки. 

А тут іще приятель пише, що знайшов роботу з бронню, бо ця війна якась безкінечна, бо, мовляв, виробництво дронів може дозволити собі навіть не найбагатша країна, і воювати ще роки і десятиліття, й це лиш початок, тож він поки що зачекає, адже все одно доведеться усім… і все таке… Й це тобі, звісно, не надто додає оптимізму, хоча в лице й світить весняне сонце, а з колонок лине якийсь рок-н-рол: 

Man up, sit down

Chin up, pipe down

Socks up, don’t cry

Drink up, don’t whine

Grow some balls, he said

Grow some balls… 

This is why you never see your father cry…*

Перші дні після від’їзду найважчі — здається, усі навколо винні, що ти не вдома, хоч і розумієш, що це не так. І взагалі — в багатьох усе значно гірше, ніж у тебе. Але в багатьох — і значно краще. Починаєш рахувати: який у нас там мобілізаційний ресурс?

Важка й дорога — ще кілька днів тому ти летів цими селами й полями додому, піднесений і щасливий, в передчутті зустрічі з родиною.

Тепер краєвиди нагадують тобі про це і роблять твій смуток іще похмурішим. Ще й тому, що кілька днів удома — або й навіть два тижні — видаються тобі тепер миттю, спалахом. І найгірше — ти не знаєш, коли випаде нагода поїхати додому знову. 

З часом починаєш звикати. Дружині видається, що байдужієш. Або навпаки — тобі видається. На відстані взагалі багато чого може здаватися. Багато що можна зрозуміти не так, або не зрозуміти, або подумати, що тебе не розуміють. Зрештою, «вони не зрозуміють» — головна фраза, яка постає між цивільними та військовими в час війни і опісля. Що важче: бути в армії чи залишитися самій з малою дитиною на кілька безкінечних років — вирахувати зась. І Боже збав намагатися. Досвід кожного військового та військової особливий — цивільних так само. Порівнянь не уникнути. Але й вимірювати — певно, означатиме цінувати насамперед пережите тобою, а це вже хибний шлях для порозуміння. 

Усі ми не знаємо, що буде потім, — військові зазвичай не мають досвіду перебування вдома більш як кілька тижнів чи місяців, і то тільки якщо поранений чи хворієш. Ми як суспільство теж іще не опинялися одне перед одним по тому, як затихли вибухи і згасли монітори з випаленими посадками та руїнами, хоч дехто у пікселі чи мультикамі вже відверто каже, що не уявляє — як це, після війни. І як це — зупинитися й подивитись одне на одного, повернувшись і закинувши військові баули кудись далеко в комори нашого спільного дому. 

*Пісня «Samaritans» гурту IDLES

Ілюстрація — Вадима Блонського. Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.