Хто з’їв моє м’ясо?

2018

***

Пам’ять міського простору в Чернігові тривожили Коцюбинський, Грінченко, Самійленко й Тичина — меморіальні дошки у центрі міста підтверджують усіх.

Колись до Чернігова на кілька днів приїздив Пушкін, тому російському поетові ще за імперських часів установили бюст в історичній частині міста. Разом із надмогильним погруддям Коцюбинського той бюст якось викрали, аби здати на брухт. Кілька тижнів український та російський класики, загорнуті в мішковину, лежали в лісопарку, а після — у поліції, яка не наважувалася повернути їх недбалому місту.

Поза тим, у день смерті Левка Лук’яненка пам’ять знову стривожила Чернігів.

Виявляється, існує вулиця, дім, номер дому, квартира й колишнє місце роботи. Виявляється, Лукʼяненко півтора року жив і працював тут після повернення з п’ятнадцятирічного ув’язнення за ідею самостійності України, і місцевим судом був засланий ще на десять років позбавлення волі та на п’ять років заслання.

***

У місті подумали: якщо жив у Чернігові, добре було б вшанувати пам’ять і назвати на його честь вулицю.

Жив на Рокоссовського? Отже — Рокоссовського змінити на Лук’яненка. І було б незле встигнути до Дня Незалежності. Ще ж є понад місяць.

Вулиця Рокоссовського, закладена в кінці 1960-х, нині — одна з найбільших у Чернігові. Понад два кілометри завдовжки, має майже 80 будинків і шестисмуговий рух жвавим діловим проспектом — такий собі «другий центр».

«Пропоную Рокоссовського не чіпати років тридцять або й п’ятдесят, залишімо його нащадкам, — каже міський голова Чернігова Владислав Атрошенко. — Краще назвати на честь Лук’яненка якусь площу. Пропоную П’ять кутів. Це навіть вагоміше, ніж якась там вулиця».

Щоправда, у Чернігові немає такої площі.

П’ять кутів — народна назва мікрорайону з великим перехрестям п’яти доріг і ускладненим рухом. Тому в мерії збирається топонімічна комісія: історики, чиновники, активісти. Чиновники підтримують ідею мера. Історики — проти. Вони упевнені, що на «площі» нова назва не приживеться: неможливо стерти з людської пам’яті те, що виникло саме собою й має логічне підґрунтя.

Управління освіти відмахується: «площу» відремонтувати, містян на урочисте відкриття зібрати й дати нове, святкове підґрунтя: «Усе приживеться, а ми приведемо дітей зі шкіл — це не про-бле-ма».

Мерія викладає на стіл головний аргумент — щоби перейменувати вулицю, треба зібрати її мешканців на загальні збори. І навіть якщо людей зберуть, вони не схочуть чіпати Рокоссовського: таки маршал, таки герой Радянського Союзу, таки звільняв Чернігів. Таки велика, таки вітчизняна, таки війна.

Рокоссовський — радянський маршал польського походження. У Другій світовій він проявив себе як найкращий із стратегів польового штабу. Найвідоміші операції — Білоруська, або ж «операція Багратіон» зі звільнення Білорусі. Хотів захоплювати Берлін, але Сталін віддав цю місію Жукову — ще одному генералові війни з переліку найкращих. І найбільш кривавих.

Історик Сергій Леп’явко вважає, що через це Рокоссовському пощастило залишатися в пам’яті нащадків не просто найуспішнішим, а найбільш людяним радянським маршалом. «Із Жукова не вдалося зробити героя саме через Берлін — поспішну забаганку Сталіна. Жуков узяв Берлін, кинувши за три тижні тисячі людей на смерть. Важко назвати ту жертву виправданою».

***

У старшого покоління активних чернігівців із вулицею Рокоссовського повʼязаний інший спогад: саме тут одного передріздвяного вечора в машині чиновника знайшли безліч продуктів, коли містяни не мали чого поставити на стіл. Так почалася чернігівська ковбасна революція 1990 року — стихійні виступи проти місцевої радянської верхівки.

О сьомій вечора 6 січня 1990 року «жигулі» прапорщика чернігівського льотного училища зіштовхнулися з облвиконкомівською «волгою», у якій сидів один із чиновників, а водночас в аварію втягнули ще й тролейбус. Пізніше кадебісти запитували у прапорщика, чи не навмисно він підлаштував аварію.

Від удару у «волги» відчинився багажник.

У ньому перевозили їжу — і це скидалося на нахабство, адже полиці магазинів стояли порожніми. У багажнику, як зараз найчастіше пригадують, лежали копчені ковбаси й коньяк — найбільші радянські делікатеси.

Цього вистачило, аби люди напередодні Різдва кинулися трощити авто. Міліція, кажуть, не втручалася.

Частини понівеченої «волги» притягли на центральну площу, де почали збиратися інші обурені. Наступного дня сотні чернігівців зійшлися на мітинг до будівлі обкому. Хоча один із плакатів у руках протестувальника запитував «Хто зʼїв моє мʼясо?», учасники «Народного руху», тодішньої неформальної опозиції влади, почали схиляти акцію в політичний бік.

Окрім мʼяса, протестувальники вимагали свободи слова, створення незалежної чернігівської газети, реєстрації неформальних організацій, розслідування зловживань владою, поновлення на роботі тих, кого звільнили з політичних мотивів, перейменування вулиці Борисенка на вулицю Сахарова.

— Ковбасна революція, яка завершилася зміною чернігівської партійної верхівки в рік перед розпадом Союзу, починалася саме з вулиці Рокоссовського, за назву якої люди нині так міцно вчепилися, — зауважує Сергій Леп’явко, історик із Чернігова.

Чернігівський журналіст Василь Чепурний писав, що це була мить, коли люди припинили перейматися лише порожніми прилавками й розмірами квартир секретарів обкому. Вони задумалися над питанням суверенітету.

Нічого суттєвого для політики Радянського Союзу тими днями не сталося. Але люди на якусь мить обурилися і спробували захистити себе. Радянська стіна повсюдно вкривалася тріщинами.

Тому згоди й немає.

Лук’яненко чи Рокоссовський, на думку редактора чернігівської міської газети Сергія Кириченка, — це не питання лише назви вулиці. Це перевірка на «гнучкість» суспільства й міської влади. Мерії потрібно вшанувати заслуги Левка Лук’яненка, не зачепивши основних виборців — людей старшого покоління, «для яких зазіхання на прізвище Рокоссовського виглядає десь так само, як спроба назвати вулицю іменем Петлюри році так у 1982-му».

Але Сергій Кириченко побоюється: якщо влада виявиться занадто гнучкою, то вкотре провалить тест на українськість. «Адже проблема в тому, що супротив іде не задля захисту Рокоссовського, бо ж знають щось про нього насправді одиниці, а задля того, аби не допустити появу вулиці, названої на честь людини, якої шалено боялася радянська влада».

2022 

Щоб перейменувати одну вулицю, місту потрібні були сотні танків і сотні вбитих. Отак.

***

Це перші дні квітня й обкомівська «волга».

— Райкомівська, — влучно виправляє водій. 

Добре. Це райкомівська «волга». Тобто не «волга», а райкомівський Nissan Qashqai, можливо, покинутий на штрафмайданчику, найпевніше, на нічийних номерах. 

У багажнику м’ясо, ковбаси, ящик алкоголю і, мабуть, шоколад. Росіяни відступили лише кілька днів тому, і в місті після оточення, та ще й відрізаному від Київщини розбомбленим мостом, нічого подібного на полицях магазинів немає. Я не запитую, як увесь цей «дефіцит» опинився  в багажнику «кашкая». Авто рухається вздовж вулиці Рокоссовського на промзону до одного із гуманітарних складів, який скоро зникне як непотрібний, але нині ніхто ще напевно не знає, чи не повернуться росіяни через кілька місяців. За кермом мій давній друг, якого поставили на якусь там посаду у військовій адміністрації прямісінько під час боїв за Чернігів. Він запросив мене поїхати з ним на чийсь день народження й подивитися, як воно тепер виглядає місто. Каже, будуть круасани й незле вино. Я справді хочу незлого вина. 

Ми минаємо ту саму злощасну автобусну зупинку на перехресті Доценка й Рокоссовського, де колись сталася одна дуже важлива для міста аварія, ба навіть для всієї України, а дехто каже, що й для всіх радянських республік на межі.

У переддень Різдва 1990 року близько сьомої вечора обкомівська «волга» зіткнулася з «жигулями» й тролейбусом. 

Усе це сталося неподалік дому жінки, яка, за поголосом, побудувала своє життя завдяки м’ясу. Власне, вона працювала на м’ясокомбінаті й виносила звідти м’ясо, ховаючи під одяг. З нею воліли дружити, адже в неї завжди можна купити непоганий шматочок на суп чи борщ. Жінка була трохи молодшою за Лук’яненка. 

І от через багато років райкомівський «кашкай» проїздить повз те саме місце. Нам потрібен лише один удар тролейбуса — і райкомівський «кашкай» покаже свої нутрощі. Утім, з «кашкаєм» нічого не станеться.

Чернігів щойно пережив страшні бої й починає оговтуватися.

***

Щоб перейменувати одну вулицю, місту потрібні були сотні танків, сотні вбитих і ще чотири місяці опісля оточення.

Вулиці Рокоссовського не те щоб дісталося, коли почалася війна, але і такого незначного російського ляпаса виявилося цілком досить.

***

І от чути перший вибух. Вулицю перетинає БТР з українським прапором, бо він їде обороняти Чернігів. На Чернігів суне російська армія. І щось невідворотне й нове з’являється на міському обличчі.  І це нове не залишає вулиці Рокоссовського жодного шансу.

У перший тиждень оточення це була моя улюблена вулиця. Вона не мала жодного воєнного шраму, окрім вибитих шибок, завивання сирен, темних очей крамниць. Літні люди ходили туди-сюди, вздовж укріплених позицій, мов божевільні перетинали вулицю, де заманеться, не дивлячись ні на переходи, ні на світлофори. Памʼятаю, хтось із них помахав мені, піднявши руку до неба, мовляв, подивися. У небі нічого немає в цю мить. Скоро там може зʼявитися літак. Але на цій вулиці ще нічого не сталося — тому чуєш себе безпечно.

Коли Чернігів відіб’ють, ота нова непоправна риса — болісна багатьом лінія на лиці міста, та сама вулиця Рокоссовського — стане помітною настільки, що люди покинуть свій протест і обурення проти Лук’яненка. Року 2018-го це здавалося неможливим. Хтось, звісно, все ще незадоволений, але вже не може впоратися з переможним іменем. Вулиця Рокоссовського стає проспектом Левка Лук’яненка. На нього тепер дивляться інакше. 

Як і на Рокоссовського. Можливо, так, як дивляться з балкона на чорний дим з околиці, що палає, — чітко знаючи, хто палій.