Я переймаю його спадок без заповіту й без кровного зв’язку

Ми з подругою обидві походимо з багатодітних родин: я — найстарша, вона — наймолодша з трьох. Наше дитинство минуло в різних містах, але його досвід нас безумовно об’єднував. Ми виховувалися в добу тотального дефіциту, гіперінфляції, що з’їла заощадження кількох поколінь, багатомісячних затримок батьківських заробітків і повсякденної невизначеності, що виростала з усього цього. Єдиним справді вартісним вкладенням батьків стали ми — їхні діти.

Кілька тижнів тому ми вдвох вирушили до Дрогобича. Нас чекала екскурсія солеварнею — підприємством, що безперервно працює вже кілька століть. Його роботи не спиняли ні війни, ні імперії, ні зміни кордонів: сьогодні сіль тут виварюють так само, як виварювали за наших прапрадідів. Дорогою наша розмова сама звернула до теми спадку. 

У нас, як і в багатьох наших ровесників, немає родинних реліквій. Аскетизм батьків та економічні реалії також не дали накопичити того, що з часом могло б ними стати: фамільного срібла для святкування сімейних ювілеїв, ювелірних прикрас, що їх мама одягала б для особливих випадків, чи колекційного годинника, який тато заводив би щоранку перед роботою. Аби стати спадкоємцями, нам треба створити нині свій спадок. Не капітал, який ділиться на трьох, а пам’ять, якої має вистачити кожному. Аби відбутися, пам’ять потребує но